У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом зі своєю доглядальницею Людмилою Нечепуренко — жінкою, яка прийшла допомогти, а залишилася назавжди.
В гості до жінок завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA.
“Я з тими людьми знайшла спільну мову”
Почесна громадянка Вільногірська, багаторічна працівниця культури, засновниця міського музею та людина, яка десятиліттями збирала й берегла історію громади — Надія Чирва сьогодні майже не виходить із дому. Через стан здоров’я вона втратила можливість самостійно пересуватися, тож потребує постійної допомоги й догляду. Саме тому до неї в гості завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA — керівниця проєкту Альона Щекодіна та SMM-менеджерка Анастасія Бондар. Вони прийшли не лише, щоб почути спогади про місто, а й побачити, як живе людина, чий внесок у громаду складно переоцінити. Поруч із Надією Чирвою — Людмила Нечепуренко, жінка, яка з часом стала для неї значно більшою, ніж просто помічницею.
Людмила Нечепуренко — кухарка за фахом, у минулому багато років працювала на скляному заводі.
Вона допомагає не лише Надії Чирві. Є й інші люди, які потребують догляду: комусь треба приготувати їжу, комусь — просто побути поруч.
Її шлях до Надії Чирви почався з простого прохання — приходити раз на тиждень і готувати їжу.
Людмила не називає себе героїнею. Вона говорить просто — так, ніби пояснює очевидне:
“Є такі люди, які мало з ким знаходять спільну мову. То я з ними знайшла спільну мову”, — каже вона.
Життя привело її сюди не за планом, а за обставинами: “Так склалися життєві обставини, що я потрапила сюди”.
І додає: психологічно їй не важко. Бо між ними — обмін.
“Ми обмінюємось енергією. Це правда. Вона мені як рідна мати, а я їй — як дочка”, — говорить Людмила.
Вдячність, яка наповнює
Соціальна працівниця Альона Галушко регулярно допомагає пані Надії та іншим людям, які потребують сторонньої підтримки. Вона часто ходить по інстанціях, вирішує побутові й документальні питання, тому дні бувають виснажливими.
Буває, що після тривалих справ і черг вона приходить втомленою, але завжди намагається залишатися у внутрішньому балансі.
На запитання, за що вона вдячна Надії та іншим людям, яким допомагає, відповідає несподівано:
“Я вдячна їм за те, що вони вдячні мені. Мене це наповнює”.
Для неї важливо чути щирі слова — що допомога потрібна, що все зроблено так, як людині добре.
Руки працюють, голова працює, ноги — ні
Надія Чирва говорить повільно, з паузами, але дуже чітко. Вона все пам’ятає. Вона мислить. Вона пише.
Пише — сама. Без перекладачів, без спеціальних програм.
“Яким перекладачем? Просто головою. У мене все в голові. Слух, пам’ять — усе є”, — усміхається вона.
Руки в неї працюють добре. А от ноги — ні.
Після падіння випав диск, і не все вдалося відновити.
“Ноги не роблять. Я не можу десь піти. Мені важко. Але голова робить гарно”, — каже Надія. І в цій фразі — вся вона.
Побут без прикрас
День у них починається з догляду: гігієна, приготування їжі, покупки. Надія Чирва має улюблені страви — капусняк, пюре, голубці. Їсть добре, і це для Людмили — важливий показник.
Найскладніше — ночі. Надія часто спить удень і не спить уночі. Людмила зізнається: іноді вдається поспати лише чотири години. Але скарг майже не звучить — більше турботи й гумору.
У холодні дні вони рятуються духовкою, грілками та кількома ковдрами.
Пані Надія каже прямо: “Я без неї жити не можу”.
Поруч із Людмилою вона почувається спокійніше, захищено. Саме спокій Надія називає головною зміною в житті.
Втім, є і труднощі. Найболючіше питання — засоби догляду. Памперси доводиться купувати власним коштом, підібрати розмір складно, а державна підтримка — мінімальна.
Коли слова не читаються — читають удвох
Надія багато пише від руки. Вірші, спогади, думки. Її почерк — живий, швидкий, інколи важкий для прочитання.
Тоді поруч сідає Людмила. Вони читають разом. Перечитують. Згадують.
“А як же, ми всі читаємо. І вона, і я”, — усміхається Людмила.
Є моменти, коли слова надто особисті. Коли рядки болять. Тоді вони плачуть удвох.
Особливо емоційно було, коли Надія читала вірш, присвячений Людмилі.
У ньому вона назвала її своєю донькою. Цей момент журналістка згадує окремо:
“Під такі особисті, щемкі моменти вони обидві плакали. Я не могла залишитися байдужою”.
Книжка, яка “зайшла”
Попри біль і втому, Надія жартує. Про книжки, які “зайшли”, про пам’ять, яка тримається.
Вона любить читати. І коли говорять про улюблений вірш, зупиняється.
“Я зараз буду плакати…”, — каже вона і просить хвилинку підготуватися.
Світло, яке не вимикають відключення
Коли в домі немає світла, вони запалюють ліхтарик і читають Біблію. Коли холодно — зігріваються разом.
У цій квартирі важко. Але тут дуже тепло.
“Було відчуття такого спокою, наче ми обмінялись енергією. Вони дуже світлі, дуже добрі жінки. Складається враження, що вони знайшли одна одну”, — каже представниця редакції.
Гордість і вдячність
Це не історія про жалість. Це історія про вибір.
Про двох жінок, які не залишилися на самоті — кожна по-своєму.
“Мене вони дуже сильно вразили. Я пишаюсь тим, що змогла познайомитись із ними особисто. І я дуже пишаюсь такою чудовою жінкою, як пані Надія Чирва”, — ділиться журналістка.
І саме це відчуття — гордості й тихої поваги — залишається з нами після цієї історії.
Попри вік і стан здоров’я, Надія Чирва залишається світлою і відкритою людиною. Вона пише вірші, читає, цікавиться людьми. Людмила ж зізнається: турбота про Надію допомогла їй самій пережити непрості моменти в житті.
“Ми як дві самотності, які знайшли одне одного”, — кажуть вони.
І в цій простій фразі — вся суть їхнього спільного життя.
Читайте також:
Підписуйтесь
