“Відьма”, що літає на “пташках”: історія операторки FPV Каріни Маковецької

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Гараж за старим ринком навряд чи привернув би увагу випадкового перехожого. Зовні – звичайне приміщення, яких у місті десятки. Але варто лише переступити поріг, і стає зрозуміло – це місце живе музикою.

На стінах – плакати Metallica, Black Sabbath, Queen та інших культових рок-гуртів. Біля них розташувалися старі фотографії, кабелі, гітарні педалі, підсилювачі та інструменти, які хлопці бережуть, немов найдорожчі скарби. Тут усе говорить про рок-н-рол.

Деталі читайте на Вільногірськ IN.UA.

Саме сюди мене запросив соліст молодого гурту “Азалія” Іван Лопата. Дорогою до репетиційної бази нас зупинили люди біля старого ринку.

— Ви музиканти? — запитали вони.

— Я так, — відповів Іван.

Потім показав на мене й, усміхаючись, сказав:

— Прикєнтовка.

Згодом хлопці пояснили, що на їхньому молодіжному сленгу це означає “своя людина”, “друг”.

Здавалося, ще кілька хвилин тому ми були на звичайній вулиці, а тепер опинилися у світі, де все крутиться навколо музики.

Тут сміються, сперечаються та створюють пісні 

У репетиційній кімнаті панує атмосфера, яку складно описати кількома словами. Хтось налаштовує гітару, хтось жартує, хтось наспівує уривок майбутньої композиції.

Хлопці постійно жартують один над одним. Але у цих жартах немає злості чи бажання когось образити. Навпаки – відчувається дружба, яка з’являється лише тоді, коли люди проводять разом сотні годин.

Серед них лише одна людина старша за інших – музикант Андрій Пилипко. Сьогодні він грає у семи гуртах, частина з яких у Вільногірську, а інші – з музикантами з Дніпра та Івано-Франківська. 

Для хлопців він не просто наставник. Швидше людина, яка допомагає їхнім ідеям ставати повноцінними піснями.

Саме він навчає їх працювати зі звуком, розбирає композиції, допомагає створювати аранжування й підтримує навіть тоді, коли щось не виходить.

Поки ми розмовляємо, у гаражі не вщухає сміх.

Після невеликої перерви Іван жартома гукає музикантів:

“Ну що, повертайтеся в чистилище!”

І всі сміються, бо прекрасно розуміють, що зараз знову почнуться нескінченні повтори, пошук правильного звучання й робота над кожною нотою.

“Одного дня я зрозумів, що хочу не лише слухати музику”

Соліст гурту Іван Лопата навчається лише на другому курсі технікуму за спеціальністю “Автоматизація”. Але за плечима вже сотні годин репетицій, концерти й авторські композиції.

До музики він прийшов несподівано.

“Я просто сидів удома, робив уроки та слухав музику. Помітив, що постійно відбиваю ритм ногою. Потім підійшов до батька й сказав, що хочу займатися музикою”, – каже соліст. 

Батько підтримав сина без вагань. Через знайомство з Андрієм Пилипком він привів хлопця на перше заняття.

“Андрій тоді сказав, що в мене є талант. І з того моменту все почалося”, – згадує Іван. 

Іванові тоді було лише тринадцять років.

Наразі у нього вже 12 власних пісень 

Перші заняття були простими. Іван приносив композиції, які хотів навчитися грати. Разом із наставником вони розбирали кожен акорд.

“Він показував, де я помиляюся, як потрібно грати правильно”, – каже Іван. 

Але дуже швидко Іванові захотілося створювати власну музику. Сьогодні саме він пише всі тексти та більшість музики для “Азалії”.

У репертуарі гурту вже тринадцять авторських композицій. Ще кілька зараз перебувають у роботі.

“Спочатку завжди народжується ідея. Потім текст. Потім ми разом думаємо над музикою. Андрій допомагає зробити аранжування цікавішим”.

Однією з перших стала композиція “Не тони у мріях”. За словами Івана, вона про людей, які настільки занурюються у свої фантазії, що перестають помічати життя навколо.

“Мріяти потрібно. Але не можна тільки сидіти й мріяти”.

Самоучка, який закохався у гітару

Музичної школи Іван ніколи не закінчував. Каже коротко: 

“Я самоучка”.

І додає, що найкращий учитель – практика.

“Я дивився, як грають інші музиканти, повторював за ними. Спочатку нічого не розумів. Потім почав бачити, що саме вони роблять руками”.

Сьогодні на вивчення нової композиції йому потрібно приблизно дві години.

Найбільше хлопець любить грати на бас-гітарі та електрогітарі. А ось вокал поки що вважає своїм слабким місцем.

“Я не професійний співак. Але вже скоро почну серйозно займатися вокалом”.

На запитання, чи є музика його хобі, Іван навіть не дає договорити.

“Ні. Рок-н-рол — це частина життя”.

Саме ця коротка фраза, мабуть, найкраще описує і його самого, і весь гурт.

У гурті кожен має свою історію

Окрім Івана, у “Азалії” є ще одна вокалістка – восьмикласниця Олександра Павлова. У гурт вона потрапила волею випадку. 

“Ми сиділи на лавочці. Підійшов Іван після репетиції і сказав, що у гурті немає солістки. Дівчата сказали: “А давай Олександра буде””, – згадує дівчина. 

Басист Владислав Щербина теж потрапив до гурту майже випадково. Усе почалося з його дня народження. Іван тоді пожартував:

“Мій подарунок тобі – те, що я поставлю тебе на бас-гітару”. 

Так Владислав і став басистом.

Гітарист Владислав Дудник небагатослівний. Про себе говорить коротко:

“Я просто граю”.

Зараз хлопець закінчив школу й планує вступати до аграрного університету. Не встигає він договорити, як хлопці вже починають фантазувати. 

— Будемо кліп на твоєму полі знімати.

— На заході сонця, серед пшениці.

Гаражем просочується дружній сміх. 

Саме такі моменти й створюють атмосферу цього місця.

Від музичних кумирів до великих мрій

Серед музичних кумирів Івана – Metallica, Nirvana, Sex Pistols, Oasis. Особливо зараз його захоплюють американський панк-рок і метал. Нещодавно хлопець почав вивчати легендарну композицію One гурту Metallica.

“Після неї дуже покращується техніка гри. Там потрібно дуже швидко працювати пальцями”.

Водночас він уважно стежить і за творчістю місцевих музикантів. Каже, що підтримує всі вільногірські рок-проєкти.

Попри постійні репетиції, Іван залишається одним із найкращих студентів своєї групи. Після технікуму планує вступати до університету. Але найбільша його мрія пов’язана саме з музикою.

Випустити два повноцінні альбоми, навчитися грати на барабанах і зробити так, щоб про “Азалію” почули далеко за межами Вільногірська.

Найближчим часом гурт знову вийде на сцену. А поки в невеликому гаражі за старим ринком знову лунають гітари, сміх і жарти. Можливо, саме звідси починається історія нового українського рок-гурту.

Читайте також:

Вільногірський гурт “Іржаве яблуко”: панк-рок та концерти для військових

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та небайдужих жителів громади. Кожен удар дзвону цього дня був нагадуванням: тих, хто не повернувся додому, не забули, а їхні родини не залишилися наодинці зі своїм болем.

Детальніше про те, як у Вільногірську пройшла акція “Дзвони Надії”, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дзвін, що став голосом тих, кого чекають

Всеукраїнську акцію організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки Вільногірської міської ради.

На площі зібралися люди, яких об’єднала одна спільна надія – дочекатися своїх рідних. Хтось уже кілька років не має жодної звістки, хтось живе між офіційними повідомленнями та нескінченними зверненнями до державних органів, міжнародних організацій і Червоного Хреста. Але всі вони прийшли сюди, щоб нагадати: за словами “полонений” чи “безвісти зниклий” стоять живі люди та їхні сім’ї.

На заході були присутні представники родин військовополонених і безвісти зниклих, волонтери, ветерани, небайдужі мешканці громади. До акції долучилися й представниці редакції. Одна з них разом із донькою стояла серед учасників із фотографією свого безвісти зниклого батька, розділяючи біль інших родин.

“Поки лунає цей дзвін – живе наша надія”

Під час відкриття заходу ведуча подякувала всім, хто допоміг організувати акцію.

“Ми хочемо щиро подякувати громадській організації “Бджола Вільногірськ”, Вільногірській міській раді, міському голові Володимиру Василенку, волонтерам і кожному, хто сьогодні прийшов підтримати нас. Ваша небайдужість і ваші зусилля дають нам сили триматися. Ви доводите, що ми не наодинці зі своєю бідою. Поки лунає цей дзвін – живе наша надія. Ми боремося, пам’ятаємо і обов’язково дочекаємося”, – пролунало зі сцени.

Для тисяч українських сімей кожен день перетворився на боротьбу з невідомістю, а військовополонені та безвісти зниклі не повинні ставати лише статистикою чи сухими записами в документах.

“Кожен із них – це син, донька, чоловік, дружина, батько чи мати. Це живі люди, які щомиті чекають на порятунок”.

Чотири роки без жодної звістки

Серед присутніх була Лідія Черняк, яка вже понад чотири роки чекає на свого онука. Захисник зник безвісти під час оборони Маріуполя 25 березня 2022 року.

Жінка розповіла, що регулярно звертається до Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак досі не отримала жодної інформації про його долю.

За її словами, онук залишився сиротою ще в дитинстві, а вона допомагала його виховувати, підтримувала під час навчання та дорослого життя. Тепер її найбільше бажання – дізнатися хоча б якусь звістку про нього.

“Якщо не ми, то хто про них нагадає?”

На акцію прийшла Ольга Ющенко, її чоловік був мобілізований восени 2025 року, а вже навесні 2026-го зник безвісти на Покровському напрямку.

Жінка розповіла, що постійно звертається до міжнародних організацій, пише листи до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Міністерства оборони України, а також до представників інших держав, сподіваючись отримати будь-яку інформацію.

На її переконання, такі акції потрібні насамперед для того, щоб суспільство не забувало про тих, кого досі шукають.

“Якщо не ми, то ніхто про них не нагадає”, – сказала вона.

Родини закликають не мовчати

Ще одна учасниця заходу розповіла про свого чоловіка Романа, який уже майже три роки перебуває у підтвердженому російському полоні.

Вона переконана, що родинам потрібно постійно звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста, ООН та інших міжнародних структур, аби їхніх рідних не переставали шукати.

Інші жінки також ділилися своїми історіями. Хтось уже кілька років живе в очікуванні, хтось продовжує писати десятки звернень і листів, хтось щодня переглядає списки звільнених, сподіваючись побачити знайоме прізвище.

“У нашій громаді про нас майже не говорять”

Одними з найемоційніших стали слова Сніжани Мишко, чоловік якої безвісти зник понад три з половиною роки тому.

Вона зізналася, що довгий час чекала, коли у Вільногірську з’являться подібні заходи підтримки.

За її словами, у багатьох містах України вже існують символічні місця пам’яті, регулярно проходять акції на підтримку полонених і безвісти зниклих. У Вільногірську ж, говорить жінка, родини часто залишаються непоміченими.

“У нашій громаді якось не прийнято згадувати безвісти зниклих і полонених. Наче їх не існує. І нас, їхні родини, теж. Я дуже вдячна організаторам, що вони зробили таку акцію вперше. Можливо, після неї на це звернуть більше уваги”, – сказала Сніжана.

Саме ці слова стали одним із найсильніших нагадувань про те, чому подібні заходи важливі не лише для самих родин, а й для всієї громади.

Дзвіночки з іменами тих, кого чекають

Завершилася акція символічною частиною.

Учасники підійшли до інсталяції й почепили невеликі дзвіночки з іменами своїх рідних – військовополонених та безвісти зниклих захисників.

Кожен дзвіночок став окремою історією. Окремою надією. Окремим нагадуванням, що вдома на них чекають.

Для Вільногірська ця акція стала першою, але її учасники висловлювали сподівання, що “Дзвони Надії” стануть традицією громади. Адже поки звучить дзвін, звучать і голоси тих, хто не дозволяє забути своїх близьких. А значить – живе й надія на їхнє повернення.

Читайте також:

У Вільногірську звання почесного громадянина отримають троє військових (посмертно)