Родині загиблого військового з Вільногірська вручили державну нагороду від президента

Родині загиблого військовослужбовця з Вільногірська Сергія Борисовича Голодника вручили державну нагороду.

Про подію повідомили на сайті Вільногірської міської ради.

Військового нагороджено посмертно

Згідно з указом президента України № 352/2024 за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Сергія Голодника нагороджено орденом “За мужність” ІІІ ступеня.

Ця відзнака посмертна, вручив її родині міський голова Володимир Василенко.

Також міський голова Володимир Василенко, розповів про непросту життєву долю Сергія, про високу оцінку його бойового і морального духу командуванням військової частини, де захисник служив стрільцем, а також керівництвом держави. До останньої хвилини солдат залишився вірним військовій присязі.

Також, рішенням Вільногірської міської ради наш військового удостоєнно звання “Почесний громадянин Вільногірської міської територіальної громади”.

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування. 

Місто, яке розквітало 

До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.

Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.

“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав. 

Було неможливо залишатися осторонь

24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.

Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.

“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік. 

Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.

Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.

Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.

“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”. 

Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.

Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.

Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок. 

День, що змінив усе

Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився. 

На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу. 

“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав. 

На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги  долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.

Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився. 

“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.  

Люди, які зустрічають між життям і смертю

Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.

Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено. 

“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав. 

Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС. 

Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині. 

“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий. 

Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже: 

“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”. 

Повернення до життя 

Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.

“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”, – каже чоловік.  

Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу. 

Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.

Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його від’їздом на війну.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

“Вона впала між нами. Я зрозуміла, що це поганий знак. А він каже: “Мамо, викинь її в сміття. Я повернуся з війни і заміню всі три гачки””, – згадує жінка. 

Додому він вже не повернувся. 

Хлопчик, який перечитував усі підручники

Віталій виріс без батька. Поки мати працювала, ним займалася бабуся. До дитячого садка він майже не ходив, але коли настав час йти до школи, уже добре читав і писав. Тому навчання давалося йому легко. 

Коли в школі видавали підручники на новий навчальний рік, більшість дітей відкривала їх лише у вересні. Віталій же перечитував усі книги ще під час літніх канікул.

“Ляжуть вони з бабусею на ліжко, і він їй читає історію, географію, усе підряд. Він усе знав. Багато знав і пам’ятав”, – каже мати. 

Особливо хлопець любив математику. Брав участь в олімпіадах, відвідував факультативи, займався в різних гуртках.

“Коли зʼявилися калькулятори, то йому вчитель математики дозволяв навіть на уроках ним користуватися. Не тому, що він не міг рахувати, навпаки, у нього голова працювала як калькулятор сама. А для того, щоб швидше рахувати. Ми йому спеціальний калькулятор навіть для цього купили”, – розповідає пані Ганна.

На початку 1990-х сім’я переїхала до села. Для багатьох підлітків це могло б стати покаранням, але не для Віталія. Йому подобалося працювати на землі.

У нього була власна грядка, де він садив овочі, доглядав рослини і спостерігав, як вони ростуть.

“Він марив землею. Любив у ній копатися, любив щось садити, любив полоти”, – згадує матір. 

У той час він підробляв на польових роботах, допомагав дорослим і намагався заробити свої перші гроші.

Той, хто завжди допомагав 

Пізніше Віталій став токарем. Спочатку навчався у вітчима, але багато чого освоїв сам. І дуже швидко став майстром, якого знали далеко за межами підприємства.

“Дуже добрий токар. Токар від Бога”, – каже пані Ганна. 

До нього зверталися люди з різними деталями та механізмами. Якщо інші казали, що зробити неможливо, Віталій шукав рішення.

Його неодноразово переманювали на нові місця роботи, пропонуючи кращі умови. Репутація майстра працювала краще за будь-яку рекламу.

Утім, найбільше люди запам’ятали не його професію. Віталій завжди допомагав іншим. Якщо бачив сусідку з важкими пакетами, заносив покупки додому. Якщо хтось не міг відкрити гараж, то приходив і лагодив замок.

Мати усміхається, згадуючи, як іноді сварила його за надмірну доброту. Особливо тоді, коли він вступався за жінок. 

“Не міг переносити, коли когось з жінок ображають. Обов’язково втручався. Я йому казала: “Віталію, ти колись через це по голові отримаєш”. А він тільки сміявся”, – згадує мати. 

Допомагав чоловік не лише людям. 

Віталій дуже любив тварин. У гаражі він облаштував прихисток для бездомних котів. Узимку поставив буржуйку, щоб тварини не мерзли. Щодня приходив їх годувати.

А ще їздив на риболовлю. Іноді не стільки для себе, скільки для котів.

“Він спеціально ловив дрібну рибу. А коти його зустрічали. От просто уявіть: двадцять-тридцять котів біжать йому назустріч, хвости догори, усі нявкають”, – каже пані Ганна. 

Також він захоплювався мотоциклами.

“Особливо йому подобалося їх ремонтувати”, – згадує мати. 

Залюбки переглядав фільми. Найбільше подобалися “Втеча з Шоушенка”, “Перл-Харбор”, “Останній самурай”, “Зелена Міля” та “Гладіатори”. 

“Я піду воювати”

У лютому 2022 року Віталій сам прийшов до військкомату. Матір про це спочатку навіть не знала. Вона думала, що син збирає тривожну валізу, як і тисячі інших українців. Лише згодом дізналася, що він сам пішов за повісткою.

“Я кажу: навіщо ти це зробив? А він відповів: “Я маю захистити тебе, свою землю і тих дітей за стінкою (ред. дітей сусідів). Якщо прийдуть сюди – буде погано””.

Перед від’їздом Віталій поводився так, ніби попереду була звичайна дорога. Жартував, допомагав матері, намагався не показувати хвилювання.

Напередодні він попросив підстригти його. Після ванни вийшов усміхнений і, як завжди, почав заспокоювати маму.

“Я кажу: “Віталію, коли ти вже поправишся? Ще на війну підеш, зовсім худий станеш”. А він сміється: “Мамо, не переживай. Я худий – це навіть добре. Сховаюся за деревом, і мене не видно буде””.

У день від’їзду Віталій попросив мати не проводжати його до місця збору.

“Не ходи туди. Не треба плакати, кричати, утримувати мене. Проведеш мене вдома і будеш чекати”.

Вона пообіцяла, що залишиться вдома. Коли він уже стояв на порозі з рюкзаком за плечима, обійняла його. Саме тоді між ними впала частина старої вішалки.

Віталій тільки сказав:

“Мамо, викинь її. Я повернуся і все полагоджу”.

Він вийшов із дому, а вона дивилася у вікно.

“Він увесь час обертався, махав мені рукою, посилав повітряні поцілунки. Потім повернув за клінікою. І більше я його не бачила”.

На війні Віталій залишався таким самим – уважним до інших і турботливим щодо матері.

Телефонував нечасто, але щоразу намагався її заспокоїти.

“Каже: “Не хвилюйся за мене. У мене все добре. Я не голодний””, – згадує жінка. 

День, коли все змінилося 

10 квітня 2022 року Віталій не вийшов на зв’язок. Спочатку мати намагалася себе заспокоїти. Потім почала хвилюватися дедалі сильніше.

У ніч із 11 на 12 квітня вона прокинулася від дивного відчуття. 

“Серце у груднях наче затріпотіло. У мене такого ніколи не було. Я зрозуміла, що сталася біда”.

Через кілька днів до її будинку під’їхала машина. Ганна побачила військових ще здалеку.

“У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що це до мене”.

Вона майже не пам’ятає тих хвилин. Каже лише, що ноги підкосилися.

“Я не кричала. Не плакала. Просто впала на коліна”.

Віталій Цой загинув у квітні 2022 року. Йому було 42 роки. Посмертно нагороджений орденом “За мужність”.

Читайте також:

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою