“Відьма”, що літає на “пташках”: історія операторки FPV Каріни Маковецької

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Сьогодні, 21 травня, у Відокремленому структурному підрозділі “Вільногірський фаховий коледж Українського державного університету науки і технологій” відбувся тематичний захід до Всесвітнього дня вишиванки. Свято, яке колись починалося як студентська ініціатива, у стінах коледжу поєднало історію, вдячність військовим, урочисті нагородження та навіть дефіле у традиційному українському одязі. 

На події була присутня представниця редакції Вільногірськ IN.UA

Свято, яке почалося з однієї вишиванки

Сьогодні Всесвітній день вишиванки важко уявити без масових флешмобів, фотографій у національному одязі та святкових заходів у навчальних закладах. Та двадцять років тому все почалося з ідеї однієї студентки.

У 2006 році студентка Чернівецького національного університету Леся Воронюк започаткувала акцію “Всесвітній день вишиванки”. Надихнув її одногрупник Ігор Житарюк, який регулярно приходив на заняття у вишитій сорочці. Тоді Леся запропонувала студентам і викладачам обрати день, коли всі разом вдягнуть вишиванки.

Спершу до акції долучилися лише кілька десятків студентів та викладачів факультету. Але з кожним роком ініціатива набирала обертів, виходячи далеко за межі університету. Згодом День вишиванки став всеукраїнським, а пізніше – міжнародним. До нього приєдналася українська діаспора по всьому світу та друзі України.

Саме про це під час заходу згадували у Вільногірському коледжі.

“Свято єдності, культури і самоідентичності”

Під час урочистостей учасники неодноразово наголошували: нині українці можуть відзначати свої свята завдяки військовим, які боронять країну.

Директорка коледжу Олена Погребняк звернулася до присутніх зі словами вдячності та нагадала, який шлях пройшло це свято:

“Хочу ще раз наголосити, що сьогодні, 21 травня, 20-й ювілейний рік поспіль українці вдягають вишиванки, щоб долучитися до святкування Всесвітнього дня вишиванки. Події, яка з простої студентської ініціативи переросла в свято єдності, культури і самоідентичності”.

Після привітання директорка перейшла до нагородження студентів, які досягають успіхів у навчанні та представляють заклад на конкурсах і олімпіадах.

Сертифікат учасника конкурсу-захисту науково-дослідницьких робіт з електротехнічних дисциплін серед студентів закладів фахової передвищої освіти Дніпропетровської області отримав Матвій Коваленко.

Також грамотою відзначили Єлизавету Головко, студентку групи А-225, за успіхи та досягнення.

Окрім грамот, деякі студенти отримали і грошові премії.

“Відкладу на мрію”

Серед нагороджених був студент групи Е-225/9 Любомир Михайлик. На запитання, за що саме він отримав премію, хлопець відповів, що за участь в олімпіадах та успішне навчання. 

А от щодо витратити нагороду відповідь виявилася несподіваною: “Не знаю, скоріш за все відкладу на мрію”.

Яка саме мрія – поки не визначився.

“Може потім щось сподобається, куплю собі, якщо треба”, – додав він.

Книжки замість розваг

Ще один студент, Артур Степанюк із групи Е-222, отримав премію за успіхи у навчанні.

Хлопець розповів, що найбільше йому подобаються профільні дисципліни.

“Спецдисципліни. Електропостачання”, – коротко пояснив він.

А на питання, куди планує витратити премію, відповів без вагань: “Думаю, куплю книжок”.

Вишиванки – не лише одяг, а й історія

Завершенням святкового заходу стало дефіле викладачів та працівників коледжу у вишиванках. Яскраві орнаменти, різноманітні кольори й візерунки вкотре нагадали: українська вишиванка – це більше, ніж одяг.

Колись вона об’єднала кілька десятків студентів одного університету. Сьогодні – об’єднує мільйони українців у різних куточках світу.

Читайте також:

“Народжені у вишиванках”: у Вільногірську об’єдналися покоління задля створення перших оберегів для немовлят

Улюблена фотозона вільногірців змінюється. Український Тризуб, напис “Я люблю Вільногірськ”, клумби та територія довкола отримали оновлення. За змінами стоїть депутатка Олена Новікова – ініціаторка низки міських проєктів, яка свого часу започаткувала й ідею встановлення Тризуба у місті. Та цього разу історія не лише про благоустрій, а й про людей, пам’ять та бажання не чекати, поки хтось зробить перший крок.

Керівниця проєкту Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з депутаткою Оленою Новіковою про оновлення локацій, нові клумби, висадку троянд і майбутні ідеї для благоустрою міста. Деталі – у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Локація, яка має свою історію

Для багатьох вільногірців вулиця Центральна просто місце для фото чи точка на вулиці міста. Але для Олени Новікової ця територія має значно довшу історію.

Саме вона свого часу стала ініціаторкою кількох міських проєктів, серед яких і встановлення металевого Тризуба у Вільногірську. А напис “Я люблю Вільногірськ” також з’явився не випадково. 

За словами депутатки, кілька років тому вона подавала ідею через громадський бюджет. Тоді проєкт не переміг. Однак відмовлятися від задуму не стали.

“Наш проєкт не виграв. Але потім ми зробили це власними силами”, – згадує Олена Новікова.

Ідея народилася ще завдяки її доньці. Реалізовували задум разом із родиною та друзями. Допомагали й волонтери.

Перший варіант напису був зовсім іншим: літери були білими, а на них художниця розписала мандали. Навколо також створили тематичне оформлення.

З роками конструкції та клумби потребували оновлення.

“Все вже було занедбане”

Сьогодні територія переживає чергове перетворення.

За словами Олени Новікової, останнім часом місце почало втрачати вигляд: накопичилося сміття, частина рослин зникла, а деякі клумби занепали.

“Бачите, скільки сміття і все. Воно вже було в такому стані”, – говорить вона.

Нещодавно тут уже провели роботи: прибрали територію, оновили квітники та засипали частину ділянки мармуровою крихтою. Пізніше планують додати нові декоративні елементи.

Але на цьому зміни не завершуються.

75 троянд і незвичайна ідея про покоління

Для нового етапу благоустрою депутатка вже придбала 75 кущів троянд.

Проте справа не лише у квітах. У Олени Новікової виникла ідея, яка може перетворитися на міську акцію.

Вона пропонує висаджувати троянди за принципом поколінь: люди, народжені у певні роки, могли б разом висадити свої клумби.

“Ідея була – по десять троянд для кожного покоління. Зібрати людей, які народилися в ці роки, щоб вони разом їх посадили”, – розповідає вона.

Спочатку висаджувати квіти хотіли вздовж Центральної вулиці. Але виникла проблема – відсутність поливу.

Саме тому зараз розглядають інший варіант: висадити троянди саме на оновленій території, де за рослинами можна буде доглядати.

“Тут я хоча б зможу їх поливати”, – каже депутатка.

Нині вона навіть планує опитування серед мешканців, щоб зрозуміти, який формат підтримають люди.

Рослини з історією

Частина клумб біля локації вже давно складається не з випадкових рослин.

Юки, нарциси, півонії та хризантеми тут з’являлися поступово – їх приносили знайомі, колеги й жителі міста.

Півонії, наприклад, мають окрему історію.

Колись поруч була велика квіткова клумба, біля якої місцеві фотографувалися. Коли рослини почали розростатися, їх пересадили й дали їм нове життя вже на оновленій території.

Так само тут з’явилися юки, нарциси та інші квіти, які роками збирали буквально по частинах.

На локації з’явиться й велика вишиванка

Оновлення території біля Тризуба та напису “Я люблю Вільногірськ” не завершиться лише клумбами й висадкою троянд. У планах – ще один символічний елемент, який хочуть створити для міста.

За словами Олени Новікової, спочатку велику вишиванку планували встановити до Дня вишиванки. Однак реалізацію задуму довелося відкласти через проблеми з постачанням матеріалів.

“Ми хотіли до Дня вишиванки велику вишиванку тут зробити. Але є певні проблеми з постачанням. Вишиванка однозначно буде!”, – розповіла депутатка.

За її словами, спершу розглядали один формат оформлення, однак ідею змінили. Майбутній артоб’єкт планують створити зі спеціальної стрічки, яку використовують для декоративного оформлення.

Тож схоже, що одна з найвпізнаваніших локацій Вільногірська незабаром може отримати ще один елемент, який стане новою фотозоною для містян.

“Не треба ні на кого сподіватися”

Під час розмови Олена Новікова кілька разів повертається до однієї думки: зміни у місті починаються не з великих програм чи рішень, а з особистої ініціативи.

“Якщо кожен буде хоч потрошку…” – говорить вона.

Саме тому історія цієї локації – не лише про квіти, крихту чи оновлені клумби.

Вона про людей, які роками щось висаджують, прибирають, відновлюють, навіть коли не мають великих бюджетів чи ресурсів.

Читайте також:

“Ніколи не пізно почати”: як мешканка Вільногірська знайшла себе у пауерліфтингу