Компенсація у разі загибелі або поранення військового: скільки та хто отримає

У разі загибелі військового членам його сім’ї призначається одноразова грошова допомога у розмірі 750 прожиткових мінімумів, а це 22,7 мільйона гривень. Ця виплата має на меті підтримку родин загиблих під час військових дій.

Про це йдеться в постанові Кабміну від 24 вересня цього року.

Сума виплати визначається виходячи з розміру прожиткового мінімуму, встановленого на 1 січня календарного року, в якому встановлено інвалідність.

Також збільшена одноразова грошова допомога в разі встановлення інвалідності внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання для працездатних осіб:

• 400 прожиткових мінімумів, у разі встановлення інвалідності I групи;
• 300 прожиткових мінімумів, у разі встановлення інвалідності II групи;
• 250 прожиткових мінімумів, у разі встановлення інвалідності III групи.

Якщо військовому під час повторного огляду, встановлять вищу групу інвалідності, він має право на отримання допомоги в більшому розмірі з урахуванням попередніх виплат.

Законом №3460 встановлено що прожитковий мінімум на 2024 рік становитиме 2920 гривень, 2563 гривні для дітей до 6 років, діти від 6 до 18 років – 3196 грн, та 3028 гривень для працездатних осіб.

Читайте також:

• Недбале ставлення до служби та шахрайство у Дніпрі: подробиці
• На 1,2 мільйона гривень: знайомий обманув дружину військового

Транзитний номерний знак — це тимчасовий реєстраційний номер транспортного засобу, який складається з чотирьох цифр та двох літер на червоному тлі. Його видають для законного переміщення дорогами автомобілів, які ще не зареєстровані або вже зняті з обліку.

Детальніше — на Вільногірськ IN.UA.

Коли використовують транзитні номери

Тимчасові номерні знаки необхідні у кількох визначених випадках:

• після придбання нового автомобіля в автосалоні до моменту його постановки на постійний облік;
• після зняття авто з обліку для продажу за кордон (новий власник отримує право тимчасово пересуватися на ньому);
• для перевезення транспортного засобу без постійної реєстрації, зокрема у разі тимчасового ввезення або переоформлення юридичної особи.

Терміни реєстрації та обмеження під час воєнного стану

Згідно з пунктом 7 постанови №1388, власники або особи, які законно експлуатують транспортні засоби, зобов’язані зареєструвати їх протягом 10 діб. Цей відлік починається з моменту придбання, митного оформлення, тимчасового ввезення або виникнення інших обставин для зміни реєстраційних документів.

У період дії воєнного стану в Україні строк обов’язкової державної реєстрації продовжується. Після припинення або скасування воєнного стану власники зобов’язані зареєструвати автомобілі протягом 90 днів.

Однак закон забороняє експлуатацію транспортних засобів, які не зареєстровані в уповноважених органах МВС та не мають відповідних постійних номерних знаків. Фактично власник має право відкласти процедуру перереєстрації на період до 90 днів після завершення воєнного стану, але виключно за умови, що транспортний засіб не використовуватиметься для їзди дорогами.

Штрафи за порушення правил експлуатації

Керування автомобілем на транзитних номерах із порушенням термінів реєстрації тягне за собою адміністративну відповідальність. Відповідно до статті 121 Кодексу України про адміністративні правопорушення, сума штрафу становить 850 гривень.

Таке покарання не є одноразовим. Якщо правоохоронці повторно зупинять водія за керування незареєстрованим транспортним засобом, на нього знову накладуть аналогічний штраф.

Читайте також:

Куди і коли вирушають маршрутки з Вільногірська: розклад міських і міжміських рейсів 

Віктор Котенко родом із Великої Новосілки на Донеччині. Там він починав службу в ДСНС, там залишив дім, роботу та звичне життя. Через війну його підрозділ довелося переводити, а самому Віктору — шукати нове місце для роботи й життя. Так він опинився у Вільногірську. Рятувальник говорить про свою роботу без пафосу. Жартує, згадує курйозні випадки, розповідає про професійні забобони та друзів, яких знайшов у новому місті. Але за цією легкістю — досвід людини та нелегка праця.

Як Віктор Котенко був змушений залишити свій дім, але продовжив службу в ДСНС та почав будувати нове життя у Вільногірську — читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Від Великої Новосілки — до служби в ДСНС

Віктору Котенку 26 років. Він народився та жив у Великій Новосілці Донецької області. Після дев’ятого класу вступив на навчання за професіями тракториста та автослюсаря.

Із пожежно-рятувальною справою Віктор уперше познайомився ще в дитинстві. Коли йому було близько чотирьох років, батько посадив його у пожежну машину, увімкнув сирену та проблискові маячки. Для маленького хлопчика це стало яскравим враженням, хоча згодом спогад відійшов на другий план.

Після завершення навчання Віктор знову згадав про той епізод і зрозумів, що хоче пов’язати своє життя з рятувальною службою. Тож вступив до Вінницького професійного навчального закладу за напрямом, пов’язаним із пожежно-рятувальною справою. Навчання завершив у 2021 році й одразу розпочав службу в ДСНС.

Паралельно з роботою Віктор продовжував навчатися. У 2026 році він закінчив магістратуру.

Нині Віктор має спеціальне звання головного майстер-сержанта служби цивільного захисту та працює пожежним-рятувальником 52-ї державної пожежно-рятувальної частини у Вільногірську.

За даними подання на відомчу відзнаку, станом на 6 серпня 2026 року календарна вислуга Віктора становила 7 років 11 місяців 21 день. У 2024 році він також був нагороджений відзнакою Президента України “За оборону України”.

Свою професію Віктор сьогодні пояснює просто: люди завжди потребуватимуть допомоги, а надзвичайні ситуації нікуди не зникнуть.

Війна змінила не лише місце роботи

До повномасштабної війни Віктор жив і працював у рідному місті. Після загострення бойових дій Велика Новосілка опинилася під обстрілами, а звичне життя зруйнувалося. Спочатку Віктор продовжував виконувати службові завдання неподалік від рідних місць. За його словами, підрозділ працював фактично у зоні бойових дій. Згодом частину розформували, і рятувальникам запропонували обирати, куди переводитися.

Спершу Віктор опинився у Краматорську. Там провів близько півтора місяця. А коли у Вільногірську з’явилася вакансія, перевівся сюди.

До цього місто йому вже було знайоме. Після евакуації Віктор певний час жив із родиною у селі Вишневе, що неподалік міста, а згодом вони переїхали до Вільногірська. Робочий графік дозволяв йому приїжджати сюди ще до остаточного переведення.

На вибір також вплинуло саме місто. Віктор розглядав Вільногірськ і П’ятихатки, але обрав Вільногірськ. Йому сподобалося, що місто невелике та компактне: тут усе поруч і не потрібно витрачати багато часу на дорогу.

“Я до сих пір не адаптувався”

Попри те, що Віктор живе у Вільногірську вже близько року, назвати себе повністю адаптованим він не готовий. Причина не лише в новому місті.

“Я втратив будинок, я втратив повністю все, що в мене було”, — розповідає він.

Для людини, яка переїжджає через війну, зміна адреси: це далеко не вся історія. Потрібно звикати до нового оточення, знайомитися з людьми, шукати своє місце та водночас приймати думку, що повернутися до колишнього життя може бути неможливо.

Саме це Віктор називає одним із найважчих переживань. Але поступово у Вільногірську з’явилися люди, які стали для нього друзями.

Один із них допоміг Віктору розібратися з автомобілями: навчив тому, чого він раніше не знав, хоча загальне уявлення про техніку мав ще з навчання на автослюсаря. Так нове місто почало ставати трохи більш своїм.

За фільмами — одне, насправді — зовсім інше

Роботу рятувальника часто уявляють через кадри з фільмів: сирена, пожежна машина, кілька хвилин дороги — і боротьба з вогнем.

Віктор каже, що реальність набагато складніша. Зміна починається не з ранкової кави. Рятувальники одягають спеціальний одяг і спорядження, перевіряють готовність до служби, приймають автомобілі та обладнання.

У караулі кожен має свою роль: начальник караулу, командир відділення, пожежні та водій. А далі — служба за розпорядком дня, навчання та постійні тренування.

Рятувальники відпрацьовують нормативи, перевіряють обладнання, працюють із драбинами, апаратами захисту органів дихання та зору, повторюють дії, які можуть знадобитися під час реального виклику.

Тобто навіть тоді, коли пожежі немає, підготовка не припиняється.

“Кожну зміну ми вчимось і практикуємося”, — пояснює Віктор.

У Вільногірську рятувальники часто їдуть не лише на пожежі

За словами Віктора, у Вільногірській громаді великі пожежі трапляються нечасто. Натомість чимало викликів пов’язані з допомогою людям.

Наприклад, рятувальників можуть викликати, коли людина не відчиняє двері, не відповідає на телефонні дзвінки або коли медикам швидкої допомоги потрібна допомога з транспортуванням пацієнта.

Особливо це стосується людей старшого віку, яких потрібно знести з верхніх поверхів. Такі виклики можуть здаватися простими лише на перший погляд. Для рятувальника це також фізичне навантаження, відповідальність і необхідність швидко оцінити ситуацію.

У 2026 році Віктор уже брав участь у гасінні 24 пожеж. Шість разів під час виконання завдань він працював в апараті захисту органів дихання та зору. 

Пожежі після ворожих ударів

Окремою частиною служби для Віктора стали виїзди після російських атак. У поданні до нагородження зазначено, що Віктор залучався до ліквідації наслідків обстрілів у Дніпропетровській області.

22 травня 2026 року рятувальники працювали біля електропідстанції “Дніпровська” НЕК “Укренерго” неподалік села Бикове. Внаслідок ворожого удару безпілотниками, загорілися три трансформатори та мастило навколо них. Площа пожежі становила близько 650 квадратних метрів.

10 липня рятувальники виїжджали до Божедарівки, де після збиття безпілотника та подальшого загоряння виникла пожежа житлового будинку. Ще один виїзд був 12 липня: після удару по території підприємства у Божедарівці. Під час цього виклику Віктор прокладав та подавав магістральні лінії від пожежного автомобіля.

Керівництво Віктора відзначає його професійність, рішучість і відповідальність під час роботи. На складних виїздах він діє впевнено, чітко виконує завдання та злагоджено працює у складі караулу. 

Сам Віктор про такі ситуації говорить значно простіше. Для нього це робота, яку потрібно виконати.

Найважче — не вогонь

За роки служби Віктор бачив різні ситуації. Але є те, до чого, за його словами, неможливо звикнути повністю.

“Найважче — це бачити смерть”, — говорить він.

Після важких виїздів рятувальники намагаються повернутися до звичайного життя. Спілкуються між собою, відволікаються. Віктор пояснює, що іноді сміх після важкого виклику може бути своєрідною захисною реакцією.

У колективі є можливість поговорити не лише про роботу — і це, за його словами, допомагає залишатися собою.

Примети, про які знають рятувальники

Як і в багатьох професіях, пов’язаних із ризиком, у рятувальників є свої прикмети та забобони. Віктор розповідає про них із посмішкою, але зізнається: багато хто все ж намагається їх дотримуватися.

Наприклад, перед чергуванням не радять начищати бойові чоботи. Вважається, що після цього обов’язково доведеться виїжджати на пожежу й знову їх забруднити.

Ще одна прикмета стосується пожежної машини: під час чергування не варто без потреби мити її або протирати проблискові маячки — нібито після цього неодмінно буде виїзд.

Також серед рятувальників існує повір’я, що нова форма або нове спорядження безпосередньо перед зміною — до виклику. А колегам замість звичного “гарного чергування” можуть побажати “сухих рукавів” — тобто спокійної зміни без пожеж.

Для сторонніх це може звучати як звичайні забобони. Для самих рятувальників — маленькі професійні традиції, які з роками стають частиною служби.

Поза роботою він залишається таким самим

Попри складність професії, Віктор не вважає себе похмурою людиною. Навпаки — називає себе веселим і таким, із ким не нудно.

“Такий же самий, як на роботі, так і в житті”, — говорить він про себе.

Його родина, звісно, переживає через службу. Особливо після серйозних виїздів. Але мама знає: якщо почати розпитувати про деталі, це може лише додати хвилювання.

Тому їхня розмова після небезпечного виклику зазвичай коротка: чи все нормально — так, усе нормально.

І цього достатньо.

“Моя найбільша мотивація — сім’я”

На запитання, що сьогодні змушує його продовжувати службу, Віктор відповідає майже без паузи: “Сім’я”.

Каже, що якби залишався сам і не мав заради кого триматися, усе могло б бути інакше. Саме родина, за його словами, допомагає рухатися далі навіть тоді, коли навколо змінюється все.

А ще — робота, у якій він бачить сенс.

Його порада тим, хто починає життя заново

Віктор добре знає, як це — опинитися в іншому місті, фактично починаючи з нуля. Тому людині, яка приїхала до Вільногірська після вимушеного переїзду й не знає, з чого почати, він радить насамперед не залишатися наодинці.

Знайти підтримку, друзів, роботу або іншу справу, яка допоможе тримати себе в руслі. І не дозволяти собі залишатися без заняття надовго.

Його перша порада звучить дуже просто — не замикатись у собі. А далі — шукати людей, із якими можна говорити, та справу, яка допоможе зосередитися на сьогоденні.

Бо минуле вже не повернути, але життя продовжується.

Попереду — нові зміни

Цього року кандидатуру Віктора Котенка рекомендували до нагородження відомчою заохочувальною відзнакою Державної служби України з надзвичайних ситуацій.

У характеристиці керівництво називає його досвідченим, сумлінним, відповідальним і організованим працівником. 

Але за всіма цими формулюваннями — не лише посада, звання чи кількість виїздів.

Є 26 — річний хлопець, який колись уперше сів у пожежну машину разом із батьком, потім обрав професію рятувальника, а через війну втратив свій дім і опинився в іншому місті.

Тепер його робота — допомагати іншим.

А Вільногірськ поступово стає місцем, де він будує наступну сторінку свого життя.

І, можливо, саме це найкраще пояснює його просту фразу про майбутнє: “Потрібно не поспішати жити. Все має відбуватися своєю чергою”.

Читайте також:

“Ти бачиш небезпеку й завжди готовий прийти на допомогу”, — Денис Сіленко, рятувальник з Вільногірська