Турбота, що зігріває з перших днів життя: вільногірки передали вишиванки до пологового будинку Дніпра

Упологовий будинок Дніпра було передано вишиті сорочки, створені майстринями з Вільногірська в рамках волонтерської акції “Народжені у вишиванках Непереможні!”. Ця акція організована “Розмовним клубом “Файно”та приурочена до Дня Вишиванки, який традиційно відзначають у третій четвер травня.

Як вільногірські майстрині долучилися до акції

Майстрині з Вільногірська стали частиною всеукраїнського волонтерського руху, який щороку об’єднує людей навколо створення національного одягу для малюків. Вони зазначають, що така робота – це не просто рукоділля, а спосіб зберегти культуру та підтримати українські сім’ї у складні часи.

Серед тих, хто працював над вишиванками у Вільногірську, були Борщ Світлана, Овчаренко Олена, Дудник Наталя, Мусієнко Оксана, Єщенко Алла. Також є ті, хто не вишивав, а в’язав, це Марчук Світлана та Гречко Вікторія.

Одна з учасниць акції Світлана Борщ розповіла, що дізналася про акцію ще минулого року та охоче долучилася до процесу.

“Я питала, чого ніхто цього року не вишиває? Виявилося, що вишивають, і повинні передати роботи у Дніпро. Дізналася, скільки залишилося льоль, і взяла сім для вишивання,” — розповіла Світлана.

За її словами, вона вишивала приблизно одну льолю на день, тож весь процес зайняв близько тижня.

Світлана Борщ зазначила, що її надихнула ця акція, адже вона б раділа, якби подібний подарунок отримали її діти.

“Мені було б приємно, якби хтось подарував моїм дітям вишиту сорочечку, коли вони народилися,” — сказала вона.

“Народжені у вишиванках Непереможні!” – збереження традицій через волонтерство

Ініціатива має на меті не лише підтримку немовлят у їхні перші дні життя, а й популяризацію традиції вишиванки як символу української культури. У межах акції майстрині з різних міст об’єднуються для створення вишитих сорочечок, які дарують новонародженим.

До Дня Вишиванки волонтери особливо активно працюють над виготовленням льоль, щоб кожен малюк міг отримати свій перший національний символ ще в пологовому будинку.

Вишиванка – символ спадковості та єдності

Традиція вишиванки передається з покоління в покоління, символізуючи родинний зв’язок, добробут і захист. У давнину вишиті сорочечки для немовлят створювали з особливою увагою, адже вони мали оберегову функцію.

Кожен орнамент, що з’являється на льолях, має своє значення. Вишиті символи можуть уособлювати добру долю, захист або зв’язок поколінь.

Вільногірські майстрині вклали у свою роботу любов та майстерність, щоб кожна дитина отримала часточку національної спадщини.

Спільна мета – збереження традицій та єднання українців

Організатори наголошують, що вони прагнуть зробити акцію ще масштабнішою, щоб у кожному місті, селі чи містечку знаходилися майстрині, які готуватимуть сорочечки для немовлят.

“Наша мета – не тільки подарувати вишиванку новонародженим, а й зберегти традиції, нагадати про силу українського духу та підтримати нашу культуру,” — зазначають організатори.

На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його від’їздом на війну.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

“Вона впала між нами. Я зрозуміла, що це поганий знак. А він каже: “Мамо, викинь її в сміття. Я повернуся з війни і заміню всі три гачки””, – згадує жінка. 

Додому він вже не повернувся. 

Хлопчик, який перечитував усі підручники

Віталій виріс без батька. Поки мати працювала, ним займалася бабуся. До дитячого садка він майже не ходив, але коли настав час йти до школи, уже добре читав і писав. Тому навчання давалося йому легко. 

Коли в школі видавали підручники на новий навчальний рік, більшість дітей відкривала їх лише у вересні. Віталій же перечитував усі книги ще під час літніх канікул.

“Ляжуть вони з бабусею на ліжко, і він їй читає історію, географію, усе підряд. Він усе знав. Багато знав і пам’ятав”, – каже мати. 

Особливо хлопець любив математику. Брав участь в олімпіадах, відвідував факультативи, займався в різних гуртках.

“Коли зʼявилися калькулятори, то йому вчитель математики дозволяв навіть на уроках ним користуватися. Не тому, що він не міг рахувати, навпаки, у нього голова працювала як калькулятор сама. А для того, щоб швидше рахувати. Ми йому спеціальний калькулятор навіть для цього купили”, – розповідає пані Ганна.

На початку 1990-х сім’я переїхала до села. Для багатьох підлітків це могло б стати покаранням, але не для Віталія. Йому подобалося працювати на землі.

У нього була власна грядка, де він садив овочі, доглядав рослини і спостерігав, як вони ростуть.

“Він марив землею. Любив у ній копатися, любив щось садити, любив полоти”, – згадує матір. 

У той час він підробляв на польових роботах, допомагав дорослим і намагався заробити свої перші гроші.

Той, хто завжди допомагав 

Пізніше Віталій став токарем. Спочатку навчався у вітчима, але багато чого освоїв сам. І дуже швидко став майстром, якого знали далеко за межами підприємства.

“Дуже добрий токар. Токар від Бога”, – каже пані Ганна. 

До нього зверталися люди з різними деталями та механізмами. Якщо інші казали, що зробити неможливо, Віталій шукав рішення.

Його неодноразово переманювали на нові місця роботи, пропонуючи кращі умови. Репутація майстра працювала краще за будь-яку рекламу.

Утім, найбільше люди запам’ятали не його професію. Віталій завжди допомагав іншим. Якщо бачив сусідку з важкими пакетами, заносив покупки додому. Якщо хтось не міг відкрити гараж, то приходив і лагодив замок.

Мати усміхається, згадуючи, як іноді сварила його за надмірну доброту. Особливо тоді, коли він вступався за жінок. 

“Не міг переносити, коли когось з жінок ображають. Обов’язково втручався. Я йому казала: “Віталію, ти колись через це по голові отримаєш”. А він тільки сміявся”, – згадує мати. 

Допомагав чоловік не лише людям. 

Віталій дуже любив тварин. У гаражі він облаштував прихисток для бездомних котів. Узимку поставив буржуйку, щоб тварини не мерзли. Щодня приходив їх годувати.

А ще їздив на риболовлю. Іноді не стільки для себе, скільки для котів.

“Він спеціально ловив дрібну рибу. А коти його зустрічали. От просто уявіть: двадцять-тридцять котів біжать йому назустріч, хвости догори, усі нявкають”, – каже пані Ганна. 

Також він захоплювався мотоциклами.

“Особливо йому подобалося їх ремонтувати”, – згадує мати. 

Залюбки переглядав фільми. Найбільше подобалися “Втеча з Шоушенка”, “Перл-Харбор”, “Останній самурай”, “Зелена Міля” та “Гладіатори”. 

“Я піду воювати”

У лютому 2022 року Віталій сам прийшов до військкомату. Матір про це спочатку навіть не знала. Вона думала, що син збирає тривожну валізу, як і тисячі інших українців. Лише згодом дізналася, що він сам пішов за повісткою.

“Я кажу: навіщо ти це зробив? А він відповів: “Я маю захистити тебе, свою землю і тих дітей за стінкою (ред. дітей сусідів). Якщо прийдуть сюди – буде погано””.

Перед від’їздом Віталій поводився так, ніби попереду була звичайна дорога. Жартував, допомагав матері, намагався не показувати хвилювання.

Напередодні він попросив підстригти його. Після ванни вийшов усміхнений і, як завжди, почав заспокоювати маму.

“Я кажу: “Віталію, коли ти вже поправишся? Ще на війну підеш, зовсім худий станеш”. А він сміється: “Мамо, не переживай. Я худий – це навіть добре. Сховаюся за деревом, і мене не видно буде””.

У день від’їзду Віталій попросив мати не проводжати його до місця збору.

“Не ходи туди. Не треба плакати, кричати, утримувати мене. Проведеш мене вдома і будеш чекати”.

Вона пообіцяла, що залишиться вдома. Коли він уже стояв на порозі з рюкзаком за плечима, обійняла його. Саме тоді між ними впала частина старої вішалки.

Віталій тільки сказав:

“Мамо, викинь її. Я повернуся і все полагоджу”.

Він вийшов із дому, а вона дивилася у вікно.

“Він увесь час обертався, махав мені рукою, посилав повітряні поцілунки. Потім повернув за клінікою. І більше я його не бачила”.

На війні Віталій залишався таким самим – уважним до інших і турботливим щодо матері.

Телефонував нечасто, але щоразу намагався її заспокоїти.

“Каже: “Не хвилюйся за мене. У мене все добре. Я не голодний””, – згадує жінка. 

День, коли все змінилося 

10 квітня 2022 року Віталій не вийшов на зв’язок. Спочатку мати намагалася себе заспокоїти. Потім почала хвилюватися дедалі сильніше.

У ніч із 11 на 12 квітня вона прокинулася від дивного відчуття. 

“Серце у груднях наче затріпотіло. У мене такого ніколи не було. Я зрозуміла, що сталася біда”.

Через кілька днів до її будинку під’їхала машина. Ганна побачила військових ще здалеку.

“У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що це до мене”.

Вона майже не пам’ятає тих хвилин. Каже лише, що ноги підкосилися.

“Я не кричала. Не плакала. Просто впала на коліна”.

Віталій Цой загинув у квітні 2022 року. Йому було 42 роки. Посмертно нагороджений орденом “За мужність”.

Читайте також:

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 року. Замість очікування відповідей від офіційних установ, жінка активно долучається до мирних акцій, щоб привернути увагу до проблеми зниклих безвісти та полонених захисників. Також вона організувала першу мирну акцію на підтримку безвісти зниклих у своїй громаді. 

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA.

Від акцій у столиці до ініціативи в Божедарівській громаді 

Брат Наталії – Володимир – до війни був життєрадісним, добрим та завжди готовим прийти на допомогу. У 2022 році він добровільно став на захист України, у 2023 році отримав поранення на Донеччині, але повернувся до лав ЗСУ. З серпня 2025 року Володимир перестав виходити на зв’язок з близькими. Сьогодні родина живе надією на його повернення.

25 вересня 2025 року Наталія вперше взяла участь у мирній акціі на Майдані Незалежності. Там вона побачила велику кількість людей, чиї близькі зникли на Донеччині. Це спонукало її продовжувати боротьбу.

“Ми — голос безвісти зниклих, тих, хто не може говорити”, — каже Наталія. 

Наступна мирна акція відбулася 25 жовтня 2025 року в Києві. Згодом Наталія почала їздити на мирні акції до Кам’янського. 

Одного разу, повертаючись додому після чергової акції, Наталія поставила собі питання: “А чому ми не можемо робити це у себе в громаді?”. З цього почалася організація мирних акцій у Божедарівці. 

“Це було важливим рішенням, тому що деяким людям, наприклад стареньким батькам, важко їхати в великі міста на мирні акції”, — каже Наталія. 

Перша акція відбулася у лютому 2026 року. Попри побоювання організаторів щодо невеликої кількості учасників, акція пройшла успішно. 

На наступній акції людей було вже більше. Наталія згадує:

“Були такі родини, в яких на момент, коли ми робили першу мирну акцію, не було безвісти зниклих дітей. Потім, коли була вже друга акція, в них пропали діти. Коли ось третя була, люди вже нові попідходили, тому що у них теж сини зникли безвісти”. 

Віра, що сильніша за тишу

Попри невідомість, яка триває вже десять місяців, Наталія не припиняє вірити у свого брата. Вона переконана, що його оберігає родинний янгол-охоронець — їхня мама, якої не стало одинадцять років тому. Ця віра дає їй сили рухатися далі, навіть коли офіційні структури не дають жодних новин. 

Одного разу Наталія побачила сон, який став для неї особливим символом:

“Я приїхала додому, стояла у ванній, і чую, хтось зайшов. Повертаюсь — зайшов мій брат, одягнений не у форму, а в той спортивний одяг, який так любив. Я питаю: “Ти повернувся?”, а він відповідає: “Так”. Я запитала, чи назавжди, і він підтвердив. Коли він обійняв мене, я відчула, як б’ється його серце. Коли я прокинулася, то фізично відчувала цей дотик і стукіт його серця”. 

Для Наталії цей сон став підтвердженням того, що її брат живий. Вона звертається до нього зі словами любові та надії, пам’ятаючи, як він не любив, коли вона плакала:

“Можливо для когось ти безвісти зниклий, а для мене ти герой, якого ми чекаємо додому. До нашої сімʼї, де ми тебе дуже сильно любимо”. 

Та додає: 

“Ми чекаємо кожного безвісти зниклого та полоненого Захисника з нашої Божедарівської громади до рідного дому. І памʼятаємо кожного Захисника, який віддав життя, захищаючи нашу Батьківщину”. 

Родина Володимира, його маленька племінниця та племінник, якого назвали на честь дядька, продовжують щодня чекати на свого захисника. І ця щоденна віра, як каже Наталія, є набагато сильнішою за ту тишу, яка супроводжує родини безвісти зниклих. 

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського