Після початку повномасштабної війни тисячі українців були змушені залишити свої домівки. Серед них футбольний тренер із Луганщини, який після переїзду до Вільногірська продовжив працювати з дітьми, попри відсутність умов, фінансування та повноцінної інфраструктури.
Деталі читайте на Вільногірськ IN.UA
Олександру Чередниченко 65 років, у Кремінній він працював у депо Попасної. Чоловік виїхав з Луганської області навесні 2022 року.
“Ми приїхали сюди 11-го, а зареєструвалися 12-го квітня 2022 року”, – каже Олександр.
Перший час родина була розділена.
“Спочатку відправили доньку та онучку у Львівську область. А потім вони приїхали (в Вільногірськ – ред.) влітку 2022 року”, – розповідає герой.
Футбол у його житті з’явився задовго до війни. Тренерську діяльність він почав ще у далекому 1993 році в місті Кремінна, хоча в певний період був змушений зробити паузу.
“Футбольним тренером я працював з 1993 по 2001 рік”, – стверджує чоловік.
Він тренував хлопців 1979 – 1988 року народження. Разом з командою вони досягли чималих результатів.
“У 1993 році ми почали тренуватися, а вже навесні 1994 року вони грали на чемпіонаті області”, – розповідає тренер Олександр.
Вихованці того часу з теплотою згадують свого тренера. Одного з них ми розшукали. Ним виявився неодноразовий герой наших публікацій, начальник 52-ї державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС у Дніпропетровській області, Денис Сіленко.
“Олександр Григорович прийшов в мою школу у 1996 році, мені було 12 років. Він прийшов як молода людина, яка хоче займатися з хлопчиками футболом, – каже колишній вихованець Денис Сіленко. – Тоді ми всі думали, що це його основна робота. Але з роками ми дізналися, що це його неоплачувана, на добровільних засадах робота, яку він виконував у вільний час. Тобто він мав основне місце роботи на залізній дорозі, в пʼяти кілометрах від моєї школи, але футболом з нами він займався як людина, яка любить спорт та дітей. Окрім тренера, він є дипломованим суддею і досі їздить та судить матчі. Інакше кажучи, він з футболом усе своє життя”.
Олександр памʼятає кожного свого гравця.
“Я пам’ятаю своїх гравців поіменно. Деяким із них уже за сорок, але ми досі підтримуємо зв’язок”, – каже футбольний тренер.
Пізніше він вступив на роботу в Рубіжне та мешкав там, тому тренерську карʼєру довелося призупинити до самого 2022 року.
Тренерська карʼєра у Вільногірську
Тренувати у Вільногірську Олександра запросила одна його місцева знайома, на ім’я Юлія. Усі заняття, як і раніше, тренер проводить безкоштовно, як волонтер.
“Вона дізналася, що я був тренером колись, і запросила мене тренувати дітей-переселенців. І ми почали тренуватися в пʼятому ліцеї”, – ділиться тренер.
Пізніше тренування довелося перенести на маленьке поле за пʼятим ліцеєм. Тобто тренування проходили на вулиці.
“Це вважається “дворовим” футболом”, – каже тренер.
Наразі, взимку, тренувань немає.
“Я кажу, що ми можемо і взимку тренуватися на вулиці, але батьки говорять, що вони своїх дітей не пустять”, – зізнається Олександр.
За словами тренера, для того, що тренуватися у спортзалі треба платити гроші, але на це поки немає можливості.
“У багатьох батьки – військові, інші діти — сироти, тобто вони не можуть платити”, – стверджує герой нашого матеріалу.
Таким, чином найбільшою проблемою наразі є місце для тренування.
“Коли був дощ теплий, ми продовжували тренуватися. А коли холодний вже перед зимою – ходили під дах пʼятого ліцею та чекали”, – каже герой.
Найбільше задоволення в роботі тренера для Олександра — це самі діти.
“Коли працюєш із дітьми, отримуєш від них енергію. Моя енергія — їм, їхня — мені”, – каже Олександр.
Свою тренерську філософію пояснює так: “Якщо пальці розчепірені — нічого не вийде. А якщо всі зібрані в кулак — тоді команда проб’ється. Футбол — це атака і захист разом. У команді все має бути як кулак”.
Читайте також:
Підписуйтесь
