Уявлення про те, що силові види спорту — винятково чоловіча справа, поступово відходить у минуле. Сьогодні дедалі більше жінок доводять: сила може поєднуватися з ніжністю, а спортивні досягнення не мають вікових обмежень.

Деталі — на Вільногірськ IN.UA.

Мешканка Вільногірська Тетяна — одна з тих жінок, які власним прикладом руйнують стереотипи. Ще кілька років тому її життя не було пов’язане зі спортом. Але з початком повномасштабної війни вона відкрила для себе пауерліфтинг, і цей вид спорту став для неї справжнім джерелом внутрішньої опори.  

У спорт привела донька

Тетяна розповідає, що вперше зацікавилася пауерліфтингом завдяки доньці Варварі.

Саме на початку повномасштабного вторгнення дівчина почала відвідувати секцію пауерліфтингу та швидко досягла успіхів. За два роки тренерка доньки запропонувала спробувати свої сили і самій Тетяні.

“Спочатку я навіть не думала, що зможу виступати на змаганнях. Але завдяки підтримці тренерки та наполегливій праці повірила у себе”, — згадує жінка.  

За її словами, діти часто стають найбільшою мотивацією для батьків.

“Діти мотивують бути сильнішою, не здаватися й показувати власним прикладом, що в житті все можливо”.

Тетяну привабила у пауерліфтингу не тільки можливість стати фізично сильнішою.

“Мене привабила саме сила — не лише фізична, а й моральна. Пауерліфтинг вчить долати себе, бути терплячою і не здаватися після невдач”, — каже Тетяна. 

Для неї кожне тренування — це не просто робота з вагою, а можливість зміцнити характер, розвинути дисципліну та впевненість у собі.

Найскладніше — повірити в себе

На початку спортивного шляху найбільшим викликом стали не фізичні навантаження, а внутрішні сумніви.

“Найскладніше було повірити у власні сили. Були страхи, хвилювання через вік і через те, що силовий спорт часто вважають “не жіночим””.

Втім, жінка переконана: жіночність не має нічого спільного зі слабкістю.

“Жінка може бути ніжною, доброю й водночас сильною. Спорт не забирає жіночність, а навпаки — додає впевненості, сили характеру та поваги до себе”.

Сьогодні Тетяна вже має вагомі спортивні досягнення. Вона брала участь у чемпіонатах області та України, де здобувала призові місця.

“Я пишаюся тим, що не побоялася почати й продовжую рухатися вперед”.

Однак, за словами спортсменки, найголовніша перемога — це не медалі, а внутрішні зміни, які приносить спорт.

Спорт як підтримка у важкий час

Коли рідні перебувають на фронті, зберігати емоційну рівновагу особливо складно. Для Тетяни пауерліфтинг став способом впоратися з тривогою.

“Коли близькі воюють, дуже важко емоційно. І саме спорт став для мене місцем сили. На тренуваннях я хоча б ненадовго переключаюся від тривог”, — зізнається жінка. 

За її словами, заняття допомагають не опускати руки й вірити у власні сили навіть у найскладніші періоди.

“Почати варто для себе”

Тетяна переконана: для занять спортом не потрібен “ідеальний момент”.

“Треба почати для себе — для здоров’я, для настрою, для впевненості. І навіть маленькі перемоги з часом можуть повністю змінити життя”.

Вона радить жінкам не зважати на вік, страхи чи думку оточення.

“Якщо є бажання — значить, усе можливо. Іноді саме один крок до себе нової змінює все життя”, — каже Тетяна. 

Попереду у Тетяни — нові цілі та нові старти.

Вона хоче покращувати результати, брати участь у змаганнях і надалі доводити, що сила жінки полягає не лише у фізичній підготовці, а й у здатності вірити в себе та рухатися вперед попри будь-які труднощі.

Читайте також:

Запис “Ніколи не пізно почати”: як мешканка Вільногірська знайшла себе у пауерліфтингу спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

12 травня відзначають Міжнародний день медичної сестри – професії, без якої неможливо уявити жодну лікарню.  Саме медсестри першими зустрічають пацієнтів, підтримують їх у найважчі моменти та щодня тримають на собі величезну частину медичної системи.

До Міжнародного свята журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Тамарою Посунько – головною медичною сестрою Вільногірської центральної міської лікарні, яка вже пів століття працює у медицині. Вона пам’ятає лікарню ще зовсім новою, застала часи без УЗД та сучасної техніки, виховала не одне покоління медсестер і досі не втратила любові до своєї справи.

“Після смерті батька я вирішила: буду медичним працівником”

Для Тамари Іванівни Посунько медицина стала не просто професією, а справою всього життя. 1 серпня 2026 року виповниться рівно 50 років відтоді, як вона вперше прийшла працювати до лікарні.

Шлях у медицину для Тамари Посунько почався з особистої трагедії. Коли вона ще навчалася у старших класах, помер її батько. 

“Було в мене таке бажання бути медичним працівником. У мене хворів батько, і коли я ще була в останньому класі навчання, батько мій помер, і в мене тоді стало питання, що хочу бути медичним працівником”, – пригадує вона.

Після школи жінка вступила до Дніпродзержинського (нині Кам’янського) медичного училища, яке закінчила у 1976 році. Саме тоді й розпочалася її професійна історія.

“У хірургію йти було страшно”

Свою практику Тамара Іванівна проходила у Вільногірській центральній міській лікарні. Пригадує, що тоді хірургічне відділення було переповнене – на 60 ліжках перебували близько 70 пацієнтів. 

Спочатку молодій медсестрі пропонували роботу в ендокринологічному відділенні. Але керівництво вирішило інакше.

“Начмед подивився на мене й сказав: “У хірургію підеш працювати”. А я думаю: комсомолка, активістка – як я відмовлюсь? Хоча чесно, мені дуже не хотілося і страшно було”, – усміхається жінка.

Втім саме цей досвід вона сьогодні називає одним із найцінніших у своєму житті: “Якщо медична сестра пропрацювала в хірургічному відділенні, то вона буде вже кваліфікованою медсестрою – уміє все”.

Від часу без УЗД – до сучасної медицини

За майже 50 років роботи Тамара Посунько бачила, як кардинально змінювалася медицина.

Коли вона починала працювати, у лікарнях не було багатьох обстежень, які сьогодні здаються звичними.

“Не було ультразвукової діагностики (УЗД) . Перший раз таке обстеження я побачила у 1993 році – і то не в нашій лікарні. У нас УЗД з’явилося вже десь на початку 2000-х років”, – розповідає медикиня.

Водночас вона наголошує: попри всі реформи й технічні зміни, головне в медицині залишається незмінним – люди.

“Медицина – це моє покликання”

Сьогодні Тамара Посунько вже не працює безпосередньо з пацієнтами. Її робота – організація діяльності медичних сестер та молодшого медичного персоналу.

Щодня вона займається графіками роботи, забезпеченням відділень, організацією навчань і конференцій для медсестер, контролює дотримання санітарних норм.

“Кожен день нестандартний. Немає такого, що прийшли на роботу – і все за однією програмою”, – каже вона.

Та навіть після десятків років у професії жінка не втратила любові до роботи.

“Треба любити свою роботу. У мене ніколи навіть у думках не було, щоб я кудись хотіла перейти. У відпустку йду – і з задоволенням повертаюся на роботу”.

Медсестри з Вільногірська – серед найкращих в області

Окремою гордістю Тамари Посунько є медичні сестри Вільногірської лікарні. За її словами, вони неодноразово перемагали в обласних конкурсах професійної майстерності.

Зокрема, медична працівниця Тетяна Овсієнко двічі представляла Дніпропетровщину на всеукраїнському конкурсі після перемог на обласному рівні.

Саме завдяки успіхам вільногірських медсестер обласний конкурс двічі проводили у Вільногірську – у 2003 та 2012 роках.

“Я пишаюся медичними сестрами нашого міста. Вони завжди були на високому рівні”, – говорить Тамара Іванівна.

Нагороди, відзнаки та майже пів століття в одній лікарні

За роки роботи Тамара Посунько отримала десятки нагород. Серед них – грамоти Міністерства охорони здоров’я України, відзнаки обласного департаменту охорони здоров’я та облдержадміністрації.

У 2013 році її нагородили відзнакою “Краща жінка Придніпров’я”.

Але найбільшим своїм досягненням вона вважає не нагороди, а людей поруч.

“Молодим треба вчитися у старших відповідальності та досвіду. А старшим у молодих – активності й прогресивності”, – переконана медикиня.

У серпні пані Тамарі виповниться 68 років. І майже всі ці роки її життя нерозривно пов’язані з однією лікарнею, одним містом і однією професією, яку вона називає своїм покликанням.

На завершення розмови Тамара Іванівна Посунько привітала своїх колег із професійним святом:

“Дорогі медичні сестри! Вітаю вас із Міжнародним днем медичної сестри. Бажаю вам здоров’я, витримки, людяності й любові до своєї справи. Нехай у вашій роботі буде більше вдячних пацієнтів і менше важких випробувань. Пам’ятайте: ваша праця – безцінна”, – сказала вона.

Читайте також:

Запис 50 років на сестринському посту: історія медсестри з Вільногірська, яка присвятила життя медицині спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Молодший сержант Сергій Комаренко мав позивний “Ювелір”. Для побратимів він був надійним товаришем, для молодих військових — наставником, а для своїх чотирьох доньок — люблячим батьком, який завжди повторював: “Я скоро приїду”.

Він двічі ставав на захист України, мріяв про власний будинок із собакою хаскі у дворі та вірив, що після перемоги зможе повернутися до мирного життя. Але 5 травня 2023 року Сергій загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Про нього журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла його донька Анна. 

Життя до війни: рибалка, макарони та мрія про дім 

Сергій Комаренко народився 6 листопада 1986 року в Рівному. Згодом переїхав до Вільногірська, де навчався та будував своє життя. Закінчив Дніпровський політехнічний фаховий коледж, де здобув фах механіка.

Працював водієм, зокрема на ГМК та склозаводі. За словами доньки, у повсякденному житті він був доброю, щирою та працьовитою людиною, яка завжди приходила на допомогу іншим.

“Мій батько був людиною, яку поважали за доброту, силу характеру та ставлення до людей”, — каже донька.

Сергій мав чотирьох доньок і дуже їх любив.

“Все, що я пам’ятаю: “Донечко, я тебе дуже сильно люблю, і я скоро приїду, ми скоро з тобою побачимось””, — згадує його Анна.  

Найбільше він цінував прості радощі: макарони, автомобілі, подорожі та час із близькими.

“Він дуже сильно любив рибалку. Для нього це було все, він був готовий їздити туди хоч кожен день”, — згадує донька.

Також Сергій любив українську музику, детективні серіали й мріяв про затишний дім.

“Він хотів купити приватний будинок, сам його облаштувати, щоб там стояла його машина і була собака хаскі. Але найбільше мріяв, щоб закінчилася війна”.

“Я краще сам піду добровільно”

Уперше Сергій став до лав Збройних сил України у липні 2015 року і служив до листопада 2016-го. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він знову добровільно повернувся до війська 26 лютого 2022 року. 

“Мама казала йому: “Серьожа, тобі це не треба”. А він відповів: “У мене є мої донечки, я їх усіх люблю. Я краще сам піду добровільно, буду захищати свою країну””, — згадує донька.  

Сергій служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” на посаді водія відділення підвозу засобів інженерного озброєння взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення. Мав звання молодшого сержанта.

Зважаючи на те, що Сергій мав чотирьох доньок, побратими знали його за позивним “Ювелір”. За словами доньки, молоді військові 19–20 років називали Сергія батьком.

“Він постійно допомагав їм, забирав поранених. Краще сам постраждає, але хлопці будуть живі”, — розповідає вона.  

Батько часто заспокоював доньку перед від’їздами на фронт.

“Він завжди говорив: “Я повернуся, все буде добре”. А ще казав: “Якщо я загину, то віддаю життя за своїх донечок і за свою країну””.  

“Хочу, щоб його запамʼятали не лише героєм”

5 травня 2023 року Сергій Комаренко виконував бойове завдання з відновлення залізничного мосту поблизу Часового Яру Бахмутського району. У період між 16:00 та 16:30 російські війська здійснили артилерійський обстріл території мосту. Внаслідок атаки молодший сержант отримав поранення, несумісні з життям.

Про загибель батька донька дізналася від сестри.

“Мені стало дуже погано. Після цього я довго не могла відійти”, — згадує вона.

Сьогодні її найбільше бажання — щоб люди пам’ятали Сергія Комаренка не лише як військового, а як людину з великим серцем.

“Хочу, щоб його запам’ятали не тільки героєм, а й людиною, яка дуже любила свою країну, завжди захищала людей і була дуже доброю”.

І додає:

“Навіть люди, які його не знали, думаю, зрозуміли б, що він був щирою людиною з добрим серцем. Він любив свою сім’ю, багато працював і завжди намагався допомогти іншим”.

Для України Сергій Комаренко назавжди залишиться Героєм. Для своїх доньок — татом, який до останнього вірив, що обов’язково повернеться додому.

Читайте також:

Запис “Я віддаю життя за своїх донечок”: історія захисника з Вільногірська Сергія Комаренка спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним. 

Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон: 

“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола. 

Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю. 

Максима поховали 12 листопада 2025 року. 

“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.

Дитинство: футбол, як головна пристрасть

Максим народився у 1996 році в Ерастівці. 

З дитинства був активним і допитливим. 

“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько. 

Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому. 

“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько. 

З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.

“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько. 

Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором. 

“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік. 

Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами

У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах. 

“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі. 

Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір. 

“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько. 

Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток. 

“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він. 

Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя. 

Максима мобілізували у 2022 році. 

Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині. 

Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією. 

З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів: 

“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько. 

Два дні утримував позицію сам

Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року. 

В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.

“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина. 

Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує. 

“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько. 

6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію. 

Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон. 

“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він. 

Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем. 

“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько. 

За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно. 

Понад рік між надією і правдою

Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.

“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати. 

Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.

“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.  

Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.

Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.

Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.

“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина. 

Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.

Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.

Читайте також:

Запис “Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

У невеликій кімнаті, де вже не вистачає місця для верстатів, ниток і готових виробів, народжується не просто ремесло – тут оживає традиція. Ткаля Олена Шевцова з Вільногірська займається перебірним ткацтвом – однією з найскладніших технік, у якій кожна ниточка візерунка вибирається вручну.

Вільногірка Олена Шевцова перетворила своє хобі на справу життя і поділилась своєю історією з редакцією Вільногірськ IN.UA

Від випадкового майстер-класу до справи життя

Олена народилася й виросла у Вільногірську. З ткацтвом познайомилася випадково у 2008 році, коли потрапила на майстер-клас.

“Я жила і працювала в іншій країні, побачила ткані пояси на слов’янських фестивалях. Мені стало цікаво, як вони робляться. І коли потрапила на майстер-клас, мене це зачепило з першого разу”, – згадує майстриня.

Вона відвідувала заняття, вивчала різні техніки й уже тоді мріяла, щоб хобі стало улюбленою роботою.

Втім, довгі роки ткацтво залишалося лише захопленням. Після народження дитини Олена знаходила час на творчість тільки вночі.

“Це була моя нічна медитація, коли вже ніхто не заважав, можна було тихенько сидіти й ткати узори”.

Згодом з’явилися перші замовлення – і захоплення почало перетворюватися на професію.

Ткалі – трохи “божевільні” люди

Новий етап у її творчості почався у 2018 році, коли Олена потрапила на зустріч ткачів у Карпатах.

Там зібралися майстри з усієї України, які привезли настільні й підлогові верстати. Саме там вона вперше серйозно познайомилася з ткацьким верстатом.

“Ткалі – це такі трошки божевільні люди, вони можуть усе”, – сміється Олена.

Тоді ж учасники заходу ткали український прапор до Дня Незалежності.

Спочатку верстат здався майстрині надто складним. Але згодом вона освоїла його самотужки: дивилася відео іноземних майстрів, навчалася через YouTube, замовляла нові інструменти й практикувалася.

Сьогодні вона стежить за українськими ткалями в Instagram, обмінюється досвідом і постійно вдосконалює свої навички.

Символи сонця, землі й удачі

Олена працює не лише з українськими орнаментами. Каже: її візерунки – радше слов’янські та балтійські.

Такі символи зустрічаються в Литві, Латвії, Польщі, Словенії та інших країнах.

“Це символи землі, сонця, родючості, удачі. Вони є всюди. Навіть техніка, яку я люблю, має назву Baltic Pickup – вона прийшла з балтійських країн”.

Майстриня зазначає: деякі українські техніки й орнаменти мають дивовижну схожість навіть із перуанським ткацтвом.

Окрім узорних поясів, вона створює й простіші – без візерунків, а останнім часом особливо полюбила плетені шовкові пояси з довгими китицями.

Ниточка за ниточкою: чому це так довго

Головна складність ткацтва – його повільність.

“Це ниточка за ниточкою. Якщо це узор, то кожна ниточка вибирається вручну”.

Олена працює у техніці узорного перебірного ткацтва. Тут візерунок створюється вручну за схемою: нитки піднімаються або опускаються в певному ритмі.

Перший такий пояс вона ткала близько місяця.

Сьогодні, маючи великий досвід, може створити виріб за одну ніч – приблизно за 8 годин, якщо все вже підготовлено.

Щоправда, після такого марафону наступного дня сил майже не лишається.

Ткаля поділилась, що саме ткацтво стало для неї і творчістю, і медитацією, і арттерапією.

Замовлення з-за кордону і зворушлива історія з Канади

Більшість замовлень Олена отримує через міжнародний маркетплейс Etsy.

Її клієнти – іноземці, українці за кордоном і представники діаспори.

Одне з найзворушливіших замовлень надійшло від жінки з Канади, чиї предки понад 100 років тому емігрували з Буковини.

Вона надіслала Олені старе чорно-біле фото бабусі й прабабусі в народному строї.

“На фото були широкі пояси, виткані в тій самій техніці, в якій працюю я. І узори схожі. Для мене це було відкриття”.

Жінка вже не говорить українською, але пам’ятає своє коріння – і захотіла відтворити частинку родинної історії.

Пояс для Санта Клауса

Серед незвичних замовлень майстриня згадує ремінь для сумки Санта Клауса.

“Це не жарт. Людина професійно працювала Санта Клаусом і замовила ремінь з узором для подарункової сумки”.

Замовник надсилав теплі, казкові листи, а потім поділився фото готової сумки з поясом.

“Це було дуже мило”, – з теплотою поділилась Олена. 

Війна, CNN і хвиля підтримки з усього світу

На початку повномасштабної війни життя Олени, як і мільйонів українців, змінилося.

Вона плела маскувальні сітки, допомагала біженцям, збирала кошти на бронежилети та облаштування житла для біженців.

Саме тоді її історію помітив журналіст CNN.

Після інтерв’ю в її Etsy-магазин прийшла хвиля підтримки з усього світу.

“Люди писали слова підтримки. Дехто купував вироби й казав: “Нам не треба нічого відправляти, це вам для підтримки””.

Разом із дитячими малюнками, виставленими за символічну ціну, ці кошти йшли на допомогу переселенцям та військовим: “ Це дуже тримало тоді, коли було страшно”.

Сьогодні Олена продовжує донатити, зокрема на військові збори та волонтерські фонди.

Відпочинок серед природи і тиша для душі

Попри постійні замовлення й щоденну метушню, Олена знаходить спосіб відновлювати сили. Найкращий відпочинок для майстрині – природа.

Коли накопичується втома або емоційне виснаження, вона вирушає за місто – ближче до води, у поле чи просто туди, де можна побути в тиші.

“Коли я дуже втомлена і виснажена, то їду кудись за місто. Просто побути біля води, біля ставка або у полі. Просто катаюся на велосипеді й надихаюся цією енергією природи”, – ділиться ткаля.

Саме такі моменти спокою допомагають їй перезавантажитися, відпустити тривоги й повернутися до роботи з новими силами та натхненням.

Ідеальна ніч майстрині

Ідеальний день майстрині – це ніч.

Удень вона оформлює замовлення, веде бухгалтерію, фотографує вироби, відповідає клієнтам і займається соцмережами.

А після восьмої вечора починається найважливіше: “Коли мене вже ніхто не чіпає, я можу сісти й ткати”.

Каже, за роки настільки звикла до такого ритму, що він став частиною життя.

Мрія – більша майстерня

Сьогодні найбільша професійна мрія Олени – простора майстерня.

“Я вже не поміщаюся в своїй кімнатці”, – з усмішкою розповідає майстриня.

А ще вона хоче, щоб українці більше цінували свої традиції: “Люди знають про вишиванки, але дуже мало знають про пояси. А ще сто років тому не можна було вийти на двір непідпоясаним”.

Саме звідси, каже вона, і пішов вислів “розпоясався”.

Ткаля переконана: важливо берегти те, що передається поколіннями.

“Хотілося б, щоб люди цінували своє надбання. Не те, що створено десь масово, а те, що робиться руками наших майстрів і може прослужити не одне покоління”.

І поки у Вільногірську засинають будинки, в маленькій кімнаті Олени Шевцової знову народжується новий пояс – ниточка за ниточкою, символ за символом, історія за історією.

Читайте також:

Запис Коли місто засинає, оживають узори: як вільногірська майстриня тче пояси для всього світу і навіть для Санта Клауса спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Він пережив війну в Афганістані, ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи, отримав бойову нагороду і вже у незалежній Україні знову взявся за службу. Ветеран Олександр Колєснік із Вільногірська – людина, чия біографія охоплює одразу кілька епох і трагедій.

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з ним про життя, війну, справедливість і те, чому ветерани сьогодні змушені справлятися самі.

Дитинство, армія і дорога в Афганістан

Олександр Колєснік народився у селі Комісарівка П’ятихатського району. Після школи навчався у Дніпрі, але довго цивільним життям пожити не встиг – його призвали до армії.

Жодного вибору тоді не було.

“Раніше не питали – хочеш чи не хочеш. Куди попав, туди й попав”, – замислившись згадує він.

Після військового навчання його направили до Афганістану, у провінцію Газні. Там він провів два роки служби.

Підриви, бій і нагорода за відвагу

Найбільше у пам’яті ветерана – бойові епізоди 1986 року. Двічі він підривався на міні, і ці моменти, каже, не стираються з пам’яті. Під час одного з таких випадків підрозділ потрапив у засідку.

“Був підрив, потім одразу бій. Загинув наш старший лейтенант. Ми залишилися удвох, обидва поранені”, – розповідає Колєснік.

Попри поранення і контузію, він зумів зорієнтуватися та викликати підмогу. Евакуація врятувала життя.

За цей бій він отримав орден Червоної Зірки.

Примітка. Орден Червоної Зірки – це одна з найперших і найпоширеніших радянських військових нагород, заснована 6 квітня 1930 року. Він вручався за визначні заслуги в обороні СРСР, зміцненні державної безпеки, а також за відвагу у воєнний та мирний час.

“Мене нагородили за той випадок, коли ми потрапили в засаду”, – каже він.

Як війна змінює людину

За словами ветерана, війна не минає безслідно – вона змінює не лише обставини, а й саму людину.

“Після війни зовсім інакше дивишся на життя. Розумієш, що воно таке насправді”, – пояснює він.

Те, що раніше здавалося буденним, після фронту набуває іншого значення. Армія, каже чоловік, навчила його головному принципу – жити по справедливості і по совісті.

Чорнобиль: страх, про який не говорили

Повернувшись із Афганістану, Олександр працював водієм. У 1988 році його відправили до Чорнобильської зони.

Він не був безпосередньо на реакторі, але займався перевезенням зараженого ґрунту.

“Страх був – через радіацію. Але тоді багато чого не розповідали. Ми не знали всієї правди”, – згадує він.

У той час уже тривало будівництво Славутича – нового міста для переселенців із зони відчуження. Його зводили унікальним способом: до роботи долучилися різні республіки тодішнього СРСР, і кожна будувала свій окремий мікрорайон.

Так з’явилися квартали, створені будівельниками з Литви, Грузії, Латвії, Вірменії, України та інших республік. Кожен із них мав свої архітектурні особливості – від планування вулиць до стилю будинків і навіть озеленення.

“Кожна республіка будувала свій квартал. Дуже гарне місто вийшло”, – згадує ветеран.

Знову у строю: служба в ДФТГ

Після початку повномасштабної війни він не залишився осторонь – вступив до добровольчого формування територіальної громади.

Рішення пояснює просто: “Поступив по совісті. Я знаю, що таке війна”.

Водночас підкреслює: сучасна війна зовсім інша.

“Зараз – це війна дронів. У нас такого не було”, – говорить він.

Голова Ради ветеранів: проблеми без прикрас

Сьогодні Олександр Колєснік очолює Раду ветеранів у Вільногірську.

Однак каже: ветеранська спільнота нині стикається з серйозними труднощами.

Найбільша проблема – відсутність навіть базових ресурсів.

“У нас немає навіть техніки – ні комп’ютера, ні принтера. Все робимо своїми силами”, – розповідає ветеран.

Частково допомогу обіцяють, але системної підтримки, за його словами, бракує.Держава виплачує пенсії та разову щорічну допомогу.

“Хочеться, щоб нас не забували”, – каже Олександр.

Раніше ветеранів підтримували й організації, але через війну ці програми практично зникли.

Звернення до молоді: “Краще спорт, ніж вулиця”

Олександр Колєснік переконаний: багато залежить від молодого покоління. І саме зараз важливо, куди воно спрямовує свою енергію.

Він закликає підлітків не марнувати час безцільно.

“Краще займатися спортом, ніж просто тинятися по дворах”, – каже він.

На його думку, молоді бракує організованого дозвілля – гуртків, секцій, можливостей для розвитку.

Принцип життя – справедливість

Попри пережите, ветеран залишається вірним простому правилу:

“Я люблю, щоб було все по справедливості і по совісті”.

Саме цей принцип, за його словами, допоміг пройти війну, Чорнобиль і всі випробування життя.

Історія Олександра Колєсніка – це не лише про минуле. Це про відповідальність, пам’ять і те, як люди, які вже пережили війну, знову стають до строю. І водночас – про те, що навіть сьогодні вони часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

Читайте також:

Запис “Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Оксана втратила сина, але продовжує його справу. Сьогодні жінка створює мило ручної роботи, вкладаючи в кожен виріб памʼять, любов та бажання здійснити те, про що він мріяв. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Ідея створювати мило належала синові Оксани, Володимиру Селегею: 

“Перше мило робив саме він. Я тільки допомагала”, — розповідає майстриня. 

Це було зовсім нещодавно, минулого року. Тоді це було просто творче заняття, спроба зробити щось своє. Перше мило звичайної прямокутної форми, різнокольорове, з чоловічим ароматом стало початком історії, яка сьогодні має зовсім інший зміст. 

Життя родини назавжди розділилося на “до” та “після” у січні 2026 року. Захищаючи свободу і незалежність України, Володимир Селегей загинув під час виконання бойового завдання поблизу Синельниківського району.

Втрата сина-воїна стала величезним болем, але памʼять про нього не дала Оксані опустити руки. 

“Мені одна жінка написала, що якщо у вашої дитини є якась мрія, то ви повинні зробити все можливе і неможливе для того, щоб ця мрія здійснилася. Коли я це прочитала, я зрозуміла, що це треба робити, бо йому дуже хотілося, щоб про наші вироби знали та щоб вони дарували радість людям”, — згадує Оксана. 

Тепер кожен виріб — це більше, ніж мило. Це спосіб зберегти пам’ять. Спосіб продовжити те, що він почав.

Процес створення мила займає різний час — усе залежить від складності. Невеликі форми можна зробити за годину-дві. Але коли йдеться про квіткові композиції чи букети, робота стає значно тривалішою: спочатку створюються окремі елементи, потім вони поєднуються в єдину композицію.

“Буває, що переробляєш кілька разів, поки не скажеш собі: мені подобається. А буває, що ідея приходить і все виходить з першого разу”, — ділиться майстриня. 

Зараз Оксана найбільше любить працювати з квітковими формами. Тюльпани, білі троянди виходять ніжні, майже справжні на вигляд. Обирає легкі, свіжі аромати, часто цитрусові або квіткові.

Оксана також веде сторінку в TikTok та виставляє мило на продаж, але наголошує: це не про заробіток. 

“Я все роблю для того, щоб було так, як він хотів”. 

Син Оксани мріяв, що з часом у них з мамою буде більше виробів та вони відкриють невеличку крамничку. 

Сьогодні ця мрія живе у кожному шматочку мила, створеному її руками. 

“Я думаю, він бачить і радіє, що я все це не залишила”. 

Читайте також:

Запис Неймовірна краса звичних речей: як Оксана з Вільногірська продовжує справу свого сина спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Картини, що народжуються з дерева, та життя, сповнене праці, будівництва і творчості – 75-річний житель Вільногірська Василь Клюнда перетворює звичайні фанерні дошки на витончені художні роботи. 

У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA майстер розповів, як із меблевого виробництва прийшов до мистецтва різьби, чому творчість стала для нього способом відпочинку і що допомагає не втрачати натхнення.

Від Волині до Вільногірська: шлях довжиною в життя

Василь Клюнда народився 8 березня 1951 року у Волинській області, в селі Гречки Ковельського району. Водночас у документах офіційною датою вказано 12 березня – її записали пізніше через те, що народження відбулося вдома. Саме тому пан Василь жартує, що має одразу дві дати народження і відзначає їх обидві.

З усмішкою пан Василь розповідає: “День народження 8 березня завжди святкую вдома, а 12 березня – на роботі, бо зазвичай ця дата припадала на робочі дні”.

Після закінчення школи він здобув професію столяра-мебляра у Ковельському ПТУ та працював на меблевій фабриці близько восьми років. У 1976 році, слідом за молодшою сестрою, яка вступила до Вільногірського коледжу, він наважився переїхати до тодішнього молодого міста Вільногірська, де активно розбудовувалися промисловість і житлова інфраструктура.

“Ми тоді фактично будували половину міста”, – згадує він.

У Вільногірську майстер працював на різних підприємствах – від будівельної сфери до “Укртелекому”, де завершив трудову діяльність у 2011 році.

Як з’явилося захоплення різьбою

До мистецтва різьби Василь Клюнда прийшов ще під час навчання. Його майстер у училищі, Борейшо Григорій Іванович, не лише навчав столярства, а й відкривав учням тонкощі роботи з деревом, включаючи інкрустацію та художню обробку.

Саме тоді з’явилися перші навички, які згодом переросли у справжнє захоплення.

“Я тоді вперше спробував і зрозумів, що це мені до душі”, – пригадує він.

Згодом, працюючи на меблевому виробництві, він мав доступ до матеріалів і технологій, що дозволяло експериментувати та вдосконалювати майстерність.

Гурток для дітей і передача досвіду

У минулі роки майстер також викладав різьбу для дітей. На заняття приходили десятки учнів.

“Було до 28 дітей одночасно. У мене досі залишилися журнали відвідуваності гуртка, де я позначав, скільки маленьких майстрів приходили до мене на навчання. А це було ще у 80-90-х роках”, – згадує він.

Заняття проходили кілька разів на тиждень, і діти власноруч створювали перші роботи – від простих візерунків до складніших композицій.

Як народжується дерев’яна картина

Процес створення різьблених робіт, за словами майстра, потребує точності, терпіння і розуміння структури дерева.

Спочатку підбирається та обробляється фанера: її шліфують, покривають морилкою або фарбниками, а потім лакують. Далі в роботу вступають спеціальні різці та стамески.

“Тут важливо не прорізати зайвого, бо фанера має шари. Треба відчувати матеріал до міліметрів”, – пояснює Василь Клюнда.

Залежно від складності, одна робота може зайняти від кількох годин до дня. Прості сюжети майстер виконував навіть по кілька десятків на місяць, коли працював активно.

“Як зараз пам’ятаю, я міг зробити від 60 до 80 робіт за місяць. Якщо це були прості пейзажі, то міг і по 6 картин на день робити”, – поділився пан Василь.

Від пейзажів до ікон: еволюція творчості

У різні роки тематика робіт змінювалася. Майстер створював пейзажі, портрети, сюжетні композиції, а також масштабні панно.

Окремий напрям – копіювання робіт художників, зокрема гравюр, які він збільшував і переносив у різьбу.

Сьогодні Василь Клюнда більше працює над іконами, які оформлює у дерев’яні рамки та розміщує під склом.

“Зараз часто просять саме ікони. Роблю їх із душею”, – говорить він.

Творчість як відпочинок і спосіб жити

Попри вік, Василь Клюнда не полишає творчості. Хоча працює вже рідше, він продовжує створювати вироби, які для нього – більше ніж просто предмети декору.

“Я забуваю про все, коли працюю. Це мене надихає”, – каже він.

Для майстра різьба стала не лише хобі, а й способом зберігати внутрішню рівновагу та передавати емоції через дерево.

Сенси в кожній роботі

У роботах Василя Клюнди часто закладені сюжети з глибоким змістом – від природи до людських переживань. Це можуть бути сцени материнства, прощання, очікування або символічні образи змін і плину часу.

“Кожна картина має свій зміст і історію”, – зазначає він.

Поради молоді: цікавитися світом і не боятися роботи

Майстер переконаний, що сучасній молоді варто більше відходити від залежності від гаджетів і ширше дивитися на світ.

Він радить бути допитливими, пробувати різні види діяльності, не боятися фізичної праці та шукати справу, яка буде до душі.

“Не можна зациклюватися на одному. Треба цікавитися всім – тоді життя буде повнішим”, – підсумовує Василь Клюнда.

Історія майстра – це приклад того, як професійний шлях, життєвий досвід і творче захоплення можуть переплестися в одне ціле. І як із простого шматка дерева народжується не просто виріб, а історія, що зберігає пам’ять і настрій свого автора.

Читайте також:

Запис Різьба як спосіб зберегти пам’ять: історія Василя Клюнди, який “оживляє” дерево спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Викладачка вільногірського коледжу Катерина Бондаренко знімає в TikTok разом зі студентами. Відео вже привертають увагу користувачів та набирають понад сотні тисяч переглядів. 

Про ініціативу учнів, яку підтримала викладачка — на Вільногірськ IN.UA. 

За словами вчительки Катерини Бондаренко, пропозиція знімати відео зʼявилася ще торік. Студенти захотіли створити окрему сторінку та публікувати там ролики. 

Це підтверджують і самі учні. Один з них, Максим Мокрий, розповідає: 

Взагалі це була наша ініціатива, щоб про наші спеціальності знали і інші, щоб до нас вступали вчитися. 

Максим Мокрий // Студент

Згодом до процесу долучилася і викладачка. 

“Ми просто сказали нашій викладачці, що ми хочемо зняти, а потім вона запропонувала, щоб вона долучилася до нас теж”, — каже Максим. 

Відтоді вони разом працюють над контентом, беручи ідеї з платформи та адаптуючи їх під себе.

Відео швидко набрали популярність: наразі на одному з відео налічується 100 тисяч переглядів, на іншому — понад 260 тисяч. Частину контенту створювали з метою популяризації спеціальностей коледжу.

“Ми хотіли показати, що коледж — це не лише навчання, а й спілкування, розвиток і свобода”, — пояснює викладачка. 

Контент створюється у невимушеній атмосфері: студенти самі пропонують ідеї, допомагають зі зйомкою та навіть підказують викладачці, як поводитися в кадрі. За її словами, більшість відео вдавалося зняти з першого дубля.

За словами Максима, підготовка до зйомок займає зовсім небагато часу та ніяк не заважає навчанню: 

“Ну, хвилин десять це займає”, — каже хлопець.

У коментарях під відео користувачі активно реагують: серед відгуків є як зацікавленість, так і критика. Втім, до критики команда ставиться спокійно. Викладачка провела зі студентами розмову, пояснивши, що будь-яка реакція — це також увага до їхнього контенту.

“Спочатку вони, звісно, засмутилися, потім ми з ними проговорили, що це нормально, це теж реклама”, — каже Катерина про ставлення до негативних реакцій. 

Студенти ще лаконічніші у своїй оцінці: 

“Ми не переймаємося”, — зазначає Максим. 

Спочатку колеги поставилися до ідеї з подивом, адже Катерина стала першою викладачкою у закладі, яка почала знімати подібний контент. Згодом вони почали підтримувати ініціативу: 

“Почали підписуватись, переглядати наші відео, лайкати та пересилати”, — згадує викладачка. 

Катерина Бондаренко вважає, що TikTok не применшує авторитет вчителя та закликає колег також не боятися виходити в публічний простір: 

“Не потрібно соромитися, варто пробувати себе в різних напрямках — це допомагає розвиватися та бути відкритішими”, — стверджує вона.

Читайте також:

Запис Викладачка знімає в TikTok із студентами: як ідея перетворилась на популярний блог спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Держава гарантує ветеранам і ветеранкам війни, а також членам їхніх родин право на безоплатну правничу допомогу. Йдеться як про консультації та роз’яснення законодавства, так і про допомогу у складанні документів та представництво інтересів у суді.

Про це повідомляє Міністерство у справах ветеранів.

Як отримати допомогу

Право на безоплатну первинну та вторинну правничу допомогу з будь-яких правових питань мають:

• ветерани й ветеранки війни;
• члени сімей загиблих (померлих) ветеранів і ветеранок війни;
• члени сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України.

У межах правничої допомоги можна отримати юридичні консультації, допомогу у складанні заяв, скарг та інших документів, а також підтримку під час звернення до суду, зокрема складання процесуальних документів і представництво інтересів.

За потреби фахівці забезпечують захист у судах, державних органах, органах місцевого самоврядування або перед іншими особами.

Зазначається, що члени родин ветеранів і ветеранок, які є внутрішньо переміщеними особами або людьми з інвалідністю з низькою пенсією, також можуть отримати допомогу зі зверненням до суду. Правнича допомога у судових питаннях надається і дітям до 18 років для захисту їхніх прав та інтересів.

Отримати допомогу можна дистанційно або офлайн.

У будні дні з 8:00 до 18:00 за київським часом працює безкоштовна телефонна лінія за номером 0 800 213 103. Для дзвінків з-за кордону доступний номер +38 044 363 10 41 (вартість дзвінка — за тарифами оператора).

Письмові звернення приймають у будні з 9:00 до 17:00 через соціальні мережі:

• Telegram;
• Facebook;
• Іstagram: ualegalaid.

Читайте також:

Запис Ветерани та їхні родини можуть отримати безоплатну правничу допомогу: як скористатися спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

З нового року в Україні підвищують мінімальні зарплати, дитячі виплати та прожитковий мінімум.

Як зміняться суми читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Збільшення виплат

Прожитковий мінімум для працездатних осіб – 3 209 гривень з 2026 року.

Держава збільшує одноразову виплату при народженні дитини до 50 000 гривень, яка тепер надаватиметься одразу, а не частинами протягом трьох років. Крім того, запроваджують нові щомісячні допомоги:7 000 гривень щомісяця на дитину до досягнення нею 1 року;7 000 гривень щомісяця для вагітних жінок без страхового стажу на весь період вагітності.

Також, зросте і мінімальна заробітна плата, яка становитиме 8 647 гривень. Збільшиться й мінімальна пенсія за віком її розмір у 2026 році становитиме 2 595 гривень.

Читайте також:

Запис Допомога при народженні дитини мінімальна зарплата: як зростуть суми у 2026 року спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

У Вільногірську вже кілька днів утримується сніг, проте дороги та тротуари залишаються слизькими. Мешканці повідомляють про падіння та травми через непосипані ділянки. Редакція 29 грудня провела опитування та зафіксувала стан вулиць міста, а вже зранку помітила перші результати — деякі вулиці почали посипати.

Більше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Люди травмуються через негоду

Нагадаємо, у жовтні міська рада затвердила нові маршрути прибирання вулиць і тротуарів на осінньо-зимовий період 2025–2026 років. Відповідно до рішення, кожна комунальна служба, підприємство та підприємець мають визначені зони відповідальності, де зобов’язані очищати сніг і посипати обледенілі ділянки.

Зокрема, дороги та тротуари мають прибирати на вулицях Центральній, бульварі Миру, Молодіжній, Степовій, Віктора Варена та Захисників України. На цих ділянках передбачена робота як комунальної техніки, так і вантажних машин великих підприємств міста.

Крім того, як повідомила редакції Вільногірськ IN.UA місцева жителька, вона зверталася до аварійної служби телефоном, де їй повідомили, що дороги будуть посипані зранку.

Зі слів мешканців, в аварійній службі повідомили: що зранку дороги на вулиці Центральній були розчищені. Учора посипали з обіду, сьогодні роботи продовжуються. Графіку прибирання немає — усе залежить від погодних умов. Сьогодні дороги також будуть посипати.

Під час опитування, мешканці повідомили, що зранку 29 грудня дороги та тротуари були не посипані.

За їхніми словами, у дворах пішохідні зони подекуди обробляли, однак на Центральній вулиці посипки не було. Особливе занепокоєння викликають території біля бюветів, де, за словами містян, утворився суцільний лід.

Місцева жителька у коментарі Вільногірськ IN.UA розповіла, що впала на льоду 29 грудня на вулиці Молодіжній:

“Учора близько 14:00 на вулиці Молодіжній я впала — послизнулася та впала на спину, вдарилася головою. Я не знаю, які це матиме наслідки, але ситуація дуже тривожна. У місті не чистять дороги і не посипають їх. Зверху був сніг, я думала, що під ним безпечно, а насправді виявилося слизько. На мою думку, травматологічне відділення зараз переповнене”, — розповіла жінка.

Обурення містян активно поширюється і у соціальних мережах. Люди пишуть, що пересуватися містом небезпечно. Люди падають та отримують травми.

“Сьогодні зранку в лікарні з 10.00 до 11.00 поки ми чекали зробити знімок, то вже четверо людей попали до лікарні з травмами і в однієї жіночки, яка була перед нами, був перелом руки. Я просто в шоці від нашого меру”, — написала під дописом у Facebook одна з користувачок.

Редакція Вільногірськ IN.UA звернулася за коментарем до директора Центральної міської лікарні Ігоря Яцевича, щоб дізнатися кількість травмованих. Відповідь телефоном він не надав і попросив направити офіційний запит.

Редакція вже готує запит, щоб отримати інформацію про кількість постраждалих через непосипані дороги.

Після публікації відео, ввечері 29 грудня у Вільногірську почали посипати дороги. На це звернув увагу один із користувачів.

“Після цієї вчорашньої публікації, сьогодні зранку двірники швиденько узялися сіяти – віяти біля будинків не розчищаючи з тротуарів сніг. Ефекту ніякого, тільки всі камінці у взутті. Мабуть це від злості”, — йдеться в коментарі.

Редакція Вільногірськ IN.UA звернулася за коментарями до диспетчерської служби, де повідомили, що станом на 12 годину 30 грудня дороги посипані.

“Зраз вже всі вулиці прибудинкові території та дороги посипані”, — повідомили в аварійній службі.

Також редакція Вільногірськ IN.UA намагалася звернутися за коментарями до директора КП “Жилкомсервіс” Івана Буряка, втім на дзвінок редакції він не відповідав.

Також редакція звернулася за коментарями до районного відділу поліції де повідомили наступне:

“Упродовж доби по поліції Кам’янського районного управління поліції та територіальних відділень надходила інформація про дорожньо-транспортні пригоди на території району. Основною причиною автопригод стало погіршення погодних умов та недотримання водіями безпечної швидкості й дистанції. На щастя, інформації про постраждалих не надходило”.

Також у поліції додали, що кількість ДТП не зросла з початком сезону й залишається на рівні минулого року. Поліція закликає водіїв бути уважними за кермом та враховувати погодні умови, а пішоходів — переходити проїзну частину лише у визначених місцях і неухильно дотримуватися правил дорожнього руху”.

Запис У Вільногірську люди травмуються через ожеледицю: мешканці скаржаться на непосипані дороги спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

З 1 січня 2026 року в Україні суттєво підвищать посадові оклади працівників, які надають соціальні та реабілітаційні послуги. Відповідне рішення ухвалив Уряд за ініціативи Міністерства соціальної політики, сім’ї та єдності України.

Про це повідомляє Міністерство соціальної політики України.

Що змінеться

Постановою передбачено застосування коефіцієнта 2,5 при визначенні розміру посадових окладів окремих категорій соціальних працівників. Це означає зростання заробітної плати приблизно на 150%.

Зокрема, зміни стосуються таких посад:

• соціальний менеджер (15 тарифний розряд) — посадовий оклад зросте з 8 243 гривень до 20 607 гривень;
• фахівець із соціальної роботи (12 тарифний розряд) — з 6 773 гривень до 16 932 гривень.

Читайте також:

Запис З 1 січня 2026 року посадові оклади соціальних працівників зростуть майже у 2,5 раза спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Благодійний фонд “Янголи Спасіння” спільно з Агентством ООН у справах біженців в Україні (УВКБ ООН) оголосили про старт реєстрації на 2026 рік для участі у програмі з ремонту житла для внутрішньо переміщених осіб (ВПО).

Про це повідомляє Вільногірська міська рада.

Що входить у допомогу

Програма діє на території Дніпропетровської, Харківської та Сумської областей.

Участь у програмі можуть взяти ВПО, які проживають у житлі:

• що перебуває у власності або знаходиться в іпотеці/кредиті;
• умови якого не відповідають мінімальним стандартам безпеки та комфорту.

Пріоритет надається власникам житла у сільських населених пунктах та малих містах, а також сім’ям, які перебувають у вразливих життєвих обставинах.

Допомога передбачає виконання найнеобхідніших видів ремонту для забезпечення безпеки та комфортності житла, зокрема: вікна, двері, дах, підлога, утеплення, водопостачання, електрика, каналізація та інші базові роботи.

Заявки можна подавати:

• через уповноважених представників громади;
• самостійно, заповнивши KOBO-форму за посиланням;
• за телефоном гарячої лінії Фонду: 0 800 334 620.

Зазначається, що подання заявки не гарантує отримання допомоги. Всі заявки проходять ретельну перевірку та затвердження.

Читайте також:

Запис Благодійні організації оголосили прийом заявок на програму ремонту житла для ВПО спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Мешканці громад Кам’янського району у грудні зможуть отримати консультації фахівців служби зайнятості ЦНАПах. Виїзні прийоми допоможуть дізнатися про актуальні державні послуги, можливості працевлаштування, навчання та підтримки для тих, хто шукає роботу або планує власну справу.

Про це повідомили на сторінці у Facebook Дніпропетровського обласного центру зайнятості.

Виїзний прийом у Вільногірську

Мешканці Кам’янської, П’ятихатської, Вільногірської, Жовтоводської, Криничанської, Верхньодніпровської, Саксаганської, Лихівської, Вишнівської, Божедарівської, Затишнянської та Верхівцевської територіальних громад зможуть отримати консультації щодо:

• пошуку актуальних вакансій;
• професійного розвитку та навчання;
• програм державної підтримки;
• та можливостей започаткування власної справи.

У Вільногірську виїзний прийом відбудеться 5 грудня з 11:00 до 13:00 у приміщенні ЦНАПу.

Графік усіх виїзних прийомів доступний за посиланням.

Читайте також:

Запис Фахівці Кам’янської філії обласного центру зайнятості проведуть прийом у Вільногірську спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Вільногірський міський суд виніс вирок у справі про умисне легке тілесне ушкодження, яке відбулося біля одного з житлових будинків міста. Суд розглядав кримінальний проступок, передбачений ч.1 ст.125 Кримінального кодексу України.

Про це йдеться у вироку суду по справі 174/1394/25.

Що встановив суд

Інцидент стався 5 липня 2025 року. Близько 23:40, обвинувачений перебував біля під’їзду житлового будинку, де він вступив у діалог із неповнолітнім хлопцем. Розмова швидко переросла у конфлікт, і вже за кілька хвилин чоловік завдав підлітку щонайменше 4 удари кулаком в обличчя з лівого боку.

Постраждалий, сидячи на лавці, прикривав обличчя руками, намагаючись захиститися. Нападник припинив свої дії самостійно та покинув місце.

Судово-медична експертиза встановила, що хлопець отримав синці на повіках лівого ока та на мізинці лівої руки. Ці травми кваліфіковані медиками як легкі тілесні ушкодження.

У жовтні 2025 року, прокурор та обвинувачений уклали угоду про визнання винуватості. У цьому документі чоловік повністю визнав свою провину, повідомив суду про щире каяття та погодився на узгоджену сторонами міру покарання — штраф у розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, що становить 850,00 гривень. Угоду підтримав його адвокат, а потерпілий та законний представник неповнолітнього подали письмову згоду.

Суд оцінив чи відповідає така угода вимогам закону.

Під час перевірки суд встановив, що: подія конфлікту дійсно відбулася і підпадає під ч.1 ст.125 Кримінального кодексу України. А також те що обвинувачений уклав документ добровільно та усвідомлює всі правові наслідки. Покарання не суперечить законодавству та є пропорційним тяжкості проступку, сторона потерпілих не заперечує проти схвалення угоди у письмовій формі.

Зважаючи на це, суд дійшов висновку, що угода є законною, обґрунтованою і може слугувати підставою для винесення вироку. В результаті — саме на основі затвердженої угоди суд завершив розгляд кримінального провадження та ухвалив вирок: визнати чоловіка винним і призначити погоджений сторонами штраф у 850 гривень.

Читайте також:

Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа @Lviv Media Forum. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.

Запис У Вільногірську чоловік сплатить 850 гривень штрафу за побиття неповнолітнього спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Місце тимчасового перебування при Центрі надання соціальних послуг в Лихівці, що неподалік Вільногірська, став тимчасового прихистку для людей, які залишили свої домівки через війну. Його відкрили у на Вулиці Набережна, 75 для забезпечення комфортного життя ВПО.

Редакція Вільногірськ IN.UA побувала всередині закладу, поспілкувалися з мешканцями та подивилися, як організований побут у цьому просторі.

Життя переселенців у Лихівці

За словами Вікторії Волошиної, керівниці Центру надання соціальних послуг Лихівської селищної ради, місце тимчасового перебування для внутрішньо переміщених осіб функціонує у громаді з 2022 року. Рішення про його створення ухвалили депутати селищної ради, і саме за кошти місцевого бюджету облаштували 17 ліжкомісць. Донорської підтримки при відкритті цього простору не залучали.

У прихистку дотримуються вимог постанови №930, що регулює стандарти тимчасового розміщення ВПО. Зокрема, люди проживають безплатно, а всі витрати на комунальні послуги (оплату електроенергії, водопостачання та опалення) держава компенсує з бюджету. Єдине, що мешканці забезпечують самостійно — це харчування. Приготування їжі, як уточнила в коментарі журналістам Вільногірськ IN.UA Лілія Дігтярь, працівниця центру культурно-світського розвитку, приготування можливе на спеціально облаштованій спільній кухні.

Крім кухні, місце тимчасового проживання облаштоване санвузлом і кімнатою з декількома пральними машинами й сушаркою для спільного користування внутрішньо переміщених осіб, до яких додається безплатний порошок.

Нині у центрі проживають 16 ВПО. Мешканці відзначають, що умови покращилися вже після початку повномасштабної війни: у кімнатах зробили ремонт, замінили меблі за підтримки фонду “Право на захист”, встановили телевізори й холодильники. Також в центрі встановили твердопаливний котел для опалення приміщення, який надали представники міжнародної гуманітарної організації “Людина в біді”

“Раніше тут були старі металеві ліжка, а тепер все поступово привели до ладу. Залишилося зробити лише поли, щоб все ремонт став капітальним“, — каже одна із мешканок центру.

Окрім місць проживання, у центрі діють додаткові сервіси. У червні 2023 року за підтримки міжнародної гуманітарної організації “Людина в біді” у центрі відкрили дитячу ігрову кімнату. Також для всіх охочих діє комп’ютерний клас та кабінет психолога. Доступ до них можливий у будні дні, коли в центрі працюють соціальний працівник та психолог. У вихідні ці приміщення зачинені.

Також при Центрі діє соціальна перукарня. Вона працює на базі відділення організації надання адресної, натуральної та грошової допомоги. Перукар є штатною одиницею установи, а послуги надаються відповідно до державного стандарту. Для їх отримання мешканці подають заяву через відділення соціального захисту, після чого центр надає необхідні послуги.

Читайте також:

• Компенсація за втрачене житло: як ВПО зможуть подати заяву
• Для ВПО зможуть придбати житло у сільській місцевості

Запис “Тут усе робимо разом”: як функціонує місце тимчасового перебування при Центрі надання соціальних послуг для переселенців у Лихівській громаді спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Міжнародна організація з міграції (МОМ) оголосила про набір учасників програми розвитку професійних навичок у Кам’янському районі. Учасники можуть отримати фінансову підтримку та пройти курси професійної підготовки або перепідготовки.

Про це повідомляє Вільногірська міська рада.

В межах програми можна отримати фінансову допомогу

Програма передбачає

• до 600 доларів на курси професійної підготовки чи перепідготовки;
• до 500 доларів на придбання обладнання після успішного завершення навчання;
• сесії з розвитку життєвих навичок, таких як стресостійкість, комунікація та робота в команді.

Подати заявку можуть особи від 16 років, які проживають у Кам’янському районі та планують залишатися в області щонайменше рік.

Учасники зможуть обрати навчання за такими напрямами:

• кулінарія, шиття, логістика, будівництво, слюсарні спеціальності, електромонтаж, масаж, перукарство, водіння, IT (QA, Python, Java, фронтенд) та інші.

Реєстрація відкрита до 20 грудня 2025 року, подати заявку можна за посиланням.

Детальні умови та інформацію про навчання можна знайти за посиланням.

Читайте також:

Запис МОМ пропонує мешканцям Кам’янського району безкоштовне навчання та обладнання для розвитку професійних навичок спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

У період із 25 листопада до 10 грудня в Україні традиційно проходить Всеукраїнська акція “16 днів проти насильства”. Вона є частиною однойменної міжнародної кампанії, яку щороку підтримують понад 100 країн світу.

Про це повідомили на сайті Вільногірської міської ради.

Мета акції “16днів проти насильства”

Підвищити обізнаність суспільства про всі прояви насильства, наголосити на його неприпустимості та сформувати безпечний простір для кожної людини. Дату старту обрано невипадково: 25 листопада Генеральна Асамблея ООН проголосила Міжнародним днем боротьби за ліквідацію насильства щодо жінок. Завершується акція 10 грудня — у Міжнародний день прав людини.

В Україні діє Закон “Про запобігання та протидію домашньому насильству”, а з 2019 року домашнє насильство є кримінальним злочином.

У межах акції вільногірцям нагадали контакти служб, до яких можна звернутися у разі небезпеки чи свідчення фактів насильства.

Номери підтримки та допомоги

• поліція — 102;
• медична допомога — 103;
• урядова “гаряча лінія” — 15-47;
• національна “гаряча лінія” з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми та гендерної дискримінації — 0-800-500-335 або 116123;
• національна дитяча “гаряча лінія” — 0-800-500-225 або 116111;
• Координаційний центр з надання безоплатної правової допомоги — 0-800-213-103.

Дзвінки є безкоштовними, анонімними та конфіденційними.

Читайте також:

Запис Вільногірцям нагадали номери, за якими можна звернутися у випадку насильства спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.

Держава знову підтримує українців: у межах програми “Зимова єПідтримка” громадяни отримують по 1000 гривень. Однак витратити ці кошти можна не на будь-що – лише на конкретні категорії товарів та послуг.

На що можна витратити гроші читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

На які послуги та товари можна витратити гроші

Гроші можна використати для:

• покупки харчових продуктів українського виробництва (без підакцизних товарів);
• придбання ліків;
• покупки книг та друкованої продукції;
• оплати комунальних і поштових послуг;
• благодійних внесків.

Заявку можна подати у застосунку Дія до 24 грудня 2025 року. Загальний строк використання програми – до 30 червня 2026 року.

Оплата відбувається за так званими MCC-кодами. Це означає, що лише магазини та постачальники з відповідним кодом, дозволеним урядом, можуть приймати “зимову тисячу”.

Серед них:

• 4900 – комунальні послуги (електрика, газ, вода, тепло);
• 5411 – продуктові магазини та супермаркети;
• 5499 – інші продовольчі точки (ринок, спеціалізовані магазини, готові страви, торгові автомати);
• 5912 – аптеки;
• 5942, 5994 – книжкові та друковані видання;
• 8398 – благодійні та соціальні організації;
• 9402 – поштові послуги.

Якщо код торговця збігається з переліком, оплата проходить успішно. В іншому випадку – використати кошти на покупку не вдасться.

Читайте також:

Запис “Зимова тисяча” від держави: на що можна витратити гроші та до яких дат спершу з'явиться на Вільногірськ IN.UA | Громадський медіапортал || Новини — Vilnohirsk IN.UA | Громадський медіапортал.