Нова сторінка історії: продовження рукописного літопису Вільногірська 

Історія нашого міста ховає ще чимало цікавих сторінок, спогадів та важливих подій. Ми продовжуємо публікацію унікальної книги від почесної громадянки Надії Чирви, присвяченої рідному Вільногірську.

Деталі – на Вільногірськ IN.UA.

Глава “Раннє дитинство”

Воно було безхмарним, щасливим. Я народилася 23 лютого 1938 року. Це був святковий день – День Радянської Армії та Військово-Морського Флоту. На честь цього нас із мамою помістили на святковій Дошці пошани.

Коли мене принесли з пологового будинку, я 18 діб кричала. Пізніше тато з мамою здогадалися, що під час пологів мене травмували. Очевидно, було зламане ребро в районі серця. Це помітно донині. Хтось із знайомих порадив моїм батькам похрестити мене у церкві. Сталося диво. Напевно, ребро на той час зрослося. Хрещена мама була переконана, що це була допомога Господа Бога. Так чи інакше, я проспала дві доби і потім більше не плакала.

Тато з мамою часто згадували, як тато в перші дні мого життя боявся брати мене на руки. Боявся, що я можу переламатися. Якось рано-вранці мама вирушила на “Озерку” (так у нас досі називають центральний ринок), а тато залишився зі мною. Я прокинулася і подала голос. Щоб я не розплакалася, тато носив мене по кімнаті разом із ліжечком. Мама прийшла з базару, а тато стомлений, спітнілий, але задоволений собою і тим, що я не плакала. Ми завжди сміялися, коли згадували цей випадок. Тато завжди любив демонструвати, як успішно він це робив.

Наш будинок був двоповерховим. Квартира перебувала на другому поверсі. Вулиця була імені Караваєва в Ленінському районі Дніпропетровська. Забіжу наперед і скажу, що я з дитинства закохана у свій рідний край – Дніпропетровщину. Абсолютно впевнена, що на землі немає нічого подібного, з такою чудовою історією. Все своє життя я вивчала його, мені завжди було цікаво, чому так названо те чи інше місто, вулиця, селище, завод, парк, театр тощо. Минуло багато років, перш ніж я дізналася, хто ж такий Караваєв, ім’ям якого була названа наша довоєнна вулиця.

Виявляється, що Олександр Львович Караваєв – лікар, депутат II Державної думи, займався громадською діяльністю. Багато часу приділяв клопотам і завжди вони вирішувалися позитивно. 5 березня 1908 р. О. Л. Караваєва було вбито невідомими під час прийому хворих на своїй квартирі. Він став жертвою терору. Дніпропетровці впевнені, що ім’я померлого на посту лікаря, який лікував фізичні та душевні рани людей, чуйного до потреб і доброго чоловіка, житиме вічно.

Коли я була вже заміжньою жінкою і в мене вже були діти, ми випадково зустріли мого віку чоловіка. Він привітався з нами і каже моїм батькам: “Невже це ваша Надя?”

— Звичайно, вона сама.

Він тоді пригадав і розповів таке: виявилося, що ми з ним жили в одному будинку на вулиці Караваєва. Мені було десь два або два з половиною роки, я була красивою і дуже ошатною. Вся була в рюшиках, складочках, воланчиках, бантиках і з великою шоколадиною в руках.

Мама якийсь час працювала в пральні комбінату, який обслуговував військові частини. Коли солдати приїжджали забирати чисту білизну, завжди привозили в подарунок коробки цукерок, шоколад та всіляку смакоту. В одній шафі була у нас висувна шухлядка , і всі ці подарунки складалися сюди.

А хлопчик цей жив поверхом нижче. Його батьки працювали на заводі, і, звісно, такої кількості солодощів у нього не було. Завжди він чекав на мене, ставав поряд і пошепки говорив: “Фу, негарна”. Я кидала шоколадку в пісок і починала плакати. Він тільки цього й чекав. Хапав цукерку і швидко з’їдав, боявся, що відберуть. Якось на мій плач вийшла мама. Я, мабуть, хотіла викликати співчуття до своєї персони і, як була в білосніжній сукні, так і плюхнулася на пісок. Мама подивилася на мене, вирвала з верби тоненький прутик і приклала до м’якого місця. Такого роду лікувальний сеанс на мене так позитивно подіяв, що я ніколи в житті так більше не робила, і скільки я жила, ніхто й ніколи не застосовував до мене будь-яких покарань.

Цей молодий чоловік говорить мені: “Пробач мені, Надю. Я говорив тоді неправду тільки для того, щоб виманити у тебе щось смачненьке, ти була дуже гарною”. Я великодушно його пробачила і вдячна йому за те, що він розповів мені про мене.

Щастя моє тривало недовго. У лютому 1941 р. мені виповнилося 3 роки, а через чотири місяці, 22 червня, почалася Велика Вітчизняна війна, яка перегорнула мирне життя людей на довгі 1418 днів, принесла горе і сльози в кожну хату. В Україні загинув кожен 5-й (у Білорусі — кожен 4-й). Ці дві республіки постраждали найбільше…

Читайте також:

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.

Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.

Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.

Історія Євгена – на Вільногірськ IN.UA.

Хлопчик, який постійно був у русі

У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.

“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина. 

Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.

Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.

Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.

І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили: 

“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.

Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.

“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”

Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.

Брався за все 

Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.

Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.

“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина. 

Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.

Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.

“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.

На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.

Девʼять років у Вільногірську

Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.

До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.

“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати. 

Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.

Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.

“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина. 

“Мам, війна”

24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.

Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.

Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.

“Мам, війна”.

Спочатку пані Ірина йому не повірила.

“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина. 

Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.

Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.

“Він по-іншому не міг”.

Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.

“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові. 

6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.

Два слова, щоб знати, що живий

До війни мати й син були дуже близькими.

“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати. 

Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.

Їй не були потрібні довгі розмови.

“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.

Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.

Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.

А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.

Останній дзвінок

Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.

“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.

Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.

“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.

Поступово прийшла тривога.

“Я почала розуміти, що щось сталося”.

Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.

“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.

Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.

“Для мене він був надією й опорою”

Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.

“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.

Для матері Євген був сином.

“Для мене він був надією й опорою”.

Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.

“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.

Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.

“У мене пішла земля з-під ніг”.

Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.

“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.

Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.

“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

Сьогодні Вільногірськ відзначає своє 70-річчя. У цей день ми з особливою гордістю звертаємося до людей, чиє життя, праця, талант та невтомна енергія є справжнім надбанням нашого краю. 

Звання “Почесний громадянин міста Вільногірськ” – це найвища відзнака вдячності за вагомий особистий внесок у розвиток міста, його економіки, культури, освіти, спорту та активної громадянської позиції. Завдяки їхній самовідданій праці та любові до рідної землі Вільногірськ живе, розвивається і впевнено дивиться в майбутнє.

Нижче представлено офіційний перелік почесних громадян нашого міста, чиї імена назавжди вписані золотими літерами в його історію. 

Більше – на Вільногірськ IN.UA.

Перелік почесних громадян Вільногірська 

• Атоян Петро Степанович 

Майже 20 років очолював відділ робітничого постачання Вільногірського ГМК. Сприяв розвитку торговельної мережі міста та створенню підсобного господарства комбінату. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2002 році.

• Ашова Галина Петрівна 

Багато років працює медичною сестрою КП “Вільногірська центральна міська лікарня”. Активно долучалася до вирішення питання надання Вільногірську статусу міста обласного підпорядкування. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Білогай Павло Дмитрович 

За фахом інженер-технолог. Працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, де впроваджував інноваційні технології збагачення руд. Очолював підприємство “Кольорові метали”, яке завдяки створеному конусному агрегату не має аналогів у світі. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Білякова Валентина Петрівна

Відома лікарка акушер-гінеколог, майже 50 років присвятила медицині. Очолювала акушерсько-гінекологічну службу міської лікарні, понад 10 років була єдиним оперуючим гінекологом міста. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Варен Віктор Вікторович 

Перший директор Вільногірського ГМК і один із будівничих міста. Під його керівництвом комбінат став одним із провідних підприємств галузі, а Вільногірськ – сучасним містом. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році (посмертно).

• Єлізаров Євгеній Павлович 

Організатор і перший директор заводу електровакуумного скла (нині – ТОВ “Вільногірське скло”). Зробив вагомий внесок у будівництво та розвиток підприємства, яке прославило Вільногірськ виробництвом кінескопів, кольоророзподільних масок, екранів і кришталю. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно посмертно у 2002 році. 

• Мамонтов Володимир Демʼянович 

З 1959 року очолював будівельне управління №1, а з 1960 – трест “Дніпрометалургбуд”. Під його керівництвом будувалися гірничо-збагачувальний комбінат, житлові квартали та формувався Вільногірськ як місто. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно посмертно у 2002 році. 

• Семенов Михайло Кирилович 

Учасник Другої світової війни. Працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, де обіймав керівні посади в службах постачання, збуту та комерційної діяльності. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році. 

• Соколов Володимир Іннокентійович 

Другий директор Вільногірського гірничо-металургійного комбінату. Талановитий інженер, який забезпечив технічне переоснащення підприємства завдяки державним кредитам, що дало тривалий економічний ефект. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2002 році (посмертно). 

• Соловйов Леонід Кирилович

Заслужений працівник сфери послуг України, директор Дніпропетровської філії Концерну радіомовлення, радіозвʼязку та телебачення, винахідник, автор пʼяти патентів. Брав участь у створенні Вільногірського заводу електровакуумного скла. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Тарасенко Іван Дмитрович 

Учасник Другої світової війни. Працював топографом у геологорозвідувальній експедиції Самотканського родовища. Нагороджений премією “За першовідкриття”, орденами СРСР, Болгарії та України, зокрема орденом “За мужність”. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2002 році. 

• Устенко Юрій Михайлович 

Видатний лікар-хірург міста, стаж роботи за фахом – 37 років. З 1980 по 2008 рік очолював хірургічно-травматологічне відділення Вільногірської ЦМЛ. Має значний досвід у невідкладній хірургії, зробив вагомий внесок у розвиток медичної допомоги населенню. У 2002 році удостоєний звання “За заслуги перед містом”. 

• Чернов Іван Кирилович

Понад 30 років очолював Вільногірський завод залізобетонних виробів, був депутатом міської ради кількох скликань. Нагороджений державними та ювілейними медалями. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Чирва Надія Йосипівна 

Бібліотечна працівниця вищої категорії, понад 50 років присвятила бібліотечній справі. Більше 30 років очолювала історико-краєзнавчий музей школи №5, організовувала краєзнавчі експедиції. Редакторка й ведуча рубрик міського радіомовлення “Часопис рідного краю” та “Літопис нашої біди”. Нагороджена відзнаками Міністерства культури, медаллю “Ветеран праці”. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Яровий Віктор Давидович 

Понад 50 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті. Пройшов шлях від дільничного геолога до головного геолога комбінату (з 1999 року). Ветеран праці, занесений до Книги пошани комбінату, нагороджений Почесною грамотою Кабінету Міністрів України. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2002 році.

• Шевченко Надія Минівна 

Засновниця і перша начальниця Вільногірського вузла зв’язку. Під її керівництвом створено перше міське відділення пошти та сучасну структуру вузла зв’язку. Одна з перших депутатів Вільногірської міської ради (1960). Нагороджена багатьма медалями. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2003 році.

• Алексенко Олексій Григорович 

З 1989 року працював у Вільногірській центральній міській лікарні, пройшовши шлях від лікаря-акушера-гінеколога до головного лікаря. У 2002–2006 роках очолював міський відділ охорони здоров’я. Депутат Вільногірської міської ради двох скликань і Дніпропетровської обласної ради ХХІІІ скликання. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2004 році.

• Шуригін Дмитро Андрійович 

З 1968 по 1993 рік очолював Вільногірське АТП-21267, з 1994 по 1998 рік був головою Вільногірської міської Ради народних депутатів, у 1999–2011 роках – головою міської організації ветеранів України. Нагороджений орденом “Трудового Червоного Прапора”, медалями, срібною медаллю ВДНГ, грамотами та подяками. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2004 році.

• Зєліков Михайло Олексійович 

Перший головний геолог Вільногірського гірничо-металургійного комбінату. Брав участь у виборі місця будівництва комбінату й міста у 1956 році. Засновник і керівник школи геологів-експлуатаційників, зробив вагомий внесок у розробку родовища та вдосконалення виробничих рішень. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.

• Касьян Віктор Якович 

З 1979 року працював у Вільногірську, пройшовши трудовий шлях на гірничо-металургійному комбінаті. З 1986 року протягом двох скликань очолював виконавчий комітет Вільногірської міської ради. Ініціював створення ради директорів підприємств і надання Вільногірську статусу міста обласного підпорядкування. Депутат Вільногірської міської ради V скликання. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.

• Лигун Петро Максимович 

З 1967 по 1985 рік працював у спортивному комплексі Вільногірського гірничо-металургійного комбінату. Виховав першого у Вільногірську майстра спорту СРСР з класичної боротьби, понад десять кандидатів у майстри спорту та багатьох спортсменів-розрядників. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році (посмертно).

• Майоров Володимир Васильович 

40 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, пройшовши шлях від старшого геодезиста до головного маркшейдера. Автор восьми раціоналізаторських пропозицій, одна з яких сприяла захисту міста від затоплення та покращенню водопостачання. Нагороджений “Бронзовою медаллю” ВДНГ і медаллю “Захиснику Вітчизни”. Активний учасник громадського життя міста. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.

• Турченко Іван Федорович 

Ветеран Другої світової війни. Нагороджений орденами, медалями за бойові заслуги та за участь у визволенні Берліна. Понад 30 років працював на будівництві житла й об’єктів Вільногірська. Член Ради Вільногірської міської організації ветеранів. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2006 році.

• Біленко Віктор Миколайович 

Працює на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті з 1973 року. З 1991 по 2002 рік обіймав посаду комерційного директора, згодом став заступником генерального директора з соціальних питань та зв’язків з громадськістю. За його участі збережено соціальну інфраструктуру комбінату. Депутат Вільногірської міської ради трьох скликань. Нагороджений відзнакою Дніпропетровської обласної ради “За розвиток місцевого самоврядування”. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2008 році.

• Зеленський Микола Андрійович 

Активний громадський діяч у галузі освіти міста. Розпочав трудовий шлях у 1969 році вчителем географії, з 1978 року очолював ЗОШ №3. У 1990–2000 роках був першим завідувачем міського відділу освіти, заклавши основи розвитку освітньої галузі міста. Нагороджений знаками “Відмінник просвіти СРСР” та “Відмінник освіти України”. Після виходу на пенсію продовжував працювати в освітній сфері. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2008 році.

• Медведецька Неля Зотівна 

Активна діячка у сфері охорони здоров’я. Понад 30 років працює у Вільногірській центральній міській лікарні, з 1978 року очолює інфекційне відділення. Неодноразово нагороджувалася грамотами та подяками за професіоналізм, відданість справі та внесок у розвиток медичної допомоги. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2008 році.

• Кривкін Геннадій Федорович 

Депутат міської ради чотирьох скликань. Понад 40 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, пройшовши шлях від слюсаря до начальника спеціалізованого управління ремонту та монтажу. Активно займався громадською діяльністю. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2009 році.

• Зінченко Іван Іванович 

Ветеран Другої світової війни, відповідальний управлінець відділу кадрів геолого-розвідницької експедиції, яка відкрила поклади корисних копалин у нашій місцевості. З 1969 по 1987 рік – директор Вільногірської ЗОШ №4. Брав участь у завершенні будівництва школи, під його керівництвом колектив неодноразово відзначався за успіхи у навчально-виховній роботі. Відзнакою “За заслуги перед містом” нагороджений у 2010 році (посмертно).

• Баранов Юрій Дмитрович 

Генеральний директор філії “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” у 2002–2011 роках. Під його керівництвом підприємство стало одним із найстабільніших виробництв країни, неодноразово здобувало відзнаки на українських і міжнародних конкурсах. Нагороджений орденом України “За заслуги” ІІІ ступеня, відзнакою “За заслуги перед містом” (2011) та званням “Людина року міста Вільногірськ” у номінації “Гордість міста”.

• Русак Тетяна Григорівна 

Директорка з питань економіки та фінансів філії “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат”, депутатка міської ради 5-го і 6-го скликань, голова профільної депутатської комісії. За вагомий внесок у розвиток міста удостоєна звання “За заслуги перед містом” у 2012 році.

• Самсоненко Василь Омелянович 

Ветеран праці Вільногірського гірничо-металургійного комбінату (1964-1997 рр.). Брав участь у будівництві житла, соціальних обʼєктів міста та виробничих підрозділів комбінату. За сумлінну працю й активну громадську діяльність занесений до книги пошани комбінату. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2013 році. 

• Шакіна Валентина Кузьміна 

Понад 30 років працювала у профспілковій сфері заводу “ЕКМА”. Брала активну участь у збереженні підприємства та трудового колективу під час реструктуризації та приватизації. Нагороджена профспілковими відзнаками України. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2015 році. 

• Волощук Олександр Олександрович 

Понад 40 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті. Депутат міської ради 4-х скликань, міський голова Вільногірська (2002-2006). Брав участь у реалізації важливих міських проєктів. Звання “За заслуги перед містом” отримав у 2016 році. 

• Шиян Петро Петрович 

Присвятив життя образотворчому мистецтву та педагогіці. Брав активну участь у культурному житті міста, створив низку мистецьких проєктів, що стали частиною історії Вільногірська. Звання “За заслуги перед містом” присвоєно у 2016 році. 

• Сокіл Олександр Михайлович 

Понад 35 років працював на Вільногірському гірничо-металургійному комбінаті, пройшовши шлях від слюсаря до генерального директора. Міський голова Вільногірська (2006-2008), депутат обласної ради. Доктор технічних наук, лауреат державної премії, нагороджений орденом “За заслуги” ІІІ ступеня. Звання “За заслуги перед містом” присвячено у 2017 році. 

• Мельник Анатолій Максимович 

Зарекомендував себе як активний громадський діяч Вільногірська, який брав участь у розвитку та суспільному житті міста. Чотири скликання був депутатом Вільногірської міської ради, очолював постійні депутатські комісії з питань охорони здоровʼя та торгівлі. У 2019 році йому присвоєно звання “За заслуги перед містом”. 

• Москальчук Олександр Герасимович 

Очолював виконавчий комітет Вільногірської міської ради трудящих у 1971–1982 роках. За час роботи зробив вагомий внесок у розвиток міста: сприяв відкриттю відділення Держбанку, будівництву першої АЗС, газифікації приватних будинків, створенню посадочної платформи на залізничній станції. У 1990–1999 роках очолював відділ Державної податкової інспекції у місті Вільногірськ. У 2019 році йому присвоєно звання “За заслуги перед містом”.

Примітка. Редакція Вільногірськ IN.UA не додає в цей перелік воїнів, що отримали звання “Почесний громадянин” посмертно. Про полеглих Героїв редакція розповідає в окремих публікаціях. 

Читайте також:

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви