“Відьма”, що літає на “пташках”: історія операторки FPV Каріни Маковецької

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини

Історія нашого міста ховає ще чимало цікавих сторінок, спогадів та важливих подій. Ми продовжуємо публікацію унікальної книги від почесної громадянки Надії Чирви, присвяченої рідному Вільногірську.

Деталі – на Вільногірськ IN.UA.

Глава “Раннє дитинство”

Воно було безхмарним, щасливим. Я народилася 23 лютого 1938 року. Це був святковий день – День Радянської Армії та Військово-Морського Флоту. На честь цього нас із мамою помістили на святковій Дошці пошани.

Коли мене принесли з пологового будинку, я 18 діб кричала. Пізніше тато з мамою здогадалися, що під час пологів мене травмували. Очевидно, було зламане ребро в районі серця. Це помітно донині. Хтось із знайомих порадив моїм батькам похрестити мене у церкві. Сталося диво. Напевно, ребро на той час зрослося. Хрещена мама була переконана, що це була допомога Господа Бога. Так чи інакше, я проспала дві доби і потім більше не плакала.

Тато з мамою часто згадували, як тато в перші дні мого життя боявся брати мене на руки. Боявся, що я можу переламатися. Якось рано-вранці мама вирушила на “Озерку” (так у нас досі називають центральний ринок), а тато залишився зі мною. Я прокинулася і подала голос. Щоб я не розплакалася, тато носив мене по кімнаті разом із ліжечком. Мама прийшла з базару, а тато стомлений, спітнілий, але задоволений собою і тим, що я не плакала. Ми завжди сміялися, коли згадували цей випадок. Тато завжди любив демонструвати, як успішно він це робив.

Наш будинок був двоповерховим. Квартира перебувала на другому поверсі. Вулиця була імені Караваєва в Ленінському районі Дніпропетровська. Забіжу наперед і скажу, що я з дитинства закохана у свій рідний край – Дніпропетровщину. Абсолютно впевнена, що на землі немає нічого подібного, з такою чудовою історією. Все своє життя я вивчала його, мені завжди було цікаво, чому так названо те чи інше місто, вулиця, селище, завод, парк, театр тощо. Минуло багато років, перш ніж я дізналася, хто ж такий Караваєв, ім’ям якого була названа наша довоєнна вулиця.

Виявляється, що Олександр Львович Караваєв – лікар, депутат II Державної думи, займався громадською діяльністю. Багато часу приділяв клопотам і завжди вони вирішувалися позитивно. 5 березня 1908 р. О. Л. Караваєва було вбито невідомими під час прийому хворих на своїй квартирі. Він став жертвою терору. Дніпропетровці впевнені, що ім’я померлого на посту лікаря, який лікував фізичні та душевні рани людей, чуйного до потреб і доброго чоловіка, житиме вічно.

Коли я була вже заміжньою жінкою і в мене вже були діти, ми випадково зустріли мого віку чоловіка. Він привітався з нами і каже моїм батькам: “Невже це ваша Надя?”

— Звичайно, вона сама.

Він тоді пригадав і розповів таке: виявилося, що ми з ним жили в одному будинку на вулиці Караваєва. Мені було десь два або два з половиною роки, я була красивою і дуже ошатною. Вся була в рюшиках, складочках, воланчиках, бантиках і з великою шоколадиною в руках.

Мама якийсь час працювала в пральні комбінату, який обслуговував військові частини. Коли солдати приїжджали забирати чисту білизну, завжди привозили в подарунок коробки цукерок, шоколад та всіляку смакоту. В одній шафі була у нас висувна шухлядка , і всі ці подарунки складалися сюди.

А хлопчик цей жив поверхом нижче. Його батьки працювали на заводі, і, звісно, такої кількості солодощів у нього не було. Завжди він чекав на мене, ставав поряд і пошепки говорив: “Фу, негарна”. Я кидала шоколадку в пісок і починала плакати. Він тільки цього й чекав. Хапав цукерку і швидко з’їдав, боявся, що відберуть. Якось на мій плач вийшла мама. Я, мабуть, хотіла викликати співчуття до своєї персони і, як була в білосніжній сукні, так і плюхнулася на пісок. Мама подивилася на мене, вирвала з верби тоненький прутик і приклала до м’якого місця. Такого роду лікувальний сеанс на мене так позитивно подіяв, що я ніколи в житті так більше не робила, і скільки я жила, ніхто й ніколи не застосовував до мене будь-яких покарань.

Цей молодий чоловік говорить мені: “Пробач мені, Надю. Я говорив тоді неправду тільки для того, щоб виманити у тебе щось смачненьке, ти була дуже гарною”. Я великодушно його пробачила і вдячна йому за те, що він розповів мені про мене.

Щастя моє тривало недовго. У лютому 1941 р. мені виповнилося 3 роки, а через чотири місяці, 22 червня, почалася Велика Вітчизняна війна, яка перегорнула мирне життя людей на довгі 1418 днів, принесла горе і сльози в кожну хату. В Україні загинув кожен 5-й (у Білорусі — кожен 4-й). Ці дві республіки постраждали найбільше…

Читайте також:

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви