Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним.
Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.
Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон:
“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола.
Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю.
Максима поховали 12 листопада 2025 року.
“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.
Дитинство: футбол, як головна пристрасть
Максим народився у 1996 році в Ерастівці.
З дитинства був активним і допитливим.
“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько.
Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому.
“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько.
З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.
“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько.
Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором.
“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік.
Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами
У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах.
“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі.
Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір.
“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько.
Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток.
“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він.
Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя.
Максима мобілізували у 2022 році.
Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині.
Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією.
З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів:
“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько.
Два дні утримував позицію сам
Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року.
В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.
“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина.
Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує.
“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько.
6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію.
Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон.
“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він.
Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем.
“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько.
За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно.
Понад рік між надією і правдою
Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.
“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати.
Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.
“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.
Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.
Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.
Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.
“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина.
Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.
Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.
Читайте також:
Підписуйтесь
