Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі

Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА Артем Левковець тренується в єдиному бійцівському клубі міста «Файтер». На цей час йому 11 років. Бійцівську кар’єру починав з тренером Миколою Білецьким. Має звання неодноразового Чемпіона країни. Зараз тренує його Валерія Худякова. 

Більше в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Бійцівський шлях кікбоксера з Вільногірська

Привела Артема в спорт кікбоксингу мама Ольга Левковець, коли йому було сім років. В школі він тоді вчився в другому класі.

Починав свою кар’єру з першим тренером Миколою Білецьким. Це були спочатку кардіотренування для малечі, для загального розвитку. Зараз Артем продовжує тренуватися з Валерією Худяковою, ученицею Миколи.

Наразі Артем має такі титули:

• Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА;
• Чемпіон Європи з кікбоксингу за версією ВКУ;
• Неодноразовий чемпіон України;
• Неодноразовий чемпіон Дніпропетровської, Полтавської, Запорізької, Львівської, Харківської, Київської областей.

«Я завжди хотіла, щоб моя дитина  побачила світ, щоб він був такий витриманий, витривалий, сильний, мужній, впевнений в собі, як спортсмени тренера  Миколи. Тому ми Артема віддали на цю секцію. І я жодного дня не пожалкувала про це»,  –  ділиться мама кікбоксера Ольга Левковець.

Артем об’їздив всю Україну. Бував у Полтаві, Запоріжжі, Мелітополі, Харкові, Києві та Львові. Для себе він відкрив Німеччину, Туреччину, Болгарію, Румунію, та  Польщу.

«В закордонному  паспорті  в Артема набагато більше відміток, ніж у мене, у чоловіка, у бабусі й дідуся разом взятих. Тому це, я думаю, величезний плюс для мого сина», – каже Ольга.

Юний кікбоксер Артем Левковець

В майбутньому Артем Левковець мріє брати участь у профбоях. А також, стати тренером й відкрити свій фітнес-клуб.

«Насправді це дає велику впевненість у собі. У нас такий був випадок колись, що після Чемпіонату світу він казав, якщо я виграю, мама, давай ви мені там пофарбуєте волосся чи проколете вухо. Ну і він виграв, і ми здійснили його таке бажання. Він гуляв на вулиці, приходить і каже, мама, будете ви мене, мабуть, сварити, бо я з хлопцем одним побився, старшаком, який його образив через пофарбоване волосся. Старшокласник  вхопив Артема за волосся та потягнув. Спортсмен дав відсіч. Тобто, ця дитина не дасть себе образити. Не дасть себе образити саму, своїх друзів і в майбутньому може захистити свою сім’ю», – згадує Ольга Левковець.

Психологічна підготовка файтерівців є вкрай важливою на тренуваннях. Вийти на ринг, провести бій, вистояти, перемогти перш за все себе та свій  страх. Кожен спортсмен не знає ніколи, хто  буде його суперник, який він буде на зріст, каже мама Артема. Тому підготовка у клубі «Файтер» йому дає фізичні можливості та загартовує психологічну стійкість. Ще в Артема є фішка, коли він виграє, він починає танцювати на ринзі. Перебирати ногами та витанцьовувати.

Кікбоксер Артем Левковець вже  звик до спортивного режиму. Слідкує за правильним харчуванням і постійно тримати своє тіло у формі. У молодого спортсмена є мрія.

«Я хочу завоювати чемпіонський пояс та стати таким, як Олександр Усик, абсолютним чемпіоном світу», – ділиться Артем Левковець.

Спорт сильних: про змагання за кордоном

Артем на чемпіонаті Європи в Німеччині, в Дуйсбурзі, за тиждень до війни виграв два золотих кубки. Було у нього дуже багато суперників. Саме там відзначили всі судді надзвичайно високий рівень підготовки, файтерівців, їх витривалість, згадує Ольга. Традицією спортсменів є обмін футболками. 

«Артем привіз футболку з Португалії, Німеччини. Футболка з написом Кузєй з Туреччини, і це все його суперники, яких він переміг, і він би можливо ще обмінявся, але просто вже футболок стільки не було. Ще син привіз переможний у фінальному поєдинку прапор з Німеччини, який він подарував своєму дідусю, моєму батьку на день народження. Такі подарунки – це і віра в себе, це і велика радість від такої перемоги» це – говорить мама кікбоксера Артема.

Також Артем займається не лише кікбоксингом, а й танцями. На танці він ходить з п’яти років.

Кікбоксинг – це коли б’ють і руками, і ногами, і ліктями, і колінами. І чим вище ти вмієш підняти ногу, і якщо ти можеш прямо вдарити ногою в голову супернику, це одразу три очка зараховують.

Перші змагання Артема були, коли йому було 8 років, і це був чемпіонат Дніпропетровської області з козацького двобою в Кам’янському. Тоді він обійшов багатьох суперників. У нього було три бої, два з них він виграв і отримав срібну медаль.

«Наразі у нас вдома вже дві медальниці, одна з них повністю заповнена і вже немає куди їх вішати. Ми навіть медалі не рахували Ми, як батьки й Артем, дуже вдячні Миколі Білецькому, який виховав в нашій дитині жагу до перемоги. Навчив його давати відсіч, навчив вірити в себе і навіть при програші, а вони також бувають вірити в себе, не опускати руки, не відмовлятися від своєї мети»,  –  каже мама.

Ім’я Артем Левковець вже багато де відоме. Якщо, наприклад, просто ввести в Google пошук, «Левковець Артем Іванович», то дуже швидко видасть система ISKA, WKU, WTKA, WPKA, WTKA та «Козацький двобій», що він є в цих федераціях, бо він там має певні високі досягнення, які не вигадані й не можна їх приховати.

Мрія батьків кікбоксерів Вільногірська

Участь в змаганнях потребує великих коштів. Фути, бинти, рукавиці, капа, паховий захист та шолом – ця амуніція купується силами батьків. 

«Дуже хочеться, щоб нашим дітям допомагали спонсори. Наприклад, коли ти бачиш, що приїхала команда з Ірпеня, і у них повністю забрендована вся форма. У них є автобус, його подарували спонсори. Хочеться, щоб дітям спонсори оплачували повністю поїздку, харчування і витрати за участь, звичайно, було б це класно», –  висловлюється мама Артема.

Батьки файтерівців мріють, щоб їх дітей спонсорували. І єдиний в місті бійцівський клуб «Файтер», в якому тренуються Чемпіони Світу, міг розвиватися й достойно виступати на змаганнях різного рівня, ділиться мама Артема.

«Я пам’ятаю, на Чемпіонаті світу, це надзвичайно було приємно, коли оголосили, що приїхала команда України, то команда Німеччини, команда Франції, я зараз говорю, в мене аж голос тремтить, вони всі разом скандували «Слава Україні! Героям слава!» Вони нас так підтримували»,– згадує мама Чемпіона Артема.

На цей час Артем уже досяг всіх здобутків для Майстра спорту України. Тільки через те, що він не досяг 16 річного віку, він ще  не може отримати це звання. Майстра спорту України дають після 16 років, а Кандидата в Майстри спорту дають після 14 років, а йому тільки 11. Тому, тільки вік є перепоною, щоб отримати почесне звання. Але все в майбутньому, каже мама Чемпіона Світу Артема.

Читайте також:

• Вільногірський «Файтер» виборов 11 золотих медалей для міста в обласному змаганні
• 19 річна тренерка з кікбоксингу: вільногірка виховує нове покоління чемпіонів

У цій квартирі немає зайвого галасу. Тут говорять тихо, уважно слухають і не бояться сліз. Саме тут сьогодні живе почесна громадянка Вільногірська Надія Чирва разом зі своєю доглядальницею Людмилою Нечепуренко — жінкою, яка прийшла допомогти, а залишилася назавжди.

В гості до жінок завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA.

“Я з тими людьми знайшла спільну мову”

Почесна громадянка Вільногірська, багаторічна працівниця культури, засновниця міського музею та людина, яка десятиліттями збирала й берегла історію громади — Надія Чирва сьогодні майже не виходить із дому. Через стан здоров’я вона втратила можливість самостійно пересуватися, тож потребує постійної допомоги й догляду. Саме тому до неї в гості завітали представниці редакції Вільногірськ IN.UA — керівниця проєкту Альона Щекодіна та SMM-менеджерка Анастасія Бондар. Вони прийшли не лише, щоб почути спогади про місто, а й побачити, як живе людина, чий внесок у громаду складно переоцінити. Поруч із Надією Чирвою — Людмила Нечепуренко, жінка, яка з часом стала для неї значно більшою, ніж просто помічницею.

Людмила Нечепуренко — кухарка за фахом, у минулому багато років працювала на скляному заводі.

Вона допомагає не лише Надії Чирві. Є й інші люди, які потребують догляду: комусь треба приготувати їжу, комусь — просто побути поруч.

 Її шлях до Надії Чирви почався з простого прохання — приходити раз на тиждень і готувати їжу.

Людмила не називає себе героїнею. Вона говорить просто — так, ніби пояснює очевидне:

“Є такі люди, які мало з ким знаходять спільну мову. То я з ними знайшла спільну мову”, — каже вона.

Життя привело її сюди не за планом, а за обставинами: “Так склалися життєві обставини, що я потрапила сюди”.

І додає: психологічно їй не важко. Бо між ними — обмін.

“Ми обмінюємось енергією. Це правда. Вона мені як рідна мати, а я їй — як дочка”, — говорить Людмила.

Вдячність, яка наповнює

Соціальна працівниця Альона Галушко регулярно допомагає пані Надії та іншим людям, які потребують сторонньої підтримки. Вона часто ходить по інстанціях, вирішує побутові й документальні питання, тому дні бувають виснажливими.

Буває, що після тривалих справ і черг вона приходить втомленою, але завжди намагається залишатися у внутрішньому балансі.

На запитання, за що вона вдячна Надії та іншим людям, яким допомагає, відповідає несподівано:

“Я вдячна їм за те, що вони вдячні мені. Мене це наповнює”.

Для неї важливо чути щирі слова — що допомога потрібна, що все зроблено так, як людині добре.

Руки працюють, голова працює, ноги — ні

Надія Чирва говорить повільно, з паузами, але дуже чітко. Вона все пам’ятає. Вона мислить. Вона пише.

Пише — сама. Без перекладачів, без спеціальних програм.

“Яким перекладачем? Просто головою. У мене все в голові. Слух, пам’ять — усе є”, — усміхається вона.

Руки в неї працюють добре. А от ноги — ні.

Після падіння випав диск, і не все вдалося відновити.

“Ноги не роблять. Я не можу десь піти. Мені важко. Але голова робить гарно”, — каже Надія. І в цій фразі — вся вона.

Побут без прикрас

День у них починається з догляду: гігієна, приготування їжі, покупки. Надія Чирва має улюблені страви — капусняк, пюре, голубці. Їсть добре, і це для Людмили — важливий показник.

Найскладніше — ночі. Надія часто спить удень і не спить уночі. Людмила зізнається: іноді вдається поспати лише чотири години. Але скарг майже не звучить — більше турботи й гумору.

У холодні дні вони рятуються духовкою, грілками та кількома ковдрами. 

Пані Надія каже прямо: “Я без неї жити не можу”.

Поруч із Людмилою вона почувається спокійніше, захищено. Саме спокій Надія називає головною зміною в житті.

Втім, є і труднощі. Найболючіше питання — засоби догляду. Памперси доводиться купувати власним коштом, підібрати розмір складно, а державна підтримка — мінімальна.

Коли слова не читаються — читають удвох

Надія багато пише від руки. Вірші, спогади, думки. Її почерк — живий, швидкий, інколи важкий для прочитання.

Тоді поруч сідає Людмила. Вони читають разом. Перечитують. Згадують.

“А як же, ми всі читаємо. І вона, і я”, — усміхається Людмила.

Є моменти, коли слова надто особисті. Коли рядки болять. Тоді вони плачуть удвох.

Особливо емоційно було, коли Надія читала вірш, присвячений Людмилі.

У ньому вона назвала її своєю донькою. Цей момент журналістка згадує окремо:

“Під такі особисті, щемкі моменти вони обидві плакали. Я не могла залишитися байдужою”.

Книжка, яка “зайшла”

Попри біль і втому, Надія жартує. Про книжки, які “зайшли”, про пам’ять, яка тримається.

Вона любить читати. І коли говорять про улюблений вірш, зупиняється.

“Я зараз буду плакати…”, — каже вона і просить хвилинку підготуватися.

Світло, яке не вимикають відключення

Коли в домі немає світла, вони запалюють ліхтарик і читають Біблію. Коли холодно — зігріваються разом.

У цій квартирі важко. Але тут дуже тепло. 

“Було відчуття такого спокою, наче ми обмінялись енергією. Вони дуже світлі, дуже добрі жінки. Складається враження, що вони знайшли одна одну”, — каже представниця редакції.

Гордість і вдячність

Це не історія про жалість. Це історія про вибір.

Про двох жінок, які не залишилися на самоті — кожна по-своєму.

“Мене вони дуже сильно вразили. Я пишаюсь тим, що змогла познайомитись із ними особисто. І я дуже пишаюсь такою чудовою жінкою, як пані Надія Чирва”, — ділиться журналістка.

І саме це відчуття — гордості й тихої поваги — залишається з нами після цієї історії.

Попри вік і стан здоров’я, Надія Чирва залишається світлою і відкритою людиною. Вона пише вірші, читає, цікавиться людьми. Людмила ж зізнається: турбота про Надію допомогла їй самій пережити непрості моменти в житті.

“Ми як дві самотності, які знайшли одне одного”, — кажуть вони.

І в цій простій фразі — вся суть їхнього спільного життя.

Читайте також:

“Це були кришталеві роки”: спогади Надії про роботу на скляному заводі у Вільногірську

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

У Вільногірську відкрили новий волонтерський центр: місце тепла, світла та незламної підтримки ЗСУ