Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі

Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА Артем Левковець тренується в єдиному бійцівському клубі міста «Файтер». На цей час йому 11 років. Бійцівську кар’єру починав з тренером Миколою Білецьким. Має звання неодноразового Чемпіона країни. Зараз тренує його Валерія Худякова. 

Більше в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Бійцівський шлях кікбоксера з Вільногірська

Привела Артема в спорт кікбоксингу мама Ольга Левковець, коли йому було сім років. В школі він тоді вчився в другому класі.

Починав свою кар’єру з першим тренером Миколою Білецьким. Це були спочатку кардіотренування для малечі, для загального розвитку. Зараз Артем продовжує тренуватися з Валерією Худяковою, ученицею Миколи.

Наразі Артем має такі титули:

• Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА;
• Чемпіон Європи з кікбоксингу за версією ВКУ;
• Неодноразовий чемпіон України;
• Неодноразовий чемпіон Дніпропетровської, Полтавської, Запорізької, Львівської, Харківської, Київської областей.

«Я завжди хотіла, щоб моя дитина  побачила світ, щоб він був такий витриманий, витривалий, сильний, мужній, впевнений в собі, як спортсмени тренера  Миколи. Тому ми Артема віддали на цю секцію. І я жодного дня не пожалкувала про це»,  –  ділиться мама кікбоксера Ольга Левковець.

Артем об’їздив всю Україну. Бував у Полтаві, Запоріжжі, Мелітополі, Харкові, Києві та Львові. Для себе він відкрив Німеччину, Туреччину, Болгарію, Румунію, та  Польщу.

«В закордонному  паспорті  в Артема набагато більше відміток, ніж у мене, у чоловіка, у бабусі й дідуся разом взятих. Тому це, я думаю, величезний плюс для мого сина», – каже Ольга.

Юний кікбоксер Артем Левковець

В майбутньому Артем Левковець мріє брати участь у профбоях. А також, стати тренером й відкрити свій фітнес-клуб.

«Насправді це дає велику впевненість у собі. У нас такий був випадок колись, що після Чемпіонату світу він казав, якщо я виграю, мама, давай ви мені там пофарбуєте волосся чи проколете вухо. Ну і він виграв, і ми здійснили його таке бажання. Він гуляв на вулиці, приходить і каже, мама, будете ви мене, мабуть, сварити, бо я з хлопцем одним побився, старшаком, який його образив через пофарбоване волосся. Старшокласник  вхопив Артема за волосся та потягнув. Спортсмен дав відсіч. Тобто, ця дитина не дасть себе образити. Не дасть себе образити саму, своїх друзів і в майбутньому може захистити свою сім’ю», – згадує Ольга Левковець.

Психологічна підготовка файтерівців є вкрай важливою на тренуваннях. Вийти на ринг, провести бій, вистояти, перемогти перш за все себе та свій  страх. Кожен спортсмен не знає ніколи, хто  буде його суперник, який він буде на зріст, каже мама Артема. Тому підготовка у клубі «Файтер» йому дає фізичні можливості та загартовує психологічну стійкість. Ще в Артема є фішка, коли він виграє, він починає танцювати на ринзі. Перебирати ногами та витанцьовувати.

Кікбоксер Артем Левковець вже  звик до спортивного режиму. Слідкує за правильним харчуванням і постійно тримати своє тіло у формі. У молодого спортсмена є мрія.

«Я хочу завоювати чемпіонський пояс та стати таким, як Олександр Усик, абсолютним чемпіоном світу», – ділиться Артем Левковець.

Спорт сильних: про змагання за кордоном

Артем на чемпіонаті Європи в Німеччині, в Дуйсбурзі, за тиждень до війни виграв два золотих кубки. Було у нього дуже багато суперників. Саме там відзначили всі судді надзвичайно високий рівень підготовки, файтерівців, їх витривалість, згадує Ольга. Традицією спортсменів є обмін футболками. 

«Артем привіз футболку з Португалії, Німеччини. Футболка з написом Кузєй з Туреччини, і це все його суперники, яких він переміг, і він би можливо ще обмінявся, але просто вже футболок стільки не було. Ще син привіз переможний у фінальному поєдинку прапор з Німеччини, який він подарував своєму дідусю, моєму батьку на день народження. Такі подарунки – це і віра в себе, це і велика радість від такої перемоги» це – говорить мама кікбоксера Артема.

Також Артем займається не лише кікбоксингом, а й танцями. На танці він ходить з п’яти років.

Кікбоксинг – це коли б’ють і руками, і ногами, і ліктями, і колінами. І чим вище ти вмієш підняти ногу, і якщо ти можеш прямо вдарити ногою в голову супернику, це одразу три очка зараховують.

Перші змагання Артема були, коли йому було 8 років, і це був чемпіонат Дніпропетровської області з козацького двобою в Кам’янському. Тоді він обійшов багатьох суперників. У нього було три бої, два з них він виграв і отримав срібну медаль.

«Наразі у нас вдома вже дві медальниці, одна з них повністю заповнена і вже немає куди їх вішати. Ми навіть медалі не рахували Ми, як батьки й Артем, дуже вдячні Миколі Білецькому, який виховав в нашій дитині жагу до перемоги. Навчив його давати відсіч, навчив вірити в себе і навіть при програші, а вони також бувають вірити в себе, не опускати руки, не відмовлятися від своєї мети»,  –  каже мама.

Ім’я Артем Левковець вже багато де відоме. Якщо, наприклад, просто ввести в Google пошук, «Левковець Артем Іванович», то дуже швидко видасть система ISKA, WKU, WTKA, WPKA, WTKA та «Козацький двобій», що він є в цих федераціях, бо він там має певні високі досягнення, які не вигадані й не можна їх приховати.

Мрія батьків кікбоксерів Вільногірська

Участь в змаганнях потребує великих коштів. Фути, бинти, рукавиці, капа, паховий захист та шолом – ця амуніція купується силами батьків. 

«Дуже хочеться, щоб нашим дітям допомагали спонсори. Наприклад, коли ти бачиш, що приїхала команда з Ірпеня, і у них повністю забрендована вся форма. У них є автобус, його подарували спонсори. Хочеться, щоб дітям спонсори оплачували повністю поїздку, харчування і витрати за участь, звичайно, було б це класно», –  висловлюється мама Артема.

Батьки файтерівців мріють, щоб їх дітей спонсорували. І єдиний в місті бійцівський клуб «Файтер», в якому тренуються Чемпіони Світу, міг розвиватися й достойно виступати на змаганнях різного рівня, ділиться мама Артема.

«Я пам’ятаю, на Чемпіонаті світу, це надзвичайно було приємно, коли оголосили, що приїхала команда України, то команда Німеччини, команда Франції, я зараз говорю, в мене аж голос тремтить, вони всі разом скандували «Слава Україні! Героям слава!» Вони нас так підтримували»,– згадує мама Чемпіона Артема.

На цей час Артем уже досяг всіх здобутків для Майстра спорту України. Тільки через те, що він не досяг 16 річного віку, він ще  не може отримати це звання. Майстра спорту України дають після 16 років, а Кандидата в Майстри спорту дають після 14 років, а йому тільки 11. Тому, тільки вік є перепоною, щоб отримати почесне звання. Але все в майбутньому, каже мама Чемпіона Світу Артема.

Чемпіон світу Артем Левковець

Читайте також:

• Вільногірський «Файтер» виборов 11 золотих медалей для міста в обласному змаганні
• 19 річна тренерка з кікбоксингу: вільногірка виховує нове покоління чемпіонів

Наталя Чернявська — людина, яка понад 17 років свого життя присвятила роботі з людьми. Вона пройшла шлях від юристки системи безоплатної правової допомоги до присяжної в суді, а зараз успішно поєднує правове волонтерство з посадою менеджерки з продажів у виданні Вільногірськ IN.UA. До Дня юриста ми поспілкувалися з нею про несподівані кар’єрні віражі, безкорисливу допомогу людям та силу терпіння.

Про свій професійний шлях, виклики в новій сфері та мрії Наталя Чернявська розповіла в інтерв’ю для Вільногірськ IN.UA.

Від бухгалтерії до мрії стати слідчою

Наталя народилася та виросла у Вільногірську. Після закінчення школи вступила до Дніпропетровського технікуму економіки і бізнесу на спеціальність “бухгалтер” — такий вибір свого часу схвалила її бабуся. Проте здобувши диплом, дівчина чітко зрозуміла, що її справжнє покликання — це юриспруденція. Вона вступила до Гірничої академії (нині — Національний технічний університет “Дніпровська політехніка”) на факультет правознавства.

“Ще у 2000 році я працювала позаштатною співробітницею в поліції. Мені це дуже подобалося, я мріяла стати слідчою. Але на той момент у мене вже з’явився старший син, діти були маленькими, тож я не пішла далі в слідчі, а залишилася просто юристом у різних галузях“, — згадує Наталя Чернявська.

Значну частину свого життя вона присвятила системі безоплатної правничої допомоги (БПД) у Вільногірську, де пропрацювала багато років. Згодом бюро в місті закрили, мотивувавши це відсутністю приміщення, хоча потреба серед населення була величезною. Проте Наталя не залишила свою справу: зараз вона працює волонтеркою, безплатно консультуючи ВПО та місцевих жителів.

“Найцінніше для мене — допомагати людям, які не розуміються на юридичних питаннях і не мають грошей на дорогих адвокатів. Тут питання не в грошах, а саме в допомозі“, — зізнається фахівчиня.

Окрім цього, Наталя є присяжною у Вільногірському міському суді, що також дозволяє їй долучатися до здійснення правосуддя.

Суд, Червоний Хрест та постійне навчання

Наталя Чернявська обожнює вчитися. Вона постійно проходить онлайн-курси з юридичних питань, вивчаючи нюанси воєнного стану, законодавство щодо ВПО та безвісти зниклих. Нещодавно вона відвідала курси з прав людини у Києві.

Саме її активна життєва позиція та волонтерство привели її до медіа. Бувши волонтеркою Червоного Хреста, Наталя познайомилася з пані Альоною Щекодіною з Вільногірськ IN.UA.

“Альона прийшла до нас і розповідала діткам про професію журналіста. Я зацікавилася і запропонувала їй кандидатуру моєї колишньої колеги Діани (яка нині працює журналісткою у виданні). Так я підписалася на сторінку медіа, хоча до цього читала Бахмут IN.UA через роботу з родинами зниклих безвісти“, — розповідає Наталя.

“Авторитет юриста допомагає в продажах“

Коли бюро безоплатної правової допомоги закрилося, Наталя стала на облік у центр зайнятості. Саме там доля знову звела її з пані Альоною, яка запропонувала їй спробувати себе в ролі менеджерки з продажів. Маючи давній досвід роботи в менеджменті під час декрету, Наталя погодилася. Як виявилося, юридичний бекграунд неабияк допомагає у новій професії.

“Містечко в нас маленьке, багато людей знають мене як юристку. Мій авторитет і довіра людей часто спрацьовують: вони замовляють у мене рекламу, бо довіряють мені“, — пояснює менеджерка.

За 17 років роботи в департаменті соціальної політики та міськвиконкомі Наталя навчилася знаходити підхід до кожного. Вона радіє, коли її робота приносить клієнтам продажі, а головним викликом вважає вміння вибудовувати діалог з тими, хто спочатку відмовляється від співпраці.

Мрії про Грецію та побажання до Дня юриста

Говорячи про майбутнє, Наталя має кілька заповітних бажань. Найголовніше — щоб закінчилася війна. Також вона мріє колись поїхати до Греції. А у професійному плані сподівається, що у Вільногірську знову відкриють юридичну консультацію, де вона зможе офіційно допомагати людям на належному рівні.

З нагоди Дня юриста, який відзначають сьогодні, 8 жовтня, Наталя Чернявська звернулася до колег-правознавців:

“Хочу побажати всім вдячних клієнтів. А ще — миру, здоров’я та терпіння, адже терпіння в нашій роботі — це один із найголовніших факторів“.

Читайте також:

Сьогодні Діані Попович 26 роки, вона викладає українську мову та літературу в Західно-Дніпровському центрі професійно-технічної освіти (ДПТНЗ “Західно-Дніпровський ЦПТО”) у Вільногірську. Дівчина почала викладати у 22 роки і вже має п’ятирічний стаж роботи. Її шлях до цього був несподіваним, але зараз вона успішно ламає стереотипи про “нудні уроки”. Діана використовує штучний інтелект та інтерактивні формати, які допомагають студентам легко опановувати навіть складні освітні теми.

Про перший день на роботі, пошук спільної мови з підлітками та зміну ролі вчителя під час війни Діана розповіла в інтерв’ю для Вільногірськ IN.UA.

Випадковий вибір професії та повернення додому

Діана народилася в Кам’янському, але все життя мешкала у Вільногірську, де навчалася у місцевому ліцеї №5. З дитинства її тягнуло до текстів: у шкільні роки вона писала вірші, брала участь в олімпіадах з філології та посідала призові місця. Після школи дівчина вступила до Сумського державного педагогічного університету на спеціальність “Редагування текстів і видань”. Однак доля розпорядилася інакше.

“Так трапилось, що в групі, в якій я навчалася, було багато іноземців. І ректорат вирішив перевести мене на українську філологію. Мені просто сказали, що я можу обрати будь-яку спеціальність, або піти на контракт, або ж залишатись на філологічному факультеті і продовжувати навчатися на бюджеті“, — згадує Діана.

Вона обрала бюджет і у 2021 році закінчила університет із дипломом викладача української мови. Проте перший рік за фахом дівчина не працювала, змінивши кілька міст проживання — від Сум до Дніпра та Харкова. Повномасштабне вторгнення змусило її повернутися до рідного Вільногірська.

“Коли я була в пошуках роботи, батьки запропонували просто з цікавості дізнатися, чи потрібні викладачі у наш Західно-Дніпровський центр. Ось як я туди зайшла у серпні 2022 року, так досі там і працюю“, — розповідає вчителька.

“Ти що, наша нова студентка?”

Перший робочий день для 22-річної Діани став справжнім викликом. Їй відразу дали класне керівництво на другому курсі, де навчалися 15-17-річні підлітки.

“Я не знала, що мені робити. У мене була невпевненість, чи будуть вони мене сприймати, чи будуть взагалі вивчати ту літературу. Перший урок запам’ятався тим, що я зайшла до аудиторії, і перше питання до мене було: ‘Ти що, наша нова студентка?’. Коли я сказала, що я їхня викладачка, почула: ‘Ого, нічого собі‘”, — ділиться спогадами Діана

Від самого початку вона обрала стратегію чесності та відкритості. Дівчина відмовилася від авторитарного стилю викладання та тиску на студентів, поставивши на перше місце взаємоповагу та дисципліну.

Сучасний підхід: від рольових ігор до оголошень через ШІ

Зрозумівши, що стандартний підхід із сухими конспектами не спрацює, викладачка почала впроваджувати інтерактивні методи. Вона поєднує вивчення української мови з професійними навичками студентів.

Один із найяскравіших уроків був присвячений повісті Івана Нечуя-Левицького “Кайдашева сім’я”.

“Я розуміла, що повністю повість ніхто читати не буде. Тому ми розбились за ролями головних героїв. Вони мали охарактеризувати себе так, ніби цей герой живе в сучасності — що б він змінив. Їм це так зайшло! Вони хотіли залишитись на дев’ятий урок і наступного дня ходили по корпусу, просячи зробити щось подібне ще раз“, — розповідає Діана.

Викладачка також згадує, що на уроках української мови під час вивчення теми написання оголошень вона запропонувала студентам створити рекламні макети для продажу тракторів.

“Я дала завдання: оберіть модель трактора і за допомогою штучного інтелекту створіть таке оголошення, щоб я захотіла його купити. Вони з таким запалом це робили! Ілюстрували, створювали картинки, навіть робили комікс-оголошення“, — згадує викладачка.

Примітка. Окрім викладацької діяльності, Діана Попович вже понад рік займається журналістикою у місцевому виданні Вільногірськ IN.UA. Дівчина зазначає, що поєднання двох професій дозволяє їй розвиватися різнобічно: викладання допомагає краще розуміти людей та знаходити до них підхід, тоді як журналістика вчить критичного мислення, ефективної роботи з інформацією та вміння помічати цікаві історії у житті рідної громади.

Зміна ролі вчителя під час війни

За словами Діани, сьогодні роль вчителя значно трансформувалася. Після ковідних обмежень, дистанційного навчання та початку повномасштабної війни діти стали більш закритими. Особливо це стосується студентів, чиї батьки захищають країну, або тих, хто втратив рідних.

“Зараз викладач для студента — це наставник. Порівнюючи зі своїми студентами, я бачу, що вони деяким викладачам можуть розповісти більше, що їм болить, ніж вдома. Важливо допомагати їм розкриватися, щоб вони не боялися висловлювати свою думку. Якщо є проблема, я ніколи не обговорюю її при всій аудиторії, а спілкуюся наодинці“, — наголошує Діана.

Колегам-освітянам молода викладачка бажає терпіння та натхнення:

“Не опускайте руки. Ми не просто навчаємо дітей свого предмета, у першу чергу ми навчаємо їх бути людьми. Твій студент — це твоє обличчя в майбутньому. Як ти його навчиш, так він і поводитиметься в суспільстві“.

Читайте також: