“Відьма”, що літає на “пташках”: історія операторки FPV Каріни Маковецької

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Чотири громадські організації Вільногірська звернулися до міського голови з проханням дозволити почесній громадянці громади Надії Чирві відвідати музей, який вона не лише заснувала, а й роками наповнювала історією міста. Але замість дозволу отримали офіційну відповідь із посиланнями на законодавство, у якій наголосили. що візит пані Надії може нести загрозу безпеці навчального процесу! Активісти кажуть: йдеться не лише про візит до музею, а про людське ставлення та повагу до пам’яті.

Чому почесній громадянці міста, яка роками збирала експонати, архіви та будувала музейну історію міста, не дозволили переступити поріг справи її життя? Сьогодні пані Надія – у поважному віці, має проблеми зі здоров’ям та майже не пересувається самостійно. Історія про музей, якому вона віддала десятки років, може виявитися не лише історією про правила й обмеження, а й про людське ставлення. Що відповіла влада громади та ліцей №5 – читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Просили зробити виняток для жінки, яка створила музей

У Вільногірську чотири громадські організації – “Бджола Вільногірськ», “Бахмутська Фортеця”, “Пухнастий батальйон” та “Єдині та Вільні” – направили колективне звернення до міського голови Володимира Василенка з проханням допомогти організувати відвідування історико-краєзнавчого музею при ліцеї №5 для Надії Чирви.

Саме Надія Чирва – почесна громадянка Вільногірська, засновниця музею та людина, яка десятиліттями збирала історію міста буквально по крихтах.

У зверненні громадські організації нагадали: ще у 1984 році завдяки її зусиллям, а також допомозі батьків та дітей, при ліцеї №5 з’явився історико-краєзнавчий музей. За роки роботи Надія Чирва збирала архіви, свідчення очевидців, фотографії та історичні матеріали.

До початку повномасштабної війни музей відвідали понад 30 тисяч людей – не лише жителі громади, а й гості з різних куточків України та інших країн.

Однак зараз через воєнний стан у навчальному закладі діє пропускний режим. Саме тому громадські організації просили зробити виняток.

Особливо з огляду на те, що Надія Чирва нині має проблеми з пересуванням і не може самостійно ходити.

При цьому всі питання транспортування та супроводу активісти були готові взяти на себе. 

Від влади, за словами представників організацій, фактично потрібне було лише погодження візиту.

У відповідь – три сторінки законів та правил

Дозволу на відвідування музею Надія Чирва не отримала.

У відповіді Вільногірського міськвиконкому йдеться, що звернення передали на розгляд Департаменту соціально-гуманітарної політики.

Департамент соціально-гуманітарної політики, в свою чергу, звернувся до адміністрації ліцею №5.

У самому ліцеї подякували Надії Чирві за її внесок у створення музею та назвали її символом відданості справі.

У відповіді зазначається: “Для ліцею та всієї нашої громади постать Надії Йосипівни Чирви є символом відданості своїй справі, бо вона присвятила десятиліття тому, щоб історія нашого краю не зникла у вихрі часу”.

Однак далі адміністрація закладу послалася на норми законів про освіту, правила безпеки, вимоги воєнного стану та нові правила доступу до закладів освіти.

У підсумку зазначили: музей є частиною ліцею, а тому на нього поширюються загальні правила доступу до навчального закладу.

У відповіді також наголосили: “З метою мінімізації ризиків запобігання сторонньому втручанню в освітній процес, забезпечення безпеки життя та здоров’я здобувачів освіти в умовах воєнного стану доступ до Вільногірського ліцею №5 особам, які не є учасниками освітнього процесу, обмежено”.

Після відповіді залишається питання, яке сьогодні ставлять громадські організації: чи справді йдеться про питання безпеки, чи про формальне дотримання правил без урахування виняткових обставин? Адже музей просила відвідати не стороння людина, а його засновниця – жінка, яка десятиліттями збирала для нього експонати й фактично створила його історію. 

“Жінка, яка створила музей, не може його побачити”

Членкиня правління ГО “Бахмутська фортеця” Альона Щекодіна каже: після отриманої відповіді залишилося більше запитань, ніж пояснень.

За її словами, громадські організації просили організувати разовий візит до музею, а не відкривати постійний доступ до ліцею.

“Я не розумію, яким чином жінка, яка не ходить самостійно, яку фактично потрібно нести на руках до музею, може нашкодити навчальному процесу? Вона ж не збирається відвідувати навчальні класи чи втручатися в процес навчання. Мова йшла про конкретний музей, який вона сама створила” ,– говорить Альона Щекодіна.

Вона додає, що найбільше її обурює сам факт ситуації: “Людина віддала музею все життя, вкладала туди душу, роками збирала його по шматочках. А тепер їй забороняють туди зайти”.

Йдеться лише про дозвіл

Тепер питання звучить уже ширше: чи може людина, яка створила музей і десятиліттями зберігала пам’ять міста, сама залишитися за його дверима?

Історико-краєзнавчий музей при ліцеї №5 залишається єдиним таким музеєм у Вільногірську. Його історія тісно пов’язана з Надією Чирвою – людиною, яка десятиліттями документувала історію міста та працювала над збереженням місцевої пам’яті. Саме завдяки її роботі вдалося зберегти десятки свідчень і фактів про становлення Вільногірська.

Редакція Вільногірськ IN.UA стежитиме за розвитком ситуації. Слідкуйте за публікаціями на сайті та в соціальних мережах редакції.

Читайте також:

Чи стане Вільногірський історико-краєзнавчий музей відкритим для людей?

Уявлення про те, що силові види спорту — винятково чоловіча справа, поступово відходить у минуле. Сьогодні дедалі більше жінок доводять: сила може поєднуватися з ніжністю, а спортивні досягнення не мають вікових обмежень.

Деталі — на Вільногірськ IN.UA.

Мешканка Вільногірська Тетяна — одна з тих жінок, які власним прикладом руйнують стереотипи. Ще кілька років тому її життя не було пов’язане зі спортом. Але з початком повномасштабної війни вона відкрила для себе пауерліфтинг, і цей вид спорту став для неї справжнім джерелом внутрішньої опори.  

У спорт привела донька

Тетяна розповідає, що вперше зацікавилася пауерліфтингом завдяки доньці Варварі.

Саме на початку повномасштабного вторгнення дівчина почала відвідувати секцію пауерліфтингу та швидко досягла успіхів. За два роки тренерка доньки запропонувала спробувати свої сили і самій Тетяні.

“Спочатку я навіть не думала, що зможу виступати на змаганнях. Але завдяки підтримці тренерки та наполегливій праці повірила у себе”, — згадує жінка.  

За її словами, діти часто стають найбільшою мотивацією для батьків.

“Діти мотивують бути сильнішою, не здаватися й показувати власним прикладом, що в житті все можливо”.

Тетяну привабила у пауерліфтингу не тільки можливість стати фізично сильнішою.

“Мене привабила саме сила — не лише фізична, а й моральна. Пауерліфтинг вчить долати себе, бути терплячою і не здаватися після невдач”, — каже Тетяна. 

Для неї кожне тренування — це не просто робота з вагою, а можливість зміцнити характер, розвинути дисципліну та впевненість у собі.

Найскладніше — повірити в себе

На початку спортивного шляху найбільшим викликом стали не фізичні навантаження, а внутрішні сумніви.

“Найскладніше було повірити у власні сили. Були страхи, хвилювання через вік і через те, що силовий спорт часто вважають “не жіночим””.

Втім, жінка переконана: жіночність не має нічого спільного зі слабкістю.

“Жінка може бути ніжною, доброю й водночас сильною. Спорт не забирає жіночність, а навпаки — додає впевненості, сили характеру та поваги до себе”.

Сьогодні Тетяна вже має вагомі спортивні досягнення. Вона брала участь у чемпіонатах області та України, де здобувала призові місця.

“Я пишаюся тим, що не побоялася почати й продовжую рухатися вперед”.

Однак, за словами спортсменки, найголовніша перемога — це не медалі, а внутрішні зміни, які приносить спорт.

Спорт як підтримка у важкий час

Коли рідні перебувають на фронті, зберігати емоційну рівновагу особливо складно. Для Тетяни пауерліфтинг став способом впоратися з тривогою.

“Коли близькі воюють, дуже важко емоційно. І саме спорт став для мене місцем сили. На тренуваннях я хоча б ненадовго переключаюся від тривог”, — зізнається жінка. 

За її словами, заняття допомагають не опускати руки й вірити у власні сили навіть у найскладніші періоди.

“Почати варто для себе”

Тетяна переконана: для занять спортом не потрібен “ідеальний момент”.

“Треба почати для себе — для здоров’я, для настрою, для впевненості. І навіть маленькі перемоги з часом можуть повністю змінити життя”.

Вона радить жінкам не зважати на вік, страхи чи думку оточення.

“Якщо є бажання — значить, усе можливо. Іноді саме один крок до себе нової змінює все життя”, — каже Тетяна. 

Попереду у Тетяни — нові цілі та нові старти.

Вона хоче покращувати результати, брати участь у змаганнях і надалі доводити, що сила жінки полягає не лише у фізичній підготовці, а й у здатності вірити в себе та рухатися вперед попри будь-які труднощі.

Читайте також:

Дисципліна як спадок: спортивний шлях Альбіни Ніхаєнко