Вільногірка в’яже брендовані аксесуари: «Мрію популяризувати цей вид мистецтва та навчати українською»

Жіночі сумки, рюкзаки, подушки, серветки, об’ємні в’язані квіти, капці, кошики — майстриня з Вільногірська в’яже гачком для себе та на продаж. Понад 50 виробів за два роки створила Карина Дронова. Замовники хенд мейду місцеві, також продає свої роботи через інтернет.

Про хобі Карина Дронова розповіла журналістам Вільногірськ IN.UA 

Хобі, як психологічне розвантаження

28-річна Карина Дронова створює сумки та рюкзаки власноруч під власним брендом. В’язанню вона навчилась в інтернеті, переглядала відео, які транслювалися виключно іноземною мовою, бо плетіння сумок в Україні й схеми для навчання було важко знайти, ділиться жінка.  Вільногірка почала займатись улюбленою справою через війну. Переживання та страждання перенесла у власну творчість. Працює фахівчинею з управлінням запасами в мережевому магазині.

«Я не обмежую себе в житті тільки роботою. Я хочу надихати людей. Створюю елегантні сумочки та рюкзаки для прекрасних леді. Ще в мене був досвід відновлення сумок та їх елементів », – каже Карина Дронова.

У 2022 році через тривогу й переживання Карина захопилася в’язанням великим гачком сумок для жінок та дівчат. Раніше, ще семирічною, вона в’язала спицями, навчала її мама. Для себе в’язала одяг, капелюхи та взуття.

«Почалася війна, нічого не хотілось робити. Я деякий час вишивкою займалася. Потім захопилася в’язанням. І мене по трохи почав процес в’язання витягувати й повертати до життя. Я в інтернеті побачила, як майстрині з Мексики, Іспанії в’яжуть сумки. В них вони є популярними. Шукала схеми, щоб навчитися, на жаль неможливо було знайти матеріали для навчання українською мовою. Тому дивилась відео мексиканок та навчалася здогадуючись»,  –  розповідає майстриня Карина.

Перша робота була для себе, другий виріб Карина створила вже рюкзак трансформер на замовлення. Понад двох днів на роботу треба майстрині. Так дівчина почала продавати свої вироби в місті та через інтернет.

«Моя мама ходила на роботу кожен раз з новою сумкою. Її Колегам подобалися вони. Так і почалася історія з замовленням та продажем моїх робіт. Я кидала приблизні фото з інтернету виробу, який би я змогла зробити. Жінки обирали бажане. По завершенню всі лишались задоволені», –  ділиться Вільногірка.

В’яже вироби свої з трикотажної пряжі та поліефірного шнура. За два роки роботи дівчина витратила понад 30 тисяч гривень на закупівлю матеріалів. Заробила половину з цих коштів. Ціна ручної роботи варіюється від 800 до 2 700 гривень.

Мрія майстрині

Майстриня мріє популяризувати в Україні цей вид мистецтва та навчити охочих саме українською мовою.

«В мене є ютуб канал. Хочу навчати мистецтву, проводитиму майстер-класи, уроки для новачків та майстринь з досвідом. Я хочу ділитися інформацією. Щоб всі бажаючи могли переглядати відео уроки вже нашою, українською мовою. Бажаю всім бачити у всьому прекрасне», – каже майстриня з Вільногірська Карина Дронова

 Читайте також:

• Підкорює Вільногірськ дизайнерськими речами: пенсіонерка шиє, щоб не сумувати
• Очілля, пояси та браслети: вільногірка виготовляє обрядові обереги та прикраси

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

У невеликій кімнаті, де вже не вистачає місця для верстатів, ниток і готових виробів, народжується не просто ремесло – тут оживає традиція. Ткаля Олена Шевцова з Вільногірська займається перебірним ткацтвом – однією з найскладніших технік, у якій кожна ниточка візерунка вибирається вручну.

Вільногірка Олена Шевцова перетворила своє хобі на справу життя і поділилась своєю історією з редакцією Вільногірськ IN.UA

Від випадкового майстер-класу до справи життя

Олена народилася й виросла у Вільногірську. З ткацтвом познайомилася випадково у 2008 році, коли потрапила на майстер-клас.

“Я жила і працювала в іншій країні, побачила ткані пояси на слов’янських фестивалях. Мені стало цікаво, як вони робляться. І коли потрапила на майстер-клас, мене це зачепило з першого разу”, – згадує майстриня.

Вона відвідувала заняття, вивчала різні техніки й уже тоді мріяла, щоб хобі стало улюбленою роботою.

Втім, довгі роки ткацтво залишалося лише захопленням. Після народження дитини Олена знаходила час на творчість тільки вночі.

“Це була моя нічна медитація, коли вже ніхто не заважав, можна було тихенько сидіти й ткати узори”.

Згодом з’явилися перші замовлення – і захоплення почало перетворюватися на професію.

Ткалі – трохи “божевільні” люди

Новий етап у її творчості почався у 2018 році, коли Олена потрапила на зустріч ткачів у Карпатах.

Там зібралися майстри з усієї України, які привезли настільні й підлогові верстати. Саме там вона вперше серйозно познайомилася з ткацьким верстатом.

“Ткалі – це такі трошки божевільні люди, вони можуть усе”, – сміється Олена.

Тоді ж учасники заходу ткали український прапор до Дня Незалежності.

Спочатку верстат здався майстрині надто складним. Але згодом вона освоїла його самотужки: дивилася відео іноземних майстрів, навчалася через YouTube, замовляла нові інструменти й практикувалася.

Сьогодні вона стежить за українськими ткалями в Instagram, обмінюється досвідом і постійно вдосконалює свої навички.

Символи сонця, землі й удачі

Олена працює не лише з українськими орнаментами. Каже: її візерунки – радше слов’янські та балтійські.

Такі символи зустрічаються в Литві, Латвії, Польщі, Словенії та інших країнах.

“Це символи землі, сонця, родючості, удачі. Вони є всюди. Навіть техніка, яку я люблю, має назву Baltic Pickup – вона прийшла з балтійських країн”.

Майстриня зазначає: деякі українські техніки й орнаменти мають дивовижну схожість навіть із перуанським ткацтвом.

Окрім узорних поясів, вона створює й простіші – без візерунків, а останнім часом особливо полюбила плетені шовкові пояси з довгими китицями.

Ниточка за ниточкою: чому це так довго

Головна складність ткацтва – його повільність.

“Це ниточка за ниточкою. Якщо це узор, то кожна ниточка вибирається вручну”.

Олена працює у техніці узорного перебірного ткацтва. Тут візерунок створюється вручну за схемою: нитки піднімаються або опускаються в певному ритмі.

Перший такий пояс вона ткала близько місяця.

Сьогодні, маючи великий досвід, може створити виріб за одну ніч – приблизно за 8 годин, якщо все вже підготовлено.

Щоправда, після такого марафону наступного дня сил майже не лишається.

Ткаля поділилась, що саме ткацтво стало для неї і творчістю, і медитацією, і арттерапією.

Замовлення з-за кордону і зворушлива історія з Канади

Більшість замовлень Олена отримує через міжнародний маркетплейс Etsy.

Її клієнти – іноземці, українці за кордоном і представники діаспори.

Одне з найзворушливіших замовлень надійшло від жінки з Канади, чиї предки понад 100 років тому емігрували з Буковини.

Вона надіслала Олені старе чорно-біле фото бабусі й прабабусі в народному строї.

“На фото були широкі пояси, виткані в тій самій техніці, в якій працюю я. І узори схожі. Для мене це було відкриття”.

Жінка вже не говорить українською, але пам’ятає своє коріння – і захотіла відтворити частинку родинної історії.

Пояс для Санта Клауса

Серед незвичних замовлень майстриня згадує ремінь для сумки Санта Клауса.

“Це не жарт. Людина професійно працювала Санта Клаусом і замовила ремінь з узором для подарункової сумки”.

Замовник надсилав теплі, казкові листи, а потім поділився фото готової сумки з поясом.

“Це було дуже мило”, – з теплотою поділилась Олена. 

Війна, CNN і хвиля підтримки з усього світу

На початку повномасштабної війни життя Олени, як і мільйонів українців, змінилося.

Вона плела маскувальні сітки, допомагала біженцям, збирала кошти на бронежилети та облаштування житла для біженців.

Саме тоді її історію помітив журналіст CNN.

Після інтерв’ю в її Etsy-магазин прийшла хвиля підтримки з усього світу.

“Люди писали слова підтримки. Дехто купував вироби й казав: “Нам не треба нічого відправляти, це вам для підтримки””.

Разом із дитячими малюнками, виставленими за символічну ціну, ці кошти йшли на допомогу переселенцям та військовим: “ Це дуже тримало тоді, коли було страшно”.

Сьогодні Олена продовжує донатити, зокрема на військові збори та волонтерські фонди.

Відпочинок серед природи і тиша для душі

Попри постійні замовлення й щоденну метушню, Олена знаходить спосіб відновлювати сили. Найкращий відпочинок для майстрині – природа.

Коли накопичується втома або емоційне виснаження, вона вирушає за місто – ближче до води, у поле чи просто туди, де можна побути в тиші.

“Коли я дуже втомлена і виснажена, то їду кудись за місто. Просто побути біля води, біля ставка або у полі. Просто катаюся на велосипеді й надихаюся цією енергією природи”, – ділиться ткаля.

Саме такі моменти спокою допомагають їй перезавантажитися, відпустити тривоги й повернутися до роботи з новими силами та натхненням.

Ідеальна ніч майстрині

Ідеальний день майстрині – це ніч.

Удень вона оформлює замовлення, веде бухгалтерію, фотографує вироби, відповідає клієнтам і займається соцмережами.

А після восьмої вечора починається найважливіше: “Коли мене вже ніхто не чіпає, я можу сісти й ткати”.

Каже, за роки настільки звикла до такого ритму, що він став частиною життя.

Мрія – більша майстерня

Сьогодні найбільша професійна мрія Олени – простора майстерня.

“Я вже не поміщаюся в своїй кімнатці”, – з усмішкою розповідає майстриня.

А ще вона хоче, щоб українці більше цінували свої традиції: “Люди знають про вишиванки, але дуже мало знають про пояси. А ще сто років тому не можна було вийти на двір непідпоясаним”.

Саме звідси, каже вона, і пішов вислів “розпоясався”.

Ткаля переконана: важливо берегти те, що передається поколіннями.

“Хотілося б, щоб люди цінували своє надбання. Не те, що створено десь масово, а те, що робиться руками наших майстрів і може прослужити не одне покоління”.

І поки у Вільногірську засинають будинки, в маленькій кімнаті Олени Шевцової знову народжується новий пояс – ниточка за ниточкою, символ за символом, історія за історією.

Читайте також:

Неймовірна краса звичних речей: як Оксана з Вільногірська продовжує справу свого сина

Він пережив війну в Афганістані, ліквідовував наслідки Чорнобильської катастрофи, отримав бойову нагороду і вже у незалежній Україні знову взявся за службу. Ветеран Олександр Колєснік із Вільногірська – людина, чия біографія охоплює одразу кілька епох і трагедій.

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалася з ним про життя, війну, справедливість і те, чому ветерани сьогодні змушені справлятися самі.

Дитинство, армія і дорога в Афганістан

Олександр Колєснік народився у селі Комісарівка П’ятихатського району. Після школи навчався у Дніпрі, але довго цивільним життям пожити не встиг – його призвали до армії.

Жодного вибору тоді не було.

“Раніше не питали – хочеш чи не хочеш. Куди попав, туди й попав”, – замислившись згадує він.

Після військового навчання його направили до Афганістану, у провінцію Газні. Там він провів два роки служби.

Підриви, бій і нагорода за відвагу

Найбільше у пам’яті ветерана – бойові епізоди 1986 року. Двічі він підривався на міні, і ці моменти, каже, не стираються з пам’яті. Під час одного з таких випадків підрозділ потрапив у засідку.

“Був підрив, потім одразу бій. Загинув наш старший лейтенант. Ми залишилися удвох, обидва поранені”, – розповідає Колєснік.

Попри поранення і контузію, він зумів зорієнтуватися та викликати підмогу. Евакуація врятувала життя.

За цей бій він отримав орден Червоної Зірки.

Примітка. Орден Червоної Зірки – це одна з найперших і найпоширеніших радянських військових нагород, заснована 6 квітня 1930 року. Він вручався за визначні заслуги в обороні СРСР, зміцненні державної безпеки, а також за відвагу у воєнний та мирний час.

“Мене нагородили за той випадок, коли ми потрапили в засаду”, – каже він.

Як війна змінює людину

За словами ветерана, війна не минає безслідно – вона змінює не лише обставини, а й саму людину.

“Після війни зовсім інакше дивишся на життя. Розумієш, що воно таке насправді”, – пояснює він.

Те, що раніше здавалося буденним, після фронту набуває іншого значення. Армія, каже чоловік, навчила його головному принципу – жити по справедливості і по совісті.

Чорнобиль: страх, про який не говорили

Повернувшись із Афганістану, Олександр працював водієм. У 1988 році його відправили до Чорнобильської зони.

Він не був безпосередньо на реакторі, але займався перевезенням зараженого ґрунту.

“Страх був – через радіацію. Але тоді багато чого не розповідали. Ми не знали всієї правди”, – згадує він.

У той час уже тривало будівництво Славутича – нового міста для переселенців із зони відчуження. Його зводили унікальним способом: до роботи долучилися різні республіки тодішнього СРСР, і кожна будувала свій окремий мікрорайон.

Так з’явилися квартали, створені будівельниками з Литви, Грузії, Латвії, Вірменії, України та інших республік. Кожен із них мав свої архітектурні особливості – від планування вулиць до стилю будинків і навіть озеленення.

“Кожна республіка будувала свій квартал. Дуже гарне місто вийшло”, – згадує ветеран.

Знову у строю: служба в ДФТГ

Після початку повномасштабної війни він не залишився осторонь – вступив до добровольчого формування територіальної громади.

Рішення пояснює просто: “Поступив по совісті. Я знаю, що таке війна”.

Водночас підкреслює: сучасна війна зовсім інша.

“Зараз – це війна дронів. У нас такого не було”, – говорить він.

Голова Ради ветеранів: проблеми без прикрас

Сьогодні Олександр Колєснік очолює Раду ветеранів у Вільногірську.

Однак каже: ветеранська спільнота нині стикається з серйозними труднощами.

Найбільша проблема – відсутність навіть базових ресурсів.

“У нас немає навіть техніки – ні комп’ютера, ні принтера. Все робимо своїми силами”, – розповідає ветеран.

Частково допомогу обіцяють, але системної підтримки, за його словами, бракує.Держава виплачує пенсії та разову щорічну допомогу.

“Хочеться, щоб нас не забували”, – каже Олександр.

Раніше ветеранів підтримували й організації, але через війну ці програми практично зникли.

Звернення до молоді: “Краще спорт, ніж вулиця”

Олександр Колєснік переконаний: багато залежить від молодого покоління. І саме зараз важливо, куди воно спрямовує свою енергію.

Він закликає підлітків не марнувати час безцільно.

“Краще займатися спортом, ніж просто тинятися по дворах”, – каже він.

На його думку, молоді бракує організованого дозвілля – гуртків, секцій, можливостей для розвитку.

Принцип життя – справедливість

Попри пережите, ветеран залишається вірним простому правилу:

“Я люблю, щоб було все по справедливості і по совісті”.

Саме цей принцип, за його словами, допоміг пройти війну, Чорнобиль і всі випробування життя.

Історія Олександра Колєсніка – це не лише про минуле. Це про відповідальність, пам’ять і те, як люди, які вже пережили війну, знову стають до строю. І водночас – про те, що навіть сьогодні вони часто залишаються сам на сам зі своїми проблемами.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського