Вільногірськ моє друге рідне місто: історія переселенця з Херсонщини

Вільногірськ моє друге рідне місто: історія переселенця з Херсонщини фото 4 19:30, 3 Липня 2024
Андрій Підмогильний
Андрій Підмогильний з командою Червоного Хреста: історія переселенця/ фото архів Андрія Підмогильного

Вільногірськ, як і багато інших міст в Україні, з початку повномасштабного вторгнення став другим домом для людей, які вимушені були покинути свої домівки через війну. Ці люди привезли з собою свій життєвий досвід, свої ідеї та, часто, бажання робити позитивні зміни на новому місці. Одним з таких людей став Андрій Підмогильний, який вимушений був виїхати з рідного Бериславу, що на Херсонщині, та знайшов свій другий дім у Вільногірську. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Історія переселенця з Херсонщини

Місто Берислав для Андрія Підмогильного та його сім’ї було домом, він народився там, здобув освіту, працював та проходив сходинки кар’єрної драбини на Бериславському машинобудівному заводі. Втім, повномасштабна війна та її наслідки не обійшли родину чоловіка стороною. Вони мали виїхати зі свого дому та шукати прихистку в іншому місці. 

«Повномасштабне вторгнення я зустрів у відряджені. Потім вже я знаходився із сім’єю у Бериславі. Але так сталося, що мій син потребував термінової медичної допомоги. На той час ми у місті не могли її отримати. Тому довелося евакуюватися. По роботі я об’їздив всю Україну, був у багатьох містах. Але у Вільногірську у мене був товариш. Тому так склалося, що приїхав сюди. І тут залишився. Мені зустрілися добрі люди, які помогли», — розповідає Андрій.

На новому місці Андрій не зміг сидіти склавши руки. Чоловік розповідає, що до Вільногірська тоді приїжджало багато людей, які тікали від війни. Хтось планував залишитися, а хтось був лише проїздом. Виїжджати з дому за таких обставин та їхати в пошуках безпечного місця це великий стрес. Тож багато людей потребували підтримки. З бажання допомогти переселенцям почалася волонтерська діяльність Андрія. На початку, він це робив власними силами, але згодом ця діяльність стала розростатися.

«Ці люди, які приїжджали сюди спочатку, тікали від російської агресії. Коли я їх побачив, побачив дітей та їх очі, які вперше за кілька місяців вийшли з підвалів та побачили небо без снарядів. Тоді я почав допомагати. Спочатку я допомагав людям шукати квартири, зустрічав їх, забирав, відвозив», — згадує чоловік.

Вільногірськ моє друге рідне місто: історія переселенця з Херсонщини фото 2
Волонтер Андрій працює з дітьми/ фото архів Андрія Підмогильного

Волонтерська діяльність

Згодом така активна діяльність призвела до того, що Андрію запропонували стати офіційним волонтером у Червоному Хресті. Він погодився та продовжив допомагати людям вже у складі організації, що робить і до тепер. У чоловіка є багато планів та ідей щодо теперішніх та майбутніх активностей, які вин реалізовує разом з іншими волонтерами. Їх кількість постійно розширяється, залучає до себе переселенців та місцевих мешканців. Чим більше існує активностей, тим більше говорять про Андрія та його команду. А така відомість спонукає й інших людей стати частиною цього процесу. 

«Поки ми є частиною Кам’янської організації Червоного Хреста, але працюємо над тим, щоб створити осередок у Вільногірську. Також хочемо зробити тут волонтерський молодіжний центр для дітей, щоб їм було чим зайнятися. Поки літо ми займаємося спортивними активностями. На базі 3-ї школи у нас є баскетбол, волейбол, бадмінтон, футбол тощо. Всі охочі можуть доєднатися до цього, це абсолютно безплатно», — поділився Підмогильний.

Крім постійних активностей, волонтери також влаштовують заходи для містян на гостей міста. Наприклад, два роки підряд вони готували свято на День захисту дітей. Там були естафети, конкурси та подарунки. Чоловік пояснює, що вони готували це свято таким чином, щоб всі отримали задоволення. Якісь активності вдається реалізувати власними силами, з якимись допомагають донори або місцеві мешканці. 

«Зараз ми знаходимося на базі 15 Бульвару. Дякую міській раді, яка нам допомагає, також отцю Вадиму. Частина нашої площі розташована у Церкві, нам її безплатно надали. Ми там відкрили соціальний гардероб. Люди, які мають потребу в одягу, можуть прийти та безплатно отримати його у нас. Там є все, від народження та до будь-якого віку, на всі потреби. Зараз набираємо ще штат волонтерів, які зможуть там частіше працювати», — розповів Андрій.

Потребуючі допомоги можуть звертатися до Червоного Хреста

Андрій наголошує, що люди, які потребують допомоги, можуть звертатися до його команди. Адже вони працюють над тим, щоб зробити Вільногірськ кращим для всіх та підтримати тих, хто потрапив у складні життєві ситуації. Волонтерство може бути складною задачею, особливо, якщо робити це протягом довгого періоду часу. Але також це те, що необхідно людям. 

«Волонтерство це є безкорисна допомога. Волонтери віддають частину себе та частину свого життя та присвячують його допомозі іншим. Людям треба бути трошки добрішими та намагатися допомагати іншим за можливості. Якщо є у вас якісь 20, 30 хвилин або година, ви можете їх витратити на допомогу тим, хто цього потребують, зробіть це», — ділиться волонтер.

Крім планів щодо відкриття осередку Червоного Хреста та молодіжного центру у Вільногірську, чоловік також хоче проводити більше активностей для дітей та їх родин. Наприклад, однією з ідей є проведення безплатних кіносеансів для мешканців та гостей міста. Андрій розповідає, що хоче й надалі працювати над тим, щоб зробити місто кращим. Адже воно стало не просто тимчасовим прихистком для його родини, а другим домом. 

Вільногірськ моє друге рідне місто: історія переселенця з Херсонщини фото 3
Активності для дітей/ фото архів Андрія Підмогильного

«Вільногірськ став для моєї сім’ї другим рідним містом, воно прихистило мене та мою родину в той час, коли ми цього дуже потребували. Я вже став частинкою нашого міста. Я навіть кажу вже не цього, а нашого. Я працюю та роблю все, щоб воно було краще зараз й у майбутньому. Хочу працювати ще більше для цього. Дуже хочу, та думаю, що  в мене вийде. Будемо старатися та розвивати нашу організацію», — каже Андрій Підмогильний.

Читайте також:

Підписуйтесь

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці фото 5 15:00, 5 Лютого 2026
«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці фото 4
Надія Чирва та її опікуни / фото Вільногірськ IN.UA

У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом зі своєю доглядальницею Людмилою Нечепуренко — жінкою, яка прийшла допомогти, а залишилася назавжди.

В гості до жінок завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA.

“Я з тими людьми знайшла спільну мову”

Почесна громадянка Вільногірська, багаторічна працівниця культури, засновниця міського музею та людина, яка десятиліттями збирала й берегла історію громади — Надія Чирва сьогодні майже не виходить із дому. Через стан здоров’я вона втратила можливість самостійно пересуватися, тож потребує постійної допомоги й догляду. Саме тому до неї в гості завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA — керівниця проєкту Альона Щекодіна та SMM-менеджерка Анастасія Бондар. Вони прийшли не лише, щоб почути спогади про місто, а й побачити, як живе людина, чий внесок у громаду складно переоцінити. Поруч із Надією Чирвою — Людмила Нечепуренко, жінка, яка з часом стала для неї значно більшою, ніж просто помічницею.

Людмила Нечепуренко — кухарка за фахом, у минулому багато років працювала на скляному заводі.

Вона допомагає не лише Надії Чирві. Є й інші люди, які потребують догляду: комусь треба приготувати їжу, комусь — просто побути поруч.

 Її шлях до Надії Чирви почався з простого прохання — приходити раз на тиждень і готувати їжу.

Людмила не називає себе героїнею. Вона говорить просто — так, ніби пояснює очевидне:

Є такі люди, які мало з ким знаходять спільну мову. То я з ними знайшла спільну мову”, — каже вона.

Життя привело її сюди не за планом, а за обставинами: “Так склалися життєві обставини, що я потрапила сюди”.

І додає: психологічно їй не важко. Бо між ними — обмін.

Ми обмінюємось енергією. Це правда. Вона мені як рідна мати, а я їй — як дочка”, — говорить Людмила.

Вдячність, яка наповнює

Соціальна працівниця Альона Галушко регулярно допомагає пані Надії та іншим людям, які потребують сторонньої підтримки. Вона часто ходить по інстанціях, вирішує побутові й документальні питання, тому дні бувають виснажливими.

Буває, що після тривалих справ і черг вона приходить втомленою, але завжди намагається залишатися у внутрішньому балансі.

На запитання, за що вона вдячна Надії та іншим людям, яким допомагає, відповідає несподівано:

Я вдячна їм за те, що вони вдячні мені. Мене це наповнює”.

Для неї важливо чути щирі слова — що допомога потрібна, що все зроблено так, як людині добре.

Руки працюють, голова працює, ноги — ні

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці фото 5
Надія Чирва / фото Вільногірськ IN.UA

Надія Чирва говорить повільно, з паузами, але дуже чітко. Вона все пам’ятає. Вона мислить. Вона пише.

Пише — сама. Без перекладачів, без спеціальних програм.

Яким перекладачем? Просто головою. У мене все в голові. Слух, пам’ять — усе є”, — усміхається вона.

Руки в неї працюють добре. А от ноги — ні.

Після падіння випав диск, і не все вдалося відновити.

Ноги не роблять. Я не можу десь піти. Мені важко. Але голова робить гарно”, — каже Надія. І в цій фразі — вся вона.

Побут без прикрас

День у них починається з догляду: гігієна, приготування їжі, покупки. Надія Чирва має улюблені страви — капусняк, пюре, голубці. Їсть добре, і це для Людмили — важливий показник.

Найскладніше — ночі. Надія часто спить удень і не спить уночі. Людмила зізнається: іноді вдається поспати лише чотири години. Але скарг майже не звучить — більше турботи й гумору.

У холодні дні вони рятуються духовкою, грілками та кількома ковдрами. 

Пані Надія каже прямо: “Я без неї жити не можу”.

Поруч із Людмилою вона почувається спокійніше, захищено. Саме спокій Надія називає головною зміною в житті.

Втім, є і труднощі. Найболючіше питання — засоби догляду. Памперси доводиться купувати власним коштом, підібрати розмір складно, а державна підтримка — мінімальна.

Коли слова не читаються — читають удвох

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці фото 6
Людмила Нечепуренко / фото Вільногірськ IN.UA

Надія багато пише від руки. Вірші, спогади, думки. Її почерк — живий, швидкий, інколи важкий для прочитання.

Тоді поруч сідає Людмила. Вони читають разом. Перечитують. Згадують.

А як же, ми всі читаємо. І вона, і я”, — усміхається Людмила.

Є моменти, коли слова надто особисті. Коли рядки болять. Тоді вони плачуть удвох.

Особливо емоційно було, коли Надія читала вірш, присвячений Людмилі.

У ньому вона назвала її своєю донькою. Цей момент журналістка згадує окремо:

Під такі особисті, щемкі моменти вони обидві плакали. Я не могла залишитися байдужою”.

Книжка, яка “зайшла”

Попри біль і втому, Надія жартує. Про книжки, які “зайшли”, про пам’ять, яка тримається.

Вона любить читати. І коли говорять про улюблений вірш, зупиняється.

Я зараз буду плакати…”, — каже вона і просить хвилинку підготуватися.

Світло, яке не вимикають відключення

Коли в домі немає світла, вони запалюють ліхтарик і читають Біблію. Коли холодно — зігріваються разом.

У цій квартирі важко. Але тут дуже тепло. 

Було відчуття такого спокою, наче ми обмінялись енергією. Вони дуже світлі, дуже добрі жінки. Складається враження, що вони знайшли одна одну”, — каже представниця редакції.

Гордість і вдячність

Це не історія про жалість. Це історія про вибір.

Про двох жінок, які не залишилися на самоті — кожна по-своєму.

Мене вони дуже сильно вразили. Я пишаюсь тим, що змогла познайомитись із ними особисто. І я дуже пишаюсь такою чудовою жінкою, як пані Надія Чирва”, — ділиться журналістка.

І саме це відчуття — гордості й тихої поваги — залишається з нами після цієї історії.

Попри вік і стан здоров’я, Надія Чирва залишається світлою і відкритою людиною. Вона пише вірші, читає, цікавиться людьми. Людмила ж зізнається: турбота про Надію допомогла їй самій пережити непрості моменти в житті.

Ми як дві самотності, які знайшли одне одного”, — кажуть вони.

І в цій простій фразі — вся суть їхнього спільного життя.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 6 17:40, 9 Грудня 2025
“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 7
Надія Цуркан за роботою / фото з архіву Надії Цуркан

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 8
Робота на склянному заводі / фото з архіву героїні

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 9
Робота в кришталевому цеху / фото з архіву героїні

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 10
Надія Цуркан з колективом склянного заводу / фото з архіву Надії Цуркан

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 11
Троянди з кришталю / фото надала Надія Цуркан

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

Підписуйтесь

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці фото 7

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці

У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом […]

15:00, 05.02.2026 Діана Попович
“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську фото 8
Історії

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли […]

17:40, 09.12.2025 Діана Попович
Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 9

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську

Волонтер і донор із Франції на ім’я Стефан, який раніше допомогав будувати притулок для котів “Пухнастий батальйон”, уперше особисто приїхав до Вільногірська. Його візит став […]

Малюнки, глина і тканина: як дитяча фантазія оживає в руках юного митця з Вільногірська фото 10
Історії

Малюнки, глина і тканина: як дитяча фантазія оживає в руках юного митця з Вільногірська

11 річний Федір має мрію — стати професійним художником і колись організувати власну виставку. Творчі роботи хлопчика вже можна побачити на шкільних виставках у ліцеї, […]

15:29, 07.07.2025 Діана Попович
Вадиму Коваленку посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин Вільногірської територіальної громади” фото 11

Вадиму Коваленку посмертно присвоєно звання “Почесний громадянин Вільногірської територіальної громади”

Вадим Коваленко отримав подвійний удару ворожого БпЛА “Ланцет”, під час виконання бойового завдання у 19 травня 2025 року, а 28 травня Вадим помер у лікарні. […]