«Часто роблю напис «я завжди поруч»: як змінилася тематика татуювань через війну

«Часто роблю напис «я завжди поруч»: як змінилася тематика татуювань через війну фото 2 14:57, 9 Квітня 2024
Татуювальниця
Анастасія Михайлова робить тату/ фото Анастасія Михайлова

25 річна художниця-графістка Анастасія Михайлова вже понад шести років працює тату майстринею. Дівчина у 19 років відтворила свою першу роботу на тілі подруги, це були симетричні написи на щиколотках. Війна вплинула й на тематику татуювань, наразі до майстрині звертаються вільногірці з проханням зробити національні символи України та напис почерком близької людини «я завжди поруч». 

Більше про мистецтво татуювання журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла майстриня Анастасія Михайлова.

Символічні тату робить жителька Вільногірська

Захоплення до тату з’явилося після переглядів фільмів, де американські підлітки робили свої перші тату, про які їх батьки не знали.

«Фільми надихнули. До того ж одна моя знайома сказала мені, що сам факт того, що я малюю – це унікально, але якщо мій талант буде обмежений малюнками на стінах моєї кімнати, то розвиток цим і обмежиться. Треба робити те, що люди забажають купувати. Мабуть, саме тоді я і загорілася цією ідеєю стати тату майстринею», — ділиться художниця-графістка Анастасія Михайлова.

Першою клієнткою майстрині початківиці стала шкільна подруга. У 2018 році  студентки спробували вивести невдале тату. На той час в Анастасії вже було необхідне обладнання.

«На той час я навчалася лише на штучній шкірі, моя подруга захотіла тату саме від мене і сказала, що довіряє мені. Саме тоді я спробувала це вперше на людині. Це були симетричні написи на щиколотках, вона з ними ходить досі», — ділиться майстриня тату.

Згодом Анастасія переїхала до Литви, де пів року працювала у студії. Там вона отримала практичні навички майстрині.

«Теоретичну частину я черпала з інтернету, а от досвіду я набрала саме в Литві. У студії, де я працювала, були класні колеги, вони мені все підказували. Так, мені пощастило, я отримала свій перший неоціненний досвід роботи у колективі та прокачала свої навички до гідного рівня», — розповідає Анастасія.

За шість років  художниця-графістка зробила понад 2 тисячі татуювань. Частіше звертаються  чоловіки.

«Часто роблю напис «я завжди поруч»: як змінилася тематика татуювань через війну фото 2
Чоловіче татуювання / фото Анастасія Михайлова

«На мою думку, через те, що саме чоловіки бажають виглядати більш мужньо. У них немає заборон зі сторони сім’ї. До речі, чоловіки простіше  обирають ескіз», — ділиться майстриня.

Жінки більш терпимі до фізичного болю, вони менші за чоловіків, тому робота на одному і тому самому місці у жінок займає менше часу, ніж у чоловіків. Проте жінки більш мінливі, тому часто обирають дрібні роботи. Також багато дівчат не мають змоги зробити тату, бо чоловік чи хлопець забороняє, зауважила Анастасія Михайлова.

Тату з національними символами: витвір мистецтва

У своїй роботі  Михайлова використовує техніку віпшейдінг — спосіб внесення фарби під шкіру, коли голка залишає після себе пікселі і виходить наче дрібнодисперсні точки, які на відстані 1-2 міліметрів виглядають, як цільні тіні, але при цьому зблизька видно хід голки.

Анастасія каже, що це схоже на штрихування у малюнку.

Фарби майстриня використовує сертифіковані, спеціальні для тату. Фаворитом для майстрині серед чорного кольору є Dynamic Triple Black. 

«Ця фарба дуже концентрована, тому вноситься у шкіру дуже швидко, але з нею треба працювати дуже обережно, щоб на роботі не було синього відтінку. Як і в операційній, у мене немає нічого стерильного, але як і там, я використовую барʼєрний захист для частин обладнання, які не піддаються стерилізації це обмотка на проводах, спрей-батлі, столі, машинці. Використовую одноразові предмети: голки, капси для фарби та термічну стерилізацію для знімних частин машинки», — розповідає тату майстриня.

Найскладнішими, а натомість найцікавішим роботами Анастасія вважає перекриття старих або невдалих робіт. Вони вимагають нестандартного підходу до підбору ескізу, а також теоретичних знань, щодо накладання фарб одна на іншу і як це буде виглядати загоєним. Тривалість одного сеансу в середньому три години.

«Я можу зробити тату за 10 хвилин. Але є такі випадки, коли ми дуже обмежені у часі, наприклад із військовими. Клієнт хоче зробити масштаб, тоді я звісно йду йому назустріч та ми працюємо до упору, зазвичай це близько 10 годин чистої роботи», — говорить художниця. 

Анастасія більшість часу живе та працює у Вільногірську. Також кожні два тижні їздить до Харкова робити татуювання. Каже, тематика тату через війну змінилась. 

«Я зробила велику кількість національних символів: герб, прапор, калина, бавовна, козаки, битви, вперше робила вишивку, часто роблю тату почерком близької людини для клієнта, як, наприклад, напис «я завжди поруч». Обставини, в яких ми живемо, дуже вплинули на тату культуру та її розвиток. Українське татуювання набуло автентичних та виражених елементів та образів», — ділиться художниця-графістка Анастасія Михайлова.

«Часто роблю напис «я завжди поруч»: як змінилася тематика татуювань через війну фото 3
Татуювальниця/ фото Анастасія Михайлова

Читайте також:

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 3 15:30, 7 Травня 2026
“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 4
Максим Тимощук/ фото з особистого архіву батьків

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші часи. Максим назавжди залишиться в пам’яті Вільногірська та рідної Ерастівки молодим і непереможним. 

Детальніше читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA.

Півтора року родина шукала Максима. Їздили по містах, зверталися до штабів, виходили на акції, вірили, що він живий. Аж поки не задзвонив телефон: 

“Мені подзвонив слідчий з Черкас, сказав, що є збіг ДНК. Наш Максим знаходиться в моргу як безіменний”, — згадує батько Микола. 

Ця розмова поставила крапку в довгому очікуванні і водночас відкрила новий етап болю. 

Максима поховали 12 листопада 2025 року. 

“Біль все ще не відходить”, — тихо каже батько.

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 5
Максим/ фото з особистого архіву батьків

Дитинство: футбол, як головна пристрасть

Максим народився у 1996 році в Ерастівці. 

З дитинства був активним і допитливим. 

“Він такий був шустрий. Вірші любив, запамʼятовував добре”, — згадує батько. 

Міг годинами дивитися мультфільми, а потім переказувати їх майже дослівно. Ріс серед друзів, багато часу проводив на вулиці, грався з дітьми біля дому. 

“Шкоди ніколи не робив, завжди був слухняним”, — додає батько. 

З дитинства Максим захоплювався спортом, особливо футболом. Грав у шкільній команді, їздив на змагання, слідкував за матчами і знав майже всі команди та гравців.

“Футбол для нього — це святе було”, — каже батько. 

Це захоплення з часом переросло у мрію: Максим хотів стати футбольним коментатором. 

“Казав: вивчусь і буду диктором футбольним”, — розповідає чоловік. 

Навчання, перші кроки у дорослому житті і TikTok між обстрілами

У школі Максим завжди брав участь у виступах та конкурсах. 

“Він дуже артистичний був, у нього все виходило”, — згадують знайомі. 

Після школи Максим вступив до технікуму у Вільногірську на металургійний напрям. Це був свідомий вибір. 

“Сказав: або буду металургом, або взагалі не буду вчитися”, — розповідає батько. 

Навчався добре, отримував стипендію, а під час канікул сам знаходив підробіток. 

“Не сидів просто так — пішов і знайшов роботу”, — каже він. 

Після навчання працював у Дніпрі, де орендував житло та будував самостійне життя. 

Максима мобілізували у 2022 році. 

Спочатку він служив в охороні обʼєктів під Одесою. Згодом проходив навчання у Німеччині, після чого його підрозділ перекинули на фронт. У 2024 році опинився на Донеччині. 

Під час служби почав вести TikTok. Знімав гумористичні відео та спілкувався з аудиторією. 

З часом у Максима зібралася велика кількість підписників. Він почав збирати донати — не для себе, а для хлопців. Одного разу йому навіть заблокували карту через велику кількість донатів: 

“Він поїхав в банк, йому заявили: військові не можуть бути блогерами. Він відкрив другу, цю теж заблокували. Тоді він відкривав нові і продовжував збирати донати і відправляти усе хлопцям”, — каже батько. 

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 6
Максим з побратимом/ фото з особистого архіву батьків

Два дні утримував позицію сам

Останній раз Максим виходив на звʼязок 2 червня 2024 року. 

В останню розмову з матір’ю Максим намагався її заспокоїти та приховував, де він знаходиться і наскільки небезпечним є місце його перебування.

“Він оберігав маму, як кажуть”, — згадує мати Ірина. 

Через два дні пані Ірина намагалася звʼязатися з Максимом, але він не відповідав. Тоді дівчина Максима Оля передала рідним: хлопців на кілька днів відправляють на позиції, після чого він знову зателефонує. 

“Сказали, що на чотири дні, і вийде на звʼязок. Але прошло чотири дні, потім шість. І його не було”, — розповідає батько. 

6 червня батьки почали телефонувати на гарячу лінію 47-ї бригади, а вже 10 червня родина отримала офіційне повідомлення про те, що Максим зник безвісти. Після цього почалися пошуки: батько їздив по різних містах, Київ, Дніпро, Черкаси, звертався до координаційних штабів, міжнародних організацій, шукав будь-яку інформацію. 

Родина до останнього вірила, що Максим міг потрапити в полон. 

“Де я тільки не був, і в “Червоних Хрестах”, і по всіх штабах. Ніде нічого”, — каже він. 

Один з поранених побратимів, якого вдалося знайти родині, розповів: його підрозділ зайняв позицію, яку згодом накрили вогнем. 

“Хлопці розповідали, що від їхньої позиції нічого не лишилось. Її зрівняли з землею”, — переказує слова побратима батько. 

За словами хлопця, після обстрілу Максим лишився сам на позиції. Максим ще дві доби тримав оборону. Після чого звʼязок з ним обірвався остаточно. 

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 7
Максим у лавах ЗСУ/ фото з особистого архіву батьків

Понад рік між надією і правдою

Пошуки тривали більше ніж півтора року. Родина чіплялася за будь-яку зачіпку. Хтось із бійців, що повернулися з полону, казав, що бачив Максима. Білоруські волонтери також повідомляли про схожого хлопця.

“У нас була надія, що він дійсно в полоні”, — каже мати. 

Тіло Максима повернули в Україну ще восени 2024 року під час обміну. Однак встановити особу одразу не вдалося: через навантаження на систему і тривалі процедури ДНК-ідентифікації процес затягнувся.

“Більше ніж півтора року він знаходився в моргу”, — розповідає батько.  

Лише у 2025 році результати ДНК підтвердили: це він.

Навіть після смерті він залишив світлий знак. Одеській волонтерці Максим наснився усміхненим, у білому одязі: “Я ж прийшов, мене знайшли, я повернувся”.

Сьогодні, навіть маючи на руках результати експертиз, батьки зізнаються: надія не згасла.

“Я мама, я не можу впустити в душу, що то він. Не віриться — і все”, — каже пані Ірина. 

Для родини Максим залишається тим, кого вони все ще чекають, попри всі офіційні повідомлення.

Наразі петиція про присвоєння Максиму звання Героя України зібрала необхідні голоси, адже його історія — це історія хлопця, який жив звичайним життям, мав мрії, захоплення і плани. І який до останнього подиху утримував свої позиції.

Читайте також:

Підписуйтесь

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 4 12:00, 1 Травня 2026
Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 8
Місце пам’яті дітям у Вільногірську: військові поділилися історіями / фото, Вільногірськ IN.UA

У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – і їхні історії додали заходу особливої глибини. Їхні голоси – про війну і мир, втому і силу, дитинство і втрати – звучали тут особливо щиро. У цих розповідях немає пафосу, лише правда, яку проживають щодня. 

Про досвід військових із Вільногірська, їхні спогади та думки – далі в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Простір, що говорить без слів

У центрі Вільногірська відкрили місце пам’яті загиблим дітям України – простір, наповнений символами, тишею і болем. Це не просто локація, а точка, де зупиняються, щоб згадати і не забути.

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 9
Місце пам’яті “Діти – янголи країни” / фото, Наталія Зінчук

Раніше редакція Вільногірськ IN.UA розповідала про відкриття та історії матерів із Маріуполя і Бучі, які зворушили містян до сліз. Та цього разу подія набула ще одного виміру – голосу тих, хто сьогодні тримає оборону країни.

“Від командира залежить життя”: слова, які звучать по-іншому

Серед гостей заходу були військові з Вільногірська. Вони ділилися власним досвідом, який поєднує фронт і мирне життя.

Військовий Володимир Гладун розповів, що його шлях у війську почався ще у 90-х роках. Тоді, каже, ніхто не вірив, що війна стане реальністю:

“Коли нам казали, що готують як захисників держави, якщо буде війна – це звучало нереально. Тоді все було інакше”.

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 10
Військовий з Вільногірська Володимир Гладун / фото, Вільногірськ IN.UA

Після скорочення армії у 2003 році він залишив службу, але з перших днів повномасштабного вторгнення повернувся до війська. Нині служить у 121-й бригаді на Херсонському напрямку, де тримають оборону по Дніпру.

Його слова про відповідальність звучали особливо гостро:

“Від командира залежить життя твоєї людини. Треба приймати рішення так, щоб і завдання виконати, і зберегти життя”.

Він також наголосив на важливості особистого прикладу:

“Як і діти, люди не вірять словам – вони дивляться на дії”.

Війна і молодість: історія, написана в укритті

Свою історію розповів і Микита Крігер – військовий, який до служби займався волонтерством. Ще студентом він допомагав переселенцям: знаходив житло, забезпечував продуктами та необхідними речами.

Під час служби опинився в оточенні у Мирнограді. Саме там, у підвалах і бліндажах, він писав дипломну роботу.

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 11
Військовий Микита Крігер розповів свою історію / фото, Вільногірськ IN.UA

“Ховаючись у підвалах, вечорами, коли вже не можна було вийти через дрони, я дописував диплом. І зрештою захистив його”.

Його слова про дитинство звучали особливо контрастно: “Було місце – ліс біля озера. Я тікав туди щодня”.

Сьогодні ж найбільшим бажанням після повернення було просте: “Просто поспати”.

“Впертість допомагає йти до цілі”

Олег Тхоренко, ще один військовий, пригадав своє спортивне минуле. Займався боротьбою, армрестлінгом, має десятки нагород.

Каже, що головне, що виніс зі спорту – це характер:

“Впертість дуже допомагає. Коли знаєш свою ціль і йдеш до неї”.

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 12
Історія Олега Тхоренко / фото, Вільногірськ IN.UA

“Триматися разом”: порада від фронту

Антон Скоблік, який служить із перших днів повномасштабної війни, згадав себе дитиною – допитливим і відкритим до світу.

Його побажання молоді просте, але вагоме: “Триматися колективу, підтримувати один одного. І успіхів – і в спорті, і в житті”.

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 13
Антон Скоблік розповів свою історію служби / фото, Вільногірськ IN.UA

Пам’ять, яка формує майбутнє

Відкриття місця пам’яті загиблим дітям у Вільногірську стало подією, яка об’єднала різні покоління – тих, хто пам’ятає, і тих, хто бореться.

Це місце – не лише про втрату. Воно про відповідальність. Про те, щоб трагедія не стала звичкою. Про те, щоб кожна дитяча історія залишилася в серці громади.

І про те, що навіть у час війни – життя, пам’ять і правда мають звучати.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою фото 5
Історії

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

Усміхнений хлопець з іскрою в очах, лівий нападник, який не залишав шансів воротарям на місцевих стадіонах, і блогер, чиї відео дарували надію навіть у найтемніші […]

15:30, 07.05.2026 Єва Буянова
Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті фото 6

Війна їхніми словами: у Вільногірську військові поділилися особистими історіями під час відкриття місця пам’яті

У Вільногірську з’явилося місце, де тиша говорить гучніше за слова. Тут згадують дітей, чиї життя обірвала війна. Цього дня поруч із містянами були військові – […]

12:00, 01.05.2026 Діана Попович
Коли місто засинає, оживають узори: як вільногірська майстриня тче пояси для всього світу і навіть для Санта Клауса фото 7
Історії

Коли місто засинає, оживають узори: як вільногірська майстриня тче пояси для всього світу і навіть для Санта Клауса

У невеликій кімнаті, де вже не вистачає місця для верстатів, ниток і готових виробів, народжується не просто ремесло – тут оживає традиція. Ткаля Олена Шевцова […]

16:00, 28.04.2026 Діана Попович
“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан фото 8
Історії

“Двічі підривався на міні, але вижив”: історія ветерана з Вільногірська, який пройшов Афганістан

Він пережив війну в Афганістані, ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи, отримав бойову нагороду і вже у незалежній Україні знову взявся за службу. Ветеран Олександр Колєснік із […]

12:00, 22.04.2026 Діана Попович
“Ми єдине молочне господарство у регіоні”: як фермерка Ольга з Мотронівки бореться за чесний ринок молочної продукції  фото 9
Історії

“Ми єдине молочне господарство у регіоні”: як фермерка Ольга з Мотронівки бореться за чесний ринок молочної продукції 

Поки частина продавців торгує молочною продукцією без перевірок і витрат, фермерка Ольга з села Мотронівка Вільногірської громади доводить якість своєї продукції щодня — лабораторіями, ветеринарним […]

16:00, 21.04.2026 Єва Буянова