Людина може витримати більше, ніж їй здається. Особливо коли поруч – її діти. Любов Драчова знає це не з книжок і не з чужих історій. У березні 2022 року вона разом із родиною ховалася від обстрілів у підвалі Маріуполя, готувала їжу на вогнищі, збирала воду зі снігу та не знала, чи настане для них наступний день . Сьогодні вона живе у Вільногірську і згадує: найстрашнішим тоді був не страх за себе – а страх не врятувати дітей.
Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з пані Любов’ю про життя до війни, дні в заблокованому Маріуполі, втечу з міста та про те, що допомагає не втрачати віру навіть після пережитого.
Кар’єра, родина і звичайне щастя
До повномасштабної війни життя Любові Драчової мало звичний ритм – робота, сім’я, плани.
Вона навчалася у Донецькому технічному університеті за спеціальністю менеджер-економіст. Каже: у дитинстві не мала конкретної мрії про професію, але точно знала – хоче побудувати кар’єру.
“У мене завжди були амбіції. Хотіла досягти певного рівня і йшла до цього”, – згадує жінка.
Її шлях складався успішно. Вона почала працювати менеджеркою, а вже за рік стала керівницею мережі автошкіл у Маріуполі, Бердянську та частині регіону.
У 2014 році родина переїхала з Донецька до Маріуполя. Там минули вісім років життя. Разом із чоловіком вони виховують трьох доньок: старшій нині 24 роки, середній – 20, молодшій – 12.
Родинне щастя складалося з простих речей – прогулянок, спільного відпочинку та вечорів разом.
“Чекали вихідних, щоб провести їх сім’єю. Навіть після важкого робочого дня хотілося знайти час просто вийти погуляти”, – каже пані Любов.
Тоді ніхто не знав, що це мирне життя зовсім скоро залишиться лише у спогадах.
“Треба просто потерпіти кілька днів”: ранок, який змінив усе
Про можливу небезпеку почали говорити ще напередодні.
22–23 лютого вже надходила тривожна інформація, але вірити у повномасштабну війну жінка не хотіла.
24 лютого близько п’ятої ранку їй почали телефонувати колеги.
“Сказали: почалося, треба виїжджати. Але навіть тоді не вірила. Здавалося, що це неможливо. Що таке не може статися зараз, у наш час”.
Як і багато українців, сім’я думала: кілька днів – і все закінчиться.
Дітям не розповідали зайвого: “Ми казали: не бійся, все буде добре”.
Але за вікном ставало дедалі гучніше.
Підвал замість дому
Декілька днів сім’я ще залишалася у квартирі.
Але коли вибухи почали наближатися настільки, що тріскалися й вилітали шибки, залишатися в квартирі стало неможливо і вони спустилися до підвалу.
Разом із Любов’ю там були батьки, сестра, її діти, знайомі та інші люди. Дітей було багато. Найбільше лякала невідомість.
“Ми не розуміли, що відбувається за межами нашого двору. Не знали, що із містом. Були повністю відрізані від світу”.
Зеленим коридором, який був на початку березня, виїхати не вдалося.
Спочатку сім’я Драчових зібрала речі, але в останній момент дізналася, що коридор вже закрили. Потім зник зв’язок. Місто поступово перетворювалося на пастку.
Вода зі снігу і їжа на багатті
Побутові речі раптом стали питанням виживання.
Запаси їжі танули швидко.
Готували на вогнищі просто у дворі – короткими перебіжками між обстрілами: “Поки трохи затихло – вискочили, щось приготували і назад до підвалу”.
Найстрашніше було з водою.
Її збирали звідусіль: зливали залишки з бойлерів, брали з машин, збирали сніг: “ Коли вода закінчувалася, ми не розуміли, що будемо робити далі”.
Поряд були не лише люди – разом із родиною залишалися кішка та собака.
І навіть для них намагалися знайти їжу.
Любов каже: найбільше боялася не за себе: “Було страшно, що не вистачить їжі для дітей. Страшно, що ми не врятуємося”.
“Машини горіли просто у дворі”
Маріуполь буквально руйнувався навколо.
“Прилітало настільки близько, що горіли машини у дворі”.
15 березня родина зрозуміла: чекати більше не можна. Вони схопили вже давно підготовлені речі й ризикнули виїхати.
Дорогою побачили те, що Любов не може забути досі.
Обриви ліній електропередач, руїни, спалені квартали й тіла загиблих людей.
“Місто просто перестало бути містом”.
Сльози після порятунку
Коли родина нарешті залишила Маріуполь і дісталася Бердянська, сталося те, чого не було всі попередні тижні.
Любов заплакала.
“До цього не було сил плакати. Треба було триматися заради дітей”.
І лише коли над головою перестало літати та вибухати, дозволила собі емоції.
“Я зрозуміла: ми змогли. Ми вирвалися”.
Випадковий маршрут до Вільногірська
Після порятунку виникло нове питання: що робити далі? Родина не мала куди їхати, не було знайомих, не було плану.
Вирішити допоміг випадок.
Знайомі рідної сестри пані Любові запропонували приїхати до Вільногірська.
До цього Любов ніколи не була ані у Вільногірську, ані навіть у Дніпропетровській області.
8 квітня 2022 року родина приїхала до Вільногірська. Тоді вони ще не знали, чи надовго залишаться тут і як складеться життя далі. Але саме це місто згодом стало для них новим домом.
І тут, каже жінка, вона побачила справжню людяність.
“Нам дуже допомагали. Сусіди принесли меблі, продукти, підтримували морально. І я навіть не просила”.
Поступово родина почала звикати до нового життя.
Знайти опору після пережитого пані Любові допомагали не лише люди, а й спорт. Ще у Маріуполі вона займалася фізичною активністю, а після переїзду вирішила не залишати цього захоплення.
У Вільногірську жінка почала тренуватися у секції пауерліфтингу під керівництвом Наталії Зінчук.
“Вона дуже сильно підтримує мене, мою сім’ю і не тільки. Я їй дуже вдячна”, – з теплотою і вдячністю говорить Любов.
Чоловік допомагав людям до останнього
Ще у Маріуполі чоловік пані Любові долучився до роботи громадської організації “Червоний Хрест” і допомагав людям, які перебували в укриттях міста. Він виїжджав до сховищ, підтримував цивільних і допомагав тим, хто цього потребував.
Під час одного з таких волонтерських виїздів чоловік отримав першу контузію. Але навіть після цього не припинив допомагати.
“Допомагав до самого останнього дня, поки міг”, – розповідає пані Любов.
Вже за місяць перебування у Вільногірську, у травні 2022 року, чоловік Любові пішов до військкомату та став на військову службу.
Згодом він отримав важке поранення. Нині проходить реабілітацію та продовжує відновлення.
Через необхідність часто їздити до чоловіка жінка була змушена залишити роботу в Управлінні Державної казначейської служби у Вільногірську, де пропрацювала півтора року.
Попри всі випробування, родина продовжує триматися разом. Старша донька працює у Вільногірську, молодша навчається у місцевому ліцеї, а середня нині живе в Німеччині.
Таке життя тепер розділене відстанями, країнами й обставинами, але, як каже Любов, найважливіше для них – залишатися родиною.
“Ми сильніші, ніж думаємо”
Коли Любов запитали, що вона порадила б іншим, які пережили втрату дому, окупацію чи евакуацію, вона відповідає без гучних слів.
“Ніколи не опускати руки. Вірити, що все зміниться. Ми сильніші, ніж думаємо”.
Коли Любов запитали про найбільшу мрію сьогодні, відповідь ії проста.
“Я хочу, щоб уся моя сім’я, як і раніше, була разом – під мирним небом, без сирен і вибухів”.
Після пережитого це звучить не просто як мрія. Це звучить як бажання тисяч українських родин, які чекають одного – повернення нормального життя.
Читайте також:
Підписуйтесь
