День бібліотеки: що він значить для Вільногірських бібліотекарів

Щорічно 30 вересня в Україні відзначається Всеукраїнський день бібліотек — важливе свято для тих, хто працює в бібліотеках та втілює любов до читання в життя суспільства. Для бібліотекарів Вільногірська цей день має особливе значення, адже їхня робота — це більше ніж професія, це покликання, що поєднує освітню, культурну та соціальну місії. Своєю історією та думками щодо події з нашою редакцією поділилася бібліотекарка Людмила Афанасіївна. 

Більше у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Історія Людмили

Професію бібліотекаря Людмила Афанасіївна обрала ще 40 років тому. Жінка зізнається, що не думала над професією. Вона змушена була шукати роботу і не могла себе знайти у житті.

“Я була молода, мала маленьку дитину і підшукувала роботу. Це був вимушений вчинок за сімейними обставинами. Мене запросила знайома до роботи, в 1984 році. Вмовила тим, що це колектив, маленький, але спрацьований колектив однодумців.”, – розповіла вона.

Бібліотека Вільногірського технікуму Національної металургійної академії України почала свою роботу 1 вересня 1960 року, і саме цією датою датований перший запис. Відтоді бібліотека пройшла довгий шлях розвитку, перетворившись на важливий осередок знань та культури. За роки свого існування вона не тільки забезпечувала студентів необхідною літературою, а й стала місцем для саморозвитку, наукових досліджень та культурних зустрічей. З того часу пані Людмила присвячує себе роботі у бібліотеці технікуму.

Роль сучасних бібліотек в Україні

Сьогодні бібліотека відіграє ключову роль у навчальному процесі технікуму, допомагаючи студентам і викладачам у їхній освітній та науковій діяльності. З роками змінилися форми й засоби її роботи, але місія залишилася незмінною — сприяти поширенню знань і культурного розвитку.

“Перші наші бібліотекарі були Шмалькова Ельвіра Миколаївна, яка працювала з 1960 по 1979 рік, та Ткаченко Світлана Володимирівна. Вона працювала з 1964 по 1980 рік. Зараз в бібліотеці працюю я, це Зубаровська Людмила Афанасіївна, з 1984 року, і Сидоревич Людмила Миколаївна з 2001 року,” – додала бібліотекарка Людмила Афанасіїївна. 

Крім того, Людмила Афанасіївна поділилася своїми емоціями від свята. Вона згадала, що коли тільки починала працювати бібліотекарем, День бібліотек ще не відзначали, але навіть тоді робота в бібліотеці була для неї особливою місією.

“26 років тому неможливо було навіть уявити, що бібліотекарі колись відзначатимуть своє професійне свято у роки війни. Це свято не тільки бібліотекарів, а і читачів, всіх хто полюбляє читати”, – зазначала бібліотекарка Людмила Афанасіївна. 

Сучасні бібліотеки — це не просто сховища для книг. Вони стали місцем, де поєднуються знання, культура, історія та вигадані світи. Тут кожен може знайти джерело для натхнення, саморозвитку або просто зануритися у фантазійні подорожі, відкривши для себе нові горизонти.

“Від першого дня вторгнення і до сьогодні бібліотеки по всій Україні, де не ведуться бої, є місцем де кожен, хто потребує, знайде прихисток і допомогу. Вони об’єднують спільноти для допомоги тим, хто вимушено залишив свої домівки.”

Бібліотекарів з професійним свято привітав і відомий місцевий вчитель та військовий Ігор Миронюк. 

Читайте також:

• 5 мільйонів підручників від Японії для українських школярів
• НМТ-2025: Нові правила та структура тестування для вступу в університети

На екрані – троє молодих хлопців. Вони усміхаються, грають у футбол, жартують, проводять час у гуртожитку. У залі – тиша, а в очах присутніх сльози. На цих кадрах Максим Тимощук, Сергій Клочко та Станіслав Коцкий ще студенти – живі, молоді й разом. Саме такими їх згадували під час відкриття кімнати памʼяті у Вільногірському фаховому коледжі, де вони навчалися та жили в гуртожитку. Згодом усі троє стали на захист України й загинули. 

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Ініціаторкою створення кімнати пам’яті стала комендантка гуртожитку Тетяна Бігун. Вона зверталася до людей та організацій, які могли допомогти облаштувати цей простір.

Перші роботи розпочали ще навесні. ГО “Бджола Вільногірськ” придбали необхідні матеріали й власними силами зробили ремонт: поклеїли шпалери, облаштували стелю.

Згодом до створення кімнати долучилися Вільногірськ IN.UA. За кошти, спрямовані на цей проєкт, виготовили пам’ятні дошки з історіями трьох захисників. На кожній розмістили QR-код, за яким можна перейти до додаткової інформації про них.

Їх згадували не лише як героїв

Під час відкриття про загиблих говорили не лише як про військових, які віддали життя за Україну. Важливою частиною заходу стали спогади про них у студентські роки – такими, якими їх пам’ятали викладачі, друзі, працівники гуртожитку та рідні.

Однією з тих, хто особисто знав Максима Тимощука ще студентом, була викладачка Лілія Олександрівна: 

“Особисто за Максима хочу сказати, що завжди ходив усміхнений на пари, завжди все робив, виконував. В нього був дуже гарний почерк”, – згадала вона.

А ідея створити стенд з лабораторними роботами загиблих студентів належала вчительці хімії Світлані Бігун – вона зберегла їх роботи та навіть не думала, що вони зможуть знадобитися для кімнати памʼяті. 

Так роботи хлопців стали частиною їхньої історії – не лише як захисників України, а й як студентів, які колись сиділи за партами цього коледжу. 

Про Станіслава Коцкого під час заходу згадував його класний керівник: 

“Він був дуже активним та говірким студентом. Він жив в нашому гуртожитку, товаришував з одногрупниками та будував плани на майбутнє…”. 

На відкриття кімнати також приїхала родина Сергія Клочка – його мати та брати. Тетяна Бігун так згадує про хлопця: 

“Сергій був особливим – хлопцем незвичайної душі. Він ніколи не брехав, не лукавив – він був справжнім, таким, на кого завжди можна було покластися. На жаль, Сергій не закінчив коледж. Після третього курсу він пішов захищати Україну…”. 

Фотографії, відео та спогади

Одним із найбільш емоційних моментів заходу став перегляд фотографій та відео зі студентського життя хлопців.

На екрані показували їх такими, якими вони були до війни: як проводили час у гуртожитку, грали у футбол, жартували, веселилися та навчалися.

У залі в цей момент у багатьох були сльози на очах.

Організатори зібрали фотографії та відео на флешки й подарували їхнім родинам. Так близькі загиблих отримали збережені спогади про роки, коли хлопці ще навчалися, дружили та будували свої плани.

Після перегляду спогадів присутні перейшли до кімнати пам’яті. Її відкрила директорка Вільногірського фахового коледжу Олена Погребняк.

Під час заходу окремо подякували профспілковому комітету, бібліотекарям, Юлії Лутовіновій та працівникам гуртожитку, які долучилися до створення простору.

Окремі слова вдячності пролунали на адресу Олександра Щекодіна за підтримку, допомогу та особистий внесок у створення кімнати пам’яті.

Завершуючи подяку всім, хто долучився до створення кімнати, організатори наголосили:

“І, мабуть, найважливіше, ви допомогли нам створити місце, де пам’ять про наших хлопців житиме не один день і не один рік. Дякую вам за це від усього серця і дякую всім, хто був поруч, бо пам’ять живе, доки ми її бережемо”.

Після відкриття присутні поклали квіти до пам’ятних дошок.

Тепер у коледжі є місце, де зберігатимуться історії трьох його студентів – їхні фотографії, студентські роботи та спогади тих, хто знав їх за життя.

Читайте також:

“Два дні відбивав атаки ворога сам”: історія Максима, який мріяв про футбол і загинув у першому бою

Сьогодні, 25 вересня, біля будівлі виконавчого комітету Вільногірської міської ради зібралися родини військовополонених та безвісти зниклих захисників і захисниць України. На площі лунали молитва, слова підтримки та пісня, а на великому серці одне за одним з’являлися маленькі сердечка з іменами тих, кого досі чекають удома.

Цього дня тут говорили не лише про тих, хто перебуває у полоні чи вважається безвісти зниклим. Говорили про родини, для яких невідомість стала частиною щоденного життя, про очікування, надію і право не дозволити забути своїх рідних. Детальніше – у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Захід розпочали з молитви

Першою частиною заходу став молебень. Настоятель храму Святої Трійці, протоієрей отець Володимир, згадав у молитві військовополонених та безвісти зниклих захисників і захисниць України.

Організатори наголосили: сьогодні родини прийшли не просто на публічний захід. За кожним прізвищем, фотографією чи статусом «безвісти зниклий» стоїть конкретна людина, яку хтось чекає вдома.

“Ви не самі, ми поруч. Ми чекаємо разом із вами”.

Організатори говорили про те, що очікування для родин стало щоденним випробуванням, а невідомість – частиною їхнього життя.

“Статус “безвісти зниклий” – це не крапка, це трикрапка, за якою стоїть щоденна важка робота”.

Йшлося і про тих, хто перебуває у російському полоні. Учасники заходу наголосили, що громада має бути їхнім голосом на волі.

“Вони повернуться”: імена тих, кого чекають, зібрали на одному серці

Одним із найбільш щемливих моментів стала символічна акція з сердечками.

Представниці родин тримали маленькі сердечка з іменами своїх близьких – військовополонених або безвісти зниклих. По черзі вони підходили до великого серця та прикріплювали на нього свої символи.

Так на одному великому серці зібралися десятки особистих історій та імен.

Поруч стояли вільногірці у військовій формі, з фотографіями, записами та бірками своїх рідних.

Це був момент, коли сухі формулювання з офіційних документів – “полонений”, “безвісти зниклий” – знову перетворилися на імена конкретних людей.

Людей, яких люблять.

Людей, яких чекають.

Людей, про яких не хочуть мовчати.

Міський голова: громада має підтримувати родини

До присутніх звернувся міський голова Вільногірська Володимир Василенко.

У своєму виступі він наголосив на підтримці родин військовополонених та безвісти зниклих і запевнив, що громада має залишатися поруч із ними.

Це важливий момент для Вільногірська, адже раніше подібні ініціативи здебільшого відбувалися завдяки самим родинам та громадським активістам.

Від “Дзвонів Надії” – до акції біля міськради

Для Вільногірська нинішня акція стала продовженням уже розпочатої роботи з привернення уваги до родин військовополонених і безвісти зниклих.

Першою масштабною ініціативою на рівні громади стала акція “Дзвони Надії”, яку організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки міської ради. Тоді учасники встановлювали дзвіночки з іменами своїх рідних як символ пам’яті та надії на повернення. 

Саме після цього у Вільногірську відбувся ще один захід – автопробіг на підтримку військовополонених та безвісти зниклих.

Тепер же така акція відбулася безпосередньо біля будівлі виконавчого комітету міської ради за участю представників громади та міського голови.

Для родин це означає не лише сам факт проведення заходу. Це сигнал про те, що їхнє питання поступово стає видимим на рівні всієї громади.

Коли невідомість стає щоденним випробуванням

Під час заходу організатори окремо говорили про те, що означає бути родиною людини, чия доля залишається невідомою.

Для матері, дружини, дитини чи батька це не просто юридичний статус.

Це очікування дзвінка.

Це перевірка повідомлень.

Це фотографія, яку продовжують тримати поруч.

Це надія побачити знайоме обличчя серед тих, хто повертається додому.

Організатори закликали не залишати ці родини наодинці з їхнім очікуванням.

“Ваше терпіння сьогодні – це сила наших воїнів. Ваша віра – це їхній невидимий щит. А ваша любов – надійна броня, яка тримає їх там, де б вони не були”, – зазначила представниця родин військовополонених та безвісти зниклих Ксенія Коваль.

Окремо прозвучав заклик пам’ятати про тих, хто сьогодні не може бути поруч із рідними через полон.

Прапор, пісня і ще одне нагадування: їх чекають

Під час заходу також підняли прапори і символічним стало те, що прапор підіймав діючий військовий, захисник України.

Згодом для учасників виконали пісню, присвячену всім захисникам та захисницям України. Її звучання стало ще одним емоційним моментом події.

Але головним символом цього дня залишилося велике серце з іменами.

Адже кожне маленьке сердечко на ньому – це не просто ім’я.

За ним – родина, яка чекає.

За ним – історія людини, яка захищала Україну.

За ним – надія на повернення.

“Ми чекаємо разом із вами”

Ксенія Коваль наголосила: “Ми просимо не лише про звістку, а про повернення та милість Божу до тих, хто перебуває в полоні, хто зник безвісти, хто опинився далеко від своїх рідних. Просимо для тих, хто чекає”.

А головне бажання родин сформулювали просто: “Надійде день, коли замість слова “чекаємо” ми скажемо: “Він повернувся. Вона повернулася. Вони вдома””.

Для Вільногірська ця акція стала ще одним кроком до того, щоб родини військовополонених та безвісти зниклих не залишалися сам на сам із невідомістю.

Бо поки їх чекають, про них говорять і нагадують – їхні імена залишаються серед нас.

Читайте також:

З російського полону повернули 8 мешканців Дніпропетровщини