“Ми єдине молочне господарство у регіоні”: як фермерка Ольга з Мотронівки бореться за чесний ринок молочної продукції 

Поки частина продавців торгує молочною продукцією без перевірок і витрат, фермерка Ольга з села Мотронівка Вільногірської громади доводить якість своєї продукції щодня — лабораторіями, ветеринарним контролем і роками селекції. 

Історію фермерки Ольги читайте на Вільногірськ IN.UA.

За словами Ольги, у регіоні залишилося фактично одне фермерське господарство, яке працює за всіма правилами: з ветеринарним контролем, лабораторними аналізами та сучасними технологіями. Проте навіть це не гарантує стабільності: головною проблемою для фермерки Ольги стала не якість продукції, а нерівні умови продажу.

“Більшість молочної продукції продається поза межами ринку — без жодних перевірок. І на це просто не звертають уваги”, — каже Ольга. 

За правилами, і корови, і вся молочна продукція мають проходити ветеринарний контроль. Це означає додаткові витрати і, відповідно, вищу ціну на продукцію.

“Наше господарство тримається з останніх сил”, — зізнається фермерка Ольга. 

Тим часом продавці на стихійних ринках працюють без цих витрат і можуть дозволити собі продаж товару за зниженими цінами. 

Однак, за даними редакції Вільногірськ IN.UA, ціни на таких “точках” навіть дорожчі. Зокрема, на “стихійному” ринку “біля берізок” ціни на домашній сир коливаються від 60 гривень за нежирний до 80 гривень за пів кіло жирного продукту. Сметана там коштує близько 140–150 гривень, вершки – 180 гривень.

Така сама продукція у пані Ольги – дешевше. Кисломолочний сир – 50 гривень за пів кіло, сметана – 140 гривень. 

Цікаво, що самі торговці зі “стихійного” ринку не проти перейти на офіційний ринок, де денна оплата становить близько 100 гривень, проте наразі вони продовжують створювати цінову конкуренцію легальним виробникам.

Як розповіла нашій журналістці одна з продавчинь молочної продукції “під берізками”, –  вона одна з останніх продавала на офіційному ринку, однак люди туди майже не заходять: всі йдуть на прохідне місце. Тому і їй довелося перебратися туди. 

Якість продукції

Господарство Ольги — не просто ферма, а результат багаторічної селекційної роботи. Тут утримують породистих корів, молоко яких має жирність понад 6%.

“Це племінне господарство. Ми самостійно займаємося осіменінням, використовуємо канадську селекцію. Усе, від корму до ветеринарії, контролюється”, — каже вона. 

На фермі застосовують апаратне доїння, що дозволяє уникнути забруднення молока.

“Молоко одразу потрапляє в закриту систему, що гарантує чистоту, відсутність сторонніх запахів і довший термін придатності”, — пояснює героїня матеріалу. 

Усі тварини проходять регулярні перевірки. У господарстві ведеться повна ветеринарна документація.

Основа справи — любов до тварин

Попри труднощі, Ольга говорить про свою роботу з теплом. Окремо згадує своїх улюбленець — корів Мілку, Сметанку та Серафиму. Фермерка каже: 

“Люблю тих, які найлагідніші. Вони можуть облизувати тебе, поки працюєш. Це дуже особливий зв’язок”. 

Окрім корів, фермерка доглядає ще й за покинутими тваринами — нині у неї 31(!!!) кіт. 

Інші проблеми фермерів

Окрім реалізації продукції, фермери стикаються і з іншими викликами. Один із них — зміни клімату та проблеми з випасом худоби.

“Поля розорюють, проходи перекривають. Балки заростають чагарниками. Раніше там випасали сотні голів худоби, а зараз — одиниці”, — розповідає Ольга.

Вона додає, що ситуацію могли б частково вирішити ферми з вівцями чи козами, які природно очищують територію, але через ветеринарні вимоги тримати різні види тварин разом не можна.

“Це справа життя”

Фермерством Ольга займається з дитинства — її батьки присвятили цьому все життя.

“Ми зберегли ферму, яку тут побудували ще у 1954 році. Не дали їй зруйнуватися, відновили, як могли”, — говорить вона.

Сьогодні це не просто бізнес, а справа, яку намагаються втримати попри всі труднощі. Аби ще краще дбати про господарство та професійно підходити до здоровʼя тварин, наразі пані Ольга навчається на ветеринара. Більше того, у майбутньому вона планує відкрити власну ветеринарну клініку у Вільногірську, щоб допомагати не лише своїм тваринам. 

Читайте також:

Марина, що створює сумки з душею: “Мрію про свій бренд”

Цієї неділі українці відзначатимуть одне з найсвітліших свят року – Великдень. У Вільногірську до нього готуються по-різному: хтось пече паски за родинними рецептами, хтось іде до церкви, а хтось – навіть у святковий день залишається на бойових позиціях. 

Редакція Вільногірськ IN.UA запитала у містян, що для них означає Великдень сьогодні – і якими є їхні сімейні традиції.

Свято, що об’єднує покоління

Великдень – це не лише релігійне свято Воскресіння Христового, а й символ весни, оновлення та надії. В українській культурі воно традиційно супроводжується освяченням пасок і крашанок, сімейними зустрічами та особливою атмосферою єднання.

Цьогоріч у Вільногірську містяни зможуть долучитися до святкових богослужінь. Зокрема, у храмі на честь Святої Трійці ПЦУ 12 квітня відбудеться Божественна літургія о 05:00, а освячення пасхальних кошиків буде з 06:00 до 08:30.

“Раніше – тихо, тепер – по-сімейному”: спогади про Великдень у різні часи

Секретар міської ради Олег Штамбург згадує, що в його дитинстві святкування Великодня було значно стриманішим.

“Особливих пишних свят не передбачалося. Паски пеклися завжди, фарбували крашанки. Цим займалася бабуся. Вона жила в селі – туди й приїжджали святкувати”.

Попри тогочасні обмеження, родинні традиції зберігалися: освячення їжі, великодній стіл, “биття” яйцями.

Сьогодні ж, за словами посадовця, святкування стало більш домашнім:

“Зараз – це чисто сімейне свято. Зустрілися за столом, посиділи, поговорили, згадали тих, кого вже немає. Все якось спокійніше”

Великдень без вихідних: коли свято – навіть на фронті

Для військовослужбовця Євгена П’янкова цього року Великдень пройде не вдома.

“У цьому році на Пасху я зі своїм екіпажем будемо на позиції, виконувати бойові завдання, тому відсвяткуємо чисто символічно”.

Каже, що з дитинства залишилася проста, але важлива традиція – скуштувати освячену паску та яйця.

Турбота щодня – навіть у свято

Зоозахисниця Вікторія Кукса вже кілька років поспіль має свою незмінну великодню традицію:

“Зранку вип’ю чаю з пасочкою, з’їм яйце і йду до своїх підопічних собак і котів. Вони ж не знають, свято чи ні, їм щодня потрібна увага”.

Для неї Великдень більше про повагу до традицій, ніж про релігію.

Від нічної служби до родинного столу

Майстриня ткацтва Олена Шевцова з теплотою згадує дитинство:

“Прокинутися о третій чи четвертій ранку, позичити бабусину хустину і піти з дідусем до церкви – це було щось неймовірно сакральне”.

Сьогодні традиції продовжуються: фарбування крашанок, випікання пасок за родинним рецептом, освячення та спільний обід.

Втім, цього року плани можуть змінитися:

“Є певні складнощі зі здоров’ям у мами і сина. Якщо не буде сил пекти – купимо готові. Але крашанки нафарбуємо обов’язково”.

“Поки ми разом – традиції живуть”

Для майстрині народної вишивки Тетяни Бігун Великдень – це передусім родина.

“Моя традиція починається зі світанку: йду до церкви святити паску. Але серце свята – це мама. Їй цього року 86 років, і ми всією родиною збираємося в її домі”.

Саме ці моменти, каже жінка, є найціннішими: “Спільні сніданки й мамина усмішка – це і є найбільша цінність”.

Простота замість гучних святкувань

Фотографиня Альона Васильєва зізнається: з роками святкування стало значно простішим.

“Коли діти роз’їхалися, все змінилося. Спечу кілька пасок і піду до мами. Останні роки просто відпочиваю”.

Свято, яке кожен проживає по-своєму

Історії вільногірців показують: Великдень – це не лише про обряди чи традиції. Для когось – це спогади дитинства, для когось – родинний затишок, для когось – служба і обов’язок, а для когось – турбота про тих, хто поруч щодня.

Та попри різні обставини, у цьому святі залишається головне – тепло, пам’ять і надія.

Як святкують Великдень в різних країнах

Картини, що народжуються з дерева, та життя, сповнене праці, будівництва і творчості – 75-річний житель Вільногірська Василь Клюнда перетворює звичайні фанерні дошки на витончені художні роботи. 

У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA майстер розповів, як із меблевого виробництва прийшов до мистецтва різьби, чому творчість стала для нього способом відпочинку і що допомагає не втрачати натхнення.

Від Волині до Вільногірська: шлях довжиною в життя

Василь Клюнда народився 8 березня 1951 року у Волинській області, в селі Гречки Ковельського району. Водночас у документах офіційною датою вказано 12 березня – її записали пізніше через те, що народження відбулося вдома. Саме тому пан Василь жартує, що має одразу дві дати народження і відзначає їх обидві.

З усмішкою пан Василь розповідає: “День народження 8 березня завжди святкую вдома, а 12 березня – на роботі, бо зазвичай ця дата припадала на робочі дні”.

Після закінчення школи він здобув професію столяра-мебляра у Ковельському ПТУ та працював на меблевій фабриці близько восьми років. У 1976 році, слідом за молодшою сестрою, яка вступила до Вільногірського коледжу, він наважився переїхати до тодішнього молодого міста Вільногірська, де активно розбудовувалися промисловість і житлова інфраструктура.

“Ми тоді фактично будували половину міста”, – згадує він.

У Вільногірську майстер працював на різних підприємствах – від будівельної сфери до “Укртелекому”, де завершив трудову діяльність у 2011 році.

Як з’явилося захоплення різьбою

До мистецтва різьби Василь Клюнда прийшов ще під час навчання. Його майстер у училищі, Борейшо Григорій Іванович, не лише навчав столярства, а й відкривав учням тонкощі роботи з деревом, включаючи інкрустацію та художню обробку.

Саме тоді з’явилися перші навички, які згодом переросли у справжнє захоплення.

“Я тоді вперше спробував і зрозумів, що це мені до душі”, – пригадує він.

Згодом, працюючи на меблевому виробництві, він мав доступ до матеріалів і технологій, що дозволяло експериментувати та вдосконалювати майстерність.

Гурток для дітей і передача досвіду

У минулі роки майстер також викладав різьбу для дітей. На заняття приходили десятки учнів.

“Було до 28 дітей одночасно. У мене досі залишилися журнали відвідуваності гуртка, де я позначав, скільки маленьких майстрів приходили до мене на навчання. А це було ще у 80-90-х роках”, – згадує він.

Заняття проходили кілька разів на тиждень, і діти власноруч створювали перші роботи – від простих візерунків до складніших композицій.

Як народжується дерев’яна картина

Процес створення різьблених робіт, за словами майстра, потребує точності, терпіння і розуміння структури дерева.

Спочатку підбирається та обробляється фанера: її шліфують, покривають морилкою або фарбниками, а потім лакують. Далі в роботу вступають спеціальні різці та стамески.

“Тут важливо не прорізати зайвого, бо фанера має шари. Треба відчувати матеріал до міліметрів”, – пояснює Василь Клюнда.

Залежно від складності, одна робота може зайняти від кількох годин до дня. Прості сюжети майстер виконував навіть по кілька десятків на місяць, коли працював активно.

“Як зараз пам’ятаю, я міг зробити від 60 до 80 робіт за місяць. Якщо це були прості пейзажі, то міг і по 6 картин на день робити”, – поділився пан Василь.

Від пейзажів до ікон: еволюція творчості

У різні роки тематика робіт змінювалася. Майстер створював пейзажі, портрети, сюжетні композиції, а також масштабні панно.

Окремий напрям – копіювання робіт художників, зокрема гравюр, які він збільшував і переносив у різьбу.

Сьогодні Василь Клюнда більше працює над іконами, які оформлює у дерев’яні рамки та розміщує під склом.

“Зараз часто просять саме ікони. Роблю їх із душею”, – говорить він.

Творчість як відпочинок і спосіб жити

Попри вік, Василь Клюнда не полишає творчості. Хоча працює вже рідше, він продовжує створювати вироби, які для нього – більше ніж просто предмети декору.

“Я забуваю про все, коли працюю. Це мене надихає”, – каже він.

Для майстра різьба стала не лише хобі, а й способом зберігати внутрішню рівновагу та передавати емоції через дерево.

Сенси в кожній роботі

У роботах Василя Клюнди часто закладені сюжети з глибоким змістом – від природи до людських переживань. Це можуть бути сцени материнства, прощання, очікування або символічні образи змін і плину часу.

“Кожна картина має свій зміст і історію”, – зазначає він.

Поради молоді: цікавитися світом і не боятися роботи

Майстер переконаний, що сучасній молоді варто більше відходити від залежності від гаджетів і ширше дивитися на світ.

Він радить бути допитливими, пробувати різні види діяльності, не боятися фізичної праці та шукати справу, яка буде до душі.

“Не можна зациклюватися на одному. Треба цікавитися всім – тоді життя буде повнішим”, – підсумовує Василь Клюнда.

Історія майстра – це приклад того, як професійний шлях, життєвий досвід і творче захоплення можуть переплестися в одне ціле. І як із простого шматка дерева народжується не просто виріб, а історія, що зберігає пам’ять і настрій свого автора.

Читайте також:

“Коли сідаю вишивати — мозок перезавантажується”. Історія Людмили Дігтяр з Вільногірська, яка створює картини з тисячі хрестиків