Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі

Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі фото 2 17:50, 23 Травня 2024
Чемпіон світу з кікбоксингу Артем Левковець
Чемпіон світу з кікбоксингу Артем Левковець / фото Вільногірськ IN.UA

Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА Артем Левковець тренується в єдиному бійцівському клубі міста «Файтер». На цей час йому 11 років. Бійцівську кар’єру починав з тренером Миколою Білецьким. Має звання неодноразового Чемпіона країни. Зараз тренує його Валерія Худякова. 

Більше в матеріалі Вільногірськ IN.UA

Бійцівський шлях кікбоксера з Вільногірська

Привела Артема в спорт кікбоксингу мама Ольга Левковець, коли йому було сім років. В школі він тоді вчився в другому класі.

Починав свою кар’єру з першим тренером Миколою Білецьким. Це були спочатку кардіотренування для малечі, для загального розвитку. Зараз Артем продовжує тренуватися з Валерією Худяковою, ученицею Миколи.

Наразі Артем має такі титули:

  • Чемпіон світу з кікбоксингу за версією ІСКА;
  • Чемпіон Європи з кікбоксингу за версією ВКУ;
  • Неодноразовий чемпіон України;
  • Неодноразовий чемпіон Дніпропетровської, Полтавської, Запорізької, Львівської, Харківської, Київської областей.

«Я завжди хотіла, щоб моя дитина  побачила світ, щоб він був такий витриманий, витривалий, сильний, мужній, впевнений в собі, як спортсмени тренера  Миколи. Тому ми Артема віддали на цю секцію. І я жодного дня не пожалкувала про це»,  –  ділиться мама кікбоксера Ольга Левковець.

Артем об’їздив всю Україну. Бував у Полтаві, Запоріжжі, Мелітополі, Харкові, Києві та Львові. Для себе він відкрив Німеччину, Туреччину, Болгарію, Румунію, та  Польщу.

«В закордонному  паспорті  в Артема набагато більше відміток, ніж у мене, у чоловіка, у бабусі й дідуся разом взятих. Тому це, я думаю, величезний плюс для мого сина», – каже Ольга.

Юний кікбоксер Артем Левковець

В майбутньому Артем Левковець мріє брати участь у профбоях. А також, стати тренером й відкрити свій фітнес-клуб.

Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі фото 2
Кікбоксер Артем / фото Ольга Левковець

«Насправді це дає велику впевненість у собі. У нас такий був випадок колись, що після Чемпіонату світу він казав, якщо я виграю, мама, давай ви мені там пофарбуєте волосся чи проколете вухо. Ну і він виграв, і ми здійснили його таке бажання. Він гуляв на вулиці, приходить і каже, мама, будете ви мене, мабуть, сварити, бо я з хлопцем одним побився, старшаком, який його образив через пофарбоване волосся. Старшокласник  вхопив Артема за волосся та потягнув. Спортсмен дав відсіч. Тобто, ця дитина не дасть себе образити. Не дасть себе образити саму, своїх друзів і в майбутньому може захистити свою сім’ю», – згадує Ольга Левковець.

Психологічна підготовка файтерівців є вкрай важливою на тренуваннях. Вийти на ринг, провести бій, вистояти, перемогти перш за все себе та свій  страх. Кожен спортсмен не знає ніколи, хто  буде його суперник, який він буде на зріст, каже мама Артема. Тому підготовка у клубі «Файтер» йому дає фізичні можливості та загартовує психологічну стійкість. Ще в Артема є фішка, коли він виграє, він починає танцювати на ринзі. Перебирати ногами та витанцьовувати.

Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі фото 3
Артем з командою / фото Ольга Левковець

Кікбоксер Артем Левковець вже  звик до спортивного режиму. Слідкує за правильним харчуванням і постійно тримати своє тіло у формі. У молодого спортсмена є мрія.

«Я хочу завоювати чемпіонський пояс та стати таким, як Олександр Усик, абсолютним чемпіоном світу», – ділиться Артем Левковець.

Спорт сильних: про змагання за кордоном

Артем на чемпіонаті Європи в Німеччині, в Дуйсбурзі, за тиждень до війни виграв два золотих кубки. Було у нього дуже багато суперників. Саме там відзначили всі судді надзвичайно високий рівень підготовки, файтерівців, їх витривалість, згадує Ольга. Традицією спортсменів є обмін футболками. 

Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі фото 4
Спортсмен з Вільногірська / фото Ольга Левковець

«Артем привіз футболку з Португалії, Німеччини. Футболка з написом Кузєй з Туреччини, і це все його суперники, яких він переміг, і він би можливо ще обмінявся, але просто вже футболок стільки не було. Ще син привіз переможний у фінальному поєдинку прапор з Німеччини, який він подарував своєму дідусю, моєму батьку на день народження. Такі подарунки – це і віра в себе, це і велика радість від такої перемоги» це – говорить мама кікбоксера Артема.

Також Артем займається не лише кікбоксингом, а й танцями. На танці він ходить з п’яти років.

Кікбоксинг – це коли б’ють і руками, і ногами, і ліктями, і колінами. І чим вище ти вмієш підняти ногу, і якщо ти можеш прямо вдарити ногою в голову супернику, це одразу три очка зараховують.

Перші змагання Артема були, коли йому було 8 років, і це був чемпіонат Дніпропетровської області з козацького двобою в Кам’янському. Тоді він обійшов багатьох суперників. У нього було три бої, два з них він виграв і отримав срібну медаль.

Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі фото 5
Медальниці Чемпіона світу / фото Ольга Левковець

«Наразі у нас вдома вже дві медальниці, одна з них повністю заповнена і вже немає куди їх вішати. Ми навіть медалі не рахували Ми, як батьки й Артем, дуже вдячні Миколі Білецькому, який виховав в нашій дитині жагу до перемоги. Навчив його давати відсіч, навчив вірити в себе і навіть при програші, а вони також бувають вірити в себе, не опускати руки, не відмовлятися від своєї мети»,  –  каже мама.

Ім’я Артем Левковець вже багато де відоме. Якщо, наприклад, просто ввести в Google пошук, «Левковець Артем Іванович», то дуже швидко видасть система ISKA, WKU, WTKA, WPKA, WTKA та «Козацький двобій», що він є в цих федераціях, бо він там має певні високі досягнення, які не вигадані й не можна їх приховати.

Мрія батьків кікбоксерів Вільногірська

Участь в змаганнях потребує великих коштів. Фути, бинти, рукавиці, капа, паховий захист та шолом – ця амуніція купується силами батьків. 

«Дуже хочеться, щоб нашим дітям допомагали спонсори. Наприклад, коли ти бачиш, що приїхала команда з Ірпеня, і у них повністю забрендована вся форма. У них є автобус, його подарували спонсори. Хочеться, щоб дітям спонсори оплачували повністю поїздку, харчування і витрати за участь, звичайно, було б це класно», –  висловлюється мама Артема.

Чемпіон світу з кікбоксингу тренується у Вільногірському бійцівському клубі фото 6
Перемога Артема на Чемпіонаті / фото Ольга Левковець

Батьки файтерівців мріють, щоб їх дітей спонсорували. І єдиний в місті бійцівський клуб «Файтер», в якому тренуються Чемпіони Світу, міг розвиватися й достойно виступати на змаганнях різного рівня, ділиться мама Артема.

«Я пам’ятаю, на Чемпіонаті світу, це надзвичайно було приємно, коли оголосили, що приїхала команда України, то команда Німеччини, команда Франції, я зараз говорю, в мене аж голос тремтить, вони всі разом скандували «Слава Україні! Героям слава!» Вони нас так підтримували»,– згадує мама Чемпіона Артема.

На цей час Артем уже досяг всіх здобутків для Майстра спорту України. Тільки через те, що він не досяг 16 річного віку, він ще  не може отримати це звання. Майстра спорту України дають після 16 років, а Кандидата в Майстри спорту дають після 14 років, а йому тільки 11. Тому, тільки вік є перепоною, щоб отримати почесне звання. Але все в майбутньому, каже мама Чемпіона Світу Артема.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава 

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 52 12:00, 12 Червня 2026
“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 57
Владислав/ фото з особистого архіву героя

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування. 

Місто, яке розквітало 

До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 58
Владислав із родиною біля Драмтеатру у Маріуполі/ фото з особистого архіву героя

Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.

“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав. 

Було неможливо залишатися осторонь

24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.

Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.

“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік. 

Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.

Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.

Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.

“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”. 

Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.

Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 59
Владислав разом із Максом “Артистом”, який загинув у нерівному бою/ фото з особистого архіву героя

Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок. 

День, що змінив усе

Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився. 

На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу. 

“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав. 

На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги  долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.

Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився. 

“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.  

Люди, які зустрічають між життям і смертю

Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.

Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено. 

“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав. 

Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС. 

Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині. 

“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий. 

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 60
Владислав під час реабілітації/ фото з особистого архіву героя

Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже: 

“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”

Повернення до життя 

Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.

“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”, – каже чоловік.  

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 61
Владислав із родиною/ фото з особистого архіву героя

Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу. 

Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.

Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 53 12:00, 11 Червня 2026
“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 62
Віталій Цой/ фото з особистого архіву матері

На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його від’їздом на війну.

Більше читайте на Вільногірськ IN.UA.

“Вона впала між нами. Я зрозуміла, що це поганий знак. А він каже: “Мамо, викинь її в сміття. Я повернуся з війни і заміню всі три гачки””, – згадує жінка. 

Додому він вже не повернувся. 

Хлопчик, який перечитував усі підручники

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 63
Віталій у дитинстві/ фото з особистого архіву матері

Віталій виріс без батька. Поки мати працювала, ним займалася бабуся. До дитячого садка він майже не ходив, але коли настав час йти до школи, уже добре читав і писав. Тому навчання давалося йому легко. 

Коли в школі видавали підручники на новий навчальний рік, більшість дітей відкривала їх лише у вересні. Віталій же перечитував усі книги ще під час літніх канікул.

“Ляжуть вони з бабусею на ліжко, і він їй читає історію, географію, усе підряд. Він усе знав. Багато знав і пам’ятав”, – каже мати. 

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 64
Віталій з бабусею/ фото з особистого архіву матері

Особливо хлопець любив математику. Брав участь в олімпіадах, відвідував факультативи, займався в різних гуртках.

“Коли зʼявилися калькулятори, то йому вчитель математики дозволяв навіть на уроках ним користуватися. Не тому, що він не міг рахувати, навпаки, у нього голова працювала як калькулятор сама. А для того, щоб швидше рахувати. Ми йому спеціальний калькулятор навіть для цього купили”, – розповідає пані Ганна.

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 65
Віталій з матір’ю Ганною/ фото з особистого архіву матері

На початку 1990-х сім’я переїхала до села. Для багатьох підлітків це могло б стати покаранням, але не для Віталія. Йому подобалося працювати на землі.

У нього була власна грядка, де він садив овочі, доглядав рослини і спостерігав, як вони ростуть.

“Він марив землею. Любив у ній копатися, любив щось садити, любив полоти”, – згадує матір. 

У той час він підробляв на польових роботах, допомагав дорослим і намагався заробити свої перші гроші.

Той, хто завжди допомагав 

Пізніше Віталій став токарем. Спочатку навчався у вітчима, але багато чого освоїв сам. І дуже швидко став майстром, якого знали далеко за межами підприємства.

“Дуже добрий токар. Токар від Бога”, – каже пані Ганна. 

До нього зверталися люди з різними деталями та механізмами. Якщо інші казали, що зробити неможливо, Віталій шукав рішення.

Його неодноразово переманювали на нові місця роботи, пропонуючи кращі умови. Репутація майстра працювала краще за будь-яку рекламу.

Утім, найбільше люди запам’ятали не його професію. Віталій завжди допомагав іншим. Якщо бачив сусідку з важкими пакетами, заносив покупки додому. Якщо хтось не міг відкрити гараж, то приходив і лагодив замок.

Мати усміхається, згадуючи, як іноді сварила його за надмірну доброту. Особливо тоді, коли він вступався за жінок. 

“Не міг переносити, коли когось з жінок ображають. Обов’язково втручався. Я йому казала: “Віталію, ти колись через це по голові отримаєш”. А він тільки сміявся”, – згадує мати. 

Допомагав чоловік не лише людям. 

Віталій дуже любив тварин. У гаражі він облаштував прихисток для бездомних котів. Узимку поставив буржуйку, щоб тварини не мерзли. Щодня приходив їх годувати.

А ще їздив на риболовлю. Іноді не стільки для себе, скільки для котів.

“Він спеціально ловив дрібну рибу. А коти його зустрічали. От просто уявіть: двадцять-тридцять котів біжать йому назустріч, хвости догори, усі нявкають”, – каже пані Ганна. 

Також він захоплювався мотоциклами.

“Особливо йому подобалося їх ремонтувати”, – згадує мати. 

Залюбки переглядав фільми. Найбільше подобалися “Втеча з Шоушенка”, “Перл-Харбор”, “Останній самурай”, “Зелена Міля” та “Гладіатори”. 

“Я піду воювати”

У лютому 2022 року Віталій сам прийшов до військкомату. Матір про це спочатку навіть не знала. Вона думала, що син збирає тривожну валізу, як і тисячі інших українців. Лише згодом дізналася, що він сам пішов за повісткою.

“Я кажу: навіщо ти це зробив? А він відповів: “Я маю захистити тебе, свою землю і тих дітей за стінкою (ред. дітей сусідів). Якщо прийдуть сюди – буде погано””.

Перед від’їздом Віталій поводився так, ніби попереду була звичайна дорога. Жартував, допомагав матері, намагався не показувати хвилювання.

Напередодні він попросив підстригти його. Після ванни вийшов усміхнений і, як завжди, почав заспокоювати маму.

“Я кажу: “Віталію, коли ти вже поправишся? Ще на війну підеш, зовсім худий станеш”. А він сміється: “Мамо, не переживай. Я худий – це навіть добре. Сховаюся за деревом, і мене не видно буде””.

У день від’їзду Віталій попросив мати не проводжати його до місця збору.

“Не ходи туди. Не треба плакати, кричати, утримувати мене. Проведеш мене вдома і будеш чекати”.

Вона пообіцяла, що залишиться вдома. Коли він уже стояв на порозі з рюкзаком за плечима, обійняла його. Саме тоді між ними впала частина старої вішалки.

Віталій тільки сказав:

“Мамо, викинь її. Я повернуся і все полагоджу”.

Він вийшов із дому, а вона дивилася у вікно.

“Він увесь час обертався, махав мені рукою, посилав повітряні поцілунки. Потім повернув за клінікою. І більше я його не бачила”.

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 66
Віталій у лавах ЗСУ/ фото з особистого архіву матері

На війні Віталій залишався таким самим – уважним до інших і турботливим щодо матері.

Телефонував нечасто, але щоразу намагався її заспокоїти.

“Каже: “Не хвилюйся за мене. У мене все добре. Я не голодний””, – згадує жінка. 

День, коли все змінилося 

10 квітня 2022 року Віталій не вийшов на зв’язок. Спочатку мати намагалася себе заспокоїти. Потім почала хвилюватися дедалі сильніше.

У ніч із 11 на 12 квітня вона прокинулася від дивного відчуття. 

“Серце у груднях наче затріпотіло. У мене такого ніколи не було. Я зрозуміла, що сталася біда”.

Через кілька днів до її будинку під’їхала машина. Ганна побачила військових ще здалеку.

“У мене всередині все похололо. Я зрозуміла, що це до мене”.

Вона майже не пам’ятає тих хвилин. Каже лише, що ноги підкосилися.

“Я не кричала. Не плакала. Просто впала на коліна”.

Віталій Цой загинув у квітні 2022 року. Йому було 42 роки. Посмертно нагороджений орденом “За мужність”.

Читайте також:

Підписуйтесь

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава  фото 54
Історії

“Помститися за все побачене”: історія військового Владислава 

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто […]

12:00, 12.06.2026 Єва Буянова
“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері  фото 55
Історії

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

На старій вішалці в передпокої вже декілька років немає однієї деталі. Вона зламалася саме в той момент, коли Ганна Цой востаннє обіймала сина перед його […]

12:00, 11.06.2026 Єва Буянова
Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду  фото 56
Історії

Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду 

Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 […]

14:45, 02.06.2026 Єва Буянова
Між творчістю і заробітком: історія майстрині з Вільногірська фото 57
Історії

Між творчістю і заробітком: історія майстрині з Вільногірська

Місцева майстриня Світлана разом із донькою створює віночки, браслети та прикраси ручної роботи, просуває їх через TikTok та Instagram і бере участь у ярмарках. Попри […]

16:30, 28.05.2026 Єва Буянова
“Коли ми виїхали, я вперше дозволила собі заплакати”: історія Любові, яка разом із родиною пережила пекло Маріуполя фото 58
Історії

“Коли ми виїхали, я вперше дозволила собі заплакати”: історія Любові, яка разом із родиною пережила пекло Маріуполя

Людина може витримати більше, ніж їй здається. Особливо коли поруч – її діти. Любов Драчова знає це не з книжок і не з чужих історій. […]

14:00, 27.05.2026 Діана Попович