Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані Надії – людини, яка свого часу заснувала у нашій громаді відомий та знаковий історико-краєзнавчий музей у місцевому ліцеї №5. 

Більше – на Вільногірськ IN.UA.

Передісторія проєкту 

Коли наші журналісти вперше відвідали пані Надію, вона поділилася своєю заповітною мрією – видати книгу, яку вона власноруч написала. Раніше вона вже зверталася по допомогу до небайдужих через відеозвернення із проханням підтримати оцифрування та публікацію рукопису. 

Почувши це прохання, редакція вирішила не залишатися осторонь і дати рукопису нове життя. 

Що на нас чекає? 

Ми починаємо з публікації першої глави книги на нашому сайті, роблячи її доступною для кожного мешканця громади та всіх, хто цікавиться історією Вільногірська. 

Це лише перший крок. Наша головна мета – допомогти перетворити цей рукопис на повноцінне паперове видання. Ми щиро сподіваємося, що спільними зусиллями нашої редакції, небайдужих містян та громадських організацій нам вдасться знайти необхідні кошти на друк. 

Глава 1. Батько 

Батько мій, Йосип Григорович Кухтіков, народився 25 травня 1906 р. в селі Шапчиці Журавицького району Гомельської області (Білорусь) у великій багатодітній родині. Він був останнім, 13-ю дитиною.

Сім’я жила в величезному просторому дерев’яному будинку, який стояв трошки на відшибі, ближче до Дніпра. За будинком починався справжній ліс з дубовими та березовими гаями, з непрохідними хащами, болотами, з прекрасними галявинами. Тато дуже добре розумівся на грибах і лісових ягодах, знав лісові стежки, добре орієнтувався в лісі. Попереду будинку був величезний заплавний луг і річка Дніпро.

Тато до 17 років жив у цьому чудовому райському куточку природи. Завжди з особливим теплом говорив про своє дитинство, про батьківський дім, про свою сім’ю. Татовий батько був службовцем. Службовець-бакенщик на Дніпрі. Плавав на човні і запалював у бакенах вогні. Бакени на річці — це як дорожні знаки на дорозі. Робота була важлива і дуже відповідальна: щойно настає вечір, усі бакени мають горіти.

Звали дідуся мого Григорієм, а бабусю Ольгою. Коли я народилася, їх уже не було в живих, тож я їх ніколи не бачила, не зазнала їхньої любові та турботи. З такою величезною сім’єю, звісно ж, бабуся не працювала. Тато часто згадував її як вольову і дуже вимогливу жінку (її родове коріння бере початок у Прибалтиці). Вона була добра, але сувора. Якщо хтось із дітей заслужив покарання і сховався де-небудь у лісі — все одно покарання не мине.

Мама часто давала доручення дівчатам, старшим сестрам: перевірити братам голови — чи не з’явилися там залітні комахи. У них ніколи нічого подібного не було, але перевірка була обов’язковою. Тато згадував, що завжди хотілося втекти від цієї процедури. Він залізав на найвище дерево. Сестри вмовляли його злізти, але вмовити його було важко. Він злазив у тому разі, якщо йому давали кілька копійок на бублики. Тато так смішно розповідав про це, що ми завжди слухали його і від душі сміялися.

Він був хорошим оповідачем. Знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Сестри були старші, вже ходили до школи, а у тата мого  була чудова пам’ять. Поки сестри вивчать, він уже знає. Цікавою була історія одного вірша. Називалося воно “Два друга”. Коли у мене самої з’явилися онуки і правнуки, я вирішила відновити в пам’яті улюблений вірш, але виявилося, що я не все пам’ятаю. Тата уже у той час не було. А коли він був ще живий, він багато разів повторював його дітям. Тато прожив 85 років, з них 68 в Україні. Йому пощастило мати внуків Олега і Маринку — це мої діти. Йому випало щастя понянчитися з правнуком Ігорьошею (це син його внучки Марини).

І як би здивувався дідусь Йосип, коли дізнався б, що його правнук за кілька хвилинок по інтернету дізнався, що автором цього вірша був Михайловський Дмитро Лаврентійович. Він родом із Росії, але жив увесь час за кордоном, був перекладачем літературних творів і писав вірші. Ось одне з них і є “Два друга”:

Ніч. Мороз. Бушує хуртовина,

Буря з даху солому рве,

На печі лежать двоє друзів:

Старий дід і старий кіт.

Обоє дряхлі, ледве дихають,

Ледве живуть,

Погано бачать, погано чують,

Але один до одного льонуть.

Їхня безмовна бесіда

Задушевна і проста,

Житти не може кіт без діда.

Дід пропав би без кота.

А ще мій тато складав казки. Він розповідав їх нам із мамою, моїм дітям і навіть правнуку своєму Ігорьоші. Кожного разу ми слухали нескінченне продовження казки, і це було подібно до сучасних серіалів. Усім подобалася “Казка про орла”. І як же шкода, що я не здогадалася їх записати. І вірші, і казки він розповідав емоційно та виразно. Його нескінченно хотілося слухати.

Тато вмів плести лапті і плів з лози симпатичні кошики самих різних видів і розмірів.

Тато любив і часто розповідав про своє дитинство. Мені дуже запам’ятався його розповідь про священика. Колись дуже давно батьки мого тата посварилися із священиком, що мешкав поруч. Чиясь свиня зайшла до когось на город. Сварка дійшла до суду, який на щастя закінчився миром.

У тата було багато сестер. Поруч у лісі базувалася військова частина, і вони майже всі повиходили заміж за військових. Вже заміжніми вчилися. Серед них були і вчителі музики, і математики. Роз’їхалися вони по всьому світу. У роки війни брати партизанили в рідних лісах і всі загинули. Безграмотною залишилася найстарша сестра Серафима. Вона жила в кількох кілометрах від батьківського дому.

(…) 

Поспішаючи, забув здати зброю. У кобурі залишився пістолет, а на поясі висів кинджал. Додому дістався в день похорону. Тіло батька ще було в будинку, заходить тато в будинок, а там той же самий священик відспівує його батька. Тато без всяких поганих думок за армійською звичаєм поклав руку на кобуру і вимовив:

— Щоб це значило?

Піп настільки розгубився, що пулею вилетів у відкрите вікно і ніде не показувався до тих пір, поки тато вирушав на свою прикордонзаставу.

Мій тато був вище середнього зросту, статний, волосся каштанового кольору, веселий, любив грати в доміно, не пив, не курив. Добре співав, танцював, любив анекдоти, читав багато книг.

Любили всі слухати білоруські частушки в папиному виконанні.

Як то мені не співати,

Як то не гудіти,

Коли в нашій хатиночці

Порядок іде. 

***

Я Лявон Лявониху полюбив,

Лявонихі черевички купив,

Лявониха дуже ласкава,

Черевичками поплескувала.

Дуже любив своїх онуків і правнука. Багато часу приділяв їм. Любов була взаємною.

Після армії тато поїхав у м. Кривий Ріг, там зустрів маму. Одружилися. У 1936 р. у них народилася дочка Валя. Прожила два місяці і померла. Щось у неї було з пупком, а крім зеленки ліків не було. Мама дуже переживала цю трагедію. У цей час проходила вербовка в Дніпропетровськ. Вони завербувалися і з 1936 р. стали жити в обласному центрі. Разом вони прожили 46 років.

Я заочно вчилася в Харківському державному інституті культури. Коли діти ходили в садик, я, коли їхала в інститут завозила їх до батьків у Дніпропетровськ. На зворотному шляху забирала. Тато з мамою допомагали постійно. Ваня працював позмінно.

Ми тільки й знали, що їздимо один до одного. То я до них, то вони до мене. Вихід нарешті був знайдений: ми обміняли дніпропетровську квартиру на вільногірську. Квартира була по вул. Гагаріна 6/19.

Мама померла 4 серпня 1978 року, а тато сам ще жив 13 років. Звичайно, було мені дуже важко. Йдучи з роботи треба було побігати по магазинах, приготувати їжу. Двічі на день бігала до тата, носила їжу, прибирала, прала і т. п.

Татові жінки самі пропонували руку і серце, але він усім відповідав: “Мені в моєму домі побічна спідниця не потрібна”.

Тато перед війною закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум і отримав направлення на роботу в м. Ленінград на завод “Електросила”. Виїхати ми за місцем призначення не встигли, почалася війна.

Дуже добре, що все склалося саме так. У Дніпропетровську ми вдома. Поруч жили друзі, куми, сусіди. У Ленінграді, в зовсім чужому місті ми або замерзли б, або померли б з голоду, як тисячі ленінградців.

Тато пропрацював на заводі ім. Г. І. Петровського 33 роки в капровому цеху, машиністом прес-пакета. Багато років був членом цехкому. Мав можливість отримати в новому мікрорайоні квартиру (по вул. Гагаріна), але було далеко їздити на роботу, а ми жили в районі заводів ім. Петровського, ДЗМО, коксохіму. Екологія була не з найкращих. Давним-давно на місці наших будинків була болотистий місцина, вічно воняв коксохім. Але ми звикли і нам було добре. Тато прожив 85 років, 2 місяці, 23 дні. Помер, як і мама, в серпні місяці, 23 числа. Не хворів. Просто організм своє віджив.

Поховані вони з мамою в м. Вільногірську, в одній огорожі. Вони були найкращими батьками на землі. Я виросла в їхній любові, турботі і була щасливою. Земля їм пухом!

Читайте також:

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці

У кожної казки є своя магія. Вона може заховати від дитячих страхів, перенести у світ дивовижних пригод, подарувати відчуття затишку й допомогти повірити, що навіть після найтемнішої ночі обов’язково настане ранок. Але що, коли казки народжуються не в затишному кабінеті письменника, а серед тривожних буднів війни? Коли їхній автор, попри військову службу, турботи про побратимів і викладацьку роботу, знаходить час для дитячих історій?

Читайте в матеріалі на Вільногірськ IN.UA 

Олександр Зінченко – військовослужбовець 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади (25 ОПДБР), педагог і дитячий письменник. 

Його казки вже допомагають маленькій читачці долати нічні страхи, а попереду – нові книжки, студентські ілюстрації та зустрічі з дітьми. Адже навіть посеред війни є місце для добрих історій, які дарують малечі відчуття тепла й безпеки.

Коли казка перемагає нічний страх

Для письменника немає, мабуть, більшої радості, ніж знати, що його історії комусь потрібні. А якщо казка допомагає дитині заснути, коли за вікном темно, а в кімнаті причаїлися нічні страхи, – це вже більше, ніж просто читацьке захоплення.

Саме так сталося з маленькою дівчинкою, яка особливо полюбила дві казки Олександра – «Про Паначика» та «Про Рижика з медової роти».

Коли посеред ночі їй стає страшно або вона прокидається й не може заснути, мама бере до рук одну з цих книжок. Знайомі історії допомагають дитині заспокоїтися й знову поринути у сон. 

На відео, якими поділилися з автором, дівчинка із захопленням гортає сторінки вже надрукованих книжок, розглядає їх і ділиться враженнями з мамою.

Для Олександра це особливий відгук на його творчість. Адже за кожною написаною історією стоїть надія, що вона знайде свого читача.

Він розповідає:

«Вона дуже полюбила оці дві казки, які вже вийшли — це про Паначика і про Рижика з медової роти. І коли їй вночі страшно, вона не може заснути або прокидається посеред ночі, мама читає їй саме оці мої казки, і вона тоді заспокоюється і засинає».

Дві книжки вже знайшли дорогу до дитячого серця. Тепер Олександр хоче, щоб таких історій стало більше, а їхніх маленьких читачів – сотні. Для цього казкам потрібно дати нове життя у друкованих примірниках.

Казкові герої отримують обличчя

У кожної дитячої книжки є свій маленький всесвіт. Спочатку він живе лише в уяві автора, а згодом набуває обрисів, кольорів і характерів завдяки ілюстраціям.

У казок Олександра Зінченка з’явилася нагода отримати власне художнє оформлення. За сприяння заступниці директора Дніпровського фахового коледжу культури і мистецтв три студентки закладу обрали його твори темою своїх курсових робіт. Наразі дівчата працюють над ілюстраціями до казок.

Це не єдина можливість познайомити дітей із творчістю письменника. Коледж та місцеві культурні осередки готові підтримати проведення кількох презентацій для маленьких читачів і їхніх батьків. Зокрема, йдеться про зустріч в обласній бібліотеці у Дніпрі.

Однак для таких заходів потрібні книжки, які можна буде не лише показати дітям, а й запропонувати придбати. Автор говорить про це так:

«Мені запропонували провести декілька заходів типу презентацій у бібліотеках. Моя знайома з коледжу культури каже, що три казки взяли на курсові роботи – зараз малюються малюнки. Щоб проводити презентацію, треба примірники відразу, щоб були готові, щоб продавати їх – десь 100-200 примірників кожної казки. Тоді можна провести захід в обласній бібліотеці у Дніпрі, поспілкуватися з дітьми та батьками».

Так у казок з’являється можливість вийти за межі сторінки у Facebook і стати справжніми книжками на бібліотечних полицях, у дитячих руках і домашніх бібліотеках. Але для цього потрібні кошти на друк.

Коли видавничі плани відкладаються

Шлях від рукопису до готової книжки не завжди схожий на казкову пригоду, у якій усі перешкоди долаються за одну мить. Іноді він вимагає терпіння, пошуку можливостей і готовності починати спочатку.

Шукаючи кошти на видання казок, Олександр працював і над іншими творчими проєктами. Зокрема, підготував рукопис комплексного посібника із сексуального виховання для дітей віком від 9 до 13 років.

Матеріал охоплює три окремі напрями:

• сексуальне виховання для дівчат;
• сексуальне виховання для хлопців;
• здорові та гармонійні відносини між людьми.

Автор сподівався, що замовники викуплять права на готовий рукопис, а отримані кошти можна буде спрямувати на видання дитячих казок. Однак домовленості затягнулися на невизначений термін через нечіткі формулювання партнерів.

Та відкладені плани не означають, що робота зупинилася. Олександр продовжив діяти самостійно. Перші поодинокі примірники, які вдавалося надрукувати власним коштом, він виготовляв і передавав замовникам. Відгуки на книжки були позитивними.

А ще автор вирішив зробити одну зі своїх довгих казок доступною для всіх охочих: почав публікувати її частинами на сторінці у Facebook. Там же розмістив посилання для попереднього замовлення книжок і на благодійну банку.

350 тисяч гривень на казки й тепло для побратимів

Сьогодні творчі плани Олександра поєдналися з важливою благодійною метою. Він відкрив збір на 350 000 гривень, кошти з якого планує спрямувати на видання дитячих казок і забезпечення побратимів із 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади спиртовими окопними свічками.

Це два різні світи, які в його житті тісно переплелися: дитячі книжки, що дарують спокій і допомагають долати страх, та окопні свічки, необхідні військовим у холодних фронтових умовах.

Зібрані кошти мають два напрями використання:

Напрям	Для чого потрібні кошти
Видання дитячих казок	Друк накладів по 100–200 примірників кожної казки для презентацій у бібліотеках Дніпра та поширення книжок серед дітей.
Спиртові окопні свічки для ЗСУ	Закупівля та виготовлення спиртових окопних свічок для побратимів із 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

Олександр наголошує, що допомога військовим зараз особливо актуальна:

«Це частково на публікацію, частково на покриття потреб, тому що зараз ми збираємо хлопцям на спиртові окопні свічки для 25-ї Січеславської ОПДБР».

Від редакції: всім шановним читачам, хто має бажання і можливість долучитися – ось посилання на монобанку Олександа Зінченка для цього збору: https://send.monobank.ua/jar/7ysTqUoK6A

У цій історії окопна свічка і дитяча казка мають дещо спільне. Обидві несуть тепло. Одна зігріває військових у холодному бліндажі, інша допомагає дитині не боятися темряви й засинати зі спокійним серцем.

Можливо, саме в цьому й полягає особлива сила історій Олександра Зінченка. Навіть коли навколо триває війна, він знаходить можливість створювати щось добре – писати казки, підтримувати дітей, ділитися знаннями та допомагати побратимам.

Адже казкам не обов’язково жити лише у вигаданих світах. Іноді вони починаються тут, серед наших непростих буднів, – із людини, яка попри все продовжує вірити в добро.

Олександр Сохов із Вільногірська стверджує, що після поранення на фронті тривалий час не може оформити інвалідність, а за період, коли його вважали таким, що самовільно залишив частину, не отримав належних виплат. Тепер ветеран звернувся по безоплатну правничу допомогу й готується відстоювати свої права в суді.

За словами Олександра, частину питань уже вдалося зрушити з місця, проте решту він продовжує вирішувати за допомогою юриста. Детальніше про його боротьбу за належні права та труднощі, з якими зіткнувся ветеран, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Після повернення з війни військовим доводиться долати не лише наслідки поранень, а й труднощі з оформленням документів, підтвердженням обставин служби та отриманням належних виплат. 

Поранення на фронті та тривале лікування

Олександр Сохов пішов служити добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Перед відправленням на фронт пройшов підготовку тактичного медика в Десні, а потім потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади.

На Донеччині чоловік надавав допомогу побратимам і виконував бойові завдання. Під час перебування на позиціях він зазнав травми, через яку не міг нормально ходити. Після евакуації його направили на лікування.

За словами Олександра, ушкодження потребували тривалого медичного супроводу, а також оперативного втручання. Після лікування він повернувся до військової частини, проте на передову вже не вирушав.

Наслідки травми продовжують впливати на його повсякденне життя. Чоловік розповідає про проблеми з ногами та інші порушення здоров’я, через які йому складно довго стояти або сидіти.

Зараз Олександр Сохов проходить обстеження та готується до подальшого лікування. За його словами, лікарі також розглядають питання ще декількох операцій.

Чому чоловік не може оформити інвалідність

Окреме питання, яке Олександр намагається вирішити, – встановлення інвалідності.

Чоловік стверджує, що вже тривалий час намагається пройти необхідні процедури, однак процес затягується. За його словами, він вважає, що стан здоров’я дає підстави для встановлення щонайменше третьої групи інвалідності, а можливо, і другої.

Водночас остаточного рішення, на яке він розраховує, наразі немає.

“Я півтора року вже з цим борюся”, – розповідає ветеран.

За його словами, на різних етапах виникали затримки з направленнями та розглядом документів. Чоловік стверджує, що приблизно пів року чекав на направлення для проходження оцінювання, а потім ще близько пів року – на подальший розгляд після оскарження попереднього рішення.

Олександр також розповідає, що під час розгляду його документів виникали запитання щодо того, яку роботу він може виконувати з огляду на стан здоров’я. Сам чоловік не відмовляється від працевлаштування, але вважає, що робота має відповідати його фізичним можливостям.

Зокрема, він розглядає варіанти спокійнішої роботи, яка не потребуватиме тривалого перебування на ногах чи значних фізичних навантажень.

Безоплатний юрист допомагає оскаржувати рішення

Щоб розібратися з документами та захистити свої права, Олександр звернувся по безоплатну правничу допомогу.

За його словами, він працює з юристом, який допомагає готувати звернення та скарги, а також розглядає можливість судового оскарження.

Чоловік пояснює, що через стан здоров’я йому складно постійно їздити до установ і самостійно проходити всі етапи процедури. Тому правнича допомога стала для нього важливим інструментом у вирішенні проблеми.

Олександр не приховує, що тривале очікування вплинуло на його віру в справедливе вирішення справи. Водночас він продовжує збирати документи й наполягає на тому, що хоче отримати лише те, на що має законне право.

“Я тільки за те, що мені положено. Я ж не те, що прийшов і сказав, як хочу. Я ж по закону”, – пояснює чоловік.

За його словами, він не прагне отримати виплати без законних підстав, а хоче, щоб належні йому питання розглянули відповідно до обставин служби та стану здоров’я.

Чому Олександр вимагає повернути військові виплати

Ще одна проблема, яку намагається розв’язати чоловік, стосується грошового забезпечення за період військової служби.

Олександр Сохов стверджує, що свого часу його внесли до категорії військовослужбовців, які самовільно залишили частину, хоча він перебував на лікуванні. За його словами, через це він не отримував виплат протягом тривалого періоду.

Чоловік розповідає, що відповідні обставини згодом перевіряли, а питання щодо його перебування в СЗЧ вдалося переглянути. За його словами, після розслідування цей статус із нього зняли.

Однак гроші за попередній період, як стверджує Олександр, йому так і не повернули.

“Мені повинні були йти виплати військовослужбовцям. А мені ці виплати за цей період не виплатили”, – говорить він.

За словами чоловіка, йдеться про період тривалістю приблизно до року. Частину цього часу він, як стверджує Олександр, провів у госпіталях, проходячи лікування після поранення.

Наразі він хоче домогтися повернення коштів у законному порядку. За його словами, юрист готує документи для судового розгляду.

Лікування потребує коштів, а питання виплат залишається відкритим

Олександр пояснює, що питання виплат для нього має не лише юридичне, а й практичне значення. Через наслідки поранення він продовжує лікування, а попереду, за його словами, ще кілька медичних втручань.

Водночас чоловік не може повноцінно працювати через фізичні обмеження. Тому невирішені питання щодо інвалідності та грошового забезпечення ускладнюють його повернення до цивільного життя.

Ветеран сподівається, що за допомогою юриста зможе домогтися перегляду рішень і отримати належні йому виплати.

Проте він зізнається, що після тривалого очікування не має впевненості в результаті. При цьому історії інших військових, яким зрештою вдалося відстояти свої права, додають йому надії.

Для Олександра Сохова ця боротьба – не спроба отримати особливе ставлення, а прагнення домогтися законного рішення після служби та поранення.

Поки тривають процедури, чоловік продовжує лікуватися, збирати документи й шукати можливості для подальшого життя.

Читайте також:

Від бойових позицій до риболовлі й домашньої випічки: як ветеран Олександр Сохов із Вільногірська вчиться жити після війни