Культурний спадок Петра Шияна: визначні постаті Вільногірська

Петро Шиян відомий вільногірцям митець та педагог, який присвятив своє життя творчості та навчанню нових поколінь художників. На його честь у Вільногірську назвали Дитячу музичну школу, де він багато років працював. Культурний спадок чоловіка продовжує жити та радувати очі містян та гостей міста. Ганна Кавецька, донька митця поділилася з редакцією своїми спогадами про творчий шлях батька, розповівши про його дитинство, навчання та роботу. Адже містянам важливо пам’ятати про людей, які розвивали Вільногірськ та своїми силами створювали культурну спадщину для наступних поколінь. 

Більше — у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Дитинство митця

Петро Шиян народився у селі, в бідній родині. Тоді ніхто не думав, що малювання може бути роботою. Але жага Петра до мистецтва не втихала. Він знаходив способи продовжувати малювати та не втрачав шансу займатися улюбленою справою навіть у таких складних обставинах. 

Попри складні умови, Петро знайшов шлях до мистецтва. Після закінчення восьмого класу, він вступив до Дніпропетровського художнього училища. Через відсутність художньої освіти, чоловік спочатку навчався на факультеті скульптури, але згодом перевівся на художнє відділення. Так Петро здобув профільну освіту не тільки з малювання, але й зі скульптури. Вже після закінчення училища Петро Шиян вирішив продовжувати навчання за мистецькою спеціальністю та вступив до Київського художнього інституту, де поєднував навчання з роботою.

Робота у Вільногірську

Не зважаючи на досвід життя у Дніпрі та у Києві, Петро після навчання вирішив переїхати до Вільногірська. Ганна розповідає, що його батьки жили на станції Нова Миколаївка, тому він хотів бути ближчим до родини. Потім чоловік зустрів маму Ганни. Так Вільногірськ став йому домом і він продовжив свій професійний шлях у місті. Петро був тоді одним з небагатьох художників-педагогів, що робило його роботу надзвичайно цінною для місцевої громади. 

Вже пізніше Петра запрошували працювати в інші міста, але він вирішив залишитися. Адже поруч були старенькі батьки, родина. Тож, він продовжував працювати та творити у Вільногірську.

Око художника і рука майстра завжди помітні

Петро Шиян за час свого життя створив багато пейзажів, графічних робіт, портретів. У місті відбувалися виставки з його роботами. Зараз його роботи можна побачити на третьому поверсі у другій школі та у бібліотеці Дитячої музичної школи імені Петра Шияна. Дочка передала закладу кілька робіт свого батька. 

Ганна згадує, як її батько майстерно працював з олівцем, створюючи прості, але виразні штрихи, які перетворювалися на завершені роботи. 

По стопах батька

Творчі гени у родині Петра передаються з покоління у покоління. Син Петра пішов стопами батька. Сама ж Ганна також обрала для себе творчу професію – музикантка. 

Робота Петра Шияна вплинула не тільки на родину. Він допоміг багатьом талановитим вихованцям поєднати своє життя з мистецтвом. Донька розповідає, що колись давно мала зустрічі з колишніми учнями. Хтось став художником, хтось залишив це заняття як хобі. Учні та колеги Петра Шияна завжди його згадують як старанного вчителя, який ніколи не кричав і у якого завжди на уроках була ідеальна дисципліна.

Коли колектив музичної школи запропонував перейменувати заклад на честь Петра, донька одразу підтримала цю ініціативу. Ганна каже, що це достойна пам’ять про батька, який багато зробив для міста. Петро привніс свій вклад в історію та розвиток Вільногірська, присвятив своє життя та творчість цьому місту. Тому приємно бачити, що місто віддає шану Петру за його роботу. 

Читайте також:

• Вільногірська художниця представила картини на персональній виставці у Києві
• Малює з трьох років: про що картини вільногірського митця Максима Бабича

Наталія — мешканка Божедарівки, яка вже десять місяців шукає свого брата Володимира, що зник безвісти під час виконання бойового завдання на Донеччині 13 серпня 2025 року. Замість очікування відповідей від офіційних установ, жінка активно долучається до мирних акцій, щоб привернути увагу до проблеми зниклих безвісти та полонених захисників. Також вона організувала першу мирну акцію на підтримку безвісти зниклих у своїй громаді. 

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA.

Від акцій у столиці до ініціативи в Божедарівській громаді 

Брат Наталії – Володимир – до війни був життєрадісним, добрим та завжди готовим прийти на допомогу. У 2022 році він добровільно став на захист України, у 2023 році отримав поранення на Донеччині, але повернувся до лав ЗСУ. З серпня 2025 року Володимир перестав виходити на зв’язок з близькими. Сьогодні родина живе надією на його повернення.

25 вересня 2025 року Наталія вперше взяла участь у мирній акціі на Майдані Незалежності. Там вона побачила велику кількість людей, чиї близькі зникли на Донеччині. Це спонукало її продовжувати боротьбу.

“Ми — голос безвісти зниклих, тих, хто не може говорити”, — каже Наталія. 

Наступна мирна акція відбулася 25 жовтня 2025 року в Києві. Згодом Наталія почала їздити на мирні акції до Кам’янського. 

Одного разу, повертаючись додому після чергової акції, Наталія поставила собі питання: “А чому ми не можемо робити це у себе в громаді?”. З цього почалася організація мирних акцій у Божедарівці. 

“Це було важливим рішенням, тому що деяким людям, наприклад стареньким батькам, важко їхати в великі міста на мирні акції”, — каже Наталія. 

Перша акція відбулася у лютому 2026 року. Попри побоювання організаторів щодо невеликої кількості учасників, акція пройшла успішно. 

На наступній акції людей було вже більше. Наталія згадує:

“Були такі родини, в яких на момент, коли ми робили першу мирну акцію, не було безвісти зниклих дітей. Потім, коли була вже друга акція, в них пропали діти. Коли ось третя була, люди вже нові попідходили, тому що у них теж сини зникли безвісти”. 

Віра, що сильніша за тишу

Попри невідомість, яка триває вже десять місяців, Наталія не припиняє вірити у свого брата. Вона переконана, що його оберігає родинний янгол-охоронець — їхня мама, якої не стало одинадцять років тому. Ця віра дає їй сили рухатися далі, навіть коли офіційні структури не дають жодних новин. 

Одного разу Наталія побачила сон, який став для неї особливим символом:

“Я приїхала додому, стояла у ванній, і чую, хтось зайшов. Повертаюсь — зайшов мій брат, одягнений не у форму, а в той спортивний одяг, який так любив. Я питаю: “Ти повернувся?”, а він відповідає: “Так”. Я запитала, чи назавжди, і він підтвердив. Коли він обійняв мене, я відчула, як б’ється його серце. Коли я прокинулася, то фізично відчувала цей дотик і стукіт його серця”. 

Для Наталії цей сон став підтвердженням того, що її брат живий. Вона звертається до нього зі словами любові та надії, пам’ятаючи, як він не любив, коли вона плакала:

“Можливо для когось ти безвісти зниклий, а для мене ти герой, якого ми чекаємо додому. До нашої сімʼї, де ми тебе дуже сильно любимо”. 

Та додає: 

“Ми чекаємо кожного безвісти зниклого та полоненого Захисника з нашої Божедарівської громади до рідного дому. І памʼятаємо кожного Захисника, який віддав життя, захищаючи нашу Батьківщину”. 

Родина Володимира, його маленька племінниця та племінник, якого назвали на честь дядька, продовжують щодня чекати на свого захисника. І ця щоденна віра, як каже Наталія, є набагато сильнішою за ту тишу, яка супроводжує родини безвісти зниклих. 

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Місцева майстриня Світлана разом із донькою створює віночки, браслети та прикраси ручної роботи, просуває їх через TikTok та Instagram і бере участь у ярмарках. Попри зростання цін на матеріали та невеликий попит у маленькому місті, жінка продовжує розвивати свою справу й знаходить покупців не лише у Вільногірську, а й за кордоном.

Деталі читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA. 

Як хобі перетворилося на справу 

Світлана розповідає, що їх з донькою захоплення хендмейдом почалося з повномасштабного вторгнення. 

“Я почала потроху робити віночки, вʼязати килимки, ряднини на старовинний лад”, — каже майстриня. 

Згодом майстринь почали запрошувати на благодійні ярмарки, де вони вперше показали свої роботи людям. 

Сьогодні вироби вони просувають переважно через соцмережі, TikTok та Instagram, а також пропонують знайомим і відвідувачам ярмарків. 

“Ми почали пропонувати свої вироби, тому що вдома вже просто не залишалось місця. Нові ідеї постійно надходили, багато чого нами зробленого накопичилось”, — згадує Світлана. 

За словами Світлани, постійних клієнтів поки небагато, однак деякі замовники вже повертаються повторно. Найчастіше купують браслети, фенічки та прикраси з натурального каміння.  

Окрему увагу майстриня приділяє індивідуальним замовленням. Наприклад, для випускниці з Верхівцевого Світлана створювала перламутрове кольє та браслет у подарунок. Також досить часто замовлення надходять навіть із-за кордону — українці просять передати рідним щось “своє”, українське. 

“Людям хочеться, щоб якась душинка була, щось притаманне нашому краю”, — каже Світлана. 

Дорогі матеріали та невеликий попит

Попри це, перетворити хендмейд на повноцінний бізнес у невеликому місті непросто. Світлана говорить, що матеріали суттєво подорожчали, особливо квіти для віночків. При цьому самі віночки часто не окуповують навіть витрат на їх виготовлення. 

“Віночки я люблю робити для душі. На ярмарках люди фотографуються в них, міряють, але заробити на цьому складно”, — ділиться жінка. 

За її словами, проблема не лише у попиті, а й у загальній фінансовій ситуації. Багато людей просто не можуть дозволити собі дорогі речі ручної роботи, хоча й захоплюються ними. Тому ціни на свої вироби жінка намагається залишати доступними. Іноді прикраси навіть віддають дітям за символічну суму.  

Світлана не сприймає свою справу як заробіток. Каже, що головна мета — приносити людям позитивні емоції та робити світ трохи яскравішим. Частину коштів із продажів вони донатять на благодійність під час ярмарків, а раніше проводили творчі заняття й казки для дітей у реабілітаційних центрах. 

“Ми ставимо собі ціль радувати людей. Зараз і так усім сумно, а коли покажеш щось яскраве й гарне, люди вже усміхаються”, — зізнається майстриня. 

Світлана переконана, що у хендмейді конкуренції майже не існує, адже кожен виріб — індивідуальний і створений із власним настроєм та енергією. Саме тому навіть схожі прикраси все одно мають свою унікальність. 

Поки що майстриня не будує великих бізнес-планів, але каже, що завжди намагається рухатись далі. 

“Намагаємося прогресувати в цій справі, не стоїмо на місці”, — додає Світлана. 

Читайте також:

Неймовірна краса звичних речей: як Оксана з Вільногірська продовжує справу свого сина