Культурний спадок Петра Шияна: визначні постаті Вільногірська

Петро Шиян відомий вільногірцям митець та педагог, який присвятив своє життя творчості та навчанню нових поколінь художників. На його честь у Вільногірську назвали Дитячу музичну школу, де він багато років працював. Культурний спадок чоловіка продовжує жити та радувати очі містян та гостей міста. Ганна Кавецька, донька митця поділилася з редакцією своїми спогадами про творчий шлях батька, розповівши про його дитинство, навчання та роботу. Адже містянам важливо пам’ятати про людей, які розвивали Вільногірськ та своїми силами створювали культурну спадщину для наступних поколінь. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дитинство митця

Петро Шиян народився у селі, в бідній родині. Тоді ніхто не думав, що малювання може бути роботою. Але жага Петра до мистецтва не втихала. Він знаходив способи продовжувати малювати та не втрачав шансу займатися улюбленою справою навіть у таких складних обставинах. 

Попри складні умови, Петро знайшов шлях до мистецтва. Після закінчення восьмого класу, він вступив до Дніпропетровського художнього училища. Через відсутність художньої освіти, чоловік спочатку навчався на факультеті скульптури, але згодом перевівся на художнє відділення. Так Петро здобув профільну освіту не тільки з малювання, але й зі скульптури. Вже після закінчення училища Петро Шиян вирішив продовжувати навчання за мистецькою спеціальністю та вступив до Київського художнього інституту, де поєднував навчання з роботою.

Робота у Вільногірську

Не зважаючи на досвід життя у Дніпрі та у Києві, Петро після навчання вирішив переїхати до Вільногірська. Ганна розповідає, що його батьки жили на станції Нова Миколаївка, тому він хотів бути ближчим до родини. Потім чоловік зустрів маму Ганни. Так Вільногірськ став йому домом і він продовжив свій професійний шлях у місті. Петро був тоді одним з небагатьох художників-педагогів, що робило його роботу надзвичайно цінною для місцевої громади. 

Вже пізніше Петра запрошували працювати в інші міста, але він вирішив залишитися. Адже поруч були старенькі батьки, родина. Тож, він продовжував працювати та творити у Вільногірську.

Око художника і рука майстра завжди помітні

Петро Шиян за час свого життя створив багато пейзажів, графічних робіт, портретів. У місті відбувалися виставки з його роботами. Зараз його роботи можна побачити на третьому поверсі у другій школі та у бібліотеці Дитячої музичної школи імені Петра Шияна. Дочка передала закладу кілька робіт свого батька. 

Ганна згадує, як її батько майстерно працював з олівцем, створюючи прості, але виразні штрихи, які перетворювалися на завершені роботи. 

По стопах батька

Творчі гени у родині Петра передаються з покоління у покоління. Син Петра пішов стопами батька. Сама ж Ганна також обрала для себе творчу професію – музикантка. 

Робота Петра Шияна вплинула не тільки на родину. Він допоміг багатьом талановитим вихованцям поєднати своє життя з мистецтвом. Донька розповідає, що колись давно мала зустрічі з колишніми учнями. Хтось став художником, хтось залишив це заняття як хобі. Учні та колеги Петра Шияна завжди його згадують як старанного вчителя, який ніколи не кричав і у якого завжди на уроках була ідеальна дисципліна.

Коли колектив музичної школи запропонував перейменувати заклад на честь Петра, донька одразу підтримала цю ініціативу. Ганна каже, що це достойна пам’ять про батька, який багато зробив для міста. Петро привніс свій вклад в історію та розвиток Вільногірська, присвятив своє життя та творчість цьому місту. Тому приємно бачити, що місто віддає шану Петру за його роботу. 

Читайте також:

• Вільногірська художниця представила картини на персональній виставці у Києві
• Малює з трьох років: про що картини вільногірського митця Максима Бабича

Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.

Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.

У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.

Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:

«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».

Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:

«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.

Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».

І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:

«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».

Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!

Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця. 

Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.

Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини