Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі

Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА Артем Левковець тренується в єдиному бійцівському клубі міста «Файтер». На цей час йому 11 років. Бійцівську кар’єру починав з тренером Миколою Білецьким. Має звання неодноразового Чемпіона країни. Зараз тренує його Валерія Худякова. 

Більше в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Бійцівський шлях кікбоксера з Вільногірська

Привела Артема в спорт кікбоксингу мама Ольга Левковець, коли йому було сім років. В школі він тоді вчився в другому класі.

Починав свою кар’єру з першим тренером Миколою Білецьким. Це були спочатку кардіотренування для малечі, для загального розвитку. Зараз Артем продовжує тренуватися з Валерією Худяковою, ученицею Миколи.

Наразі Артем має такі титули:

• Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА;
• Чемпіон Європи з кікбоксингу за версією ВКУ;
• Неодноразовий чемпіон України;
• Неодноразовий чемпіон Дніпропетровської, Полтавської, Запорізької, Львівської, Харківської, Київської областей.

«Я завжди хотіла, щоб моя дитина  побачила світ, щоб він був такий витриманий, витривалий, сильний, мужній, впевнений в собі, як спортсмени тренера  Миколи. Тому ми Артема віддали на цю секцію. І я жодного дня не пожалкувала про це»,  –  ділиться мама кікбоксера Ольга Левковець.

Артем об’їздив всю Україну. Бував у Полтаві, Запоріжжі, Мелітополі, Харкові, Києві та Львові. Для себе він відкрив Німеччину, Туреччину, Болгарію, Румунію, та  Польщу.

«В закордонному  паспорті  в Артема набагато більше відміток, ніж у мене, у чоловіка, у бабусі й дідуся разом взятих. Тому це, я думаю, величезний плюс для мого сина», – каже Ольга.

Юний кікбоксер Артем Левковець

В майбутньому Артем Левковець мріє брати участь у профбоях. А також, стати тренером й відкрити свій фітнес-клуб.

«Насправді це дає велику впевненість у собі. У нас такий був випадок колись, що після Чемпіонату світу він казав, якщо я виграю, мама, давай ви мені там пофарбуєте волосся чи проколете вухо. Ну і він виграв, і ми здійснили його таке бажання. Він гуляв на вулиці, приходить і каже, мама, будете ви мене, мабуть, сварити, бо я з хлопцем одним побився, старшаком, який його образив через пофарбоване волосся. Старшокласник  вхопив Артема за волосся та потягнув. Спортсмен дав відсіч. Тобто, ця дитина не дасть себе образити. Не дасть себе образити саму, своїх друзів і в майбутньому може захистити свою сім’ю», – згадує Ольга Левковець.

Психологічна підготовка файтерівців є вкрай важливою на тренуваннях. Вийти на ринг, провести бій, вистояти, перемогти перш за все себе та свій  страх. Кожен спортсмен не знає ніколи, хто  буде його суперник, який він буде на зріст, каже мама Артема. Тому підготовка у клубі «Файтер» йому дає фізичні можливості та загартовує психологічну стійкість. Ще в Артема є фішка, коли він виграє, він починає танцювати на ринзі. Перебирати ногами та витанцьовувати.

Кікбоксер Артем Левковець вже  звик до спортивного режиму. Слідкує за правильним харчуванням і постійно тримати своє тіло у формі. У молодого спортсмена є мрія.

«Я хочу завоювати чемпіонський пояс та стати таким, як Олександр Усик, абсолютним чемпіоном світу», – ділиться Артем Левковець.

Спорт сильних: про змагання за кордоном

Артем на чемпіонаті Європи в Німеччині, в Дуйсбурзі, за тиждень до війни виграв два золотих кубки. Було у нього дуже багато суперників. Саме там відзначили всі судді надзвичайно високий рівень підготовки, файтерівців, їх витривалість, згадує Ольга. Традицією спортсменів є обмін футболками. 

«Артем привіз футболку з Португалії, Німеччини. Футболка з написом Кузєй з Туреччини, і це все його суперники, яких він переміг, і він би можливо ще обмінявся, але просто вже футболок стільки не було. Ще син привіз переможний у фінальному поєдинку прапор з Німеччини, який він подарував своєму дідусю, моєму батьку на день народження. Такі подарунки – це і віра в себе, це і велика радість від такої перемоги» це – говорить мама кікбоксера Артема.

Також Артем займається не лише кікбоксингом, а й танцями. На танці він ходить з п’яти років.

Кікбоксинг – це коли б’ють і руками, і ногами, і ліктями, і колінами. І чим вище ти вмієш підняти ногу, і якщо ти можеш прямо вдарити ногою в голову супернику, це одразу три очка зараховують.

Перші змагання Артема були, коли йому було 8 років, і це був чемпіонат Дніпропетровської області з козацького двобою в Кам’янському. Тоді він обійшов багатьох суперників. У нього було три бої, два з них він виграв і отримав срібну медаль.

«Наразі у нас вдома вже дві медальниці, одна з них повністю заповнена і вже немає куди їх вішати. Ми навіть медалі не рахували Ми, як батьки й Артем, дуже вдячні Миколі Білецькому, який виховав в нашій дитині жагу до перемоги. Навчив його давати відсіч, навчив вірити в себе і навіть при програші, а вони також бувають вірити в себе, не опускати руки, не відмовлятися від своєї мети»,  –  каже мама.

Ім’я Артем Левковець вже багато де відоме. Якщо, наприклад, просто ввести в Google пошук, «Левковець Артем Іванович», то дуже швидко видасть система ISKA, WKU, WTKA, WPKA, WTKA та «Козацький двобій», що він є в цих федераціях, бо він там має певні високі досягнення, які не вигадані й не можна їх приховати.

Мрія батьків кікбоксерів Вільногірська

Участь в змаганнях потребує великих коштів. Фути, бинти, рукавиці, капа, паховий захист та шолом – ця амуніція купується силами батьків. 

«Дуже хочеться, щоб нашим дітям допомагали спонсори. Наприклад, коли ти бачиш, що приїхала команда з Ірпеня, і у них повністю забрендована вся форма. У них є автобус, його подарували спонсори. Хочеться, щоб дітям спонсори оплачували повністю поїздку, харчування і витрати за участь, звичайно, було б це класно», –  висловлюється мама Артема.

Батьки файтерівців мріють, щоб їх дітей спонсорували. І єдиний в місті бійцівський клуб «Файтер», в якому тренуються Чемпіони Світу, міг розвиватися й достойно виступати на змаганнях різного рівня, ділиться мама Артема.

«Я пам’ятаю, на Чемпіонаті світу, це надзвичайно було приємно, коли оголосили, що приїхала команда України, то команда Німеччини, команда Франції, я зараз говорю, в мене аж голос тремтить, вони всі разом скандували «Слава Україні! Героям слава!» Вони нас так підтримували»,– згадує мама Чемпіона Артема.

На цей час Артем уже досяг всіх здобутків для Майстра спорту України. Тільки через те, що він не досяг 16 річного віку, він ще  не може отримати це звання. Майстра спорту України дають після 16 років, а Кандидата в Майстри спорту дають після 14 років, а йому тільки 11. Тому, тільки вік є перепоною, щоб отримати почесне звання. Але все в майбутньому, каже мама Чемпіона Світу Артема.

Чемпіон світу Артем Левковець

Читайте також:

• Вільногірський «Файтер» виборов 11 золотих медалей для міста в обласному змаганні
• 19 річна тренерка з кікбоксингу: вільногірка виховує нове покоління чемпіонів

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

Волонтер і донор із Франції на ім’я Стефан, який раніше допомогав будувати притулок для котів “Пухнастий батальйон”, уперше особисто приїхав до Вільногірська. Його візит став помітною подією для місцевих зоозахисників, адже іноземний гість не лише наважився відвідати Україну під час війни, а й привіз із собою підтримку, щирість і зацікавленість у спільній справі.

Більше про візит французького гостя читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Візит до притулку відбувся всупереч війні

Це був перший візит Стефана до України. За його словами, відвідати нашу країну він мріяв упродовж останніх восьми років, але раніше не міг залишити дім надовго, бо доглядав велику кількість власних котів — від шести до дев’яти одночасно.

Шлях Стефана до зоозахисту розпочався ще в дитинстві. У його домі завжди жили коти, тож любов до тварин зростала разом із ним. У 2015 році він почав співпрацю з кількома французькими зоозахисними організаціями як прийомна родина для тварин. Тоді Стефан почав брати до себе врятованих котів і доглядати їх, доки ті не знаходили постійних господарів.

Попри війну, війну в Україні Стефан здійснив задумане завдяки наполегливим запрошенням українського друга Олександра Посметухова.

“Він мав сумніви, їхати в Україну чи ні, але я його переконав і дуже тішуся, що так сталося!” — розповідає волонтер притулку ГО “Пухнастий батальйон” Олександр Посметухов.

Подорож Стефана тривала майже два дні: автобусом він доїхав до Вільногірська, щоб особисто побачити притулок і тварин, яким допомагав на відстані.

Першим його зустрів Олександр. Згодом до них приєдналася власниця притулку Ольга Роговенко. Разом із волонтеркою та смм-менеджеркою редакції Вільногірськ IN.UA Анастасією Бондар вони провели для Стефана екскурсію: показали вольєри, приміщення, познайомили з історіями порятунку котів.

Особливо Стефана цікавили умови утримання тварин у притулку “Пухнастий батальйон”. Ознайомившись на місці, він залишився задоволений побаченим.

За його словами, вольєри розділені на відкриту частину та утеплене приміщення, де є обігрів — тож хвостаті мають дах над головою і тепло взимку. Усі коти прилаштовані в групових просторих клітках, нагодовані, доглянуті, стерилізовані та вакциновані.

“Добре видно зусилля Саші ,Олі та їх команди щодо перетворення цього місця на затишний дім для котів” — говорить Стефан про притулок.

За словами Стефана, єдине, чого хотілося б — більше простору. Приміщення замале для понад 120 котів.

“Це не докір, а констатація факту: більшa площа полегшила б життя і тваринам, і вам, волонтерам, яким було б зручніше пересуватися між клітками”, — додав Стефан.

Крім того, гість з Франції щиро захоплюється відданістю вільногірських волонтерів, які рятують тварин. Стефан звернув увагу, що навіть під час війни команда притулку продовжує піклуватися про чотирилапих, шукає можливості розширити територію і покращити умови.

За словами Стефана, це виклик, який йому добре знайомий, адже й у Франції притулкам постійно доводиться шукати ресурси для розширення та утримання своїх підопічних.

Французький погляд на порятунок тварин

За словами Стефана, такі опікуни на волонтерських засадах – звична практика у Франції. Благодійні товариства беруть тварину з вулиці, обстежують її, стерилізують, вакцинують, чипують, а потім передають у прийомну сім’ю до прилаштування.

“Витрати на харчі чи наповнювач інколи компенсує волонтеру організація, але найчастіше люди частково забезпечують підопічних і власним коштом. Ветеринарні послуги (лікування, вакцинація, стерилізація) зазвичай покриваються фондом”, — ділиться Стефан.

Він пояснив, що за французькими законами, якщо на вулиці помітили безпритульну тварину, слід сповістити міські служби, які виловлюють кота чи собаку й перевіряють наявність ідентифікації (мікрочіпу або татуювання). Якщо власника тварини не знаходять, її передають на карантин у притулок, який співпрацює з міською владою. Після кількох тижнів карантину тварину офіційно ставлять на облік, стерилізують, роблять щеплення і віддають на влаштування новим родинам.

“Звісно, на практиці не все виглядає ідеально. Між французькими зоозахисними організаціями інколи існує певне суперництво. Одні наголошують на суворому дотриманні закону і вимагають викликати для відлову лише міські служби, проте самі рідко виходять на вулиці рятувати тварин. Інші організації працюють безпосередньо на місцях і самі відловлюють котів, які потрапили в біду”, — пояснює Стефан.

Стефан ділиться, що притулки у Франції виживають завдяки підтримці небайдужих. Найбільші національні організації – SPA (Товариство захисту тварин) та “30 Millions d’Amis” (30 мільйонів друзів) — допомагають їжею, ліками, домовляються про знижки у ветеринарів.

Зокрема, міські бюджети теж виділяють певні кошти на офіційні притулки, але їх завжди бракує. Тому основою захисту тварин у Франції, як і в Україні, залишається волонтерська праця та приватні пожертви.

Приїхавши до Вільногірська, Стефан зміг порівняти цей досвід з українськими реаліями. Він зауважив, що місцеві волонтери в притулку роблять усе можливе, аби належно опікати тварин – так само віддано, як це роблять його колеги у Франції.