“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава 

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування. 

Місто, яке розквітало 

До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.

Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.

“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав. 

Було неможливо залишатися осторонь

24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.

Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.

“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік. 

Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.

Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.

Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.

“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”. 

Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.

Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.

Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок. 

День, що змінив усе

Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився. 

На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу. 

“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав. 

На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги  долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.

Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився. 

“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.  

Люди, які зустрічають між життям і смертю

Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.

Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено. 

“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав. 

Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС. 

Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині. 

“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий. 

Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже: 

“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”. 

Повернення до життя 

Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.

“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”, – каже чоловік.  

Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу. 

Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.

Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Олександр Сохов із Вільногірська стверджує, що після поранення на фронті тривалий час не може оформити інвалідність, а за період, коли його вважали таким, що самовільно залишив частину, не отримав належних виплат. Тепер ветеран звернувся по безоплатну правничу допомогу й готується відстоювати свої права в суді.

За словами Олександра, частину питань уже вдалося зрушити з місця, проте решту він продовжує вирішувати за допомогою юриста. Детальніше про його боротьбу за належні права та труднощі, з якими зіткнувся ветеран, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Після повернення з війни військовим доводиться долати не лише наслідки поранень, а й труднощі з оформленням документів, підтвердженням обставин служби та отриманням належних виплат. 

Поранення на фронті та тривале лікування

Олександр Сохов пішов служити добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Перед відправленням на фронт пройшов підготовку тактичного медика в Десні, а потім потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади.

На Донеччині чоловік надавав допомогу побратимам і виконував бойові завдання. Під час перебування на позиціях він зазнав травми, через яку не міг нормально ходити. Після евакуації його направили на лікування.

За словами Олександра, ушкодження потребували тривалого медичного супроводу, а також оперативного втручання. Після лікування він повернувся до військової частини, проте на передову вже не вирушав.

Наслідки травми продовжують впливати на його повсякденне життя. Чоловік розповідає про проблеми з ногами та інші порушення здоров’я, через які йому складно довго стояти або сидіти.

Зараз Олександр Сохов проходить обстеження та готується до подальшого лікування. За його словами, лікарі також розглядають питання ще декількох операцій.

Чому чоловік не може оформити інвалідність

Окреме питання, яке Олександр намагається вирішити, – встановлення інвалідності.

Чоловік стверджує, що вже тривалий час намагається пройти необхідні процедури, однак процес затягується. За його словами, він вважає, що стан здоров’я дає підстави для встановлення щонайменше третьої групи інвалідності, а можливо, і другої.

Водночас остаточного рішення, на яке він розраховує, наразі немає.

“Я півтора року вже з цим борюся”, – розповідає ветеран.

За його словами, на різних етапах виникали затримки з направленнями та розглядом документів. Чоловік стверджує, що приблизно пів року чекав на направлення для проходження оцінювання, а потім ще близько пів року – на подальший розгляд після оскарження попереднього рішення.

Олександр також розповідає, що під час розгляду його документів виникали запитання щодо того, яку роботу він може виконувати з огляду на стан здоров’я. Сам чоловік не відмовляється від працевлаштування, але вважає, що робота має відповідати його фізичним можливостям.

Зокрема, він розглядає варіанти спокійнішої роботи, яка не потребуватиме тривалого перебування на ногах чи значних фізичних навантажень.

Безоплатний юрист допомагає оскаржувати рішення

Щоб розібратися з документами та захистити свої права, Олександр звернувся по безоплатну правничу допомогу.

За його словами, він працює з юристом, який допомагає готувати звернення та скарги, а також розглядає можливість судового оскарження.

Чоловік пояснює, що через стан здоров’я йому складно постійно їздити до установ і самостійно проходити всі етапи процедури. Тому правнича допомога стала для нього важливим інструментом у вирішенні проблеми.

Олександр не приховує, що тривале очікування вплинуло на його віру в справедливе вирішення справи. Водночас він продовжує збирати документи й наполягає на тому, що хоче отримати лише те, на що має законне право.

“Я тільки за те, що мені положено. Я ж не те, що прийшов і сказав, як хочу. Я ж по закону”, – пояснює чоловік.

За його словами, він не прагне отримати виплати без законних підстав, а хоче, щоб належні йому питання розглянули відповідно до обставин служби та стану здоров’я.

Чому Олександр вимагає повернути військові виплати

Ще одна проблема, яку намагається розв’язати чоловік, стосується грошового забезпечення за період військової служби.

Олександр Сохов стверджує, що свого часу його внесли до категорії військовослужбовців, які самовільно залишили частину, хоча він перебував на лікуванні. За його словами, через це він не отримував виплат протягом тривалого періоду.

Чоловік розповідає, що відповідні обставини згодом перевіряли, а питання щодо його перебування в СЗЧ вдалося переглянути. За його словами, після розслідування цей статус із нього зняли.

Однак гроші за попередній період, як стверджує Олександр, йому так і не повернули.

“Мені повинні були йти виплати військовослужбовцям. А мені ці виплати за цей період не виплатили”, – говорить він.

За словами чоловіка, йдеться про період тривалістю приблизно до року. Частину цього часу він, як стверджує Олександр, провів у госпіталях, проходячи лікування після поранення.

Наразі він хоче домогтися повернення коштів у законному порядку. За його словами, юрист готує документи для судового розгляду.

Лікування потребує коштів, а питання виплат залишається відкритим

Олександр пояснює, що питання виплат для нього має не лише юридичне, а й практичне значення. Через наслідки поранення він продовжує лікування, а попереду, за його словами, ще кілька медичних втручань.

Водночас чоловік не може повноцінно працювати через фізичні обмеження. Тому невирішені питання щодо інвалідності та грошового забезпечення ускладнюють його повернення до цивільного життя.

Ветеран сподівається, що за допомогою юриста зможе домогтися перегляду рішень і отримати належні йому виплати.

Проте він зізнається, що після тривалого очікування не має впевненості в результаті. При цьому історії інших військових, яким зрештою вдалося відстояти свої права, додають йому надії.

Для Олександра Сохова ця боротьба – не спроба отримати особливе ставлення, а прагнення домогтися законного рішення після служби та поранення.

Поки тривають процедури, чоловік продовжує лікуватися, збирати документи й шукати можливості для подальшого життя.

Читайте також:

Від бойових позицій до риболовлі й домашньої випічки: як ветеран Олександр Сохов із Вільногірська вчиться жити після війни

Він ішов на фронт добровольцем, пройшов підготовку тактичного медика, рятував побратимів і сам зазнав поранення. Після лікування Олександр Сохов повернувся до цивільного життя, де тепер зосередився на здоров’ї, читає книжки, ходить на риболовлю та пече домашні торти. Водночас чоловік продовжує боротися за належні йому права.

Детальніше про шлях Олександра, його життя після служби та заняття, які допомагають триматися, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Пішов добровольцем і став тактичним медиком

Олександр Сохов долучився до війська у 2022 році. За його словами, через стан здоров’я спочатку його не хотіли брати на службу. Чоловік уже мав проблеми зі здоров’ям, однак вирішив піти добровольцем, щоб допомогти країні.

Перед відправленням на фронт він пройшов військову підготовку в Десні. Там Олександр опанував тактичну медицину. Медичної освіти до цього він не мав, тому необхідних навичок навчався вже під час підготовки.

На вибір між посадою водія та тактичного медика чоловік, за його словами, отримав пропозицію від військових. Урешті він став тим, хто мав надавати побратимам допомогу в умовах бойових дій.

Після навчання Олександра Сохова направили до 72-ї окремої механізованої бригади. Він потрапив на Донеччину, де разом з іншими військовими виконував бойові завдання.

Робота медика на передовій не обмежувалася перев’язками чи наданням першої допомоги. В умовах обстрілів потрібно було зберігати зосередженість, швидко реагувати на небезпеку та діяти попри страх.

“Руки трусяться, це буває. Але голова вже працює, і руки працюють”, – розповідає Олександр про те, як доводилося діяти в критичних ситуаціях.

За його словами, на позиціях було настільки важко, що через втому та постійні обстріли він іноді буквально втрачав сили. Чоловік пригадує, що тоді думав насамперед про те, як вижити.

Поранення, лікування та повернення до служби

Під час перебування на передовій Олександр зазнав травми. Через ушкодження ноги він уже не міг нормально ходити, тому його евакуювали з позиції.

Після цього чоловік проходив лікування в госпіталях, зокрема в Хмельницькому. За його словами, травма потребувала тривалого медичного супроводу, а перед операцією необхідно було спочатку зайнятися іншими ушкодженнями.

Олександр розповідає, що лікування затягнулося на місяці. Навіть після повернення до військової частини він не міг знову виконувати завдання на передовій і продовжував відновлюватися.

Попри пережите, чоловік згадує службу передусім через людей, яким намагався допомогти. Деяких побратимів, які були поруч із ним на позиціях, згодом уже не стало.

“Я не сподівався повернутися сюди”, – зізнається Олександр Сохов, пригадуючи той період.

Після поранення та тривалого лікування його життя поступово змінилося. Замість військових завдань на перший план вийшли медичні обстеження, лікування та спроби повернутися до звичного ритму.

Як ветеран шукає себе в цивільному житті

Нині Олександр зосереджений передусім на здоров’ї. Він пояснює, що через фізичні обмеження не може дозволити собі будь-яку роботу: тривале стояння, сидіння та значні навантаження даються йому важко.

Водночас чоловік не хоче замикатися вдома. Він шукає заняття, які допомагають залишатися активним і відчувати, що життя триває.

Одне з них – читання. Олександр часто відвідує бібліотеку й цікавиться різною літературою: від художніх книжок до юридичних енциклопедій. Каже, що вивчає законодавство, адже зараз йому доводиться розбиратися у власних правах та процедурах оформлення документів.

Серед художніх книжок чоловік читає твори Карла Мая. Його зацікавила історія про корінних жителів Америки, які захищали свою землю. Олександр проводить паралелі з подіями в Україні та розмірковує про те, як війни впливають на людей.

Ще одне захоплення – риболовля. Чоловік розповідає, що намагається час від часу вибиратися на водойми неподалік Вільногірська. Для нього це можливість побути на природі, заспокоїтися та відволіктися від повсякденних турбот.

“Дихаєш, там природа хороша і все, я краще себе почуваю. Більше гармонії з природою”, – ділиться Олександр.

За його словами, довго перебувати на одному місці йому не можна, однак навіть кілька годин на природі допомагають відчути полегшення.

Домашня випічка, гітара та мрії про роботу

Олександр Сохов уже багато років живе сам, тому звик самостійно дбати про побут. Він готує їжу, пече печиво й торти, а також робить домашні цукерки.

Чоловік зізнається, що готувати йому подобається. Навчився цього завдяки життєвому досвіду та спілкуванню з другом-кулінаром, який працював у ресторанах.

Своєю випічкою Олександр пригощає друзів. За його словами, знайомі вже знають про його захоплення й чекають, коли він принесе щось до чаю.

Ще одна частина його життя – музика. У юності чоловік грав на гітарі в місцевому гурті. Разом з іншими учасниками виступав на фестивалях, зокрема в Криму, де колектив отримував дипломи та призові місця.

Зараз музика залишається радше домашнім захопленням. Олександр іноді бере до рук гітару, а з колишніми учасниками гурту підтримує спілкування.

Водночас чоловік замислюється і про роботу. З огляду на фізичний стан він розглядає можливість працювати у сфері фізичної культури. Ще зі шкільних років займався спортом і представляв свою школу на змаганнях.

Проте для працевлаштування потрібно враховувати стан здоров’я та можливості роботодавців. Тому поки що Олександр продовжує лікування й придивляється до варіантів, які могли б йому підійти.

Що допомагає не опускати руки

Коли йдеться про життя після війни, Олександр Сохов радить не шукати розради в алкоголі. На його думку, це не розв’язує проблем, а може лише погіршити психологічний стан.

Натомість він радить знаходити справи, які допомагають триматися, розвиватися та відчувати зв’язок із близькими.

Для самого чоловіка такими заняттями стали читання, риболовля, приготування їжі та спілкування з друзями. Важливою частиною життя залишається і син, якому 21 рік. Олександр розповідає, що той навчається та здобуває професію.

Серед своїх цілей чоловік називає бажання підтримувати сина та допомогти йому в майбутньому облаштувати власне життя.

Водночас повністю відволіктися від наслідків війни Олександру поки не вдається. Він продовжує лікуватися та розв’язувати питання, пов’язані з військовою службою, оформленням інвалідності й належними виплатами.

Для нього повернення до цивільного життя – це не одна велика перемога, а щоденна робота над собою. Знайти заняття, подбати про здоров’я, залишатися поруч із близькими та не припиняти шукати можливості – саме так Олександр намагається рухатися далі.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську