Історії

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 2 15:30, 7 Травня 2026
“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 1
Максим Тимощук/ фото з особистого архіву батьків

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним. 

Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон: 

“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола. 

Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю. 

Максима поховали 12 листопада 2025 року. 

“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 2
Максим/ фото з особистого архіву батьків

Дитинство: футбол, як головна пристрасть

Максим народився у 1996 році в Ерастівці. 

З дитинства був активним і допитливим. 

“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько. 

Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому. 

“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько. 

З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.

“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько. 

Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором. 

“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік. 

Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами

У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах. 

“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі. 

Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір. 

“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько. 

Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток. 

“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він. 

Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя. 

Максима мобілізували у 2022 році. 

Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині. 

Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією. 

З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів: 

“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько. 

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 3
Максим з побратимом/ фото з особистого архіву батьків

Два дні утримував позицію сам

Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року. 

В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.

“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина. 

Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує. 

“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько. 

6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію. 

Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон. 

“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він. 

Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем. 

“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько. 

За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно. 

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 4
Максим у лавах ЗСУ/ фото з особистого архіву батьків

Понад рік між надією і правдою

Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.

“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати. 

Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.

“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.  

Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.

Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.

Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.

“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина. 

Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.

Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.

Читайте також:

Підписуйтесь

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво фото 3 12:00, 26 Червня 2026
Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво фото 5
Художниця Людмила Шевченко займається розписом футболок / фото, Людмила Шевченко

Після історії про картини та мрію про власну виставку вільногірська художниця Людмила Шевченко відкрила для себе новий напрям творчості. Тепер замість полотен вона розписує футболки, створюючи на тканині унікальні малюнки – від тигрів до українських мотанок. 

Про те, як випадкова пляма дала початок новому захопленню та чому кожна робота займає кілька днів, мисткиня розповіла журналістці Вільногірськ IN.UA

Випадкова пляма, яка змінила творчий напрямок

Про Людмилу Шевченко читачі Вільногірськ IN.UA вже знають як про художницю, яка створює картини від великих до мініатюрних розмірів. За час після нашої попередньої розмови у її творчому житті з’явилося нове захоплення – художній розпис одягу.

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво фото 6
Людмила Шевченко – художниця з Вільногірська / фото, Вільногірськ IN.UA

Ідея народилася несподівано близько двох місяців тому. Під час тренувань на дитячій футболці з’явилася пляма, яку не вдалося вивести звичайними способами.

“Я пробувала, пробувала, нічого з того не вийшло. Тоді вирішила її обіграти малюнком”, – згадує Людмила.

Перший експеримент виявився настільки вдалим, що художниця захотіла продовжити працювати з тканиною. Згодом почала розписувати й інші речі, а знайомі стали звертатися із власними замовленнями.

Малюнки народжуються не фарбами

Особливість робіт Людмили полягає в тому, що вона не використовує традиційні фарби для тканини. Візерунки створюються за допомогою спеціальної техніки вибілювання тканини.

Спочатку художниця наносить ескіз на футболку звичайним білим милом. Потім по контурах поступово працює розчином засобу для очищення Domestos, підбираючи різну концентрацію для отримання світлих і темних відтінків. Завершальним етапом стає закріплення малюнка перекисом водню.

За словами майстрині, такий процес потребує терпіння та уважності до деталей.

“Десь треба зробити лінію товстішою, десь тоншою. Усе виконується дуже акуратно”, – пояснює вона.

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво фото 7
Колаж з готових виробів Людмили / фото, Людмила Шевченко

На створення однієї футболки в середньому йде близько трьох днів.

Від тигрів до мотанок: що просять намалювати замовники

Найчастіше люди звертаються до Людмили вже з готовими ідеями. Вони надсилають фотографії або картинки, які хотіли б бачити на своєму одязі, а художниця переносить їх на тканину.

Серед усіх виконаних робіт найбільше мисткині запам’ятався тигр.

“Мабуть, найбільше сподобався саме перший тигр. Він дуже гарно вийшов”, – говорить вона.

Для себе ж художниця створила футболку із зображенням української мотанки – саме такі національні мотиви зараз надихають її найбільше.

Українська мотанка на футболці Людмили / відео, Людмила Шевченко

Нещодавно Людмила завершила великий проєкт із розпису дванадцяти футболок для юних каратистів. Ідея виникла після того, як тренер сина побачив одну з її робіт і попросив оформити форму для вихованців.

Чому найкраще виглядають чорні футболки

Художниця вже експериментувала з різними кольорами тканини, однак найбільше їй подобається результат саме на чорному одязі.

За її словами, контраст між темною тканиною та світлим малюнком дозволяє створювати особливо виразні зображення. Водночас вона не виключає подальших творчих пошуків і хоче спробувати оформлювати спортивний одяг та речі в українському стилі.

“Хочеться намалювати щось українське, щось пов’язане з нашими традиціями”, – ділиться Людмила.

Картини не залишила, але часу стало менше

Попри нове захоплення, художниця не відмовилася від написання картин. Щоправда, зараз бере пензель до рук переважно тоді, коли є конкретне замовлення.

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво фото 8
Мініатюрна картина художниці / фото, Вільногірськ IN.UA

Часто її роботи замовляють на подарунки до дня народження або інших родинних свят. Через розпис футболок та повсякденні справи часу на власні творчі проєкти стало менше.

Втім, новий напрямок приносить їй задоволення та бажання розвиватися далі.

“Я спробувала – і мені дуже сподобалося”, – каже майстриня.

“Не складайте руки”

На завершення розмови Людмила Шевченко звернулася до жителів громади з простим, але важливим побажанням.

“Не складайте руки, рухайтеся вперед до своєї мети. І тоді все буде добре”.

Історія художниці демонструє: творчість може знаходити нові форми там, де їх зовсім не очікуєш. Іноді для цього достатньо лише випадкової плями на футболці та бажання спробувати щось нове.

Читайте також:

Підписуйтесь

Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою 

Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою  фото 4 12:00, 25 Червня 2026
Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою  фото 9
Марина Стріляна/ фото з особистого архіву героїні

Сонце повільно сідає над Вільногірськими Мальдівами. Жінки заплющують очі й завмирають у шавасані після години практики. Хтось прийшов сюди через біль у спині, хтось – щоб на кілька хвилин втекти від тривог війни, а хтось – просто за компанію з подругою. 

Для Марини Стріляної це вже давно більше, ніж заняття йогою. За кілька років навколо її практик у Вільногірську сформувалася спільнота жінок, які разом займаються спортом, подорожують, підтримують одна одну та знаходять внутрішню рівновагу.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA 

Більше, ніж асани: як змінився погляд Марини на йогу

Коли у 2024 році Вільногірськ IN.UA вперше розповідали історію Марини Стріляної, вона вже навчала містян хатха-йоги. Відтоді минуло кілька років, і сьогодні Марина говорить про практику зовсім інакше.

Якщо колись йога була для неї переважно фізичним навантаженням та розтяжкою, то зараз вона розглядає її як цілу науку. За цей час жінка поглибила власні знання з анатомії, біомеханіки та м’язової роботи, відвідала численні лекції та семінари.

“Я вже підходжу до практики через анатомію, через розуміння того, як працює тіло людини”, – розповідає Марина. 

Та найбільшим викликом для неї залишаються не складні асани, а люди. На заняття приходять учасниці різного віку, фізичної підготовки та з абсолютно різними потребами.

Сьогодні серед її учениць – дівчата від 14 років і жінки віком понад 60 років. Одні прагнуть покращити здоров’я, інші шукають спокою та емоційного відновлення.

Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою  фото 10
Марина з ученицями/ фото з особистого архіву героїні

За словами Марини, більшість людей спершу приходять через проблеми зі спиною, колінами або загальне погіршення самопочуття. Проте згодом знаходять значно більше.

“Кожна знаходить для себе і заспокоєння, і рух, і покращення гнучкості, і силу”, – говорить вона.

Особливо помітним це стало після повномасштабного вторгнення. Серед учениць є жінки, чиї чоловіки служать у війську. Деякі з них приходили на заняття у стані виснаження, апатії чи пригніченості.

“Поступово вони виходили з цього стану. Змінювався емоційний фон, з’являлася енергія”, – пригадує Марина.

Йога, яка стала спільнотою

Останні роки практика вийшла далеко за межі простого захоплення.

Разом із громадською організацією ГО “Бджола” Марина проводить безкоштовні заняття для жінок. Спершу вона не була впевнена, що така ініціатива зацікавить багатьох людей. Проте охочих виявилося настільки багато, що нині частину учасниць доводиться підключати до занять онлайн.

Одним із найвідоміших проєктів стали практики на Вільногірських Мальдівах. Спочатку це була ідея зняти красиве відео до Міжнародного дня йоги, але поступово такі заняття перетворюються на окрему традицію.

Заняття на Вільногірських Мальдівах/ відео ГО “Бджола”

Втім, самі учасниці кажуть, що цінують не лише фізичні вправи.

За кілька років навколо занять сформувалося справжнє коло підтримки. Жінки разом їздять на екскурсії, катаються на велосипедах, відвідують сауну, знайомлять між собою дітей та підтримують одна одну у складні моменти.

“Ми вже дружимо сім’ями. Це більше схоже на велику родину”, – каже Марина.

Йога – не лише про гнучкість

За словами викладачки, одним із найпоширеніших міфів залишається переконання, що йога підходить лише дуже гнучким людям.

Насправді ж практика адаптується під можливості кожної людини.

“Люди працюють у тому діапазоні, в якому їм комфортно. Не через біль і не через надзусилля”, – пояснює вона.

Саме тому в одній групі можуть комфортно займатися і підлітки, і жінки старшого віку.

Кожне заняття завершується медитацією та звукотерапією. Для цього Марина використовує спеціальні музичні інструменти. Деякі жінки приходять навіть не на фізичну практику, а лише на фінальне розслаблення – шавасану та звукову медитацію.

Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою  фото 11
Йога на Вільногірських Мальдівах/ фото з особистого архіву героїні

Мрїї, які ще попереду 

Серед майбутніх планів Марини – організація власних ретритів. Вона також мріє відвідати Індію та Балі, щоб ближче познайомитися з культурою йоги та навчанням у спеціалізованих школах.

Втім, головне бажання залишається незмінним – щоб якомога більше людей відкривали для себе практику без страху та упереджень.

“Йога підходить абсолютно всім. Боятися почати точно не потрібно”, — переконана вона.

Коли заняття закінчується, на Вільногірських Мальдівах знову чути лише шум вітру. Але для тих, хто щойно підвівся з килимків, ця тиша вже звучить зовсім інакше.

Читайте також:

Підписуйтесь

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво фото 5
Історії

Від картин до футболок: як вільногірська художниця перетворює звичайний одяг на мистецтво

Після історії про картини та мрію про власну виставку вільногірська художниця Людмила Шевченко відкрила для себе новий напрям творчості. Тепер замість полотен вона розписує футболки, […]

12:00, 26.06.2026 Діана Попович
Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою  фото 6
Історії

Як Марина Стріляна обʼєднала десятки жінок у Вільногірську задля занять йогою 

Сонце повільно сідає над Вільногірськими Мальдівами. Жінки заплющують очі й завмирають у шавасані після години практики. Хтось прийшов сюди через біль у спині, хтось – […]

12:00, 25.06.2026 Єва Буянова
“Не навчишся – звільнимо”: історія Олександра Повстеня, який усе життя шукав нові можливості фото 7
Історії

“Не навчишся – звільнимо”: історія Олександра Повстеня, який усе життя шукав нові можливості

Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але […]

14:00, 18.06.2026 Діана Попович
“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 8
Історії

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава 

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто […]

12:00, 12.06.2026 Єва Буянова
“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 9
Історії

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його […]

12:00, 11.06.2026 Єва Буянова