Культурний спадок Петра Шияна: визначні постаті Вільногірська

Петро Шиян відомий вільногірцям митець та педагог, який присвятив своє життя творчості та навчанню нових поколінь художників. На його честь у Вільногірську назвали Дитячу музичну школу, де він багато років працював. Культурний спадок чоловіка продовжує жити та радувати очі містян та гостей міста. Ганна Кавецька, донька митця поділилася з редакцією своїми спогадами про творчий шлях батька, розповівши про його дитинство, навчання та роботу. Адже містянам важливо пам’ятати про людей, які розвивали Вільногірськ та своїми силами створювали культурну спадщину для наступних поколінь. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дитинство митця

Петро Шиян народився у селі, в бідній родині. Тоді ніхто не думав, що малювання може бути роботою. Але жага Петра до мистецтва не втихала. Він знаходив способи продовжувати малювати та не втрачав шансу займатися улюбленою справою навіть у таких складних обставинах. 

Попри складні умови, Петро знайшов шлях до мистецтва. Після закінчення восьмого класу, він вступив до Дніпропетровського художнього училища. Через відсутність художньої освіти, чоловік спочатку навчався на факультеті скульптури, але згодом перевівся на художнє відділення. Так Петро здобув профільну освіту не тільки з малювання, але й зі скульптури. Вже після закінчення училища Петро Шиян вирішив продовжувати навчання за мистецькою спеціальністю та вступив до Київського художнього інституту, де поєднував навчання з роботою.

Робота у Вільногірську

Не зважаючи на досвід життя у Дніпрі та у Києві, Петро після навчання вирішив переїхати до Вільногірська. Ганна розповідає, що його батьки жили на станції Нова Миколаївка, тому він хотів бути ближчим до родини. Потім чоловік зустрів маму Ганни. Так Вільногірськ став йому домом і він продовжив свій професійний шлях у місті. Петро був тоді одним з небагатьох художників-педагогів, що робило його роботу надзвичайно цінною для місцевої громади. 

Вже пізніше Петра запрошували працювати в інші міста, але він вирішив залишитися. Адже поруч були старенькі батьки, родина. Тож, він продовжував працювати та творити у Вільногірську.

Око художника і рука майстра завжди помітні

Петро Шиян за час свого життя створив багато пейзажів, графічних робіт, портретів. У місті відбувалися виставки з його роботами. Зараз його роботи можна побачити на третьому поверсі у другій школі та у бібліотеці Дитячої музичної школи імені Петра Шияна. Дочка передала закладу кілька робіт свого батька. 

Ганна згадує, як її батько майстерно працював з олівцем, створюючи прості, але виразні штрихи, які перетворювалися на завершені роботи. 

По стопах батька

Творчі гени у родині Петра передаються з покоління у покоління. Син Петра пішов стопами батька. Сама ж Ганна також обрала для себе творчу професію – музикантка. 

Робота Петра Шияна вплинула не тільки на родину. Він допоміг багатьом талановитим вихованцям поєднати своє життя з мистецтвом. Донька розповідає, що колись давно мала зустрічі з колишніми учнями. Хтось став художником, хтось залишив це заняття як хобі. Учні та колеги Петра Шияна завжди його згадують як старанного вчителя, який ніколи не кричав і у якого завжди на уроках була ідеальна дисципліна.

Коли колектив музичної школи запропонував перейменувати заклад на честь Петра, донька одразу підтримала цю ініціативу. Ганна каже, що це достойна пам’ять про батька, який багато зробив для міста. Петро привніс свій вклад в історію та розвиток Вільногірська, присвятив своє життя та творчість цьому місту. Тому приємно бачити, що місто віддає шану Петру за його роботу. 

Читайте також:

• Вільногірська художниця представила картини на персональній виставці у Києві
• Малює з трьох років: про що картини вільногірського митця Максима Бабича

Він працював на Крайній Півночі, допомагав змінювати систему теплопостачання Вільногірська, розвивав власний бізнес, став фермером і підтримує військових. За освітою Олександр Повстень – енергетик, але його життєвий шлях доводить: іноді найважливіше – не боятися починати з нуля. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з Олександром про роботу, випробування, благодійність і майбутнє рідного міста.

“Мене витягли з води, а батько віддав на плавання”

Життя Олександра Повстеня нерозривно пов’язане з Вільногірськом. Тут він народився, ходив до дитячого садка, навчався у третьому ліцеї, тут починалися його перші перемоги й перші випробування.

Одне з таких випробувань сталося ще в дитинстві.

Під час купання хлопчик мало не потонув. Каже, пішов за дорослими у воду й почав захлинатися. На щастя, поруч опинилися люди, які встигли його врятувати.

Після цього батько ухвалив рішення, яке багато в чому вплинуло на майбутнє сина, – віддав його на плавання.

Кілька років спорт займав важливе місце в житті Олександра. Згодом через проблеми зі здоров’ям плавання довелося залишити, але він знайшов себе в греко-римській боротьбі.

Тренери бачили в ньому перспективу й навіть готували до вступу в спортивний інтернат. Проте доля розпорядилася інакше.

Після школи хлопець обрав технічну освіту.

Навчання, 90-ті та боротьба за виживання

До інституту Олександр вступив не одразу. Не вистачило прохідного бала. Тож паралельно з підготовкою до нового вступу пішов працювати на ГМК.

Пізніше вступив до тодішнього Дніпродзержинського (нині Кам’янського) державного технічного університету на спеціальність “Промислова теплоенергетика”.

Студентські роки припали на непростий період для країни. Розпад Радянського Союзу, економічна криза, затримки зарплат – молоді сім’ї виживали як могли.

Олександр одружився у 19 років, а вже у 21 став батьком. Щоб утримувати родину, доводилося шукати додаткові заробітки.

Разом із товаришем він торгував м’ясом, поєднуючи роботу з навчанням.

“Треба було за щось жити”, – згадує він.

У той час родина пережила ще одне важке випробування. Під час пологів донька отримала важку травму й залишилася з інвалідністю.

Ця подія назавжди змінила життя молодого батька та стала ще одним стимулом працювати більше.

“Не навчишся – звільнимо”

Після завершення навчання знайти роботу за фахом виявилося непросто.

Тоді Олександр вирушив на Крайню Північ.

Саме там розпочався його справжній професійний шлях.

На одному із підприємств, де запускали нову котельню, молодому спеціалісту запропонували зайнятися тепловими мережами.

Він чесно попередив, що не має практичного досвіду.

У відповідь почув фразу, яку пам’ятає й досі: “Навчимо. Не навчишся – звільнимо”.

Так почалася історія, яка визначила його подальше життя.

Сім років роботи на Півночі стали для нього справжнім університетом практичної енергетики. Там він зрозумів, що знайшов справу, яка йому справді подобається.

“Мене ця стихія затягнула”, – говорить Олександр.

Людина, яка допомагала змінювати Вільногірськ

Повернувшись додому, він прийшов працювати на комбінат.

Спочатку став заступником головного енергетика з питань енергозбереження, а пізніше очолив створений ним відділ енергоменеджменту.

Саме в цей період Олександр Повстень не просто працював енергетиком. Разом із колегами він долучився до розробки рішень, які вплинули на подальший розвиток усього міста.

Одним із найважливіших проєктів стало вивчення майбутнього системи теплопостачання Вільногірська.

На той час теплоелектроцентраль працювала дедалі менш ефективно, а витрати на її утримання постійно зростали.

Фахівці прорахували кілька варіантів розвитку подій. У результаті дійшли висновку, що найбільш економічно доцільним буде перехід на індивідуальне опалення.

Сьогодні це здається звичним рішенням, але тоді воно викликало чимало дискусій.

“Ми зробили всі розрахунки й довели, що це найкращий варіант для міста”, – розповідає Повстень.

Він переконаний, що це дозволило значно скоротити витрати енергоносіїв та уникнути ще більших проблем у майбутньому.

Власна справа як спосіб не залежати від обставин

Навіть працюючи на відповідальних посадах, Олександр розумів: однієї зарплати для утримання сім’ї недостатньо.

У 2003 році він відкрив власну справу.

Поступово з’явилися проєкти у сфері газопостачання, торгівля обладнанням, участь у газифікації Вільногірська.

За роки підприємництва він неодноразово змінював напрямки діяльності, шукаючи ті, які дозволяли розвиватися далі.

“У маленькому місті це непросто. Тут усі бачать, хто чим займається, і конкуренція виникає дуже швидко”, – говорить він.

Втім, звичка працювати більше за інших щоразу допомагала знаходити нові можливості.

Від кількох овець до власного господарства

Ще під час навчання в інституті він навряд чи міг уявити, що одного дня працюватиме на землі. Але життя вкотре змусило шукати нові можливості.

Фермером Олександр став майже випадково.

Спочатку купив кілька овець. Потім разом із партнерами почав вирощувати бичків. Згодом придбав ферму, а ще через деякий час – землю.

Так поступово з’явилося власне господарство.

Були й експерименти зі свинарством, але цей напрямок чоловік називає одним із найскладніших.

“Роботи багато, а результат не завжди відповідає вкладеним силам”, – пояснює він.

Згодом зробив ставку на рослинництво.

Сьогодні його господарство – це поля, техніка та сезонна робота на землі.

А ще – кілька баранів, яких він залишив як згадку про часи, коли активно займався тваринництвом. 

ЗІЛ, який став частиною історії

Попри те, що життя Олександра Повстеня неодноразово змінювалося, є річ, яка залишається поруч із ним уже понад три десятиліття. Це його ЗІЛ.

Знайомство з автомобілем почалося ще під час навчання в автошколі. Тоді майбутнім водіям доводилося освоювати різну техніку, але саме ЗІЛ одразу припав йому до душі.

“Нам давали ще ГАЗ-53, але він мені не сподобався. А ЗІЛ на той час був майже як іномарка – надійний, добре заводився, легко керувався”, – згадує чоловік.

За роки через його руки пройшло чимало техніки – ГАЗони, КАМАЗи, інші вантажівки. Частину машин він продавав, частину замінював на новіші. Але ЗІЛ залишився.

Особливу цінність автомобіль довів під час роботи Олександра. Вантажівка допомагала виконувати роботу навіть у складних умовах.

“Він як добрий віслючок. Спочатку трохи впирається, а потім їде і тягне”, – усміхається чоловік.

Каже, найбільше його дивує простота конструкції цієї машини.

“Складного в керуванні нічого немає. Хіба що іноді буває непередбачувана”, – жартує він.

Сьогодні ЗІЛ для нього – не просто автомобіль, а нагадування про пройдений шлях і роки наполегливої праці.

Коли допомога стає звичкою

У Вільногірську Олександра Повстеня знають не лише як підприємця чи енергетика.

Протягом багатьох років він підтримує різні громадські ініціативи, а після початку повномасштабної війни активно допомагає військовим.

Автомобілі, пальне, шини, спорядження – за ці роки було чимало різних прохань і чимало людей, яким вдалося допомогти.

Найбільше запам’ятовуються не витрачені кошти, а емоції.

Олександр згадує, як на початку війни допоміг придбати спеціальні шини для автомобіля військового Сергія Максименка, який служив у десантно-штурмовому підрозділі.

Через бездоріжжя та розмиті дороги автомобіль не міг повноцінно виконувати свої завдання.

“Купив спеціальну резину. Він був дуже радий. Такі моменти запам’ятовуються”, – говорить чоловік.

Саме в таких історіях він бачить справжню цінність допомоги.

“Хочеться, щоб Вільногірськ став містом, якому заздритимуть”

Попри десятки років роботи в різних сферах, головною мотивацією для Олександра залишається бажання бачити Вільногірськ успішним.

“Хочеться, щоб було краще. Щоб хоча б наше місто зробили нормальним. Бо куди не подивишся – є певні проблеми. Хочеться працювати, щоб це змінити”, – говорить він.

На його переконання, місто має всі передумови для розвитку.

“Я бачу його хорошим, квітучим містом. У нас є промисловість, є ресурси, є підприємства. Якщо все робити з розумом, то тут можна створити такий оазис, що інші будуть заздрити”.

На його думку, для цього потрібні не лише інвестиції, а й люди, готові працювати заради розвитку громади.

“Не бійтеся шукати себе”

Свою головну пораду молодим людям Олександр Повстень формулює просто: не боятися пробувати нове.

Він переконаний, що людина не завжди одразу знаходить справу свого життя. Інколи для цього потрібно пройти кілька професій, пережити невдачі й почати все спочатку.

“Треба шукати себе. Пробувати одне, друге, третє. Я ніколи не думав, що буду займатися сільським господарством. Але життя привело мене й до цього”, – говорить він.

На його думку, найгірше – сидіти й чекати, що хтось підкаже правильний шлях.

“Якщо просто чекати, нічого не буде. Треба діяти і не боятися”.

Можливо, саме ця проста формула і пояснює шлях Олександра Повстеня та підтверджує можливість поєднання різних за напрямом професій і не втрачати  віри, що зміни починаються з тих, хто готовий діяти.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

На світанку він прокидається від болю в нозі. Поранення нагадує про себе щодня. Поруч – родина, заради якої він так прагнув повернутися додому. Але варто лише заплющити очі, і перед ним знову постає Маріуполь – підвали, де ховалися люди, зруйновані будинки та обличчя тих, кого вже немає.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

До Маріуполя Владислав переїхав на початку 2014 року після окупації Донецька. Там починав життя заново: працював у сфері торгівлі, а згодом долучився до гуманітарного розмінування. 

Місто, яке розквітало 

До повномасштабного вторгнення Маріуполь був для чоловіка прикладом того, як місто може змінюватися на краще. Після 2014 року сюди почали переїжджати люди з Донецька, надходили інвестиції, оновлювалися лікарні, сквери та громадські простори.

Найбільше Владиславу запам’яталися площа Свободи з відомими ліхтарями-голубами, район драмтеатру з музично-світловим фонтаном, оновлений парк “Веселка” на Лівому березі та міський пірс, який став популярним місцем для прогулянок і фотосесій.

“Маріуполь був великим містом, але після 2014 року він почав розквітати. Його змінювали, благоустроювали, вкладали в нього душу”, – згадує Владислав. 

Було неможливо залишатися осторонь

24 лютого 2022 року не принесло миттєвої паніки. Жителі прифронтового міста звикли до новин про обстріли. Проте вже за кілька днів зникли світло, вода, продукти, а небо над містом заповнила російська авіація.

Коли люди почали масово перебиратися в підвали, він зрозумів, що не зможе просто сидіти й чекати.

“Я не така людина. Не можу сидіти на одному місці й чекати, поки все вирішиться само собою”, – каже чоловік. 

Владислав долучився до Товариства Червоного Хреста України. Разом із волонтерами вони їздили містом, допомагали людям, підтримували лікарів та приймали поранених.

Він бачив те, чого не побажав би нікому – зруйновані квартали, тіла загиблих на вулицях, удари по цивільних об’єктах. Навіть база організації та транспорт неодноразово потрапляли під обстріли.

Коли йому вдалося вирватися з оточеного міста та вивезти родину в безпечне місце, до Вільногірська, рішення вже було прийняте.

“У мене було лише одне бажання – помститися за все те, що я побачив у Маріуполі”. 

Він знайшов найближчий військкомат і добровільно пішов до війська.

Службу проходив у складі 17-ї Полтавської бригади Національної гвардії України. Весь його бойовий шлях минув разом із цим підрозділом.

Спочатку були позиції на Харківщині, потім Донеччина, Луганщина, знову Донеччина та Запорізький напрямок. 

День, що змінив усе

Того дня Владислав не мав виходити на позицію. Однак один із військових через стан здоров’я не зміг виконувати завдання, тому Владислава попросили замінити побратима. Він погодився. 

На той момент чоловік виконував обов’язки заряджаючого FPV-дронів. Під час роботи по позиції вдарив ворожий FPV-дрон. Уламки перебили ногу. 

“Таке буває у військових: інколи відчуваєш, що може статися щось погане. Але тоді просто треба було замінити людину, і я пішов”, – каже Владислав. 

На війні є правило, яке знає кожен боєць – першу допомогу собі потрібно надати самостійно. Саме це він зробив після поранення. Потім до допомоги  долучилися побратими. Через важке ушкодження ноги самостійно пересуватися він уже не міг.

Поранення сталося близько п’ятої ранку. Евакуація вдень означала ризик для інших військових, тому командир запропонував чекати темряви, на що Владислав погодився. 

“Трьохсотим був лише я один. Якби мене почали тягнути вдень, поранених могло стати більше”, – каже військовий.  

Люди, які зустрічають між життям і смертю

Про бойових медиків чоловік говорить із великою повагою. На його переконання, саме від них часто залежить, чи побачить поранений наступний день. Медики не беруть безпосередньої участі в боях, але щодня ризикують життям, щоб дістатися до точки евакуації.

Особливо добре він запам’ятав роботу стабілізаційного пункту. Коли його привезли туди, свідомість уже ніби затягувало туманом. Але одну картину він пам’ятає досі: кілька медиків одночасно взялися за свою роботу. Усі працювали злагоджено. 

“Кожен чітко знав свою роботу. Ніхто нікому не заважав. Усе відбувалося дуже швидко”, – каже Владислав. 

Після стабілізаційного пункту були госпіталі Запоріжжя та Дніпра, евакуаційний потяг до Києва, а потім – сім місяців лікування в Головному медичному центрі МВС. 

Найважчими фізично стали перші місяці. Через характер поранення він міг лежати лише на спині. 

“Найбільше хотілося просто перевернутися хоча б на бік”, – зізнається військовий. 

Не менш складним було й психологічне відновлення. Військовий каже: 

“Дивишся, що молоді хлопці і 30-ти немає, але вони вже ампутанти. Це важко, насправді, морально”. 

Повернення до життя 

Під час реабілітації Владиславу пропонували поїхати до санаторію, але він відмовився. Попри всі переваги такого відновлення, найбільше хотів повернутися до родини.

“Для мене сім’я завжди була на першому місці. Дуже хотілося додому”, – каже чоловік.  

Сьогодні він продовжує проходити реабілітацію та оформлює необхідні документи. Зізнається, що бюрократичні процедури забирають багато сил і часу. 

Чоловік підтримує зв’язок із побратимами, хоча багатьох із тих, із ким воював пліч-о-пліч, уже немає. Одні загинули, інші, як і він, проходять лікування після поранень.

Коли сьогодні згадує фронт, іноді здається, ніби це було в іншому житті. Та пам’ять про війну нікуди не зникає.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського