Вільногірському ансамблю «Акорд» у лютому виповнилося 10 років: історія вокалістів

У лютому 2024 року вокальний ансамбль «Акорд» відзначає 10 років з дня заснування. Наразі у складі ансамблю близько 50 учасниць, які співають сучасні патріотичні пісні. 

Про колектив Вільногірськ IN.UA розповіла керівниця зразкового вокального ансамблю Дарія Косенко.

Вільногірський зразковий вокальний ансамбль «Акорд»

У прямому значенні слова, акорд в музиці — це ритмічно одночасне сполучення кількох різних за висотою звуків. Саме ця назва добре відображає колектив, який співає різними за тональністю голосами, розповідає керівниця ансамблю Дарія Косенко.

«Наша фішка в тому, що діти співають і танцюють одночасно. Середні та старші діти співають не в один голос, а у два і три голоси. У нас багатоголосся», — каже жінка.

В «Акорді» співають дівчата п’яти вікових категорій, а саме:

• підготовка група — діти 4-6 років;
• перша молодша група — 1-2 клас;
• друга молодша група — 3-4 клас;
• середня група 5-6 клас;
• старша група — діти з 7 по 11 класи.

Займаються вокалістки колективами по два рази на тиждень, деякі з них виступають й сольно, як-то Катерина Соломка, Марія Крутоус, Софія Зубаровська, Мілана Литовченко та Поліна Пелепас. Також керівниця ансамблю комбінує голоси у дует або тріо.

Що співають вокалістки

Репертуар ансамблю «Акорд» різножанровий. Зараз це переважно патріотичні та українські народні пісні у сучасній обробці: «Подоляночка», «Я тебе кохаю» — Dorofeeva, «Гуляли» — Козак Сіромаха,  «Змінюйся» — Анастасія Багінська, «Дитячими долонями» — Наталія Май, «Козацькому роду нема переводу» — Jerry Heil.

«Ми співаємо те, що наша українська душа забажає», — зазначає Дарія Косенко.

Жінка розповідає, з дитинства мала мрію створити ансамбль, де спів вокалістів супроводжуватиметься хореографічними постановками. У 2014 році мрію вдалося втілити в життя. Вокалом займаються як діти, так і дорослі. 

Для дітей керівниця ансамблю проводить заняття з логоритміки, вчить дихальним та артикуляційним вправам. 

Сценічний одяг купують в інтернеті, дівчата перевтілюються усі в однакові образи. А танцювальні рухи допомагають створити хореографи танцювальних колективів.

«В мене дуже талановиті діти, багато хто з них займаються танцями. Вони з задоволенням пропонують свої постановки до пісень, які ми виконуємо», — ділиться керівниця вокального ансамблю.

«Акорд» виступає на всіх заходах Палацу культури «Металург» та культурно-ділового центру. Крім цього, діти беруть участь в обласних та українських співочих конкурсах, як-то «Свято талантів – 2021», де посіли перше місце; «Даруємо посмішки», який проводили у Кривому Розі у 2019 році; а також міжнародний фестиваль «Осінній вернісаж – 2018».

Дарія Косенко розповідає, кожен виступ для неї важливий. На згадку про них, керівниця ансамблю має «чарівну» скриньку, у якій зберігає вирізки з газет з публікаціями про «Акорд», а також дитячі побажання, малюнки, валентинки та запрошення на концерт, які діти виготовляли власноруч. 

«Для мене діти — це моя душа. У нас у Вільногірську багато талановитих та співочих дітей», — розповідає Дарія.

Читайте також:

• Молодь з Вільногірська грає на флейтах: яка музика звучить у їх виконанні
• Дев’ятикласник з Вільногірська заробляє графічним дизайном

Вільногірськ живе тут –  підписуйтесь на наш Facebook та Telegram

Цієї неділі українці відзначатимуть одне з найсвітліших свят року – Великдень. У Вільногірську до нього готуються по-різному: хтось пече паски за родинними рецептами, хтось іде до церкви, а хтось – навіть у святковий день залишається на бойових позиціях. 

Редакція Вільногірськ IN.UA запитала у містян, що для них означає Великдень сьогодні – і якими є їхні сімейні традиції.

Свято, що об’єднує покоління

Великдень – це не лише релігійне свято Воскресіння Христового, а й символ весни, оновлення та надії. В українській культурі воно традиційно супроводжується освяченням пасок і крашанок, сімейними зустрічами та особливою атмосферою єднання.

Цьогоріч у Вільногірську містяни зможуть долучитися до святкових богослужінь. Зокрема, у храмі на честь Святої Трійці ПЦУ 12 квітня відбудеться Божественна літургія о 05:00, а освячення пасхальних кошиків буде з 06:00 до 08:30.

“Раніше – тихо, тепер – по-сімейному”: спогади про Великдень у різні часи

Секретар міської ради Олег Штамбург згадує, що в його дитинстві святкування Великодня було значно стриманішим.

“Особливих пишних свят не передбачалося. Паски пеклися завжди, фарбували крашанки. Цим займалася бабуся. Вона жила в селі – туди й приїжджали святкувати”.

Попри тогочасні обмеження, родинні традиції зберігалися: освячення їжі, великодній стіл, “биття” яйцями.

Сьогодні ж, за словами посадовця, святкування стало більш домашнім:

“Зараз – це чисто сімейне свято. Зустрілися за столом, посиділи, поговорили, згадали тих, кого вже немає. Все якось спокійніше”

Великдень без вихідних: коли свято – навіть на фронті

Для військовослужбовця Євгена П’янкова цього року Великдень пройде не вдома.

“У цьому році на Пасху я зі своїм екіпажем будемо на позиції, виконувати бойові завдання, тому відсвяткуємо чисто символічно”.

Каже, що з дитинства залишилася проста, але важлива традиція – скуштувати освячену паску та яйця.

Турбота щодня – навіть у свято

Зоозахисниця Вікторія Кукса вже кілька років поспіль має свою незмінну великодню традицію:

“Зранку вип’ю чаю з пасочкою, з’їм яйце і йду до своїх підопічних собак і котів. Вони ж не знають, свято чи ні, їм щодня потрібна увага”.

Для неї Великдень більше про повагу до традицій, ніж про релігію.

Від нічної служби до родинного столу

Майстриня ткацтва Олена Шевцова з теплотою згадує дитинство:

“Прокинутися о третій чи четвертій ранку, позичити бабусину хустину і піти з дідусем до церкви – це було щось неймовірно сакральне”.

Сьогодні традиції продовжуються: фарбування крашанок, випікання пасок за родинним рецептом, освячення та спільний обід.

Втім, цього року плани можуть змінитися:

“Є певні складнощі зі здоров’ям у мами і сина. Якщо не буде сил пекти – купимо готові. Але крашанки нафарбуємо обов’язково”.

“Поки ми разом – традиції живуть”

Для майстрині народної вишивки Тетяни Бігун Великдень – це передусім родина.

“Моя традиція починається зі світанку: йду до церкви святити паску. Але серце свята – це мама. Їй цього року 86 років, і ми всією родиною збираємося в її домі”.

Саме ці моменти, каже жінка, є найціннішими: “Спільні сніданки й мамина усмішка – це і є найбільша цінність”.

Простота замість гучних святкувань

Фотографиня Альона Васильєва зізнається: з роками святкування стало значно простішим.

“Коли діти роз’їхалися, все змінилося. Спечу кілька пасок і піду до мами. Останні роки просто відпочиваю”.

Свято, яке кожен проживає по-своєму

Історії вільногірців показують: Великдень – це не лише про обряди чи традиції. Для когось – це спогади дитинства, для когось – родинний затишок, для когось – служба і обов’язок, а для когось – турбота про тих, хто поруч щодня.

Та попри різні обставини, у цьому святі залишається головне – тепло, пам’ять і надія.

Як святкують Великдень в різних країнах

Картини, що народжуються з дерева, та життя, сповнене праці, будівництва і творчості – 75-річний житель Вільногірська Василь Клюнда перетворює звичайні фанерні дошки на витончені художні роботи. 

У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA майстер розповів, як із меблевого виробництва прийшов до мистецтва різьби, чому творчість стала для нього способом відпочинку і що допомагає не втрачати натхнення.

Від Волині до Вільногірська: шлях довжиною в життя

Василь Клюнда народився 8 березня 1951 року у Волинській області, в селі Гречки Ковельського району. Водночас у документах офіційною датою вказано 12 березня – її записали пізніше через те, що народження відбулося вдома. Саме тому пан Василь жартує, що має одразу дві дати народження і відзначає їх обидві.

З усмішкою пан Василь розповідає: “День народження 8 березня завжди святкую вдома, а 12 березня – на роботі, бо зазвичай ця дата припадала на робочі дні”.

Після закінчення школи він здобув професію столяра-мебляра у Ковельському ПТУ та працював на меблевій фабриці близько восьми років. У 1976 році, слідом за молодшою сестрою, яка вступила до Вільногірського коледжу, він наважився переїхати до тодішнього молодого міста Вільногірська, де активно розбудовувалися промисловість і житлова інфраструктура.

“Ми тоді фактично будували половину міста”, – згадує він.

У Вільногірську майстер працював на різних підприємствах – від будівельної сфери до “Укртелекому”, де завершив трудову діяльність у 2011 році.

Як з’явилося захоплення різьбою

До мистецтва різьби Василь Клюнда прийшов ще під час навчання. Його майстер у училищі, Борейшо Григорій Іванович, не лише навчав столярства, а й відкривав учням тонкощі роботи з деревом, включаючи інкрустацію та художню обробку.

Саме тоді з’явилися перші навички, які згодом переросли у справжнє захоплення.

“Я тоді вперше спробував і зрозумів, що це мені до душі”, – пригадує він.

Згодом, працюючи на меблевому виробництві, він мав доступ до матеріалів і технологій, що дозволяло експериментувати та вдосконалювати майстерність.

Гурток для дітей і передача досвіду

У минулі роки майстер також викладав різьбу для дітей. На заняття приходили десятки учнів.

“Було до 28 дітей одночасно. У мене досі залишилися журнали відвідуваності гуртка, де я позначав, скільки маленьких майстрів приходили до мене на навчання. А це було ще у 80-90-х роках”, – згадує він.

Заняття проходили кілька разів на тиждень, і діти власноруч створювали перші роботи – від простих візерунків до складніших композицій.

Як народжується дерев’яна картина

Процес створення різьблених робіт, за словами майстра, потребує точності, терпіння і розуміння структури дерева.

Спочатку підбирається та обробляється фанера: її шліфують, покривають морилкою або фарбниками, а потім лакують. Далі в роботу вступають спеціальні різці та стамески.

“Тут важливо не прорізати зайвого, бо фанера має шари. Треба відчувати матеріал до міліметрів”, – пояснює Василь Клюнда.

Залежно від складності, одна робота може зайняти від кількох годин до дня. Прості сюжети майстер виконував навіть по кілька десятків на місяць, коли працював активно.

“Як зараз пам’ятаю, я міг зробити від 60 до 80 робіт за місяць. Якщо це були прості пейзажі, то міг і по 6 картин на день робити”, – поділився пан Василь.

Від пейзажів до ікон: еволюція творчості

У різні роки тематика робіт змінювалася. Майстер створював пейзажі, портрети, сюжетні композиції, а також масштабні панно.

Окремий напрям – копіювання робіт художників, зокрема гравюр, які він збільшував і переносив у різьбу.

Сьогодні Василь Клюнда більше працює над іконами, які оформлює у дерев’яні рамки та розміщує під склом.

“Зараз часто просять саме ікони. Роблю їх із душею”, – говорить він.

Творчість як відпочинок і спосіб жити

Попри вік, Василь Клюнда не полишає творчості. Хоча працює вже рідше, він продовжує створювати вироби, які для нього – більше ніж просто предмети декору.

“Я забуваю про все, коли працюю. Це мене надихає”, – каже він.

Для майстра різьба стала не лише хобі, а й способом зберігати внутрішню рівновагу та передавати емоції через дерево.

Сенси в кожній роботі

У роботах Василя Клюнди часто закладені сюжети з глибоким змістом – від природи до людських переживань. Це можуть бути сцени материнства, прощання, очікування або символічні образи змін і плину часу.

“Кожна картина має свій зміст і історію”, – зазначає він.

Поради молоді: цікавитися світом і не боятися роботи

Майстер переконаний, що сучасній молоді варто більше відходити від залежності від гаджетів і ширше дивитися на світ.

Він радить бути допитливими, пробувати різні види діяльності, не боятися фізичної праці та шукати справу, яка буде до душі.

“Не можна зациклюватися на одному. Треба цікавитися всім – тоді життя буде повнішим”, – підсумовує Василь Клюнда.

Історія майстра – це приклад того, як професійний шлях, життєвий досвід і творче захоплення можуть переплестися в одне ціле. І як із простого шматка дерева народжується не просто виріб, а історія, що зберігає пам’ять і настрій свого автора.

Читайте також:

“Коли сідаю вишивати — мозок перезавантажується”. Історія Людмили Дігтяр з Вільногірська, яка створює картини з тисячі хрестиків