Від бойових позицій до риболовлі й домашньої випічки: як ветеран Олександр Сохов із Вільногірська вчиться жити після війни

Він ішов на фронт добровольцем, пройшов підготовку тактичного медика, рятував побратимів і сам зазнав поранення. Після лікування Олександр Сохов повернувся до цивільного життя, де тепер зосередився на здоров’ї, читає книжки, ходить на риболовлю та пече домашні торти. Водночас чоловік продовжує боротися за належні йому права.

Детальніше про шлях Олександра, його життя після служби та заняття, які допомагають триматися, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Пішов добровольцем і став тактичним медиком

Олександр Сохов долучився до війська у 2022 році. За його словами, через стан здоров’я спочатку його не хотіли брати на службу. Чоловік уже мав проблеми зі здоров’ям, однак вирішив піти добровольцем, щоб допомогти країні.

Перед відправленням на фронт він пройшов військову підготовку в Десні. Там Олександр опанував тактичну медицину. Медичної освіти до цього він не мав, тому необхідних навичок навчався вже під час підготовки.

На вибір між посадою водія та тактичного медика чоловік, за його словами, отримав пропозицію від військових. Урешті він став тим, хто мав надавати побратимам допомогу в умовах бойових дій.

Після навчання Олександра Сохова направили до 72-ї окремої механізованої бригади. Він потрапив на Донеччину, де разом з іншими військовими виконував бойові завдання.

Робота медика на передовій не обмежувалася перев’язками чи наданням першої допомоги. В умовах обстрілів потрібно було зберігати зосередженість, швидко реагувати на небезпеку та діяти попри страх.

“Руки трусяться, це буває. Але голова вже працює, і руки працюють”, – розповідає Олександр про те, як доводилося діяти в критичних ситуаціях.

За його словами, на позиціях було настільки важко, що через втому та постійні обстріли він іноді буквально втрачав сили. Чоловік пригадує, що тоді думав насамперед про те, як вижити.

Поранення, лікування та повернення до служби

Під час перебування на передовій Олександр зазнав травми. Через ушкодження ноги він уже не міг нормально ходити, тому його евакуювали з позиції.

Після цього чоловік проходив лікування в госпіталях, зокрема в Хмельницькому. За його словами, травма потребувала тривалого медичного супроводу, а перед операцією необхідно було спочатку зайнятися іншими ушкодженнями.

Олександр розповідає, що лікування затягнулося на місяці. Навіть після повернення до військової частини він не міг знову виконувати завдання на передовій і продовжував відновлюватися.

Попри пережите, чоловік згадує службу передусім через людей, яким намагався допомогти. Деяких побратимів, які були поруч із ним на позиціях, згодом уже не стало.

“Я не сподівався повернутися сюди”, – зізнається Олександр Сохов, пригадуючи той період.

Після поранення та тривалого лікування його життя поступово змінилося. Замість військових завдань на перший план вийшли медичні обстеження, лікування та спроби повернутися до звичного ритму.

Як ветеран шукає себе в цивільному житті

Нині Олександр зосереджений передусім на здоров’ї. Він пояснює, що через фізичні обмеження не може дозволити собі будь-яку роботу: тривале стояння, сидіння та значні навантаження даються йому важко.

Водночас чоловік не хоче замикатися вдома. Він шукає заняття, які допомагають залишатися активним і відчувати, що життя триває.

Одне з них – читання. Олександр часто відвідує бібліотеку й цікавиться різною літературою: від художніх книжок до юридичних енциклопедій. Каже, що вивчає законодавство, адже зараз йому доводиться розбиратися у власних правах та процедурах оформлення документів.

Серед художніх книжок чоловік читає твори Карла Мая. Його зацікавила історія про корінних жителів Америки, які захищали свою землю. Олександр проводить паралелі з подіями в Україні та розмірковує про те, як війни впливають на людей.

Ще одне захоплення – риболовля. Чоловік розповідає, що намагається час від часу вибиратися на водойми неподалік Вільногірська. Для нього це можливість побути на природі, заспокоїтися та відволіктися від повсякденних турбот.

“Дихаєш, там природа хороша і все, я краще себе почуваю. Більше гармонії з природою”, – ділиться Олександр.

За його словами, довго перебувати на одному місці йому не можна, однак навіть кілька годин на природі допомагають відчути полегшення.

Домашня випічка, гітара та мрії про роботу

Олександр Сохов уже багато років живе сам, тому звик самостійно дбати про побут. Він готує їжу, пече печиво й торти, а також робить домашні цукерки.

Чоловік зізнається, що готувати йому подобається. Навчився цього завдяки життєвому досвіду та спілкуванню з другом-кулінаром, який працював у ресторанах.

Своєю випічкою Олександр пригощає друзів. За його словами, знайомі вже знають про його захоплення й чекають, коли він принесе щось до чаю.

Ще одна частина його життя – музика. У юності чоловік грав на гітарі в місцевому гурті. Разом з іншими учасниками виступав на фестивалях, зокрема в Криму, де колектив отримував дипломи та призові місця.

Зараз музика залишається радше домашнім захопленням. Олександр іноді бере до рук гітару, а з колишніми учасниками гурту підтримує спілкування.

Водночас чоловік замислюється і про роботу. З огляду на фізичний стан він розглядає можливість працювати у сфері фізичної культури. Ще зі шкільних років займався спортом і представляв свою школу на змаганнях.

Проте для працевлаштування потрібно враховувати стан здоров’я та можливості роботодавців. Тому поки що Олександр продовжує лікування й придивляється до варіантів, які могли б йому підійти.

Що допомагає не опускати руки

Коли йдеться про життя після війни, Олександр Сохов радить не шукати розради в алкоголі. На його думку, це не розв’язує проблем, а може лише погіршити психологічний стан.

Натомість він радить знаходити справи, які допомагають триматися, розвиватися та відчувати зв’язок із близькими.

Для самого чоловіка такими заняттями стали читання, риболовля, приготування їжі та спілкування з друзями. Важливою частиною життя залишається і син, якому 21 рік. Олександр розповідає, що той навчається та здобуває професію.

Серед своїх цілей чоловік називає бажання підтримувати сина та допомогти йому в майбутньому облаштувати власне життя.

Водночас повністю відволіктися від наслідків війни Олександру поки не вдається. Він продовжує лікуватися та розв’язувати питання, пов’язані з військовою службою, оформленням інвалідності й належними виплатами.

Для нього повернення до цивільного життя – це не одна велика перемога, а щоденна робота над собою. Знайти заняття, подбати про здоров’я, залишатися поруч із близькими та не припиняти шукати можливості – саме так Олександр намагається рухатися далі.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську 

У Лихівській громаді троє ветеранів, які повністю або частково втратили зір під час захисту України, отримали побутову техніку за державною програмою підтримки. Вона передбачає одноразову грошову допомогу до 95 тисяч гривень на придбання необхідних речей для облаштування побуту.

Детальніше про програму підтримки ветеранів та її реалізацію в Лихівській громаді читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Хто може отримати допомогу до 95 тисяч гривень

Програму реалізують Міністерство у справах ветеранів України та Товариство Червоного Хреста України. Вона передбачає підтримку ветеранів і ветеранок, які повністю або частково втратили зір під час захисту України.

Згідно з інформацією Лихівської територіальної громади, допомога надається у формі одноразової грошової виплати розміром до 95 тисяч гривень. Кошти призначені для придбання побутової техніки з визначеного переліку та облаштування повсякденного життя.

У громаді зазначають, що скористатися цією підтримкою вже змогли троє ветеранів, які отримали необхідну побутову техніку.

Як ветеранам допомагають скористатися програмою

Реалізація програми передбачає не лише надання фінансової допомоги, а й супровід ветеранів під час оформлення необхідних документів.

У Лихівській громаді цю роботу проводить, зокрема, фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Аліна Шворак. У громаді відзначили її внесок в організацію процесу та допомогу ветеранам на різних етапах отримання підтримки.

Також подяку висловили селищній голові Ларисі Савченко за сприяння в організації роботи та підтримку ініціатив, спрямованих на допомогу ветеранам.

У громаді наголошують, що завдяки взаємодії фахівців, місцевої влади та організацій, які реалізують програму, ветерани можуть отримати передбачену допомогу й облаштувати побут відповідно до своїх потреб.

Джерело: Facebook Новини Лихівської громади. 

Читайте також:

Пункти незламності стануть автономнішими: Вільногірськ і Лихівка отримали зарядні станції від німецьких партнерів

Вони не знають, де зараз їхні рідні, місяцями й роками чекають на звістки та продовжують шукати відповіді. Для одних надія на повернення додому досі залишається єдиною опорою, інші вже пережили втрату. Родини військовослужбовців із Божедарівської та Вільногірської громад зібралися на трасі Дніпро – Київ, щоб нагадати про тих, хто перебуває в полоні, зник безвісти або загинув, і про родини, які продовжують чекати.

На місці проведення акції побувала представниця редакції Вільногірськ IN.UA та поспілкувалася з організаторкою й учасниками акції про очікування, невизначеність і те, чому вони не готові мовчати.

“Через місяць їх уже забули”: чому рідні виходять на акції

На узбіччі траси – українські прапори, плакати з фотографіями та іменами захисників, сигнальні фаєри. За кожним написом – чиясь історія, за кожним портретом – людина, на повернення якої чекають батьки, дружини, брати, сестри та діти.

Для рідних це вже не перший вихід на акцію. Вони збираються знову і знову, аби військовополонених не забували, а зниклих безвісти продовжували шукати. 

Для Наталії Рогальської, організаторки акції з Божедарівської громади ця ініціатива стала особистою справою. За її словами, ідея виникла після поїздок до Києва та Кам’янського, де вона бачила, як інші родини виходять нагадувати про своїх близьких.

Наталія вирішила, що така акція має відбуватися і в її громаді. Вона звернулася до місцевої влади, після чого рідні почали збиратися.

Перші виходи були непростими. За словами організаторки, навіть дощ не зупиняв людей. Адже для них важливо не те, наскільки комфортно стояти на узбіччі, а те, щоб їх почули.

“Я розумію, що, може, ці акції нічим не допомагають. Але ми виходимо вкотре, щоб нагадати про тих, хто в неволі, хто безвісти зник, і про тих, хто боронив нашу Батьківщину, щоб про них пам’ятали”, – пояснила Наталія.

Вона говорить про те, що пам’ять про військових не повинна обмежуватися словами, які звучать одразу після трагедії. За її спостереженнями, суспільна увага з часом слабшає, хоча для родин нічого не закінчується.

“Ми виходимо, щоб нагадати вкотре. Через місяць їх уже забувають, що вони воїни, що вони віддали життя”, – сказала організаторка.

Саме тому рідні продовжують виходити на дороги, їздити до інших міст і долучатися до акцій. Для них це спосіб показати, що за кожним статусом “зник безвісти” чи “перебуває в полоні” стоїть людина, на яку чекають.

“Чоловіка немає вже 14 місяців”: очікування, яке триває роками

Серед учасниць акції – Ірина з Божедарівської громади. Її чоловік зник безвісти 14 місяців тому, і весь цей час вона продовжує шукати інформацію про нього.

Жінка не обмежується акціями у своїй громаді. Вона їздила до Києва та Дніпра, брала участь у зустрічах і продовжує звертатися туди, де можуть допомогти встановити місцеперебування чоловіка.

Для неї кожна така зустріч – можливість ще раз нагадати про свою родину та інших людей, які опинилися в подібній ситуації.

На запитання, чи допомагають акції, Ірина висловлює сподівання, що завдяки розголосу про зниклих безвісти дізнаватиметься більше людей, а питання їхнього пошуку не залишатиметься поза увагою.

Ірина не має певності, коли отримає відповідь про долю чоловіка. Проте продовжує виходити на акції, адже його повернення залишається для неї головним.

“Просто чекати недостатньо”: що дають акції родинам

Ще один учасник акції – Віталій із Божедарівської громади. Його рідна людина зникла безвісти 24 вересня 2022 року поблизу Соледара. 

Віталій розповів, що близькі зверталися до різних установ, їздили на зустрічі та долучалися до заходів у Києві й Дніпрі. Родина також отримувала листи від рідної людини, однак точної інформації про його місцеперебування не має.

Чоловік пояснює, що такі акції важливі не лише для суспільної уваги, а й для самих родин. Вони дають можливість відчути, що люди з подібним досвідом не залишаються наодинці зі своїм болем.

“Люди бачать, що ми долучаємося до цієї проблеми. Що ми не просто сидимо і чекаємо. Просто чекати недостатньо”, – зазначив Віталій.

Він вважає, що публічні акції допомагають привертати увагу до долі зниклих безвісти та полонених, а також показують, наскільки багато людей продовжують чекати на своїх близьких.

Для учасників важливо, щоб про військових пам’ятали не лише їхні родини. Вони хочуть, щоб суспільство розуміло: питання повернення захисників додому не втрачає актуальності, навіть якщо про конкретну історію давно не було нових повідомлень.

“У нас спільна війна”: на акції стоять і ті, хто пережив втрату

Поруч із родинами зниклих безвісти та полонених на акцію виходять і люди, які втратили своїх близьких на війні.

Світлана з Божедарівської громади розповіла, що її син загинув, захищаючи Україну. Вона також долучається до акцій, підтримуючи родини, які досі не знають, що сталося з їхніми рідними.

Для неї пам’ять про загиблих і підтримка тих, хто чекає на повернення своїх близьких, – частина спільної відповідальності.

На акції можна побачити людей із різними історіями, але їх об’єднує одне: війна торкнулася кожного з них, а біль однієї родини не є чужим для інших.

“У нас тут спільна війна, спільне горе. Хтось чекає, хтось уже дочекався”, – так одна з учасниць пояснила, чому виходить підтримати інших.

Звернення без відповідей: що турбує рідних

За емоціями та плакатами на акції стоїть ще одна проблема – труднощі з отриманням інформації про долю військових.

Наталія Рогальська розповіла, що неодноразово зверталася до різних установ після зникнення свого брата. За її словами, востаннє він виходив на зв’язок 11 серпня. Згодом жінка почала телефонувати побратимам, на гарячі лінії та до інших установ, намагаючись з’ясувати, що сталося.

Вона згадує, що спочатку не могла отримати чітких відповідей, а спілкування з представниками окремих установ було для неї болісним. За словами жінки, вона відчувала, що її запитання не сприймають із належною увагою.

Організаторка також зазначила, що надсилала звернення, однак не завжди отримувала відповіді, на які сподівалася.

Цей досвід, за її словами, показує, наскільки складним може бути шлях родини від першої тривоги через втрату зв’язку до офіційного повідомлення про зникнення безвісти.

Для близьких важливо не лише отримати відповідний статус, а й розуміти, які дії проводять для пошуку військового, куди звертатися далі та де шукати достовірну інформацію.

Невизначеність виснажує. Кожен день без новин стає черговим днем очікування, а кожне звернення – спробою знайти відповідь, яка може змінити життя всієї родини.

Рідні не стверджують, що самі акції можуть повернути військових додому. Але вони переконані: мовчання не допоможе зберегти увагу до їхніх історій.

Тому знову виходять із прапорами та плакатами. Щоб імена не зникали з пам’яті суспільства. 

Читайте також:

Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду