Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду 

Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 року. Замість очікування відповідей від офіційних установ, жінка активно долучається до мирних акцій, щоб привернути увагу до проблеми зниклих безвісти та полонених захисників. Також вона організувала першу мирну акцію на підтримку безвісти зниклих у своїй громаді. 

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA.

Від акцій у столиці до ініціативи в Божедарівській громаді 

Брат Наталії – Володимир – до війни був життєрадісним, добрим та завжди готовим прийти на допомогу. У 2022 році він добровільно став на захист України, у 2023 році отримав поранення на Донеччині, але повернувся до лав ЗСУ. З серпня 2025 року Володимир перестав виходити на зв’язок з близькими. Сьогодні родина живе надією на його повернення.

25 вересня 2025 року Наталія вперше взяла участь у мирній акціі на Майдані Незалежності. Там вона побачила велику кількість людей, чиї близькі зникли на Донеччині. Це спонукало її продовжувати боротьбу.

“Ми — голос безвісти зниклих, тих, хто не може говорити”, — каже Наталія. 

Наступна мирна акція відбулася 25 жовтня 2025 року в Києві. Згодом Наталія почала їздити на мирні акції до Кам’янського. 

Одного разу, повертаючись додому після чергової акції, Наталія поставила собі питання: “А чому ми не можемо робити це у себе в громаді?”. З цього почалася організація мирних акцій у Божедарівці. 

“Це було важливим рішенням, тому що деяким людям, наприклад стареньким батькам, важко їхати в великі міста на мирні акції”, — каже Наталія. 

Перша акція відбулася у лютому 2026 року. Попри побоювання організаторів щодо невеликої кількості учасників, акція пройшла успішно. 

На наступній акції людей було вже більше. Наталія згадує:

“Були такі родини, в яких на момент, коли ми робили першу мирну акцію, не було безвісти зниклих дітей. Потім, коли була вже друга акція, в них пропали діти. Коли ось третя була, люди вже нові попідходили, тому що у них теж сини зникли безвісти”. 

Віра, що сильніша за тишу

Попри невідомість, яка триває вже десять місяців, Наталія не припиняє вірити у свого брата. Вона переконана, що його оберігає родинний янгол-охоронець — їхня мама, якої не стало одинадцять років тому. Ця віра дає їй сили рухатися далі, навіть коли офіційні структури не дають жодних новин. 

Одного разу Наталія побачила сон, який став для неї особливим символом:

“Я приїхала додому, стояла у ванній, і чую, хтось зайшов. Повертаюсь — зайшов мій брат, одягнений не у форму, а в той спортивний одяг, який так любив. Я питаю: “Ти повернувся?”, а він відповідає: “Так”. Я запитала, чи назавжди, і він підтвердив. Коли він обійняв мене, я відчула, як б’ється його серце. Коли я прокинулася, то фізично відчувала цей дотик і стукіт його серця”. 

Для Наталії цей сон став підтвердженням того, що її брат живий. Вона звертається до нього зі словами любові та надії, пам’ятаючи, як він не любив, коли вона плакала:

“Можливо для когось ти безвісти зниклий, а для мене ти герой, якого ми чекаємо додому. До нашої сімʼї, де ми тебе дуже сильно любимо”. 

Та додає: 

“Ми чекаємо кожного безвісти зниклого та полоненого Захисника з нашої Божедарівської громади до рідного дому. І памʼятаємо кожного Захисника, який віддав життя, захищаючи нашу Батьківщину”. 

Родина Володимира, його маленька племінниця та племінник, якого назвали на честь дядька, продовжують щодня чекати на свого захисника. І ця щоденна віра, як каже Наталія, є набагато сильнішою за ту тишу, яка супроводжує родини безвісти зниклих. 

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою назад він міцніше притискається до інших дітей і дорослих, бо всі бояться одного – щоб хтось не перестрів і не забрав хліб.

Сьогодні йому вже за вісімдесят. Він пережив нацистське вивезення до Німеччини, післявоєнний голод, важку працю та втрату дитинства. Але попри все зумів зберегти в собі людяність і доброту.

“Нас загнали у товарні вагони”

Пан Олексій Воробей народився у 1941 році в селі Богушево Брестської області Білорусі. Його батько майже одразу після народження сина пішов на фронт.

“Через рік після початку війни йому осколком вибило пів черепа. Він довго лежав у лікарні, а ми залишилися самі: мама і троє дітей”, — згадує чоловік.

У 1943 році, коли Олексію ще не було двох років, родину забрали до Німеччини.

“Забирали молодих людей на роботи. Маму теж забрали. Нас загнали у товарні вагони. Я пам’ятаю, як було холодно. Мама кутала нас у кожухи, садила на вугілля, щоб хоч трохи зігріти”.

Родину вивезли до Франкфурта-на-Майні.

“Що там давали їсти? Нічого. Хто що мав, те й їв”.

У Німеччині вони жили у бараках. Мати працювала в сільському господарстві, а діти залишалися самі.

“Мама приходила з роботи і просила в італійців жаб. Для них це був делікатес, а вона приносила нам, щоб хоч якось підтримати”.

Повернення додому під бомбардуваннями та післявоєнний голод

У 1945 році родину звільнили.

“Я трохи пам’ятаю, як ми їхали назад. Літали літаки, бомбили. Ми ховалися в якомусь сараї”.

Додому добиралися довго: спочатку поїздом, а потім підводою.

“З нашого села був чоловік, який приїхав за людьми. На возі з конем нас везли додому”.

Коли вони повернулися до Білорусі, на них чекало нове випробування.

1947 рік пан Олексій згадує як один із найважчих у житті. За двома буханками хліба доводилося йти за шість кілометрів.

“Ідеш і боїшся, щоб не перестріли та не забрали”.

Під час голоду люди могли відібрати їжу навіть у дітей.

“Було таке, що забирали. Голод же був”.

Хліб тоді був найбільшою цінністю.

“Мама відрізала по маленькому шматочку і все”.

Іншої їжі майже не було.

“Яке там господарство після війни? Ходили по полях, збирали картоплю, яка залишилася після збору врожаю”.

Після війни матері повідомили, що чоловік, найімовірніше, не повернеться з фронту, і вона вдруге вийшла заміж. Та вітчим не став дітям опорою.

“Сидиш, їси щось не так – уже й по лобі ложкою отримав”.

Згадуючи ті роки, чоловік говорить коротко:

“Дитинства не було”.

Навчатися теж було непросто.

“Збираєшся до школи, а мати каже: “Іди в колгосп, хоч трудодень заробиш””.

За трудодні тоді фактично нічого не платили. Попри все, він закінчив сім класів школи.

Ще в дитинстві відкрив у собі талант до малювання.

“Я любив малювати. І донька така, і син, і внучка теж добре малює”.

Пан Олексій дуже пишається своїми виробами. 

Армія, холодна війна та переїзд до України

Після школи пан Олексій служив у ракетних військах у Семипалатинську. Це були роки холодної війни між СРСР та США.

“Нас переводили на бойову готовність номер один. Це означало, що війна може початися”.

Пізніше він дізнався про експерименти із ядерною зброєю поблизу полігону.

“Казали, що привезли солдатів на навчання, а потім стався вибух. Багато людей тоді загинули”.

Після армії чоловік приїхав у гості до сестри, яка вже жила у Вільногірську. Місто йому сподобалося, і він вирішив переїхати. Однак залишити колгосп у Білорусі було непросто.

“Треба було, щоб збиралося управління і вирішувало, відпускати тебе чи ні”.

Щоб отримати дозвіл, він сказав, що їде навчатися.

“Якщо вчитися, то треба відпустити”, – сказали йому.

Так він остаточно переїхав до України.

Знайомство на все життя 

Саме у Вільногірську пан Олексій зустрів свою майбутню дружину Раїсу.

“Вони йшли втрьох, а ми вдвох. Так і познайомилися”, – згадує він. 

Подружжя разом уже понад шістдесят років.

Дружина працювала на будівництві, а згодом – на теплоелектроцентралі.

Сам пан Олексій усе життя працював слюсарем на комбінаті.

Винахідник без диплома 

За роки роботи чоловік став справжнім раціоналізатором. Він модернізував конструкцію промислового млина, який використовувався на підприємстві. Його розробка працює на комбінаті й досі.

Колеги навіть зараз звертаються до нього за порадами.

“Питають: “Як ти там центрував? Як робив?” А він пам’ятає все до деталей”, – розповідає донька Олена.

За словами рідних, уся трудова книжка пана Олексія списана подяками та заохоченнями.

“Стільки раціоналізаторських пропозицій зробив, стільки всього придумав. Казали, що його трудову книжку можна було везти на виставку”, – згадує Олена. 

Попри відсутність вищої технічної освіти, він створив десятки корисних для підприємства рішень.

“Я не бачив нічого хорошого, але залишився добрим”

На запитання, що хотів би сказати молодому поколінню, пан Олексій відповідає просто:

“Треба бути людяними. Не ставити себе вище за інших. Треба берегти сім’ю, щоб чоловік і жінка доглядали одне одного, підтримували”.

Чоловік і сам дивується, як зміг зберегти доброту після всіх випробувань.

“Я сам думаю: звідки в мене таке взялося? Мене били, ображали, ласки особливо не було”.

І одразу додає:

“Може, через те, що мене ображали, я сам став добрішим до людей. Я люблю дітей, люблю людей”.

Діти у дворі називали його просто дядьком Льонею. Він любив із ними гратися, спілкуватися, щось показувати і пояснювати.

“І жорстокість була, і ласка. Але доброта все одно залишилася”.

Читайте також:

“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан

Вона співає, пише картини, розписує чашки, створює свічки, займається дизайнерським манікюром, вишиває, шиє та постійно знаходить для себе нові творчі заняття. У житті Олени Зеленьової немає місця для нудьги чи бездіяльності. 

Сама ж жінка називає себе простою людиною. Каже, що у Вільногірську є багато талановитих людей, які заслуговують на увагу. Але її історія доводить – інколи найбільш незвичайними є саме ті люди, які не звикли говорити про власні досягнення.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

“У мене завжди щось у руках” 

Олена Зеленьова не може пригадати момент, коли творчість стала частиною її життя. Каже, що, мабуть, народилася такою – людиною, яка постійно щось вигадує, створює та шукає нові способи самовираження.

За роки вона опанувала безліч занять. Жінка в’яже, шиє одяг, вишиває декоративні подушки, пише картини, виготовляє свічки та вироби з гіпсу, розписує фарфор, створює дизайнерський манікюр і навіть пише вірші.

“У мене стільки всього, що я навіть не знаю, з чого почати розповідати”, – говорить вона.

Кожне нове захоплення з’являлося природно. Одні заняття приходили в її життя випадково, інші – через бажання навчитися робити щось власноруч. Проте жодне з них не залишилося короткочасним хобі. Усе, за що береться пані Олена, вона намагається довести до високого рівня.

Жінка зізнається, що не може просто сидіти перед телевізором чи годинами гортати соціальні мережі. Якщо вона відпочиває, то обов’язково робить це з голкою, пензлем чи якоюсь новою творчою ідеєю в руках.

“Я не вмію нічого не робити. У мене завжди щось у руках”, – каже вона.

Картини, народжені з тиші та натхнення 

Особливе місце в житті Олени займає живопис. Вона почала малювати для власного задоволення, але з часом її роботи стали прикрашати домівки інших людей. Картини майстрині вже поїхали до Дніпра та Полтави, а деякі були створені спеціально на замовлення.

Навіть якщо основою стає картина за номерами, жінка обов’язково додає щось своє. Вона змінює кольори, деталі, додає блискітки чи інші елементи, які роблять картину неповторною.

“Я вкладаю душу, тому вони ніколи не виходять однаковими”, – говорить художниця.

Малювання стало для неї особливим способом відпочинку. Під час роботи вона вмикає фільм чи музику і повністю занурюється у творчий процес. Саме тоді, каже пані Олена, вона відчуває внутрішній спокій і може хоча б на деякий час забути про повсякденні турботи.

Сьогодні в її планах ще кілька нових картин. Одну з них вона пише для доньки, а інші чекають свого часу. Ідей у неї набагато більше, ніж вільного часу для їх реалізації.

Коли звичайна чашка стає витвором мистецтва

Взимку в будинку пані Олени починається особливий творчий сезон. Саме тоді вона займається розписом фарфору, виготовленням свічок та виробів із гіпсу.

Також пані Олена займається виготовленням виробів з алмазної мозаїки. 

Для своїх робіт вона використовує різні форми, декоративні елементи, блискітки та стрази. Звичайна свічка у її руках може перетворитися на маленьку скульптуру, а проста гіпсова шкатулка – на дизайнерський елемент декору.

Особливість її виробів у тому, що вони ніколи не повторюються. Навіть якщо пані Олена створює кілька однакових заготовок, кожну з них вона оформлює по-різному.

“У мене не буває однакових виробів”, – розповідає майстриня.

Більшість своїх робіт вона дарує. Каже, часто не встигає навіть подумати про продаж, адже вже знає, кому хоче зробити приємність.

Під світлом софітів та оплесками глядачів

Ще одне велике захоплення Олени – музика. Вона співає у хорі “Металург” та виступає у дуеті “Феєрія”. Для неї музика стала не просто хобі, а можливістю постійно розвиватися та вдосконалюватися.

Кожен вихід на сцену для жінки – це хвилювання, відповідальність та водночас справжнє задоволення. Також їй подобається сольний спів, адже тоді вся увага глядачів зосереджена саме на виконавці.

“На сцені – кайф. Хочеться ще більше вчитися та ставати кращою”, – говорить вона.

Після кожного концерту пані Олена аналізує свій виступ. Просить старшу доньку знімати її на відео, щоб потім переглянути записи та зрозуміти, над чим ще варто попрацювати.

Під час розмови пані Олена висловлює вдячність своїй викладачці: 

“Я вдячна Валентині Калашнік, що вона вкладає всі сили в мій вокал”. 

Колись творчий шлях жінки був пов’язаний і з танцями. Вона займалася народними танцями та разом із партнером брала участь у конкурсах, де неодноразово здобувала перемоги.

Манікюр як ще одне полотно для творчості 

Дизайнерський манікюр з’явився у житті Олени досить несподівано. Одного разу вона вийшла із салону незадоволеною результатом і зрозуміла, що хоче навчитися робити все самостійно.

“Я просила майстриню манікюру зробити мені світло-рожевий колір, а вона зробила світло-фіолетовий, – каже пані Олена. – Я зателефонувала чоловікові та сказала, що я все куплю, вивчусь та буду робити самостійно. Він мене підтримав”. 

Вона придбала необхідні матеріали та почала вчитися. Згодом це захоплення переросло у справжню майстерність.

Сьогодні жінка може створити практично будь-який дизайн, намалювати складні візерунки та навіть робити художній розпис на нігтях.

Творчий підхід допомагає їй і тут. Пані Олена переконана, якщо людина вміє малювати картини чи розписувати чашки, то зможе створити красу й у манікюрі.

Творча родина та великі мрії

Любов до творчості передалася й дітям. Старша донька почала виготовляти свічки та вироби з гіпсу, середня створює прикраси з бісеру, а молодша також цікавиться творчими заняттями.

Мати Олени також займається рукоділлям: вʼяже, шиє та вишиває, а також співає в хорі. 

“У нас вся сім’я творча”, – говорить пані Олена.

Окрім творчості, у її житті є ще одна велика пристрасть – подорожі. До повномасштабної війни родина часто подорожувала Україною, відкривала для себе нові місця та проводила час разом. Наразі ж чоловік та зять Олени воюють на Покровському напрямку. 

Сьогодні найбільша мрія Олени Зеленьової – мир і можливість знову подорожувати разом із родиною. До повномасштабної війни вони часто відкривали для себе нові куточки України, а особливе місце у спогадах жінки займає Крим.

“Ми могли поїхати до Криму і місяць там подорожувати. Це був справжній кайф. Дуже хочу, щоб настав час, коли ми знову зможемо збирати валізи, вирушати всією родиною в дорогу і бачити нашу країну вільною та мирною”, – каже вона.

Читайте також:

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво