Він пережив війну в Афганістані, ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи, отримав бойову нагороду і вже у незалежній Україні знову взявся за службу. Ветеран Олександр Колєснік із Вільногірська – людина, чия біографія охоплює одразу кілька епох і трагедій.
Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з ним про життя, війну, справедливість і те, чому ветерани сьогодні змушені справлятися самі.
Дитинство, армія і дорога в Афганістан
Олександр Колєснік народився у селі Комісарівка П’ятихатського району. Після школи навчався у Дніпрі, але довго цивільним життям пожити не встиг – його призвали до армії.
Жодного вибору тоді не було.
“Раніше не питали – хочеш чи не хочеш. Куди попав, туди й попав”, – замислившись згадує він.
Після військового навчання його направили до Афганістану, у провінцію Газні. Там він провів два роки служби.
Підриви, бій і нагорода за відвагу
Найбільше у пам’яті ветерана – бойові епізоди 1986 року. Двічі він підривався на міні, і ці моменти, каже, не стираються з пам’яті. Під час одного з таких випадків підрозділ потрапив у засідку.
“Був підрив, потім одразу бій. Загинув наш старший лейтенант. Ми залишилися удвох, обидва поранені”, – розповідає Колєснік.
Попри поранення і контузію, він зумів зорієнтуватися та викликати підмогу. Евакуація врятувала життя.
За цей бій він отримав орден Червоної Зірки.
Примітка. Орден Червоної Зірки – це одна з найперших і найпоширеніших радянських військових нагород, заснована 6 квітня 1930 року. Він вручався за визначні заслуги в обороні СРСР, зміцненні державної безпеки, а також за відвагу у воєнний та мирний час.
“Мене нагородили за той випадок, коли ми потрапили в засаду”, – каже він.
Як війна змінює людину
За словами ветерана, війна не минає безслідно – вона змінює не лише обставини, а й саму людину.
“Після війни зовсім інакше дивишся на життя. Розумієш, що воно таке насправді”, – пояснює він.
Те, що раніше здавалося буденним, після фронту набуває іншого значення. Армія, каже чоловік, навчила його головному принципу – жити по справедливості і по совісті.
Чорнобиль: страх, про який не говорили
Повернувшись із Афганістану, Олександр працював водієм. У 1988 році його відправили до Чорнобильської зони.
Він не був безпосередньо на реакторі, але займався перевезенням зараженого ґрунту.
“Страх був – через радіацію. Але тоді багато чого не розповідали. Ми не знали всієї правди”, – згадує він.
У той час уже тривало будівництво Славутича – нового міста для переселенців із зони відчуження. Його зводили унікальним способом: до роботи долучилися різні республіки тодішнього СРСР, і кожна будувала свій окремий мікрорайон.
Так з’явилися квартали, створені будівельниками з Литви, Грузії, Латвії, Вірменії, України та інших республік. Кожен із них мав свої архітектурні особливості – від планування вулиць до стилю будинків і навіть озеленення.
“Кожна республіка будувала свій квартал. Дуже гарне місто вийшло”, – згадує ветеран.
Знову у строю: служба в ДФТГ
Після початку повномасштабної війни він не залишився осторонь – вступив до добровольчого формування територіальної громади.
Рішення пояснює просто: “Поступив по совісті. Я знаю, що таке війна”.
Водночас підкреслює: сучасна війна зовсім інша.
“Зараз – це війна дронів. У нас такого не було”, – говорить він.
Голова Ради ветеранів: проблеми без прикрас
Сьогодні Олександр Колєснік очолює Раду ветеранів у Вільногірську.
Однак каже: ветеранська спільнота нині стикається з серйозними труднощами.
Найбільша проблема – відсутність навіть базових ресурсів.
“У нас немає навіть техніки – ні комп’ютера, ні принтера. Все робимо своїми силами”, – розповідає ветеран.
Частково допомогу обіцяють, але системної підтримки, за його словами, бракує.Держава виплачує пенсії та разову щорічну допомогу.
“Хочеться, щоб нас не забували”, – каже Олександр.
Раніше ветеранів підтримували й організації, але через війну ці програми практично зникли.
Звернення до молоді: “Краще спорт, ніж вулиця”
Олександр Колєснік переконаний: багато залежить від молодого покоління. І саме зараз важливо, куди воно спрямовує свою енергію.
Він закликає підлітків не марнувати час безцільно.
“Краще займатися спортом, ніж просто тинятися по дворах”, – каже він.
На його думку, молоді бракує організованого дозвілля – гуртків, секцій, можливостей для розвитку.
Принцип життя – справедливість
Попри пережите, ветеран залишається вірним простому правилу:
“Я люблю, щоб було все по справедливості і по совісті”.
Саме цей принцип, за його словами, допоміг пройти війну, Чорнобиль і всі випробування життя.
Історія Олександра Колєсніка – це не лише про минуле. Це про відповідальність, пам’ять і те, як люди, які вже пережили війну, знову стають до строю. І водночас – про те, що навіть сьогодні вони часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами.
Підписуйтесь
