Організував волонтерський рух, облаштував притулок для тварин та допомагає зі стерилізацією котів та собак. Переселенець з Краматорська, що на Донеччині, опікується вільногірськими безпритульними тваринами.
Про свою благодійну справу Олександр Посметухов розповів журналістам Вільногірськ IN.UA.
Житель Донеччини опікується тваринами у Вільногірську
Олександр Посметухов живе у Вільногірську вже майже рік. Чоловік переїхав на Дніпропетровщину з Краматорська, через загострення повномасштабного вторгнення рф в Україну.
У Вільногірську чоловік одразу почав допомагати безпритульним тваринам. Такою діяльністю займався і вдома, з однодумцями збирали гроші, купували корм для тварин та розвозили його у міські притулки.
«Якщо у мене запитають чому мій вибір пав на тварин. Однозначної відповіді не буде. Я просто їх люблю», — каже Олександр.
Олександр об’єднався з волонтерами й у Вільногірську. Їм вдалося зібрати гроші та купити покинутий будинок, у якому облаштували притулок. Будинок утеплити та поставили саморобні будки. Наразі благодійники купують ліки та їжу для чотирилапих підопічних, а також допомагають зі стерилізацією безпритульних котів та собак, сплачуючи роботу ветеринарного лікаря.
Не забуває Олександр допомагати й військовим. Волонтери передають на фронт плитоноски, ліки, їжу, одяг для поранених у шпиталь. Про повернення до рідного міста Олександр наразі не замислюється, бо відчуває себе потрібним у Вільногірську.
«Про Вільногірськ я дізнався від свого друга, який раніше за мене евакуювався з Краматорська. Люди тут дуже добрі та відкриті. Планую залишитися у ньому жити», — розповідає Олександр Посметухов.
Його перша гітара належала другові батька — забута на десятиліття в шафі. Без нотних шкіл, без академічної бази. Усе — на слух, на відчуттях, на впертості. Андрій Пилипко — один із тих, хто не чекав великої сцени. Він просто взяв гітару. І вже зараз збирає зали як у Вільногірську, так і по всій країні.
«У мене немає музичної освіти, хоча хист помітили ще з дитинства, але тоді мені це було нецікаво», — ділиться спогадами Андрій.
Коли Андрій говорить про гітару, про перші акорди, про музику — він завжди посміхається. Це помітно одразу. Посмішка не гучна, не сценічна. Вона спокійна, внутрішня. Наче людина згадує щось дуже своє. І в цей момент стає зрозуміло: це не хобі. Це не «період». Це його стихія. Іноді саме так і народжується справжня історія.
«Більше немає кому це робити»
У маленькому місті дуже легко сказати: «Тут це нікому не потрібно». Набагато складніше — зробити так, щоб це стало потрібним. Коли наша журналістка спілкувалася з Андрієм, він кілька разів повторив думку, яка, по суті, і є серцем цієї статті:
«У місті ніхто цим не займається. Тому це повинен зробити я», — говорить Андрій Пилипко.
Сьогодні він грає у семи гуртах. Частина — у Вільногірську, частина — з музикантами з Дніпра та Івано-Франківська. Склади змінювалися роками — через один колектив могли пройти десятки людей. Але він залишився.
Із «старої школи» поруч із ним досі басист Дмитро Короїд — разом ще з 2002 року, з гурту Hard Life, який згодом трансформувався у Dizattack.
«Був період, коли Дмитро відійшов від музичних справ на чотири роки, але знову повернувся до рок-н-ролу. І ми досі граємо в одному гурті». – згадує музикант.
У цих словах — не просто ностальгія. Це про те, що рок — не період життя. Це стан.
Андрій з гуртом/ фото з особистого архіву героя
Пісні, які приходять уночі
Андрій не просто грає — він сам пише тексти й музику. Іноді це відбувається майже містично.
«Якось я прокинувся вночі, написав за п’ять хвилин текст до пісні й ліг далі спати. А потім кілька днів навіть не пам’ятав, що це зробив. І це стало хітом», — пригадує Андрій Пилипко.
Він говорить це з легкою усмішкою. Але в таких історіях — магія творчості.
«Іноді текст народжується за одну ніч. Іноді доводиться довго підбирати слова, шукати точне формулювання, шліфувати рядки, щоб вони “лягли” на музику. Буває складно. Буває, що текст не йде. Але якщо пісня має з’явитися — вона з’являється», — упевнений Андрій.
Це не про ремесло. Це про внутрішню потребу.
Андрій Пилипко під час виступу/ фото з особистого архіву героя
Про енергію і «мертві зали»
Він виступав перед двома тисячами людей — наприклад, на фестивалях «Metal Heads Mission», «Kozak Fest», «Рок на селі» та «Сила нації».
І тут головне — не сцена і не техніка. Хоча технічно, каже він, вони грають добре. Головне — енергія.
«За дві пісні можна було запалити натовп. А іноді — “мертві зали”, коли це не твоя аудиторія, коли немає віддачі. Це одразу відчувається. Емоційний контакт дуже важливий: це заряджає, дає життєву силу. Потім спокійніше ставишся до того, що відбувається навколо».
Рок для нього — це спосіб не втратити себе.
У кожному колективі, в якому грає Андрій, функції розподілені: хтось займається логістикою, хтось домовляється з клубами. У гурті «Іржаве яблуко» Андрій відповідає за створення музики, аранжування. А тексти пишуться всім гуртом.
«Один не впораєшся. Класно, що є рок-спільнота, де є ті, хто також ініціює рух».
І тут знову повертаємося до головної думки: культура в маленькому місті тримається на людях, які не чекають.
Він збирає гурти. Організовує концерти. Бере участь у благодійних виступах. Знімається в кліпах. Працює над новим матеріалом.
Головне в його діяльності — благодійні виступи.
Він не робить із цього гучних заяв. Просто якщо є можливість через музику допомогти — це треба робити. Можна довго сперечатися, чи потрібна важка музика маленькому місту.
Але поки є хоча б одна людина, яка бере гітару, збирає музикантів, пише тексти вночі, репетирує без гарантій і виходить на сцену — культура жива.
День державного герба України/ фото Вільногірськ IN.UA
19 лютого 2026 року в Україні відзначають День Державного Герба. Свято заснували у 2018 році. Обрана дата має символічне значення: саме 19 лютого 1992 року тризуб офіційно затвердили як Малий герб України та елемент майбутнього Великого герба.
19 лютого 1992 року Верховна Рада України офіційно схвалила тризуб як Малий Державний Герб, визначивши його основою для майбутнього Великого герба. Державним символом став золотий знак на синьому щиті. У ХХ столітті він асоціювався передусім із визвольною боротьбою українців та прагненням до незалежності.
Попри це, Великий Державний Герб і досі не ухвалений. За роки незалежності проводили не один конкурс на його створення, однак парламент жодного варіанту не підтримав. Остання спроба затвердити проєкт припала на 2020–2021 роки.
Походження тризуба сягає глибокої давнини. Він був родовим знаком князів Рюриковичів, правителів Київської Русі. Саме тому вибір цього зображення як державного символу мав історичне підґрунтя: його сприймали і як знак влади, і як захисний оберіг. Археологічні знахідки із цим символом датують навіть І століттям нашої ери. Існує понад тридцять версій тлумачення тризуба: від стилізованого сокола чи якоря до уособлення єдності трьох начал світу.
