“Відьма”, що літає на “пташках”: історія операторки FPV Каріни Маковецької

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Олександр Сохов із Вільногірська стверджує, що після поранення на фронті тривалий час не може оформити інвалідність, а за період, коли його вважали таким, що самовільно залишив частину, не отримав належних виплат. Тепер ветеран звернувся по безоплатну правничу допомогу й готується відстоювати свої права в суді.

За словами Олександра, частину питань уже вдалося зрушити з місця, проте решту він продовжує вирішувати за допомогою юриста. Детальніше про його боротьбу за належні права та труднощі, з якими зіткнувся ветеран, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Після повернення з війни військовим доводиться долати не лише наслідки поранень, а й труднощі з оформленням документів, підтвердженням обставин служби та отриманням належних виплат. 

Поранення на фронті та тривале лікування

Олександр Сохов пішов служити добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Перед відправленням на фронт пройшов підготовку тактичного медика в Десні, а потім потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади.

На Донеччині чоловік надавав допомогу побратимам і виконував бойові завдання. Під час перебування на позиціях він зазнав травми, через яку не міг нормально ходити. Після евакуації його направили на лікування.

За словами Олександра, ушкодження потребували тривалого медичного супроводу, а також оперативного втручання. Після лікування він повернувся до військової частини, проте на передову вже не вирушав.

Наслідки травми продовжують впливати на його повсякденне життя. Чоловік розповідає про проблеми з ногами та інші порушення здоров’я, через які йому складно довго стояти або сидіти.

Зараз Олександр Сохов проходить обстеження та готується до подальшого лікування. За його словами, лікарі також розглядають питання ще декількох операцій.

Чому чоловік не може оформити інвалідність

Окреме питання, яке Олександр намагається вирішити, – встановлення інвалідності.

Чоловік стверджує, що вже тривалий час намагається пройти необхідні процедури, однак процес затягується. За його словами, він вважає, що стан здоров’я дає підстави для встановлення щонайменше третьої групи інвалідності, а можливо, і другої.

Водночас остаточного рішення, на яке він розраховує, наразі немає.

“Я півтора року вже з цим борюся”, – розповідає ветеран.

За його словами, на різних етапах виникали затримки з направленнями та розглядом документів. Чоловік стверджує, що приблизно пів року чекав на направлення для проходження оцінювання, а потім ще близько пів року – на подальший розгляд після оскарження попереднього рішення.

Олександр також розповідає, що під час розгляду його документів виникали запитання щодо того, яку роботу він може виконувати з огляду на стан здоров’я. Сам чоловік не відмовляється від працевлаштування, але вважає, що робота має відповідати його фізичним можливостям.

Зокрема, він розглядає варіанти спокійнішої роботи, яка не потребуватиме тривалого перебування на ногах чи значних фізичних навантажень.

Безоплатний юрист допомагає оскаржувати рішення

Щоб розібратися з документами та захистити свої права, Олександр звернувся по безоплатну правничу допомогу.

За його словами, він працює з юристом, який допомагає готувати звернення та скарги, а також розглядає можливість судового оскарження.

Чоловік пояснює, що через стан здоров’я йому складно постійно їздити до установ і самостійно проходити всі етапи процедури. Тому правнича допомога стала для нього важливим інструментом у вирішенні проблеми.

Олександр не приховує, що тривале очікування вплинуло на його віру в справедливе вирішення справи. Водночас він продовжує збирати документи й наполягає на тому, що хоче отримати лише те, на що має законне право.

“Я тільки за те, що мені положено. Я ж не те, що прийшов і сказав, як хочу. Я ж по закону”, – пояснює чоловік.

За його словами, він не прагне отримати виплати без законних підстав, а хоче, щоб належні йому питання розглянули відповідно до обставин служби та стану здоров’я.

Чому Олександр вимагає повернути військові виплати

Ще одна проблема, яку намагається розв’язати чоловік, стосується грошового забезпечення за період військової служби.

Олександр Сохов стверджує, що свого часу його внесли до категорії військовослужбовців, які самовільно залишили частину, хоча він перебував на лікуванні. За його словами, через це він не отримував виплат протягом тривалого періоду.

Чоловік розповідає, що відповідні обставини згодом перевіряли, а питання щодо його перебування в СЗЧ вдалося переглянути. За його словами, після розслідування цей статус із нього зняли.

Однак гроші за попередній період, як стверджує Олександр, йому так і не повернули.

“Мені повинні були йти виплати військовослужбовцям. А мені ці виплати за цей період не виплатили”, – говорить він.

За словами чоловіка, йдеться про період тривалістю приблизно до року. Частину цього часу він, як стверджує Олександр, провів у госпіталях, проходячи лікування після поранення.

Наразі він хоче домогтися повернення коштів у законному порядку. За його словами, юрист готує документи для судового розгляду.

Лікування потребує коштів, а питання виплат залишається відкритим

Олександр пояснює, що питання виплат для нього має не лише юридичне, а й практичне значення. Через наслідки поранення він продовжує лікування, а попереду, за його словами, ще кілька медичних втручань.

Водночас чоловік не може повноцінно працювати через фізичні обмеження. Тому невирішені питання щодо інвалідності та грошового забезпечення ускладнюють його повернення до цивільного життя.

Ветеран сподівається, що за допомогою юриста зможе домогтися перегляду рішень і отримати належні йому виплати.

Проте він зізнається, що після тривалого очікування не має впевненості в результаті. При цьому історії інших військових, яким зрештою вдалося відстояти свої права, додають йому надії.

Для Олександра Сохова ця боротьба – не спроба отримати особливе ставлення, а прагнення домогтися законного рішення після служби та поранення.

Поки тривають процедури, чоловік продовжує лікуватися, збирати документи й шукати можливості для подальшого життя.

Читайте також:

Від бойових позицій до риболовлі й домашньої випічки: як ветеран Олександр Сохов із Вільногірська вчиться жити після війни

Він ішов на фронт добровольцем, пройшов підготовку тактичного медика, рятував побратимів і сам зазнав поранення. Після лікування Олександр Сохов повернувся до цивільного життя, де тепер зосередився на здоров’ї, читає книжки, ходить на риболовлю та пече домашні торти. Водночас чоловік продовжує боротися за належні йому права.

Детальніше про шлях Олександра, його життя після служби та заняття, які допомагають триматися, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Пішов добровольцем і став тактичним медиком

Олександр Сохов долучився до війська у 2022 році. За його словами, через стан здоров’я спочатку його не хотіли брати на службу. Чоловік уже мав проблеми зі здоров’ям, однак вирішив піти добровольцем, щоб допомогти країні.

Перед відправленням на фронт він пройшов військову підготовку в Десні. Там Олександр опанував тактичну медицину. Медичної освіти до цього він не мав, тому необхідних навичок навчався вже під час підготовки.

На вибір між посадою водія та тактичного медика чоловік, за його словами, отримав пропозицію від військових. Урешті він став тим, хто мав надавати побратимам допомогу в умовах бойових дій.

Після навчання Олександра Сохова направили до 72-ї окремої механізованої бригади. Він потрапив на Донеччину, де разом з іншими військовими виконував бойові завдання.

Робота медика на передовій не обмежувалася перев’язками чи наданням першої допомоги. В умовах обстрілів потрібно було зберігати зосередженість, швидко реагувати на небезпеку та діяти попри страх.

“Руки трусяться, це буває. Але голова вже працює, і руки працюють”, – розповідає Олександр про те, як доводилося діяти в критичних ситуаціях.

За його словами, на позиціях було настільки важко, що через втому та постійні обстріли він іноді буквально втрачав сили. Чоловік пригадує, що тоді думав насамперед про те, як вижити.

Поранення, лікування та повернення до служби

Під час перебування на передовій Олександр зазнав травми. Через ушкодження ноги він уже не міг нормально ходити, тому його евакуювали з позиції.

Після цього чоловік проходив лікування в госпіталях, зокрема в Хмельницькому. За його словами, травма потребувала тривалого медичного супроводу, а перед операцією необхідно було спочатку зайнятися іншими ушкодженнями.

Олександр розповідає, що лікування затягнулося на місяці. Навіть після повернення до військової частини він не міг знову виконувати завдання на передовій і продовжував відновлюватися.

Попри пережите, чоловік згадує службу передусім через людей, яким намагався допомогти. Деяких побратимів, які були поруч із ним на позиціях, згодом уже не стало.

“Я не сподівався повернутися сюди”, – зізнається Олександр Сохов, пригадуючи той період.

Після поранення та тривалого лікування його життя поступово змінилося. Замість військових завдань на перший план вийшли медичні обстеження, лікування та спроби повернутися до звичного ритму.

Як ветеран шукає себе в цивільному житті

Нині Олександр зосереджений передусім на здоров’ї. Він пояснює, що через фізичні обмеження не може дозволити собі будь-яку роботу: тривале стояння, сидіння та значні навантаження даються йому важко.

Водночас чоловік не хоче замикатися вдома. Він шукає заняття, які допомагають залишатися активним і відчувати, що життя триває.

Одне з них – читання. Олександр часто відвідує бібліотеку й цікавиться різною літературою: від художніх книжок до юридичних енциклопедій. Каже, що вивчає законодавство, адже зараз йому доводиться розбиратися у власних правах та процедурах оформлення документів.

Серед художніх книжок чоловік читає твори Карла Мая. Його зацікавила історія про корінних жителів Америки, які захищали свою землю. Олександр проводить паралелі з подіями в Україні та розмірковує про те, як війни впливають на людей.

Ще одне захоплення – риболовля. Чоловік розповідає, що намагається час від часу вибиратися на водойми неподалік Вільногірська. Для нього це можливість побути на природі, заспокоїтися та відволіктися від повсякденних турбот.

“Дихаєш, там природа хороша і все, я краще себе почуваю. Більше гармонії з природою”, – ділиться Олександр.

За його словами, довго перебувати на одному місці йому не можна, однак навіть кілька годин на природі допомагають відчути полегшення.

Домашня випічка, гітара та мрії про роботу

Олександр Сохов уже багато років живе сам, тому звик самостійно дбати про побут. Він готує їжу, пече печиво й торти, а також робить домашні цукерки.

Чоловік зізнається, що готувати йому подобається. Навчився цього завдяки життєвому досвіду та спілкуванню з другом-кулінаром, який працював у ресторанах.

Своєю випічкою Олександр пригощає друзів. За його словами, знайомі вже знають про його захоплення й чекають, коли він принесе щось до чаю.

Ще одна частина його життя – музика. У юності чоловік грав на гітарі в місцевому гурті. Разом з іншими учасниками виступав на фестивалях, зокрема в Криму, де колектив отримував дипломи та призові місця.

Зараз музика залишається радше домашнім захопленням. Олександр іноді бере до рук гітару, а з колишніми учасниками гурту підтримує спілкування.

Водночас чоловік замислюється і про роботу. З огляду на фізичний стан він розглядає можливість працювати у сфері фізичної культури. Ще зі шкільних років займався спортом і представляв свою школу на змаганнях.

Проте для працевлаштування потрібно враховувати стан здоров’я та можливості роботодавців. Тому поки що Олександр продовжує лікування й придивляється до варіантів, які могли б йому підійти.

Що допомагає не опускати руки

Коли йдеться про життя після війни, Олександр Сохов радить не шукати розради в алкоголі. На його думку, це не розв’язує проблем, а може лише погіршити психологічний стан.

Натомість він радить знаходити справи, які допомагають триматися, розвиватися та відчувати зв’язок із близькими.

Для самого чоловіка такими заняттями стали читання, риболовля, приготування їжі та спілкування з друзями. Важливою частиною життя залишається і син, якому 21 рік. Олександр розповідає, що той навчається та здобуває професію.

Серед своїх цілей чоловік називає бажання підтримувати сина та допомогти йому в майбутньому облаштувати власне життя.

Водночас повністю відволіктися від наслідків війни Олександру поки не вдається. Він продовжує лікуватися та розв’язувати питання, пов’язані з військовою службою, оформленням інвалідності й належними виплатами.

Для нього повернення до цивільного життя – це не одна велика перемога, а щоденна робота над собою. Знайти заняття, подбати про здоров’я, залишатися поруч із близькими та не припиняти шукати можливості – саме так Олександр намагається рухатися далі.

Читайте також:

Оновлено. “Я втратив повністю все”: історія рятувальника з Донеччини, який знайшов новий дім у Вільногірську