Культурний спадок Петра Шияна: визначні постаті Вільногірська

Петро Шиян відомий вільногірцям митець та педагог, який присвятив своє життя творчості та навчанню нових поколінь художників. На його честь у Вільногірську назвали Дитячу музичну школу, де він багато років працював. Культурний спадок чоловіка продовжує жити та радувати очі містян та гостей міста. Ганна Кавецька, донька митця поділилася з редакцією своїми спогадами про творчий шлях батька, розповівши про його дитинство, навчання та роботу. Адже містянам важливо пам’ятати про людей, які розвивали Вільногірськ та своїми силами створювали культурну спадщину для наступних поколінь. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дитинство митця

Петро Шиян народився у селі, в бідній родині. Тоді ніхто не думав, що малювання може бути роботою. Але жага Петра до мистецтва не втихала. Він знаходив способи продовжувати малювати та не втрачав шансу займатися улюбленою справою навіть у таких складних обставинах. 

Попри складні умови, Петро знайшов шлях до мистецтва. Після закінчення восьмого класу, він вступив до Дніпропетровського художнього училища. Через відсутність художньої освіти, чоловік спочатку навчався на факультеті скульптури, але згодом перевівся на художнє відділення. Так Петро здобув профільну освіту не тільки з малювання, але й зі скульптури. Вже після закінчення училища Петро Шиян вирішив продовжувати навчання за мистецькою спеціальністю та вступив до Київського художнього інституту, де поєднував навчання з роботою.

Робота у Вільногірську

Не зважаючи на досвід життя у Дніпрі та у Києві, Петро після навчання вирішив переїхати до Вільногірська. Ганна розповідає, що його батьки жили на станції Нова Миколаївка, тому він хотів бути ближчим до родини. Потім чоловік зустрів маму Ганни. Так Вільногірськ став йому домом і він продовжив свій професійний шлях у місті. Петро був тоді одним з небагатьох художників-педагогів, що робило його роботу надзвичайно цінною для місцевої громади. 

Вже пізніше Петра запрошували працювати в інші міста, але він вирішив залишитися. Адже поруч були старенькі батьки, родина. Тож, він продовжував працювати та творити у Вільногірську.

Око художника і рука майстра завжди помітні

Петро Шиян за час свого життя створив багато пейзажів, графічних робіт, портретів. У місті відбувалися виставки з його роботами. Зараз його роботи можна побачити на третьому поверсі у другій школі та у бібліотеці Дитячої музичної школи імені Петра Шияна. Дочка передала закладу кілька робіт свого батька. 

Ганна згадує, як її батько майстерно працював з олівцем, створюючи прості, але виразні штрихи, які перетворювалися на завершені роботи. 

По стопах батька

Творчі гени у родині Петра передаються з покоління у покоління. Син Петра пішов стопами батька. Сама ж Ганна також обрала для себе творчу професію – музикантка. 

Робота Петра Шияна вплинула не тільки на родину. Він допоміг багатьом талановитим вихованцям поєднати своє життя з мистецтвом. Донька розповідає, що колись давно мала зустрічі з колишніми учнями. Хтось став художником, хтось залишив це заняття як хобі. Учні та колеги Петра Шияна завжди його згадують як старанного вчителя, який ніколи не кричав і у якого завжди на уроках була ідеальна дисципліна.

Коли колектив музичної школи запропонував перейменувати заклад на честь Петра, донька одразу підтримала цю ініціативу. Ганна каже, що це достойна пам’ять про батька, який багато зробив для міста. Петро привніс свій вклад в історію та розвиток Вільногірська, присвятив своє життя та творчість цьому місту. Тому приємно бачити, що місто віддає шану Петру за його роботу. 

Читайте також:

• Вільногірська художниця представила картини на персональній виставці у Києві
• Малює з трьох років: про що картини вільногірського митця Максима Бабича

Історія нашого міста ховає ще чимало цікавих сторінок, спогадів та важливих подій. Ми продовжуємо публікацію унікальної книги від почесної громадянки Надії Чирви, присвяченої рідному Вільногірську.

Деталі – на Вільногірськ IN.UA.

Глава “Раннє дитинство”

Воно було безхмарним, щасливим. Я народилася 23 лютого 1938 року. Це був святковий день – День Радянської Армії та Військово-Морського Флоту. На честь цього нас із мамою помістили на святковій Дошці пошани.

Коли мене принесли з пологового будинку, я 18 діб кричала. Пізніше тато з мамою здогадалися, що під час пологів мене травмували. Очевидно, було зламане ребро в районі серця. Це помітно донині. Хтось із знайомих порадив моїм батькам похрестити мене у церкві. Сталося диво. Напевно, ребро на той час зрослося. Хрещена мама була переконана, що це була допомога Господа Бога. Так чи інакше, я проспала дві доби і потім більше не плакала.

Тато з мамою часто згадували, як тато в перші дні мого життя боявся брати мене на руки. Боявся, що я можу переламатися. Якось рано-вранці мама вирушила на “Озерку” (так у нас досі називають центральний ринок), а тато залишився зі мною. Я прокинулася і подала голос. Щоб я не розплакалася, тато носив мене по кімнаті разом із ліжечком. Мама прийшла з базару, а тато стомлений, спітнілий, але задоволений собою і тим, що я не плакала. Ми завжди сміялися, коли згадували цей випадок. Тато завжди любив демонструвати, як успішно він це робив.

Наш будинок був двоповерховим. Квартира перебувала на другому поверсі. Вулиця була імені Караваєва в Ленінському районі Дніпропетровська. Забіжу наперед і скажу, що я з дитинства закохана у свій рідний край – Дніпропетровщину. Абсолютно впевнена, що на землі немає нічого подібного, з такою чудовою історією. Все своє життя я вивчала його, мені завжди було цікаво, чому так названо те чи інше місто, вулиця, селище, завод, парк, театр тощо. Минуло багато років, перш ніж я дізналася, хто ж такий Караваєв, ім’ям якого була названа наша довоєнна вулиця.

Виявляється, що Олександр Львович Караваєв – лікар, депутат II Державної думи, займався громадською діяльністю. Багато часу приділяв клопотам і завжди вони вирішувалися позитивно. 5 березня 1908 р. О. Л. Караваєва було вбито невідомими під час прийому хворих на своїй квартирі. Він став жертвою терору. Дніпропетровці впевнені, що ім’я померлого на посту лікаря, який лікував фізичні та душевні рани людей, чуйного до потреб і доброго чоловіка, житиме вічно.

Коли я була вже заміжньою жінкою і в мене вже були діти, ми випадково зустріли мого віку чоловіка. Він привітався з нами і каже моїм батькам: “Невже це ваша Надя?”

— Звичайно, вона сама.

Він тоді пригадав і розповів таке: виявилося, що ми з ним жили в одному будинку на вулиці Караваєва. Мені було десь два або два з половиною роки, я була красивою і дуже ошатною. Вся була в рюшиках, складочках, воланчиках, бантиках і з великою шоколадиною в руках.

Мама якийсь час працювала в пральні комбінату, який обслуговував військові частини. Коли солдати приїжджали забирати чисту білизну, завжди привозили в подарунок коробки цукерок, шоколад та всіляку смакоту. В одній шафі була у нас висувна шухлядка , і всі ці подарунки складалися сюди.

А хлопчик цей жив поверхом нижче. Його батьки працювали на заводі, і, звісно, такої кількості солодощів у нього не було. Завжди він чекав на мене, ставав поряд і пошепки говорив: “Фу, негарна”. Я кидала шоколадку в пісок і починала плакати. Він тільки цього й чекав. Хапав цукерку і швидко з’їдав, боявся, що відберуть. Якось на мій плач вийшла мама. Я, мабуть, хотіла викликати співчуття до своєї персони і, як була в білосніжній сукні, так і плюхнулася на пісок. Мама подивилася на мене, вирвала з верби тоненький прутик і приклала до м’якого місця. Такого роду лікувальний сеанс на мене так позитивно подіяв, що я ніколи в житті так більше не робила, і скільки я жила, ніхто й ніколи не застосовував до мене будь-яких покарань.

Цей молодий чоловік говорить мені: “Пробач мені, Надю. Я говорив тоді неправду тільки для того, щоб виманити у тебе щось смачненьке, ти була дуже гарною”. Я великодушно його пробачила і вдячна йому за те, що він розповів мені про мене.

Щастя моє тривало недовго. У лютому 1941 р. мені виповнилося 3 роки, а через чотири місяці, 22 червня, почалася Велика Вітчизняна війна, яка перегорнула мирне життя людей на довгі 1418 днів, принесла горе і сльози в кожну хату. В Україні загинув кожен 5-й (у Білорусі — кожен 4-й). Ці дві республіки постраждали найбільше…

Читайте також:

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.

Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.

Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.

Історія Євгена – на Вільногірськ IN.UA.

Хлопчик, який постійно був у русі

У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.

“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина. 

Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.

Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.

Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.

І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили: 

“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.

Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.

“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”

Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.

Брався за все 

Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.

Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.

“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина. 

Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.

Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.

“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.

На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.

Девʼять років у Вільногірську

Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.

До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.

“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати. 

Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.

Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.

“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина. 

“Мам, війна”

24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.

Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.

Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.

“Мам, війна”.

Спочатку пані Ірина йому не повірила.

“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина. 

Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.

Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.

“Він по-іншому не міг”.

Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.

“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові. 

6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.

Два слова, щоб знати, що живий

До війни мати й син були дуже близькими.

“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати. 

Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.

Їй не були потрібні довгі розмови.

“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.

Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.

Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.

А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.

Останній дзвінок

Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.

“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.

Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.

“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.

Поступово прийшла тривога.

“Я почала розуміти, що щось сталося”.

Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.

“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.

Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.

“Для мене він був надією й опорою”

Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.

“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.

Для матері Євген був сином.

“Для мене він був надією й опорою”.

Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.

“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.

Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.

“У мене пішла земля з-під ніг”.

Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.

“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.

Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.

“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері