«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці

У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом зі своєю доглядальницею Людмилою Нечепуренко — жінкою, яка прийшла допомогти, а залишилася назавжди.

В гості до жінок завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA.

“Я з тими людьми знайшла спільну мову”

Почесна громадянка Вільногірська, багаторічна працівниця культури, засновниця міського музею та людина, яка десятиліттями збирала й берегла історію громади — Надія Чирва сьогодні майже не виходить із дому. Через стан здоров’я вона втратила можливість самостійно пересуватися, тож потребує постійної допомоги й догляду. Саме тому до неї в гості завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA — керівниця проєкту Альона Щекодіна та SMM-менеджерка Анастасія Бондар. Вони прийшли не лише, щоб почути спогади про місто, а й побачити, як живе людина, чий внесок у громаду складно переоцінити. Поруч із Надією Чирвою — Людмила Нечепуренко, жінка, яка з часом стала для неї значно більшою, ніж просто помічницею.

Людмила Нечепуренко — кухарка за фахом, у минулому багато років працювала на скляному заводі.

Вона допомагає не лише Надії Чирві. Є й інші люди, які потребують догляду: комусь треба приготувати їжу, комусь — просто побути поруч.

 Її шлях до Надії Чирви почався з простого прохання — приходити раз на тиждень і готувати їжу.

Людмила не називає себе героїнею. Вона говорить просто — так, ніби пояснює очевидне:

“Є такі люди, які мало з ким знаходять спільну мову. То я з ними знайшла спільну мову”, — каже вона.

Життя привело її сюди не за планом, а за обставинами: “Так склалися життєві обставини, що я потрапила сюди”.

І додає: психологічно їй не важко. Бо між ними — обмін.

“Ми обмінюємось енергією. Це правда. Вона мені як рідна мати, а я їй — як дочка”, — говорить Людмила.

Вдячність, яка наповнює

Соціальна працівниця Альона Галушко регулярно допомагає пані Надії та іншим людям, які потребують сторонньої підтримки. Вона часто ходить по інстанціях, вирішує побутові й документальні питання, тому дні бувають виснажливими.

Буває, що після тривалих справ і черг вона приходить втомленою, але завжди намагається залишатися у внутрішньому балансі.

На запитання, за що вона вдячна Надії та іншим людям, яким допомагає, відповідає несподівано:

“Я вдячна їм за те, що вони вдячні мені. Мене це наповнює”.

Для неї важливо чути щирі слова — що допомога потрібна, що все зроблено так, як людині добре.

Руки працюють, голова працює, ноги — ні

Надія Чирва говорить повільно, з паузами, але дуже чітко. Вона все пам’ятає. Вона мислить. Вона пише.

Пише — сама. Без перекладачів, без спеціальних програм.

“Яким перекладачем? Просто головою. У мене все в голові. Слух, пам’ять — усе є”, — усміхається вона.

Руки в неї працюють добре. А от ноги — ні.

Після падіння випав диск, і не все вдалося відновити.

“Ноги не роблять. Я не можу десь піти. Мені важко. Але голова робить гарно”, — каже Надія. І в цій фразі — вся вона.

Побут без прикрас

День у них починається з догляду: гігієна, приготування їжі, покупки. Надія Чирва має улюблені страви — капусняк, пюре, голубці. Їсть добре, і це для Людмили — важливий показник.

Найскладніше — ночі. Надія часто спить удень і не спить уночі. Людмила зізнається: іноді вдається поспати лише чотири години. Але скарг майже не звучить — більше турботи й гумору.

У холодні дні вони рятуються духовкою, грілками та кількома ковдрами. 

Пані Надія каже прямо: “Я без неї жити не можу”.

Поруч із Людмилою вона почувається спокійніше, захищено. Саме спокій Надія називає головною зміною в житті.

Втім, є і труднощі. Найболючіше питання — засоби догляду. Памперси доводиться купувати власним коштом, підібрати розмір складно, а державна підтримка — мінімальна.

Коли слова не читаються — читають удвох

Надія багато пише від руки. Вірші, спогади, думки. Її почерк — живий, швидкий, інколи важкий для прочитання.

Тоді поруч сідає Людмила. Вони читають разом. Перечитують. Згадують.

“А як же, ми всі читаємо. І вона, і я”, — усміхається Людмила.

Є моменти, коли слова надто особисті. Коли рядки болять. Тоді вони плачуть удвох.

Особливо емоційно було, коли Надія читала вірш, присвячений Людмилі.

У ньому вона назвала її своєю донькою. Цей момент журналістка згадує окремо:

“Під такі особисті, щемкі моменти вони обидві плакали. Я не могла залишитися байдужою”.

Книжка, яка “зайшла”

Попри біль і втому, Надія жартує. Про книжки, які “зайшли”, про пам’ять, яка тримається.

Вона любить читати. І коли говорять про улюблений вірш, зупиняється.

“Я зараз буду плакати…”, — каже вона і просить хвилинку підготуватися.

Світло, яке не вимикають відключення

Коли в домі немає світла, вони запалюють ліхтарик і читають Біблію. Коли холодно — зігріваються разом.

У цій квартирі важко. Але тут дуже тепло. 

“Було відчуття такого спокою, наче ми обмінялись енергією. Вони дуже світлі, дуже добрі жінки. Складається враження, що вони знайшли одна одну”, — каже представниця редакції.

Гордість і вдячність

Це не історія про жалість. Це історія про вибір.

Про двох жінок, які не залишилися на самоті — кожна по-своєму.

“Мене вони дуже сильно вразили. Я пишаюсь тим, що змогла познайомитись із ними особисто. І я дуже пишаюсь такою чудовою жінкою, як пані Надія Чирва”, — ділиться журналістка.

І саме це відчуття — гордості й тихої поваги — залишається з нами після цієї історії.

Попри вік і стан здоров’я, Надія Чирва залишається світлою і відкритою людиною. Вона пише вірші, читає, цікавиться людьми. Людмила ж зізнається: турбота про Надію допомогла їй самій пережити непрості моменти в житті.

“Ми як дві самотності, які знайшли одне одного”, — кажуть вони.

І в цій простій фразі — вся суть їхнього спільного життя.

Читайте також:

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську

12 травня відзначають Міжнародний день медичної сестри – професії, без якої неможливо уявити жодну лікарню.  Саме медсестри першими зустрічають пацієнтів, підтримують їх у найважчі моменти та щодня тримають на собі величезну частину медичної системи.

До Міжнародного свята журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Тамарою Посунько – головною медичною сестрою Вільногірської центральної міської лікарні, яка вже пів століття працює у медицині. Вона пам’ятає лікарню ще зовсім новою, застала часи без УЗД та сучасної техніки, виховала не одне покоління медсестер і досі не втратила любові до своєї справи.

“Після смерті батька я вирішила: буду медичним працівником”

Для Тамари Іванівни Посунько медицина стала не просто професією, а справою всього життя. 1 серпня 2026 року виповниться рівно 50 років відтоді, як вона вперше прийшла працювати до лікарні.

Шлях у медицину для Тамари Посунько почався з особистої трагедії. Коли вона ще навчалася у старших класах, помер її батько. 

“Було в мене таке бажання бути медичним працівником. У мене хворів батько, і коли я ще була в останньому класі навчання, батько мій помер, і в мене тоді стало питання, що хочу бути медичним працівником”, – пригадує вона.

Після школи жінка вступила до Дніпродзержинського (нині Кам’янського) медичного училища, яке закінчила у 1976 році. Саме тоді й розпочалася її професійна історія.

“У хірургію йти було страшно”

Свою практику Тамара Іванівна проходила у Вільногірській центральній міській лікарні. Пригадує, що тоді хірургічне відділення було переповнене – на 60 ліжках перебували близько 70 пацієнтів. 

Спочатку молодій медсестрі пропонували роботу в ендокринологічному відділенні. Але керівництво вирішило інакше.

“Начмед подивився на мене й сказав: “У хірургію підеш працювати”. А я думаю: комсомолка, активістка – як я відмовлюсь? Хоча чесно, мені дуже не хотілося і страшно було”, – усміхається жінка.

Втім саме цей досвід вона сьогодні називає одним із найцінніших у своєму житті: “Якщо медична сестра пропрацювала в хірургічному відділенні, то вона буде вже кваліфікованою медсестрою – уміє все”.

Від часу без УЗД – до сучасної медицини

За майже 50 років роботи Тамара Посунько бачила, як кардинально змінювалася медицина.

Коли вона починала працювати, у лікарнях не було багатьох обстежень, які сьогодні здаються звичними.

“Не було ультразвукової діагностики (УЗД) . Перший раз таке обстеження я побачила у 1993 році – і то не в нашій лікарні. У нас УЗД з’явилося вже десь на початку 2000-х років”, – розповідає медикиня.

Водночас вона наголошує: попри всі реформи й технічні зміни, головне в медицині залишається незмінним – люди.

“Медицина – це моє покликання”

Сьогодні Тамара Посунько вже не працює безпосередньо з пацієнтами. Її робота – організація діяльності медичних сестер та молодшого медичного персоналу.

Щодня вона займається графіками роботи, забезпеченням відділень, організацією навчань і конференцій для медсестер, контролює дотримання санітарних норм.

“Кожен день нестандартний. Немає такого, що прийшли на роботу – і все за однією програмою”, – каже вона.

Та навіть після десятків років у професії жінка не втратила любові до роботи.

“Треба любити свою роботу. У мене ніколи навіть у думках не було, щоб я кудись хотіла перейти. У відпустку йду – і з задоволенням повертаюся на роботу”.

Медсестри з Вільногірська – серед найкращих в області

Окремою гордістю Тамари Посунько є медичні сестри Вільногірської лікарні. За її словами, вони неодноразово перемагали в обласних конкурсах професійної майстерності.

Зокрема, медична працівниця Тетяна Овсієнко двічі представляла Дніпропетровщину на всеукраїнському конкурсі після перемог на обласному рівні.

Саме завдяки успіхам вільногірських медсестер обласний конкурс двічі проводили у Вільногірську – у 2003 та 2012 роках.

“Я пишаюся медичними сестрами нашого міста. Вони завжди були на високому рівні”, – говорить Тамара Іванівна.

Нагороди, відзнаки та майже пів століття в одній лікарні

За роки роботи Тамара Посунько отримала десятки нагород. Серед них – грамоти Міністерства охорони здоров’я України, відзнаки обласного департаменту охорони здоров’я та облдержадміністрації.

У 2013 році її нагородили відзнакою “Краща жінка Придніпров’я”.

Але найбільшим своїм досягненням вона вважає не нагороди, а людей поруч.

“Молодим треба вчитися у старших відповідальності та досвіду. А старшим у молодих – активності й прогресивності”, – переконана медикиня.

У серпні пані Тамарі виповниться 68 років. І майже всі ці роки її життя нерозривно пов’язані з однією лікарнею, одним містом і однією професією, яку вона називає своїм покликанням.

На завершення розмови Тамара Іванівна Посунько привітала своїх колег із професійним святом:

“Дорогі медичні сестри! Вітаю вас із Міжнародним днем медичної сестри. Бажаю вам здоров’я, витримки, людяності й любові до своєї справи. Нехай у вашій роботі буде більше вдячних пацієнтів і менше важких випробувань. Пам’ятайте: ваша праця – безцінна”, – сказала вона.

Читайте також:

Подарунок до Дня матері: неподалік Вільногірська відкрили сучасне пологове відділення

Молодший сержант Сергій Комаренко мав позивний “Ювелір”. Для побратимів він був надійним товаришем, для молодих військових — наставником, а для своїх чотирьох доньок — люблячим батьком, який завжди повторював: “Я скоро приїду”.

Він двічі ставав на захист України, мріяв про власний будинок із собакою хаскі у дворі та вірив, що після перемоги зможе повернутися до мирного життя. Але 5 травня 2023 року Сергій загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Про нього журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла його донька Анна. 

Життя до війни: рибалка, макарони та мрія про дім 

Сергій Комаренко народився 6 листопада 1986 року в Рівному. Згодом переїхав до Вільногірська, де навчався та будував своє життя. Закінчив Дніпровський політехнічний фаховий коледж, де здобув фах механіка.

Працював водієм, зокрема на ГМК та склозаводі. За словами доньки, у повсякденному житті він був доброю, щирою та працьовитою людиною, яка завжди приходила на допомогу іншим.

“Мій батько був людиною, яку поважали за доброту, силу характеру та ставлення до людей”, — каже донька.

Сергій мав чотирьох доньок і дуже їх любив.

“Все, що я пам’ятаю: “Донечко, я тебе дуже сильно люблю, і я скоро приїду, ми скоро з тобою побачимось””, — згадує його Анна.  

Найбільше він цінував прості радощі: макарони, автомобілі, подорожі та час із близькими.

“Він дуже сильно любив рибалку. Для нього це було все, він був готовий їздити туди хоч кожен день”, — згадує донька.

Також Сергій любив українську музику, детективні серіали й мріяв про затишний дім.

“Він хотів купити приватний будинок, сам його облаштувати, щоб там стояла його машина і була собака хаскі. Але найбільше мріяв, щоб закінчилася війна”.

“Я краще сам піду добровільно”

Уперше Сергій став до лав Збройних сил України у липні 2015 року і служив до листопада 2016-го. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він знову добровільно повернувся до війська 26 лютого 2022 року. 

“Мама казала йому: “Серьожа, тобі це не треба”. А він відповів: “У мене є мої донечки, я їх усіх люблю. Я краще сам піду добровільно, буду захищати свою країну””, — згадує донька.  

Сергій служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” на посаді водія відділення підвозу засобів інженерного озброєння взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення. Мав звання молодшого сержанта.

Зважаючи на те, що Сергій мав чотирьох доньок, побратими знали його за позивним “Ювелір”. За словами доньки, молоді військові 19–20 років називали Сергія батьком.

“Він постійно допомагав їм, забирав поранених. Краще сам постраждає, але хлопці будуть живі”, — розповідає вона.  

Батько часто заспокоював доньку перед від’їздами на фронт.

“Він завжди говорив: “Я повернуся, все буде добре”. А ще казав: “Якщо я загину, то віддаю життя за своїх донечок і за свою країну””.  

“Хочу, щоб його запамʼятали не лише героєм”

5 травня 2023 року Сергій Комаренко виконував бойове завдання з відновлення залізничного мосту поблизу Часового Яру Бахмутського району. У період між 16:00 та 16:30 російські війська здійснили артилерійський обстріл території мосту. Внаслідок атаки молодший сержант отримав поранення, несумісні з життям.

Про загибель батька донька дізналася від сестри.

“Мені стало дуже погано. Після цього я довго не могла відійти”, — згадує вона.

Сьогодні її найбільше бажання — щоб люди пам’ятали Сергія Комаренка не лише як військового, а як людину з великим серцем.

“Хочу, щоб його запам’ятали не тільки героєм, а й людиною, яка дуже любила свою країну, завжди захищала людей і була дуже доброю”.

І додає:

“Навіть люди, які його не знали, думаю, зрозуміли б, що він був щирою людиною з добрим серцем. Він любив свою сім’ю, багато працював і завжди намагався допомогти іншим”.

Для України Сергій Комаренко назавжди залишиться Героєм. Для своїх доньок — татом, який до останнього вірив, що обов’язково повернеться додому.

Читайте також:

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою