“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним. 

Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон: 

“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола. 

Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю. 

Максима поховали 12 листопада 2025 року. 

“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.

Дитинство: футбол, як головна пристрасть

Максим народився у 1996 році в Ерастівці. 

З дитинства був активним і допитливим. 

“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько. 

Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому. 

“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько. 

З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.

“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько. 

Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором. 

“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік. 

Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами

У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах. 

“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі. 

Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір. 

“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько. 

Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток. 

“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він. 

Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя. 

Максима мобілізували у 2022 році. 

Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині. 

Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією. 

З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів: 

“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько. 

Два дні утримував позицію сам

Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року. 

В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.

“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина. 

Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує. 

“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько. 

6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію. 

Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон. 

“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він. 

Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем. 

“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько. 

За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно. 

Понад рік між надією і правдою

Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.

“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати. 

Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.

“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.  

Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.

Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.

Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.

“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина. 

Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.

Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.

Читайте також:

Петицію про звання Героя України для загиблого військового Максима Тимощука зареєстрували на сайті президента

У кожної казки є своя магія. Вона може заховати від дитячих страхів, перенести у світ дивовижних пригод, подарувати відчуття затишку й допомогти повірити, що навіть після найтемнішої ночі обов’язково настане ранок. Але що, коли казки народжуються не в затишному кабінеті письменника, а серед тривожних буднів війни? Коли їхній автор, попри військову службу, турботи про побратимів і викладацьку роботу, знаходить час для дитячих історій?

Читайте в матеріалі на Вільногірськ IN.UA 

Олександр Зінченко – військовослужбовець 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади (25 ОПДБР), педагог і дитячий письменник. 

Його казки вже допомагають маленькій читачці долати нічні страхи, а попереду – нові книжки, студентські ілюстрації та зустрічі з дітьми. Адже навіть посеред війни є місце для добрих історій, які дарують малечі відчуття тепла й безпеки.

Коли казка перемагає нічний страх

Для письменника немає, мабуть, більшої радості, ніж знати, що його історії комусь потрібні. А якщо казка допомагає дитині заснути, коли за вікном темно, а в кімнаті причаїлися нічні страхи, – це вже більше, ніж просто читацьке захоплення.

Саме так сталося з маленькою дівчинкою, яка особливо полюбила дві казки Олександра – «Про Паначика» та «Про Рижика з медової роти».

Коли посеред ночі їй стає страшно або вона прокидається й не може заснути, мама бере до рук одну з цих книжок. Знайомі історії допомагають дитині заспокоїтися й знову поринути у сон. 

На відео, якими поділилися з автором, дівчинка із захопленням гортає сторінки вже надрукованих книжок, розглядає їх і ділиться враженнями з мамою.

Для Олександра це особливий відгук на його творчість. Адже за кожною написаною історією стоїть надія, що вона знайде свого читача.

Він розповідає:

«Вона дуже полюбила оці дві казки, які вже вийшли — це про Паначика і про Рижика з медової роти. І коли їй вночі страшно, вона не може заснути або прокидається посеред ночі, мама читає їй саме оці мої казки, і вона тоді заспокоюється і засинає».

Дві книжки вже знайшли дорогу до дитячого серця. Тепер Олександр хоче, щоб таких історій стало більше, а їхніх маленьких читачів – сотні. Для цього казкам потрібно дати нове життя у друкованих примірниках.

Казкові герої отримують обличчя

У кожної дитячої книжки є свій маленький всесвіт. Спочатку він живе лише в уяві автора, а згодом набуває обрисів, кольорів і характерів завдяки ілюстраціям.

У казок Олександра Зінченка з’явилася нагода отримати власне художнє оформлення. За сприяння заступниці директора Дніпровського фахового коледжу культури і мистецтв три студентки закладу обрали його твори темою своїх курсових робіт. Наразі дівчата працюють над ілюстраціями до казок.

Це не єдина можливість познайомити дітей із творчістю письменника. Коледж та місцеві культурні осередки готові підтримати проведення кількох презентацій для маленьких читачів і їхніх батьків. Зокрема, йдеться про зустріч в обласній бібліотеці у Дніпрі.

Однак для таких заходів потрібні книжки, які можна буде не лише показати дітям, а й запропонувати придбати. Автор говорить про це так:

«Мені запропонували провести декілька заходів типу презентацій у бібліотеках. Моя знайома з коледжу культури каже, що три казки взяли на курсові роботи – зараз малюються малюнки. Щоб проводити презентацію, треба примірники відразу, щоб були готові, щоб продавати їх – десь 100-200 примірників кожної казки. Тоді можна провести захід в обласній бібліотеці у Дніпрі, поспілкуватися з дітьми та батьками».

Так у казок з’являється можливість вийти за межі сторінки у Facebook і стати справжніми книжками на бібліотечних полицях, у дитячих руках і домашніх бібліотеках. Але для цього потрібні кошти на друк.

Коли видавничі плани відкладаються

Шлях від рукопису до готової книжки не завжди схожий на казкову пригоду, у якій усі перешкоди долаються за одну мить. Іноді він вимагає терпіння, пошуку можливостей і готовності починати спочатку.

Шукаючи кошти на видання казок, Олександр працював і над іншими творчими проєктами. Зокрема, підготував рукопис комплексного посібника із сексуального виховання для дітей віком від 9 до 13 років.

Матеріал охоплює три окремі напрями:

• сексуальне виховання для дівчат;
• сексуальне виховання для хлопців;
• здорові та гармонійні відносини між людьми.

Автор сподівався, що замовники викуплять права на готовий рукопис, а отримані кошти можна буде спрямувати на видання дитячих казок. Однак домовленості затягнулися на невизначений термін через нечіткі формулювання партнерів.

Та відкладені плани не означають, що робота зупинилася. Олександр продовжив діяти самостійно. Перші поодинокі примірники, які вдавалося надрукувати власним коштом, він виготовляв і передавав замовникам. Відгуки на книжки були позитивними.

А ще автор вирішив зробити одну зі своїх довгих казок доступною для всіх охочих: почав публікувати її частинами на сторінці у Facebook. Там же розмістив посилання для попереднього замовлення книжок і на благодійну банку.

350 тисяч гривень на казки й тепло для побратимів

Сьогодні творчі плани Олександра поєдналися з важливою благодійною метою. Він відкрив збір на 350 000 гривень, кошти з якого планує спрямувати на видання дитячих казок і забезпечення побратимів із 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади спиртовими окопними свічками.

Це два різні світи, які в його житті тісно переплелися: дитячі книжки, що дарують спокій і допомагають долати страх, та окопні свічки, необхідні військовим у холодних фронтових умовах.

Зібрані кошти мають два напрями використання:

Напрям	Для чого потрібні кошти
Видання дитячих казок	Друк накладів по 100–200 примірників кожної казки для презентацій у бібліотеках Дніпра та поширення книжок серед дітей.
Спиртові окопні свічки для ЗСУ	Закупівля та виготовлення спиртових окопних свічок для побратимів із 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

Олександр наголошує, що допомога військовим зараз особливо актуальна:

«Це частково на публікацію, частково на покриття потреб, тому що зараз ми збираємо хлопцям на спиртові окопні свічки для 25-ї Січеславської ОПДБР».

Від редакції: всім шановним читачам, хто має бажання і можливість долучитися – ось посилання на монобанку Олександа Зінченка для цього збору: https://send.monobank.ua/jar/7ysTqUoK6A

У цій історії окопна свічка і дитяча казка мають дещо спільне. Обидві несуть тепло. Одна зігріває військових у холодному бліндажі, інша допомагає дитині не боятися темряви й засинати зі спокійним серцем.

Можливо, саме в цьому й полягає особлива сила історій Олександра Зінченка. Навіть коли навколо триває війна, він знаходить можливість створювати щось добре – писати казки, підтримувати дітей, ділитися знаннями та допомагати побратимам.

Адже казкам не обов’язково жити лише у вигаданих світах. Іноді вони починаються тут, серед наших непростих буднів, – із людини, яка попри все продовжує вірити в добро.

Олександр Сохов із Вільногірська стверджує, що після поранення на фронті тривалий час не може оформити інвалідність, а за період, коли його вважали таким, що самовільно залишив частину, не отримав належних виплат. Тепер ветеран звернувся по безоплатну правничу допомогу й готується відстоювати свої права в суді.

За словами Олександра, частину питань уже вдалося зрушити з місця, проте решту він продовжує вирішувати за допомогою юриста. Детальніше про його боротьбу за належні права та труднощі, з якими зіткнувся ветеран, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Після повернення з війни військовим доводиться долати не лише наслідки поранень, а й труднощі з оформленням документів, підтвердженням обставин служби та отриманням належних виплат. 

Поранення на фронті та тривале лікування

Олександр Сохов пішов служити добровольцем на початку повномасштабного вторгнення. Перед відправленням на фронт пройшов підготовку тактичного медика в Десні, а потім потрапив до 72-ї окремої механізованої бригади.

На Донеччині чоловік надавав допомогу побратимам і виконував бойові завдання. Під час перебування на позиціях він зазнав травми, через яку не міг нормально ходити. Після евакуації його направили на лікування.

За словами Олександра, ушкодження потребували тривалого медичного супроводу, а також оперативного втручання. Після лікування він повернувся до військової частини, проте на передову вже не вирушав.

Наслідки травми продовжують впливати на його повсякденне життя. Чоловік розповідає про проблеми з ногами та інші порушення здоров’я, через які йому складно довго стояти або сидіти.

Зараз Олександр Сохов проходить обстеження та готується до подальшого лікування. За його словами, лікарі також розглядають питання ще декількох операцій.

Чому чоловік не може оформити інвалідність

Окреме питання, яке Олександр намагається вирішити, – встановлення інвалідності.

Чоловік стверджує, що вже тривалий час намагається пройти необхідні процедури, однак процес затягується. За його словами, він вважає, що стан здоров’я дає підстави для встановлення щонайменше третьої групи інвалідності, а можливо, і другої.

Водночас остаточного рішення, на яке він розраховує, наразі немає.

“Я півтора року вже з цим борюся”, – розповідає ветеран.

За його словами, на різних етапах виникали затримки з направленнями та розглядом документів. Чоловік стверджує, що приблизно пів року чекав на направлення для проходження оцінювання, а потім ще близько пів року – на подальший розгляд після оскарження попереднього рішення.

Олександр також розповідає, що під час розгляду його документів виникали запитання щодо того, яку роботу він може виконувати з огляду на стан здоров’я. Сам чоловік не відмовляється від працевлаштування, але вважає, що робота має відповідати його фізичним можливостям.

Зокрема, він розглядає варіанти спокійнішої роботи, яка не потребуватиме тривалого перебування на ногах чи значних фізичних навантажень.

Безоплатний юрист допомагає оскаржувати рішення

Щоб розібратися з документами та захистити свої права, Олександр звернувся по безоплатну правничу допомогу.

За його словами, він працює з юристом, який допомагає готувати звернення та скарги, а також розглядає можливість судового оскарження.

Чоловік пояснює, що через стан здоров’я йому складно постійно їздити до установ і самостійно проходити всі етапи процедури. Тому правнича допомога стала для нього важливим інструментом у вирішенні проблеми.

Олександр не приховує, що тривале очікування вплинуло на його віру в справедливе вирішення справи. Водночас він продовжує збирати документи й наполягає на тому, що хоче отримати лише те, на що має законне право.

“Я тільки за те, що мені положено. Я ж не те, що прийшов і сказав, як хочу. Я ж по закону”, – пояснює чоловік.

За його словами, він не прагне отримати виплати без законних підстав, а хоче, щоб належні йому питання розглянули відповідно до обставин служби та стану здоров’я.

Чому Олександр вимагає повернути військові виплати

Ще одна проблема, яку намагається розв’язати чоловік, стосується грошового забезпечення за період військової служби.

Олександр Сохов стверджує, що свого часу його внесли до категорії військовослужбовців, які самовільно залишили частину, хоча він перебував на лікуванні. За його словами, через це він не отримував виплат протягом тривалого періоду.

Чоловік розповідає, що відповідні обставини згодом перевіряли, а питання щодо його перебування в СЗЧ вдалося переглянути. За його словами, після розслідування цей статус із нього зняли.

Однак гроші за попередній період, як стверджує Олександр, йому так і не повернули.

“Мені повинні були йти виплати військовослужбовцям. А мені ці виплати за цей період не виплатили”, – говорить він.

За словами чоловіка, йдеться про період тривалістю приблизно до року. Частину цього часу він, як стверджує Олександр, провів у госпіталях, проходячи лікування після поранення.

Наразі він хоче домогтися повернення коштів у законному порядку. За його словами, юрист готує документи для судового розгляду.

Лікування потребує коштів, а питання виплат залишається відкритим

Олександр пояснює, що питання виплат для нього має не лише юридичне, а й практичне значення. Через наслідки поранення він продовжує лікування, а попереду, за його словами, ще кілька медичних втручань.

Водночас чоловік не може повноцінно працювати через фізичні обмеження. Тому невирішені питання щодо інвалідності та грошового забезпечення ускладнюють його повернення до цивільного життя.

Ветеран сподівається, що за допомогою юриста зможе домогтися перегляду рішень і отримати належні йому виплати.

Проте він зізнається, що після тривалого очікування не має впевненості в результаті. При цьому історії інших військових, яким зрештою вдалося відстояти свої права, додають йому надії.

Для Олександра Сохова ця боротьба – не спроба отримати особливе ставлення, а прагнення домогтися законного рішення після служби та поранення.

Поки тривають процедури, чоловік продовжує лікуватися, збирати документи й шукати можливості для подальшого життя.

Читайте також:

Від бойових позицій до риболовлі й домашньої випічки: як ветеран Олександр Сохов із Вільногірська вчиться жити після війни