Крила янгола та нічне ПВО/ фото з особистого архіву героїні
Творчість Олени вперше вийшла за межі кімнати, охопивши виставковий простір «Берег-ти» у Вільногірську. Раніше дівчина вважала, що в місті немає перспектив для розвитку, але після появи цього простору впевнена, що будь-який митець може знайти визнання.
Шлях Олени у мистецтві почався з дитинства. Мисткиня памʼятає, що через те, що у дитинстві була з фломастерами в руках, вона поступила до художньої школи. У дитинстві займалася різними видами діяльності, але малювання залишалося з нею протягом усього життя. Саме музична школа у Вільногірську, де проходили уроки малювання, стала поштовхом до початку професійної кар’єри.
Олена зазвичай пише картини на замовлення друзів і знайомих, але не вказує ціну, залишаючи її на розсуд замовників.
«Я взагалі не виставляюсь, це моя перша виставка. Я дуже скромна людина і як щось малюю, то майже ніде не показую», – каже мисткиня.
Дівчина каже, що основна мета в мистецтві – самовираження. Публічних виставок раніше не мала, перший досвід отримала якраз в виставковому просторі, який нещодавно зʼявився у місті.
«Я робила і роблю це більше для себе, ніколи не хотіла визнання. В цей раз мені було цікаво побачити і відчути, як відреагує публіка», – додає мисткиня Олена.
Вона переважно малює акрилом, обираючи техніку на основі референсів. У її роботах присутні певні мотиви, до яких вона повертається.
«Останнім часом це була лицарська тема. Лицарі з важкими обладунками та мечами. На виставці є ця картина», – пояснює художниця.
Натхненням для творчості є життя, а викликом для сучасного художника Олена вважає розвиток штучного інтелекту.
«Є великий страх, що художників замінять компʼютери», – каже дівчина.
Проте Олена продовжує творити. Її остання робота — малюнок тата.
«Він військовослужбовець, ми дуже рідко бачимось, я сумую. Я зобразила тата вночі з ПВО та з крилами янгола, які захищають будинки від ракет», – розповідає молода мисткиня.
На Вільногірськ чекає ще одна велика виставка Олени в школі мистецтв імені Петра Шияна.
Ранкове подвір’я ще в напівсні, а під вікном уже збираються коти. Вони приходять з мокрими лапами, шрамами, голодом і тихою довірою. І кожного дня одна людина дає їм шанс на життя.
Ганна щодня оточує турботою тварин, які опинилися на межі виживання. Вона допомагає притулкам, оплачує лікування, термінові операції, корм і перевезення до ветеринарних клінік. Але її волонтерство починається просто під кухонним вікном.
Там щодня збирається “вуличний притулок”: коти, які знають час годування краще за годинник. Постійних “підопічних” – 15-18, але разом із ними приходять і нові – голодні, хворі, покинуті.
“Я просто всіх годую. Спочатку приходять коти, потім можуть прийти собаки, навіть їжаки чи птахи – уся їжа з’їдається до останнього”, – каже пані Ганна.
Як допомога тваринам стала щоденною реальністю
Допомагати тваринам вона почала ще з дитинства – приносила додому котів, підгодовувала безпритульних.
Але після загибелі сина це переросло в системну волонтерську діяльність в памʼять про нього: підтримку притулків і окремих тварин, які потребують термінової допомоги. Віталій Цой загинув у квітні 2022 року в боротьбі за свободу та суверенітет України. За життя він активно допомагав тваринам.
“Я продовжую справу свого сина. Він всіх годував, і я продовжую годувати”, – каже жінка.
Ганна не лише купує корм і ліки, а й закриває рахунки за стаціонарне лікування та операції. Якщо тварину потрібно терміново доставити до клініки, вона оплачує таксі, щоб не втрачати час.
“Буває, що рахунок іде на години. Тоді головне – просто встигнути”, – пояснює вона.
Окремий світ – це двір під її вікном. Тут коти не просто приходять поїсти, вони живуть поруч, формуючи власну невидиму спільноту. Частина з них прийшла з сусіднього притулку, частина – з вулиці.
Спочатку між тваринами виникали конфлікти, але з часом, каже Ганна, вони “навчилися жити разом”. Тепер їдять спокійно, без бійок, і чекають своєї черги.
Основою харчування є м’ясний фарш, сухий і вологий корм.
“Сита тварина — це вже наполовину врятована тварина”, — говорить пані Ганна.
Втрати, які не відпускають
У її розповіді поруч із порятунком завжди є втрати. Тварини, яких не вдалося знайти після втечі, ті, кого не вдалося врятувати, і ті, чиї історії залишилися болючими спогадами.
Окремо вона згадує випадок кішки, яка втекла з клініки в іншому місті. Пошуки тривали кілька днів, але результату не дали.
“Я тоді не спала і звинувачувала себе”, – говорить жінка.
Серед багатьох історій особливо болісною для Ганни залишається доля кота Степки. Після хвороби його господині він залишився без постійного дому й почав приходити до її вікна.
Вона годувала його щодня – він любив борщ, завжди з’їдав усе до останньої ложки.
“Він був великий, білий із чорними плямами, з дуже гарними зеленими очима”, – згадує Ганна.
Згодом Степка загинув від нападу собак. Для пані Ганни це стало ще однією втратою, яка не стирається часом.
“Це була трагедія”, – каже вона коротко.
Допомога як спосіб жити далі
“Я знаю, що Віталя був би задоволений тим, що я роблю. Він теж дуже любив тварин, годував їх, і мені здається, що я просто продовжую його справу”, — говорить Ганна.
Ганна із сином Віталієм/ фото з особистого архіву героїні
Після загибелі сина біля її будинку залишився безпритульний кіт на ім’я Груздик. Спочатку жінка підгодовувала його, але забирати додому не наважувалася. Каже, усе змінилося після сну, який наснився напередодні дня народження Віталія.
“Мені наснився син і сказав: “Мамо, Груздик же один”. Наступного ранку я одразу забрала його додому. Купила все необхідне, облаштувала місце, і він залишився жити зі мною”, — згадує вона.
Грузик прожив із Ганною кілька років і став для неї особливим нагадуванням про сина. Після смерті кота вона вирішила більше не брати тварин додому, але продовжила допомагати тим, хто залишився на вулиці та в притулках.
Щомісяця на цю допомогу йдуть значні суми: корм, лікування, стаціонарне утримання, стерилізація, а взимку – ще й дрова для опалення притулків. Лише на забезпечення дровами одного сезону вона витратила понад 40 тисяч гривень.
За словами власниці притулку Вікторії Кукси, коли виникають термінові витрати, саме Ганна часто приходить на допомогу.
“Екстрені операції, рахунки ветеринарних клінік, корм, наповнення газових балонів, інші невідкладні потреби – коли коштів не вистачає, саме пані Ганна завжди простягає руку допомоги.”, – йдеться в пості подяки Вікторії Кукси на Facebook.
Пані Ганна/ фото Facebook Вікторія Кукса
Ганна не говорить про себе як про людину, яка “рятує світ”. Вона просто щодня годує, лікує і підтримує тих, хто сам цього зробити не може.
І щоранку під її вікном знову збираються коти – ті, хто давно знає – тут на них чекають. Тут пам’ять про одну людину щодня перетворюється на шанс на життя для інших.
Як мешканка Вільногірська Софія відкрила власну студію танців/ фото з особистого архіву героїні
У невеликих містах нові ідеї нерідко зустрічають із насторогою. Особливо якщо вони виходять за межі звичних гуртків чи спортивних секцій. Та для Софії це не стало приводом відмовитися від своєї мрії.
Після років життя у великих містах вона повернулася до Вільногірська й відкрила власну студію танців. Тут жінки навчаються танцям на підборах, займаються стретчингом і пілатесом, знаходять однодумців і хоча б на кілька годин залишають за дверима побутові турботи.
Окрім танців, Софія багато років займалася кондитерською справою, а ще не уявляє свого життя без допомоги безпритульним тваринам. У розмові з журналісткою Вільногірськ IN.UA вона розповіла, чому вирішила розвивати власну справу саме у рідному місті, як шукала перших учениць і що для неї означає бути корисною людям.
Танці були поруч з дитинства
Любов до танців у Софії з’явилася ще в дитячі роки. Вона займалася у творчому колективі, а згодом захопилася спортом, який став невід’ємною частиною її життя.
Після школи дівчина набрала вагу, однак завдяки регулярним тренуванням змогла схуднути більш ніж на 20 кілограмів. Саме тоді вона зрозуміла, наскільки рух може змінювати людське тіло і, як наслідок, внутрішній стан у кращий бік.
До відкриття студії Софія встигла опанувати кілька професій. Шість років працювала перукаркою-візажисткою, пізніше – кондитеркою. Але бажання танцювати та навчати інших не зникало.
З напрямом high heels (танці на підборах) вона познайомилася під час життя в Києві. Софія довго хотіла потрапити до конкретної тренерки, а коли така можливість з’явилася, зрозуміла, що саме цей стиль найбільше відгукується їй.
“Я планувала вести high heels у Києві, але обставини склалися так, що я переїхала і вирішила відкрити студію у Вільногірську”, – розповідає Софія.
Ремонт, який робився власноруч/ відео з особистого архіву героїні
Власна студія – не лише про танці
Спочатку на тренування приходили дві-три людини. Про студію дізнавалися через знайомих і сторінку Софії у соціальних мережах. Вона не запускала масштабної реклами й не очікувала миттєвого успіху.
“Я розуміла, що для нашого міста це не зовсім звичний напрямок. Тому не розраховувала, що одразу прийде багато людей. Спочатку це була більше перевірка для самої себе – чи хочу я цим займатися”, – говорить вона.
Згодом стало зрозуміло, що багатьох жінок цікавлять не лише танці. Під час занять Софія приділяла багато уваги розминці, зміцненню м’язів і розвитку гнучкості. Саме тому в студії поступово з’явилися окремі заняття зі стретчингу та пілатесу.
За словами тренерки, сьогодні ці напрямки навіть популярніші за high heels. Багато жінок приходять насамперед для того, щоб підтримувати здоров’я, покращити самопочуття й знайти час для себе.
Для Софії студія – це не просто місце, де навчають танцювати. Після життя у Дніпрі, Києві та Львові вона помітила, що у Вільногірську жінкам бракує просторів, де можна відпочити від щоденних обов’язків і приділити увагу собі.
“Мені хотілося, щоб жінки в нашому місті мали місце, куди можна прийти, відволіктися від побуту, дітей і просто відчути себе жінкою. Багато хто після 30 ніби ставить на собі хрест. А мені хочеться, щоб жінки кайфували від себе в будь-якому віці”, – каже Софія.
Нині у студії вже сформувався постійний колектив. Учасниці не лише вивчають хореографію, а й записують професійні відео, беруть участь у творчих зйомках і підтримують одна одну.
Одна з хореографічних постановок/ відео з особистого архіву героїні
Любов до випічки та тварин
До відкриття студії Софія кілька років професійно займалася кондитерською справою. Каже, любов до випічки передалася їй від родини – бабусі також багато готували, а одна з них працювала у сфері харчових технологій.
Сьогодні вона майже не продає десерти, адже більшість часу займає розвиток студії. Втім, зізнається, що готувати й досі любить, адже найбільше задоволення приносить можливість дарувати людям позитивні емоції.
“Мені подобається радувати людей. Усе, що приносить користь або задоволення іншим – це про мене”, – каже вона.
Ще одна важлива частина її життя – допомога безпритульним тваринам. Софія не називає це волонтерством чи окремою діяльністю. Каже, що просто не може пройти повз тих, хто потребує допомоги.
На її думку, агресія тварин найчастіше є наслідком людської жорстокості, а не їхньої природи.
“Тварини – це моя любов. Я допомагаю їм не тому, що хочу, щоб про це говорили. Просто роблю це від щирого серця”, – розповідає Софія.
“Не бійтеся починати”
Планувати майбутнє на багато років Софія сьогодні не береться. Каже, нинішні реалії навчили її жити сьогоденням і крок за кроком розвивати те, що має зараз.
А жінкам, які давно мріють спробувати себе у танцях чи будь-якій новій справі, радить не озиратися на думку інших.
“Не бійтеся пробувати. Люди поговорять день-два, а потім повернуться до своїх справ. Якщо людина починає займатися собою – це вже круто. Ми ж не народжуємося з усіма вміннями. Усьому можна навчитися”, – переконана засновниця студії.
Ранкове подвір’я ще в напівсні, а під вікном уже збираються коти. Вони приходять з мокрими лапами, шрамами, голодом і тихою довірою. І кожного дня одна […]
У невеликих містах нові ідеї нерідко зустрічають із насторогою. Особливо якщо вони виходять за межі звичних гуртків чи спортивних секцій. Та для Софії це не […]
Після історії про картини та мрію про власну виставку вільногірська художниця Людмила Шевченко відкрила для себе новий напрям творчості. Тепер замість полотен вона розписує футболки, […]
Сонце повільно сідає над Вільногірськими Мальдівами. Жінки заплющують очі й завмирають у шавасані після години практики. Хтось прийшов сюди через біль у спині, хтось – […]
Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але […]
