«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці

У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом зі своєю доглядальницею Людмилою Нечепуренко — жінкою, яка прийшла допомогти, а залишилася назавжди.

В гості до жінок завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA.

“Я з тими людьми знайшла спільну мову”

Почесна громадянка Вільногірська, багаторічна працівниця культури, засновниця міського музею та людина, яка десятиліттями збирала й берегла історію громади — Надія Чирва сьогодні майже не виходить із дому. Через стан здоров’я вона втратила можливість самостійно пересуватися, тож потребує постійної допомоги й догляду. Саме тому до неї в гості завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA — керівниця проєкту Альона Щекодіна та SMM-менеджерка Анастасія Бондар. Вони прийшли не лише, щоб почути спогади про місто, а й побачити, як живе людина, чий внесок у громаду складно переоцінити. Поруч із Надією Чирвою — Людмила Нечепуренко, жінка, яка з часом стала для неї значно більшою, ніж просто помічницею.

Людмила Нечепуренко — кухарка за фахом, у минулому багато років працювала на скляному заводі.

Вона допомагає не лише Надії Чирві. Є й інші люди, які потребують догляду: комусь треба приготувати їжу, комусь — просто побути поруч.

 Її шлях до Надії Чирви почався з простого прохання — приходити раз на тиждень і готувати їжу.

Людмила не називає себе героїнею. Вона говорить просто — так, ніби пояснює очевидне:

“Є такі люди, які мало з ким знаходять спільну мову. То я з ними знайшла спільну мову”, — каже вона.

Життя привело її сюди не за планом, а за обставинами: “Так склалися життєві обставини, що я потрапила сюди”.

І додає: психологічно їй не важко. Бо між ними — обмін.

“Ми обмінюємось енергією. Це правда. Вона мені як рідна мати, а я їй — як дочка”, — говорить Людмила.

Вдячність, яка наповнює

Соціальна працівниця Альона Галушко регулярно допомагає пані Надії та іншим людям, які потребують сторонньої підтримки. Вона часто ходить по інстанціях, вирішує побутові й документальні питання, тому дні бувають виснажливими.

Буває, що після тривалих справ і черг вона приходить втомленою, але завжди намагається залишатися у внутрішньому балансі.

На запитання, за що вона вдячна Надії та іншим людям, яким допомагає, відповідає несподівано:

“Я вдячна їм за те, що вони вдячні мені. Мене це наповнює”.

Для неї важливо чути щирі слова — що допомога потрібна, що все зроблено так, як людині добре.

Руки працюють, голова працює, ноги — ні

Надія Чирва говорить повільно, з паузами, але дуже чітко. Вона все пам’ятає. Вона мислить. Вона пише.

Пише — сама. Без перекладачів, без спеціальних програм.

“Яким перекладачем? Просто головою. У мене все в голові. Слух, пам’ять — усе є”, — усміхається вона.

Руки в неї працюють добре. А от ноги — ні.

Після падіння випав диск, і не все вдалося відновити.

“Ноги не роблять. Я не можу десь піти. Мені важко. Але голова робить гарно”, — каже Надія. І в цій фразі — вся вона.

Побут без прикрас

День у них починається з догляду: гігієна, приготування їжі, покупки. Надія Чирва має улюблені страви — капусняк, пюре, голубці. Їсть добре, і це для Людмили — важливий показник.

Найскладніше — ночі. Надія часто спить удень і не спить уночі. Людмила зізнається: іноді вдається поспати лише чотири години. Але скарг майже не звучить — більше турботи й гумору.

У холодні дні вони рятуються духовкою, грілками та кількома ковдрами. 

Пані Надія каже прямо: “Я без неї жити не можу”.

Поруч із Людмилою вона почувається спокійніше, захищено. Саме спокій Надія називає головною зміною в житті.

Втім, є і труднощі. Найболючіше питання — засоби догляду. Памперси доводиться купувати власним коштом, підібрати розмір складно, а державна підтримка — мінімальна.

Коли слова не читаються — читають удвох

Надія багато пише від руки. Вірші, спогади, думки. Її почерк — живий, швидкий, інколи важкий для прочитання.

Тоді поруч сідає Людмила. Вони читають разом. Перечитують. Згадують.

“А як же, ми всі читаємо. І вона, і я”, — усміхається Людмила.

Є моменти, коли слова надто особисті. Коли рядки болять. Тоді вони плачуть удвох.

Особливо емоційно було, коли Надія читала вірш, присвячений Людмилі.

У ньому вона назвала її своєю донькою. Цей момент журналістка згадує окремо:

“Під такі особисті, щемкі моменти вони обидві плакали. Я не могла залишитися байдужою”.

Книжка, яка “зайшла”

Попри біль і втому, Надія жартує. Про книжки, які “зайшли”, про пам’ять, яка тримається.

Вона любить читати. І коли говорять про улюблений вірш, зупиняється.

“Я зараз буду плакати…”, — каже вона і просить хвилинку підготуватися.

Світло, яке не вимикають відключення

Коли в домі немає світла, вони запалюють ліхтарик і читають Біблію. Коли холодно — зігріваються разом.

У цій квартирі важко. Але тут дуже тепло. 

“Було відчуття такого спокою, наче ми обмінялись енергією. Вони дуже світлі, дуже добрі жінки. Складається враження, що вони знайшли одна одну”, — каже представниця редакції.

Гордість і вдячність

Це не історія про жалість. Це історія про вибір.

Про двох жінок, які не залишилися на самоті — кожна по-своєму.

“Мене вони дуже сильно вразили. Я пишаюсь тим, що змогла познайомитись із ними особисто. І я дуже пишаюсь такою чудовою жінкою, як пані Надія Чирва”, — ділиться журналістка.

І саме це відчуття — гордості й тихої поваги — залишається з нами після цієї історії.

Попри вік і стан здоров’я, Надія Чирва залишається світлою і відкритою людиною. Вона пише вірші, читає, цікавиться людьми. Людмила ж зізнається: турбота про Надію допомогла їй самій пережити непрості моменти в житті.

“Ми як дві самотності, які знайшли одне одного”, — кажуть вони.

І в цій простій фразі — вся суть їхнього спільного життя.

Читайте також:

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську

У кожної казки є своя магія. Вона може заховати від дитячих страхів, перенести у світ дивовижних пригод, подарувати відчуття затишку й допомогти повірити, що навіть після найтемнішої ночі обов’язково настане ранок. Але що, коли казки народжуються не в затишному кабінеті письменника, а серед тривожних буднів війни? Коли їхній автор, попри військову службу, турботи про побратимів і викладацьку роботу, знаходить час для дитячих історій?

Читайте в матеріалі на Вільногірськ IN.UA 

Олександр Зінченко – військовослужбовець 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади (25 ОПДБР), педагог і дитячий письменник. 

Його казки вже допомагають маленькій читачці долати нічні страхи, а попереду – нові книжки, студентські ілюстрації та зустрічі з дітьми. Адже навіть посеред війни є місце для добрих історій, які дарують малечі відчуття тепла й безпеки.

Коли казка перемагає нічний страх

Для письменника немає, мабуть, більшої радості, ніж знати, що його історії комусь потрібні. А якщо казка допомагає дитині заснути, коли за вікном темно, а в кімнаті причаїлися нічні страхи, – це вже більше, ніж просто читацьке захоплення.

Саме так сталося з маленькою дівчинкою, яка особливо полюбила дві казки Олександра – «Про Паначика» та «Про Рижика з медової роти».

Коли посеред ночі їй стає страшно або вона прокидається й не може заснути, мама бере до рук одну з цих книжок. Знайомі історії допомагають дитині заспокоїтися й знову поринути у сон. 

На відео, якими поділилися з автором, дівчинка із захопленням гортає сторінки вже надрукованих книжок, розглядає їх і ділиться враженнями з мамою.

Для Олександра це особливий відгук на його творчість. Адже за кожною написаною історією стоїть надія, що вона знайде свого читача.

Він розповідає:

«Вона дуже полюбила оці дві казки, які вже вийшли — це про Паначика і про Рижика з медової роти. І коли їй вночі страшно, вона не може заснути або прокидається посеред ночі, мама читає їй саме оці мої казки, і вона тоді заспокоюється і засинає».

Дві книжки вже знайшли дорогу до дитячого серця. Тепер Олександр хоче, щоб таких історій стало більше, а їхніх маленьких читачів – сотні. Для цього казкам потрібно дати нове життя у друкованих примірниках.

Казкові герої отримують обличчя

У кожної дитячої книжки є свій маленький всесвіт. Спочатку він живе лише в уяві автора, а згодом набуває обрисів, кольорів і характерів завдяки ілюстраціям.

У казок Олександра Зінченка з’явилася нагода отримати власне художнє оформлення. За сприяння заступниці директора Дніпровського фахового коледжу культури і мистецтв три студентки закладу обрали його твори темою своїх курсових робіт. Наразі дівчата працюють над ілюстраціями до казок.

Це не єдина можливість познайомити дітей із творчістю письменника. Коледж та місцеві культурні осередки готові підтримати проведення кількох презентацій для маленьких читачів і їхніх батьків. Зокрема, йдеться про зустріч в обласній бібліотеці у Дніпрі.

Однак для таких заходів потрібні книжки, які можна буде не лише показати дітям, а й запропонувати придбати. Автор говорить про це так:

«Мені запропонували провести декілька заходів типу презентацій у бібліотеках. Моя знайома з коледжу культури каже, що три казки взяли на курсові роботи – зараз малюються малюнки. Щоб проводити презентацію, треба примірники відразу, щоб були готові, щоб продавати їх – десь 100-200 примірників кожної казки. Тоді можна провести захід в обласній бібліотеці у Дніпрі, поспілкуватися з дітьми та батьками».

Так у казок з’являється можливість вийти за межі сторінки у Facebook і стати справжніми книжками на бібліотечних полицях, у дитячих руках і домашніх бібліотеках. Але для цього потрібні кошти на друк.

Коли видавничі плани відкладаються

Шлях від рукопису до готової книжки не завжди схожий на казкову пригоду, у якій усі перешкоди долаються за одну мить. Іноді він вимагає терпіння, пошуку можливостей і готовності починати спочатку.

Шукаючи кошти на видання казок, Олександр працював і над іншими творчими проєктами. Зокрема, підготував рукопис комплексного посібника із сексуального виховання для дітей віком від 9 до 13 років.

Матеріал охоплює три окремі напрями:

• сексуальне виховання для дівчат;
• сексуальне виховання для хлопців;
• здорові та гармонійні відносини між людьми.

Автор сподівався, що замовники викуплять права на готовий рукопис, а отримані кошти можна буде спрямувати на видання дитячих казок. Однак домовленості затягнулися на невизначений термін через нечіткі формулювання партнерів.

Та відкладені плани не означають, що робота зупинилася. Олександр продовжив діяти самостійно. Перші поодинокі примірники, які вдавалося надрукувати власним коштом, він виготовляв і передавав замовникам. Відгуки на книжки були позитивними.

А ще автор вирішив зробити одну зі своїх довгих казок доступною для всіх охочих: почав публікувати її частинами на сторінці у Facebook. Там же розмістив посилання для попереднього замовлення книжок і на благодійну банку.

350 тисяч гривень на казки й тепло для побратимів

Сьогодні творчі плани Олександра поєдналися з важливою благодійною метою. Він відкрив збір на 350 000 гривень, кошти з якого планує спрямувати на видання дитячих казок і забезпечення побратимів із 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади спиртовими окопними свічками.

Це два різні світи, які в його житті тісно переплелися: дитячі книжки, що дарують спокій і допомагають долати страх, та окопні свічки, необхідні військовим у холодних фронтових умовах.

Зібрані кошти мають два напрями використання:

Напрям	Для чого потрібні кошти
Видання дитячих казок	Друк накладів по 100–200 примірників кожної казки для презентацій у бібліотеках Дніпра та поширення книжок серед дітей.
Спиртові окопні свічки для ЗСУ	Закупівля та виготовлення спиртових окопних свічок для побратимів із 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

Олександр наголошує, що допомога військовим зараз особливо актуальна:

«Це частково на публікацію, частково на покриття потреб, тому що зараз ми збираємо хлопцям на спиртові окопні свічки для 25-ї Січеславської ОПДБР».

Від редакції: всім шановним читачам, хто має бажання і можливість долучитися – ось посилання на монобанку Олександа Зінченка для цього збору: https://send.monobank.ua/jar/7ysTqUoK6A

У цій історії окопна свічка і дитяча казка мають дещо спільне. Обидві несуть тепло. Одна зігріває військових у холодному бліндажі, інша допомагає дитині не боятися темряви й засинати зі спокійним серцем.

Можливо, саме в цьому й полягає особлива сила історій Олександра Зінченка. Навіть коли навколо триває війна, він знаходить можливість створювати щось добре – писати казки, підтримувати дітей, ділитися знаннями та допомагати побратимам.

Адже казкам не обов’язково жити лише у вигаданих світах. Іноді вони починаються тут, серед наших непростих буднів, – із людини, яка попри все продовжує вірити в добро.

Олександр Сохов із Вільногірська стверджує, що після поранення на фронті тривалий час не може оформити інвалідність, а за період, коли його вважали таким, що самовільно залишив частину, не отримав належних виплат. Тепер ветеран звернувся по безоплатну правничу допомогу й готується відстоювати свої права в суді.

За словами Олександра, частину питань уже вдалося зрушити з місця, проте решту він продовжує вирішувати за допомогою юриста. Детальніше про його боротьбу за належні права та труднощі, з якими зіткнувся ветеран, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Після повернення з війни військовим доводиться долати не лише наслідки поранень, а й труднощі з оформленням документів, підтвердженням обставин служби та отриманням належних виплат. 

Поранення на фронті та тривале лікування

Олександр Сохов пішов служити добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Перед відправленням на фронт пройшов підготовку тактичного медика в Десні, а потім потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади.

На Донеччині чоловік надавав допомогу побратимам і виконував бойові завдання. Під час перебування на позиціях він зазнав травми, через яку не міг нормально ходити. Після евакуації його направили на лікування.

За словами Олександра, ушкодження потребували тривалого медичного супроводу, а також оперативного втручання. Після лікування він повернувся до військової частини, проте на передову вже не вирушав.

Наслідки травми продовжують впливати на його повсякденне життя. Чоловік розповідає про проблеми з ногами та інші порушення здоров’я, через які йому складно довго стояти або сидіти.

Зараз Олександр Сохов проходить обстеження та готується до подальшого лікування. За його словами, лікарі також розглядають питання ще декількох операцій.

Чому чоловік не може оформити інвалідність

Окреме питання, яке Олександр намагається вирішити, – встановлення інвалідності.

Чоловік стверджує, що вже тривалий час намагається пройти необхідні процедури, однак процес затягується. За його словами, він вважає, що стан здоров’я дає підстави для встановлення щонайменше третьої групи інвалідності, а можливо, і другої.

Водночас остаточного рішення, на яке він розраховує, наразі немає.

“Я півтора року вже з цим борюся”, – розповідає ветеран.

За його словами, на різних етапах виникали затримки з направленнями та розглядом документів. Чоловік стверджує, що приблизно пів року чекав на направлення для проходження оцінювання, а потім ще близько пів року – на подальший розгляд після оскарження попереднього рішення.

Олександр також розповідає, що під час розгляду його документів виникали запитання щодо того, яку роботу він може виконувати з огляду на стан здоров’я. Сам чоловік не відмовляється від працевлаштування, але вважає, що робота має відповідати його фізичним можливостям.

Зокрема, він розглядає варіанти спокійнішої роботи, яка не потребуватиме тривалого перебування на ногах чи значних фізичних навантажень.

Безоплатний юрист допомагає оскаржувати рішення

Щоб розібратися з документами та захистити свої права, Олександр звернувся по безоплатну правничу допомогу.

За його словами, він працює з юристом, який допомагає готувати звернення та скарги, а також розглядає можливість судового оскарження.

Чоловік пояснює, що через стан здоров’я йому складно постійно їздити до установ і самостійно проходити всі етапи процедури. Тому правнича допомога стала для нього важливим інструментом у вирішенні проблеми.

Олександр не приховує, що тривале очікування вплинуло на його віру в справедливе вирішення справи. Водночас він продовжує збирати документи й наполягає на тому, що хоче отримати лише те, на що має законне право.

“Я тільки за те, що мені положено. Я ж не те, що прийшов і сказав, як хочу. Я ж по закону”, – пояснює чоловік.

За його словами, він не прагне отримати виплати без законних підстав, а хоче, щоб належні йому питання розглянули відповідно до обставин служби та стану здоров’я.

Чому Олександр вимагає повернути військові виплати

Ще одна проблема, яку намагається розв’язати чоловік, стосується грошового забезпечення за період військової служби.

Олександр Сохов стверджує, що свого часу його внесли до категорії військовослужбовців, які самовільно залишили частину, хоча він перебував на лікуванні. За його словами, через це він не отримував виплат протягом тривалого періоду.

Чоловік розповідає, що відповідні обставини згодом перевіряли, а питання щодо його перебування в СЗЧ вдалося переглянути. За його словами, після розслідування цей статус із нього зняли.

Однак гроші за попередній період, як стверджує Олександр, йому так і не повернули.

“Мені повинні були йти виплати військовослужбовцям. А мені ці виплати за цей період не виплатили”, – говорить він.

За словами чоловіка, йдеться про період тривалістю приблизно до року. Частину цього часу він, як стверджує Олександр, провів у госпіталях, проходячи лікування після поранення.

Наразі він хоче домогтися повернення коштів у законному порядку. За його словами, юрист готує документи для судового розгляду.

Лікування потребує коштів, а питання виплат залишається відкритим

Олександр пояснює, що питання виплат для нього має не лише юридичне, а й практичне значення. Через наслідки поранення він продовжує лікування, а попереду, за його словами, ще кілька медичних втручань.

Водночас чоловік не може повноцінно працювати через фізичні обмеження. Тому невирішені питання щодо інвалідності та грошового забезпечення ускладнюють його повернення до цивільного життя.

Ветеран сподівається, що за допомогою юриста зможе домогтися перегляду рішень і отримати належні йому виплати.

Проте він зізнається, що після тривалого очікування не має впевненості в результаті. При цьому історії інших військових, яким зрештою вдалося відстояти свої права, додають йому надії.

Для Олександра Сохова ця боротьба – не спроба отримати особливе ставлення, а прагнення домогтися законного рішення після служби та поранення.

Поки тривають процедури, чоловік продовжує лікуватися, збирати документи й шукати можливості для подальшого життя.

Читайте також:

Від бойових позицій до риболовлі й домашньої випічки: як ветеран Олександр Сохов із Вільногірська вчиться жити після війни