У Вільногірську біля Школи мистецтв імені Петра Шияна цього дня було особливо яскраво. На майданчику під відкритим небом містяни зібралися на святковий художній захід “День художника у Вільногірську”. Тут можна було побачити виставку робіт місцевих художників-аматорів, взяти до рук пензлі та фарби, спробувати власні сили у творчих майстер-класах.

На святі побувала журналістка Вільногірськ IN.UA.

Місто у фарбах

На подвір’ї, серед осінніх барв, розгорнулася невелика, але щира виставка. Картини Юлії Докторової, Ольги Шиби, Ірини Неверовської, Олени Литовченко та Олени Філоненко притягували погляд і ніби запрошували глядача затриматися бодай на хвилину.

Ведуча представила роботи місцевої жительки Ольги Шиба — однієї з учасниць виставки. За фахом вона не художниця, Ольга малює картини за номерами, надає перевагу картинам квітів та природи, більшість картин вона дарує своїм близьким та знайомим. 

Під час заходу ведуча представила також роботи Любові Коровіко. Вона розповіла, що пані Любов почала малювати у 60 років і називає себе художником-аматором.

Сама ж Любов Коровіко поділилася історією свого творчого шляху: взятися за пензлик її надихнуло багато вільного часу й краса масляних фарб. “Коли малюю — всередині все горить”, — зізнається художниця. Її слова викликали щирі оплески серед присутніх, адже вони стали справжнім підтвердженням того, що творчість не має вікових меж.

Кожна робота на виставці мала свій настрій: на одних полотнах — тиша осіннього парку, на інших — яскраві натюрморти чи сміливі абстракції. Глядачі зупинялися, обговорювали, ділилися враженнями — мистецтво тут справді об’єднувало.

Дитяча творчість без меж

Поки дорослі розглядали картини, діти створювали власні шедеври. На майданчику працювала зона творчості, де малеча вирізала, клеїла, малювала — і все це з безмежною фантазією. Осіннє листя перетворювалося на аплікації, а долоні й пензлики — на головні інструменти радості.

Також на гостей чекав конкурс-перформанс: під звуки ліричної мелодії діти ділилися на команди й малювали свої емоції просто на полотні. 

Наприкінці свята юні учасники отримали художні подарунки. Хтось тримав їх, ніби найдорожчий скарб. І, можливо, саме цей день стане для когось першим кроком у майбутнє, пов’язане з мистецтвом.

Читайте також:

Спорт, єдність і польова кухня:  у Саксагані відзначили День українського козацтва

Людмила Шевченко родом із Лихівки. Малювати почала ще у дитинстві, адже змалку їй подобалося відтворювати на папері навколишній світ. Після переїзду до Вільногірська, де вона мешкає вже сім років, життя художниці набуло нових барв – у новому місті вона розвиває свій талант і продовжує творити.

 Про свій творчий шлях, улюблені роботи й те, як фарби допомогли відкритися та долати труднощі, Людмила розповіла журналістці Вільногірськ IN.UA

Творчість без рамок

Художниця працює з різними матеріалами: найчастіше використовує акрилові фарби, іноді – гуаш чи акварель, а ще любить малювати пальцями олійними фарбами.

Її роботи різняться за розміром – від крихітних малюнків із долоню до великих полотен. Тематика теж різноманітна: природа, деталі з життя, речі, які привертають увагу. Улюблена картина Людмили – пейзаж рідного краю, із річкою біля дому в Лихівці.

Жінка зізнається, що часто малює вночі – коли з’являється спокій та вільний час. Саме тиша та самотність у Вільногірську стали для неї джерелом натхнення. Дуже любить вона й малювати під музику саксофону – каже, що вона заспокоює та надихає на створення нових образів.

“Можу прокинутися серед ночі, і якщо в голові виникає образ – одразу беруся за фарби”, – каже вона.

Щоб вдосконалювати навички, художниця дивиться відеоуроки та надихається роботами інших митців.

Картини як відображення емоцій

Для Людмили малювання – це не лише хобі, а спосіб висловити почуття. Фарби допомогли їй відкритися й вийти з емоційної замкнутості.

“Після розлучення мене ніби закрило в собі. І тоді з’явилися фарби. У картинах я передаю те, що відчуваю”, – ділиться художниця.

До початку повномасштабного вторгнення її картини були переважно яскраві й сонячні, сповнені теплих пейзажів та світлих барв. Після 2022 року тематика змінилася – у полотнах з’явилося більше глибини, емоцій і відображення переживань, які вона тепер виплескує на полотно.

Мрія – поділитися творчістю

Попри численні роботи, Людмила зізнається, що ще не мала власної виставки. Частину картин вона дарує близьким чи знайомим, а деякі лишаються вдома.

Її мрія – організувати виставку у Вільногірську та показати людям те, що створила. “Мені хочеться передати, що я вмію. Хочеться, щоб це побачили”, – говорить вона.

Читайте також:

• Малюнки, глина і тканина: як дитяча фантазія оживає в руках юного митця з Вільногірська
• Сила слова: вільногірська поетеса отримала особливу відзнаку та планує випустити збірку поезії

За останній рік поетеса Ірина Третьяченко поповнила свій мистецький багаж ще приблизно на 300 творів, загалом у її творчому доробку вже майже 800 поезій — майже по віршу щодня. Цьогоріч її поезію відзначила мистецька спільнота VIVART, яка об’єднує сотні авторів з України та ще дев’яти країн світу. Це незалежне творче об’єднання, що активно розвиває сучасну українську літературу, організовуючи літературні зустрічі, майстер-класи, презентації та конкурси.

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з поетесою та дізналася як Ірина пише пронизані темами надії, краси природи та любові до України вірші.

Поетичний талант Ірини отримав високу оцінку на міжнародному рівні

Нагадаємо, раніше редакція Вільногірськ IN.UA вже писала про Ірину Третьяченко, аона написала понад 500 віршів.

У 2025 році вона взяла участь у Всеукраїнському літературному конкурсі VIVART, який проводиться в межах діяльності спільноти. Конкурс передбачає подачу україномовних творів — поезії чи прози — на будь-яку тему (окрім пропаганди “руського миру” та насильства). Твори оцінюються в трьох вікових категоріях: 14–20, 21–30 та 31–45 років. Для участі потрібно надіслати власні тексти разом із короткою інформацією про автора та фотографією.

Ірина розповідає: “Я долучилась до спільноти торік. Вони проводять зустрічі, читають вірші, прозу, обговорюють тексти з акторами й письменниками. Це живий творчий простір, де тебе не лише слухають, а й надихають писати далі”.

Конкурс зібрав понад 400 учасників з різних регіонів. Протягом двох місяців журі працювало над оцінкою поданих робіт. Урочисте нагородження переможців відбулося в Кам’янському під час святкування 20-річчя творчої спільноти.

Поезія, що зцілює

Ірина Третьяченко переконана: вірші мають лікувальну силу. Її тексти — часто надихають читачів не лише з України. Один із найтепліших відгуків вона отримала від людини, яка, хоча й не вивчала українську мову, зізналась: “Я закохуюсь в українську просто слухаючи ваші вірші”.

“Мої тексти — про перемогу духу, про любов, про душу, яка шукає світло. Я хочу, щоб мої вірші надихали людей не здаватися”, — каже Ірина.

Один із її творів завершується рядками:

Розкрию крила я сама

І полечу над океаном.

Лечу, нескорена, жива —

Хай квіти виростуть із рани…

Поезія як шлях до себе

Ірина зізнається, що довго писала “в шухляду”. Але саме участь у марафонах, конкурсах і спільнотах допомогла їй розкритися як авторці: “Коли починаєш писати для людей — з’являється бажання вдосконалити, зробити текст кращим, глибшим. Починаєш бачити у своїх віршах сенси, яких раніше не помічала”.

Сьогодні її поезії звучать на відео, звучать у серцях тих, хто їх читає. Один із її віршів переміг у кольоровому марафоні завдяки темі “синього дня”, і отримав найбільше читацьких симпатій:

Плани: збірка, вечори, нові вірші

Попереду — ще амбітніші цілі: видати першу поетичну збірку (уже обрано найкращі твори), озвучити вірші професійно у студії, виступити на творчих вечорах у Вільногірську та інших містах.

Також Ірина радить іншим не боятись писати: “Кожен має талант. Якщо пишеш — поділися. Навіть якщо здається, що твій вірш нікому не потрібен — він може зачепити когось за душу, стати тією краплею світла, якої комусь не вистачає”.

“Моя Україна — нескорена”

Свою творчість Ірина присвячує тим, хто бореться за Україну — і на фронті, і в тилу:

Сплелися у косу сила та ніжність,

Стрічку яскраву дарує Дніпро.

Свобода і воля житимуть вічність.

Мою Україну не скорить ніхто.

Читайте також:

• “Тут народжується сила”: як юні борці з Вільногірська тренуються серед Карпатських вершин
• Вільногірськ на шляху до безбар’єрності: журналісти перевірили, наскільки доступне місто

Матеріал створено та опубліковано в межах Програми стратегічної підтримки медіа @Lviv Media Forum. Вона реалізується за фінансової підтримки Міністерства закордонних справ Чеської Республіки в рамках Transition Promotion Program.