“Я віддаю життя за своїх донечок”: історія захисника з Вільногірська Сергія Комаренка

Молодший сержант Сергій Комаренко мав позивний “Ювелір”. Для побратимів він був надійним товаришем, для молодих військових — наставником, а для своїх чотирьох доньок — люблячим батьком, який завжди повторював: “Я скоро приїду”.

Він двічі ставав на захист України, мріяв про власний будинок із собакою хаскі у дворі та вірив, що після перемоги зможе повернутися до мирного життя. Але 5 травня 2023 року Сергій загинув під час виконання бойового завдання на Донеччині. Про нього журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла його донька Анна. 

Життя до війни: рибалка, макарони та мрія про дім 

Сергій Комаренко народився 6 листопада 1986 року в Рівному. Згодом переїхав до Вільногірська, де навчався та будував своє життя. Закінчив Дніпровський політехнічний фаховий коледж, де здобув фах механіка.

Працював водієм, зокрема на ГМК та склозаводі. За словами доньки, у повсякденному житті він був доброю, щирою та працьовитою людиною, яка завжди приходила на допомогу іншим.

“Мій батько був людиною, яку поважали за доброту, силу характеру та ставлення до людей”, — каже донька.

Сергій мав чотирьох доньок і дуже їх любив.

“Все, що я пам’ятаю: “Донечко, я тебе дуже сильно люблю, і я скоро приїду, ми скоро з тобою побачимось””, — згадує його Анна.  

Найбільше він цінував прості радощі: макарони, автомобілі, подорожі та час із близькими.

“Він дуже сильно любив рибалку. Для нього це було все, він був готовий їздити туди хоч кожен день”, — згадує донька.

Також Сергій любив українську музику, детективні серіали й мріяв про затишний дім.

“Він хотів купити приватний будинок, сам його облаштувати, щоб там стояла його машина і була собака хаскі. Але найбільше мріяв, щоб закінчилася війна”.

“Я краще сам піду добровільно”

Уперше Сергій став до лав Збройних сил України у липні 2015 року і служив до листопада 2016-го. Після початку повномасштабного вторгнення Росії він знову добровільно повернувся до війська 26 лютого 2022 року. 

“Мама казала йому: “Серьожа, тобі це не треба”. А він відповів: “У мене є мої донечки, я їх усіх люблю. Я краще сам піду добровільно, буду захищати свою країну””, — згадує донька.  

Сергій служив у складі 93-ї окремої механізованої бригади “Холодний Яр” на посаді водія відділення підвозу засобів інженерного озброєння взводу інженерних загороджень інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення. Мав звання молодшого сержанта.

Зважаючи на те, що Сергій мав чотирьох доньок, побратими знали його за позивним “Ювелір”. За словами доньки, молоді військові 19–20 років називали Сергія батьком.

“Він постійно допомагав їм, забирав поранених. Краще сам постраждає, але хлопці будуть живі”, — розповідає вона.  

Батько часто заспокоював доньку перед від’їздами на фронт.

“Він завжди говорив: “Я повернуся, все буде добре”. А ще казав: “Якщо я загину, то віддаю життя за своїх донечок і за свою країну””.  

“Хочу, щоб його запамʼятали не лише героєм”

5 травня 2023 року Сергій Комаренко виконував бойове завдання з відновлення залізничного мосту поблизу Часового Яру Бахмутського району. У період між 16:00 та 16:30 російські війська здійснили артилерійський обстріл території мосту. Внаслідок атаки молодший сержант отримав поранення, несумісні з життям.

Про загибель батька донька дізналася від сестри.

“Мені стало дуже погано. Після цього я довго не могла відійти”, — згадує вона.

Сьогодні її найбільше бажання — щоб люди пам’ятали Сергія Комаренка не лише як військового, а як людину з великим серцем.

“Хочу, щоб його запам’ятали не тільки героєм, а й людиною, яка дуже любила свою країну, завжди захищала людей і була дуже доброю”.

І додає:

“Навіть люди, які його не знали, думаю, зрозуміли б, що він був щирою людиною з добрим серцем. Він любив свою сім’ю, багато працював і завжди намагався допомогти іншим”.

Для України Сергій Комаренко назавжди залишиться Героєм. Для своїх доньок — татом, який до останнього вірив, що обов’язково повернеться додому.

Читайте також:

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

12 травня відзначають Міжнародний день медичної сестри – професії, без якої неможливо уявити жодну лікарню.  Саме медсестри першими зустрічають пацієнтів, підтримують їх у найважчі моменти та щодня тримають на собі величезну частину медичної системи.

До Міжнародного свята журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Тамарою Посунько – головною медичною сестрою Вільногірської центральної міської лікарні, яка вже пів століття працює у медицині. Вона пам’ятає лікарню ще зовсім новою, застала часи без УЗД та сучасної техніки, виховала не одне покоління медсестер і досі не втратила любові до своєї справи.

“Після смерті батька я вирішила: буду медичним працівником”

Для Тамари Іванівни Посунько медицина стала не просто професією, а справою всього життя. 1 серпня 2026 року виповниться рівно 50 років відтоді, як вона вперше прийшла працювати до лікарні.

Шлях у медицину для Тамари Посунько почався з особистої трагедії. Коли вона ще навчалася у старших класах, помер її батько. 

“Було в мене таке бажання бути медичним працівником. У мене хворів батько, і коли я ще була в останньому класі навчання, батько мій помер, і в мене тоді стало питання, що хочу бути медичним працівником”, – пригадує вона.

Після школи жінка вступила до Дніпродзержинського (нині Кам’янського) медичного училища, яке закінчила у 1976 році. Саме тоді й розпочалася її професійна історія.

“У хірургію йти було страшно”

Свою практику Тамара Іванівна проходила у Вільногірській центральній міській лікарні. Пригадує, що тоді хірургічне відділення було переповнене – на 60 ліжках перебували близько 70 пацієнтів. 

Спочатку молодій медсестрі пропонували роботу в ендокринологічному відділенні. Але керівництво вирішило інакше.

“Начмед подивився на мене й сказав: “У хірургію підеш працювати”. А я думаю: комсомолка, активістка – як я відмовлюсь? Хоча чесно, мені дуже не хотілося і страшно було”, – усміхається жінка.

Втім саме цей досвід вона сьогодні називає одним із найцінніших у своєму житті: “Якщо медична сестра пропрацювала в хірургічному відділенні, то вона буде вже кваліфікованою медсестрою – уміє все”.

Від часу без УЗД – до сучасної медицини

За майже 50 років роботи Тамара Посунько бачила, як кардинально змінювалася медицина.

Коли вона починала працювати, у лікарнях не було багатьох обстежень, які сьогодні здаються звичними.

“Не було ультразвукової діагностики (УЗД) . Перший раз таке обстеження я побачила у 1993 році – і то не в нашій лікарні. У нас УЗД з’явилося вже десь на початку 2000-х років”, – розповідає медикиня.

Водночас вона наголошує: попри всі реформи й технічні зміни, головне в медицині залишається незмінним – люди.

“Медицина – це моє покликання”

Сьогодні Тамара Посунько вже не працює безпосередньо з пацієнтами. Її робота – організація діяльності медичних сестер та молодшого медичного персоналу.

Щодня вона займається графіками роботи, забезпеченням відділень, організацією навчань і конференцій для медсестер, контролює дотримання санітарних норм.

“Кожен день нестандартний. Немає такого, що прийшли на роботу – і все за однією програмою”, – каже вона.

Та навіть після десятків років у професії жінка не втратила любові до роботи.

“Треба любити свою роботу. У мене ніколи навіть у думках не було, щоб я кудись хотіла перейти. У відпустку йду – і з задоволенням повертаюся на роботу”.

Медсестри з Вільногірська – серед найкращих в області

Окремою гордістю Тамари Посунько є медичні сестри Вільногірської лікарні. За її словами, вони неодноразово перемагали в обласних конкурсах професійної майстерності.

Зокрема, медична працівниця Тетяна Овсієнко двічі представляла Дніпропетровщину на всеукраїнському конкурсі після перемог на обласному рівні.

Саме завдяки успіхам вільногірських медсестер обласний конкурс двічі проводили у Вільногірську – у 2003 та 2012 роках.

“Я пишаюся медичними сестрами нашого міста. Вони завжди були на високому рівні”, – говорить Тамара Іванівна.

Нагороди, відзнаки та майже пів століття в одній лікарні

За роки роботи Тамара Посунько отримала десятки нагород. Серед них – грамоти Міністерства охорони здоров’я України, відзнаки обласного департаменту охорони здоров’я та облдержадміністрації.

У 2013 році її нагородили відзнакою “Краща жінка Придніпров’я”.

Але найбільшим своїм досягненням вона вважає не нагороди, а людей поруч.

“Молодим треба вчитися у старших відповідальності та досвіду. А старшим у молодих – активності й прогресивності”, – переконана медикиня.

У серпні пані Тамарі виповниться 68 років. І майже всі ці роки її життя нерозривно пов’язані з однією лікарнею, одним містом і однією професією, яку вона називає своїм покликанням.

На завершення розмови Тамара Іванівна Посунько привітала своїх колег із професійним святом:

“Дорогі медичні сестри! Вітаю вас із Міжнародним днем медичної сестри. Бажаю вам здоров’я, витримки, людяності й любові до своєї справи. Нехай у вашій роботі буде більше вдячних пацієнтів і менше важких випробувань. Пам’ятайте: ваша праця – безцінна”, – сказала вона.

Читайте також:

Подарунок до Дня матері: неподалік Вільногірська відкрили сучасне пологове відділення

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним. 

Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон: 

“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола. 

Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю. 

Максима поховали 12 листопада 2025 року. 

“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.

Дитинство: футбол, як головна пристрасть

Максим народився у 1996 році в Ерастівці. 

З дитинства був активним і допитливим. 

“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько. 

Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому. 

“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько. 

З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.

“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько. 

Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором. 

“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік. 

Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами

У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах. 

“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі. 

Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір. 

“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько. 

Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток. 

“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він. 

Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя. 

Максима мобілізували у 2022 році. 

Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині. 

Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією. 

З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів: 

“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько. 

Два дні утримував позицію сам

Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року. 

В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.

“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина. 

Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує. 

“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько. 

6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію. 

Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон. 

“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він. 

Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем. 

“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько. 

За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно. 

Понад рік між надією і правдою

Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.

“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати. 

Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.

“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.  

Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.

Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.

Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.

“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина. 

Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.

Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.

Читайте також:

Петицію про звання Героя України для загиблого військового Максима Тимощука зареєстрували на сайті президента