Крила янгола та нічне ПВО/ фото з особистого архіву героїні
Творчість Олени вперше вийшла за межі кімнати, охопивши виставковий простір «Берег-ти» у Вільногірську. Раніше дівчина вважала, що в місті немає перспектив для розвитку, але після появи цього простору впевнена, що будь-який митець може знайти визнання.
Шлях Олени у мистецтві почався з дитинства. Мисткиня памʼятає, що через те, що у дитинстві була з фломастерами в руках, вона поступила до художньої школи. У дитинстві займалася різними видами діяльності, але малювання залишалося з нею протягом усього життя. Саме музична школа у Вільногірську, де проходили уроки малювання, стала поштовхом до початку професійної кар’єри.
Олена зазвичай пише картини на замовлення друзів і знайомих, але не вказує ціну, залишаючи її на розсуд замовників.
«Я взагалі не виставляюсь, це моя перша виставка. Я дуже скромна людина і як щось малюю, то майже ніде не показую», – каже мисткиня.
Дівчина каже, що основна мета в мистецтві – самовираження. Публічних виставок раніше не мала, перший досвід отримала якраз в виставковому просторі, який нещодавно зʼявився у місті.
«Я робила і роблю це більше для себе, ніколи не хотіла визнання. В цей раз мені було цікаво побачити і відчути, як відреагує публіка», – додає мисткиня Олена.
Вона переважно малює акрилом, обираючи техніку на основі референсів. У її роботах присутні певні мотиви, до яких вона повертається.
«Останнім часом це була лицарська тема. Лицарі з важкими обладунками та мечами. На виставці є ця картина», – пояснює художниця.
Натхненням для творчості є життя, а викликом для сучасного художника Олена вважає розвиток штучного інтелекту.
«Є великий страх, що художників замінять компʼютери», – каже дівчина.
Проте Олена продовжує творити. Її остання робота — малюнок тата.
«Він військовослужбовець, ми дуже рідко бачимось, я сумую. Я зобразила тата вночі з ПВО та з крилами янгола, які захищають будинки від ракет», – розповідає молода мисткиня.
На Вільногірськ чекає ще одна велика виставка Олени в школі мистецтв імені Петра Шияна.
Віктор Котенко — рятувальник з Донеччини, який нині мешкає і працює у Вільногірську / фото, Віктор Котенко
Віктор Котенко родом із Великої Новосілки на Донеччині. Там він починав службу в ДСНС, там залишив дім, роботу та звичне життя. Через війну його підрозділ довелося переводити, а самому Віктору — шукати нове місце для роботи й життя. Так він опинився у Вільногірську. Рятувальник говорить про свою роботу без пафосу. Жартує, згадує курйозні випадки, розповідає про професійні забобони та друзів, яких знайшов у новому місті. Але за цією легкістю — досвід людини та нелегка праця.
Як Віктор Котенко був змушений залишити свій дім, але продовжив службу в ДСНС та почав будувати нове життя у Вільногірську — читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA
Від Великої Новосілки — до служби в ДСНС
Віктору Котенку 26 років. Він народився та жив у Великій Новосілці Донецької області. Після дев’ятого класу вступив на навчання за професіями тракториста та автослюсаря.
Із пожежно-рятувальною справою Віктор уперше познайомився ще в дитинстві. Коли йому було близько чотирьох років, батько посадив його у пожежну машину, увімкнув сирену та проблискові маячки. Для маленького хлопчика це стало яскравим враженням, хоча згодом спогад відійшов на другий план.
Після завершення навчання Віктор знову згадав про той епізод і зрозумів, що хоче пов’язати своє життя з рятувальною службою. Тож вступив до Вінницького професійного навчального закладу за напрямом, пов’язаним із пожежно-рятувальною справою. Навчання завершив у 2021 році й одразу розпочав службу в ДСНС.
Віктор Котенко під час навчання / фото з архіву героя
Паралельно з роботою Віктор продовжував навчатися. У 2026 році він закінчив магістратуру.
Нині Віктор має спеціальне звання головного майстер-сержанта служби цивільного захисту та працює пожежним-рятувальником 52-ї державної пожежно-рятувальної частини у Вільногірську.
За даними подання на відомчу відзнаку, станом на 6 серпня 2026 року календарна вислуга Віктора становила 7 років 11 місяців 21 день. У 2024 році він також був нагороджений відзнакою Президента України “За оборону України”.
Свою професію Віктор сьогодні пояснює просто: люди завжди потребуватимуть допомоги, а надзвичайні ситуації нікуди не зникнуть.
Війна змінила не лише місце роботи
До повномасштабної війни Віктор жив і працював у рідному місті. Після загострення бойових дій Велика Новосілка опинилася під обстрілами, а звичне життя зруйнувалося. Спочатку Віктор продовжував виконувати службові завдання неподалік від рідних місць. За його словами, підрозділ працював фактично у зоні бойових дій. Згодом частину розформували, і рятувальникам запропонували обирати, куди переводитися.
Спершу Віктор опинився у Краматорську. Там провів близько півтора місяця. А коли у Вільногірську з’явилася вакансія, перевівся сюди.
До цього місто йому вже було знайоме. Після евакуації Віктор певний час жив із родиною у селі Вишневе, що неподалік міста, а згодом вони переїхали до Вільногірська. Робочий графік дозволяв йому приїжджати сюди ще до остаточного переведення.
На вибір також вплинуло саме місто. Віктор розглядав Вільногірськ і П’ятихатки, але обрав Вільногірськ. Йому сподобалося, що місто невелике та компактне: тут усе поруч і не потрібно витрачати багато часу на дорогу.
“Я до сих пір не адаптувався”
Попри те, що Віктор живе у Вільногірську вже близько року, назвати себе повністю адаптованим він не готовий. Причина не лише в новому місті.
“Я втратив будинок, я втратив повністю все, що в мене було”, — розповідає він.
Для людини, яка переїжджає через війну, зміна адреси: це далеко не вся історія. Потрібно звикати до нового оточення, знайомитися з людьми, шукати своє місце та водночас приймати думку, що повернутися до колишнього життя може бути неможливо.
Саме це Віктор називає одним із найважчих переживань. Але поступово у Вільногірську з’явилися люди, які стали для нього друзями.
Віктор з колегами рятувальниками / фото, Віктор Котенко
Один із них допоміг Віктору розібратися з автомобілями: навчив тому, чого він раніше не знав, хоча загальне уявлення про техніку мав ще з навчання на автослюсаря. Так нове місто почало ставати трохи більш своїм.
За фільмами — одне, насправді — зовсім інше
Роботу рятувальника часто уявляють через кадри з фільмів: сирена, пожежна машина, кілька хвилин дороги — і боротьба з вогнем.
Віктор каже, що реальність набагато складніша. Зміна починається не з ранкової кави. Рятувальники одягають спеціальний одяг і спорядження, перевіряють готовність до служби, приймають автомобілі та обладнання.
У караулі кожен має свою роль: начальник караулу, командир відділення, пожежні та водій. А далі — служба за розпорядком дня, навчання та постійні тренування.
Рятувальники відпрацьовують нормативи, перевіряють обладнання, працюють із драбинами, апаратами захисту органів дихання та зору, повторюють дії, які можуть знадобитися під час реального виклику.
Рятувальники Донеччини / фото з архіву героя
Тобто навіть тоді, коли пожежі немає, підготовка не припиняється.
“Кожну зміну ми вчимось і практикуємося”, — пояснює Віктор.
У Вільногірську рятувальники часто їдуть не лише на пожежі
За словами Віктора, у Вільногірській громаді великі пожежі трапляються нечасто. Натомість чимало викликів пов’язані з допомогою людям.
Наприклад, рятувальників можуть викликати, коли людина не відчиняє двері, не відповідає на телефонні дзвінки або коли медикам швидкої допомоги потрібна допомога з транспортуванням пацієнта.
Особливо це стосується людей старшого віку, яких потрібно знести з верхніх поверхів. Такі виклики можуть здаватися простими лише на перший погляд. Для рятувальника це також фізичне навантаження, відповідальність і необхідність швидко оцінити ситуацію.
У 2026 році Віктор уже брав участь у гасінні 24 пожеж. Шість разів під час виконання завдань він працював в апараті захисту органів дихання та зору.
Пожежі після ворожих ударів
Окремою частиною служби для Віктора стали виїзди після російських атак. У поданні до нагородження зазначено, що Віктор залучався до ліквідації наслідків обстрілів у Дніпропетровській області.
22 травня 2026 року рятувальники працювали біля електропідстанції “Дніпровська” НЕК “Укренерго” неподалік села Бикове. Внаслідок ворожого удару безпілотниками, загорілися три трансформатори та мастило навколо них. Площа пожежі становила близько 650 квадратних метрів.
10 липня рятувальники виїжджали до Божедарівки, де після збиття безпілотника та подальшого загоряння виникла пожежа житлового будинку. Ще один виїзд був 12 липня: після удару по території підприємства у Божедарівці. Під час цього виклику Віктор прокладав та подавав магістральні лінії від пожежного автомобіля.
Керівництво Віктора відзначає його професійність, рішучість і відповідальність під час роботи. На складних виїздах він діє впевнено, чітко виконує завдання та злагоджено працює у складі караулу.
Сам Віктор про такі ситуації говорить значно простіше. Для нього це робота, яку потрібно виконати.
Найважче — не вогонь
За роки служби Віктор бачив різні ситуації. Але є те, до чого, за його словами, неможливо звикнути повністю.
“Найважче — це бачити смерть”, — говорить він.
Після важких виїздів рятувальники намагаються повернутися до звичайного життя. Спілкуються між собою, відволікаються. Віктор пояснює, що іноді сміх після важкого виклику може бути своєрідною захисною реакцією.
Рятувальник врятував дитину у Вільногірську / фото, ДСНС Дніпропетровщини
У колективі є можливість поговорити не лише про роботу — і це, за його словами, допомагає залишатися собою.
Примети, про які знають рятувальники
Як і в багатьох професіях, пов’язаних із ризиком, у рятувальників є свої прикмети та забобони. Віктор розповідає про них із посмішкою, але зізнається: багато хто все ж намагається їх дотримуватися.
Наприклад, перед чергуванням не радять начищати бойові чоботи. Вважається, що після цього обов’язково доведеться виїжджати на пожежу й знову їх забруднити.
Ще одна прикмета стосується пожежної машини: під час чергування не варто без потреби мити її або протирати проблискові маячки — нібито після цього неодмінно буде виїзд.
Також серед рятувальників існує повір’я, що нова форма або нове спорядження безпосередньо перед зміною — до виклику. А колегам замість звичного “гарного чергування” можуть побажати “сухих рукавів” — тобто спокійної зміни без пожеж.
Для сторонніх це може звучати як звичайні забобони. Для самих рятувальників — маленькі професійні традиції, які з роками стають частиною служби.
Поза роботою він залишається таким самим
Попри складність професії, Віктор не вважає себе похмурою людиною. Навпаки — називає себе веселим і таким, із ким не нудно.
“Такий же самий, як на роботі, так і в житті”, — говорить він про себе.
Його родина, звісно, переживає через службу. Особливо після серйозних виїздів. Але мама знає: якщо почати розпитувати про деталі, це може лише додати хвилювання.
Тому їхня розмова після небезпечного виклику зазвичай коротка: чи все нормально — так, усе нормально.
І цього достатньо.
“Моя найбільша мотивація — сім’я”
На запитання, що сьогодні змушує його продовжувати службу, Віктор відповідає майже без паузи: “Сім’я”.
Віктор з дружиною / фото, Віктор Котенко
Каже, що якби залишався сам і не мав заради кого триматися, усе могло б бути інакше. Саме родина, за його словами, допомагає рухатися далі навіть тоді, коли навколо змінюється все.
А ще — робота, у якій він бачить сенс.
Його порада тим, хто починає життя заново
Віктор добре знає, як це — опинитися в іншому місті, фактично починаючи з нуля. Тому людині, яка приїхала до Вільногірська після вимушеного переїзду й не знає, з чого почати, він радить насамперед не залишатися наодинці.
Знайти підтримку, друзів, роботу або іншу справу, яка допоможе тримати себе в руслі. І не дозволяти собі залишатися без заняття надовго.
Віктор з друзями та колегами у Вільногірську / фото надане героєм
Його перша порада звучить дуже просто — не замикатись у собі. А далі — шукати людей, із якими можна говорити, та справу, яка допоможе зосередитися на сьогоденні.
Бо минуле вже не повернути, але життя продовжується.
Попереду — нові зміни
Цього року кандидатуру Віктора Котенка рекомендували до нагородження відомчою заохочувальною відзнакою Державної служби України з надзвичайних ситуацій.
У характеристиці керівництво називає його досвідченим, сумлінним, відповідальним і організованим працівником.
Але за всіма цими формулюваннями — не лише посада, звання чи кількість виїздів.
Є 26 — річний хлопець, який колись уперше сів у пожежну машину разом із батьком, потім обрав професію рятувальника, а через війну втратив свій дім і опинився в іншому місті.
Тепер його робота — допомагати іншим.
А Вільногірськ поступово стає місцем, де він будує наступну сторінку свого життя.
І, можливо, саме це найкраще пояснює його просту фразу про майбутнє: “Потрібно не поспішати жити. Все має відбуватися своєю чергою”.
Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.
Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.
У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.
Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:
«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».
Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:
«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.
Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».
І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:
«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».
Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!
Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця.
Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.
Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!
Віктор Котенко родом із Великої Новосілки на Донеччині. Там він починав службу в ДСНС, там залишив дім, роботу та звичне життя. Через війну його підрозділ […]
Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів […]
На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів […]
Історія нашого міста ховає ще чимало цікавих сторінок, спогадів та важливих подій. Ми продовжуємо публікацію унікальної книги від почесної громадянки Надії Чирви, присвяченої рідному Вільногірську. […]
Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. […]
