Україна та США підписали угоду про надра

Україна та Сполучені Штати підписали угоду щодо надрокористування, яка передбачає створення Інвестиційного фонду реконструкції. Цей фонд має на меті залучення міжнародного капіталу для відновлення та розвитку української економіки.

Про підписання угоди повідомила міністерка економіки України Юлія Свириденко.

Інформацію також підтвердило Міністерство фінансів США.Свириденко підкреслила, що сторони змогли узгодити вигідні умови співпраці, які враховують інтереси обох країн.

Угода про надра

Україна зберігає повний контроль. Усі природні ресурси на українській території та у водах залишаються у власності України. Лише держава вирішує, що й де видобувати. Це чітко прописано в угоді.

Партнерство на рівних умовах. Фонд створюється у співвідношенні 50 на 50, і Україна управлятиме ним разом із США. Жодна сторона не матиме переваги — це справді рівноправна співпраця.

Державна власність під захистом. Угода не змінює процесів приватизації та управління держкомпаніями — вони й надалі належатимуть Україні.

Наприклад, “Укрнафта” й “Енергоатом” залишаються державними.

Жодних боргів. Документ не передбачає жодних фінансових зобов’язань України перед США.

Угода не суперечить Конституції чи курсу на євроінтеграцію. Усе відповідає українському законодавству та міжнародним зобов’язанням. Це також позитивний сигнал іншим партнерам — з Україною можна і варто працювати довгостроково.

Фонд наповнюватимуть доходами виключно з нових ліцензій. Йдеться лише про прибутки від нових ліцензій на видобуток корисних копалин, нафти й газу.

Доходи від проєктів, які вже стартували або заплановані в держбюджеті, не підуть до Фонду. Угода стосується лише майбутньої співпраці та нових ініціативМінімум змін у законах. Потрібно лише трохи оновити Бюджетний кодекс. Угоду ж має ратифікувати Верховна Рада.

США допоможуть з інвестиціями та технологіями. Через агентство DFC американська сторона сприятиме залученню грошей та інновацій з усього світу — не лише зі США, а й з ЄС та інших партнерських країн.

Податкові пільги для ефективності. Фонд і його доходи не оподатковуватимуться в Україні та США — щоб інвестиції давали кращі результати.

Ветерани, ветеранки та їхні родини з Дніпропетровщини можуть долучитися до безкоштовного навчання в межах освітньо-підтримувальної програми “Ветеранське коло”. Учасникам пропонують нові навчальні курси, психологічну та кар’єрну підтримку, а також можливість пройти адаптацію до цивільного життя в колі людей із подібним досвідом.

Детальніше про умови участі та можливості програми читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Хто може взяти участь

До участі запрошують:

• ветеранів та ветеранок;
• членів їхніх родин;
• родини військовослужбовців;
• сім’ї загиблих, полонених і зниклих безвісти захисників і захисниць.

Подати заявку можуть жителі або ті, хто раніше проживав у Дніпропетровській, Харківській, Полтавській, Запорізькій та Одеській областях.

Що пропонує програма

Оновлене “Ветеранське коло” поєднує навчання, адаптацію та подальший супровід учасників.

Програма передбачає:

• навчання за новими напрямами: проєктний менеджмент у громадських організаціях, маркетинг та OSINT (розвідка на основі відкритих джерел);
• “Раннє коло” – адаптаційний етап ще до початку основного навчання;
• бадді-групи за принципом “рівний рівному” та розширену систему наставництва;
• кар’єрну підтримку протягом 12 місяців після завершення навчання.

Примітка. Бадді-групи – це формат взаємної підтримки, у якому учасників об’єднують у невеликі групи або пари. Вони регулярно спілкуються, обмінюються досвідом, допомагають одне одному адаптуватися до нових умов, мотивують і підтримують під час навчання та після нього. Принцип “рівний рівному” означає, що підтримку надають люди зі схожим життєвим досвідом, які краще розуміють виклики одне одного.

Організатори зазначають, що програма покликана допомогти ветеранам і їхнім близьким легше адаптуватися до цивільного життя, здобути нові професійні навички та знайти підтримку однодумців.

Як подати заявку

Для участі необхідно зареєструватися на онлайн-зустріч, обрати навчальний курс та заповнити анкету учасника.

Форма реєстрації: https://forms.fillout.com/t/eSxj827ioTus 

Реєстрація триватиме до 4 серпня.

Програму реалізують за підтримки Програми MATRA Посольства Королівства Нідерландів в Україні.

Читайте також:

Синельниківська міська рада переїжджає до Вільногірська через безпекову ситуацію

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.

Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.

“Нас загнали у товарні вагони”

Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.

“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.

У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.

“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.

Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.

“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.

У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.

“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.

Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод

У 1945 році родину звільнили.

“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.

Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.

“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.

Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.

1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.

“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.

Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.

“Було таке, що забирали. Голод же був”.

Хліб тоді був найбільшою цінністю.

“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.

Іншої їжі майже не було.

“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.

Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.

“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.

Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:

“Дитинства не було”.

Навчатися теж було непросто.

“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.

За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.

Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.

“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.

Пан Олексій дуже пишається своїми виробами. 

Армія, холодна війна та переїзд до України

Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.

“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.

Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.

“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.

Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.

“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.

Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.

“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.

Так він остаточно переїхав до України.

Знайомство на все життя 

Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.

“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він. 

Подружжя разом уже понад шістдесят років.

Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.

Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.

Винахідник без диплома 

За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.

Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.

“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.

За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.

“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена. 

Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.

“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”

На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:

“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.

Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.

“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.

І одразу додає:

“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.

Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.

“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.

Читайте також:

“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан