Вільногірська міська рада не надала звання місцевій тренерці: чому

Військовослужбовець з Вільногірська подав звернення до міської ради з проханням присвоїти тренерці спортивної школи Наталії Зінчук почесного звання “За заслуги перед містом”. У відповідь отримав відмову.

Більше дізнавалися журналісти Вільногірськ IN.UA

З чого все починалось

Цьогоріч на початку літа у відділенні паверліфтингу КДЮСШ  «Авангард» тренерка Наталія Зінчук провела змагання під гаслом «Азов у серці». На захід завітали почесні гості, воїни ППО Збройних Сил України.

«Саме з цими хлопцями працюю деякий час, допомагаю  їм відновитися після важких поранень», – розповіла тренерка Наталія Зінчук.  

На цьому патріотичному заході був також присутній військовослужбовець ЗСУ Ігор Миронюк, який ще на відкритті змагання попросив взяти слово. У своїй промові він повідомив, що хоче звернутися до міської ради з проханням присвоєння почесного звання тренерці Наталії Зінчук.

«Я вважаю, що така сильна жінка, як Наталія має отримати нагороду «За заслуги перед містом у 2024 році». Я бачу, її стрімке бажання згуртувати всіх, допомогти усім. До того ж тренерка показала неймовірні результати на різних змаганнях з паверліфтингу. Вона обличчя Вільногірська, тому має отримати це звання», – згадує Ігор Миронюк.

Усі присутні підтримали цю пропозицію в усній формі оплесками. Відтоді маленька команда за ініціативи Ігора Миронюка почала працювати над підготовкою офіційного звернення до комітету про присвоєння цього звання.

Звання «За заслуги перед містом»

Жінка виховує спортсменів, патріотів, які мають великі досягнення на Дніпропетровщині, так і за її межами.

У відповідь на звернення Ігора Миронюка було складено протокол засідання комітету по присвоєнню звання. 

На засіданні виступив міський голова, який повідомив, що у зв’язку з введенням на території України режиму воєнного стану, з 2022 року не приймались рішення про присвоєння звання «За заслуги перед містом».

10 членів виконавчого комітету разом з депутатом міської ради вирішили питання щодо нагородження кандидатури Наталії Зінчук розглянути після закінчення режиму воєнного стану.

На пропозицію прокоментувати це рішення міський голова вказав, що є протокол засідання, де проголосували всі члени комісії одностайно. Більше коментувати Володимир Василенко відмовився.

За словами жінки, кожен з її команди вносить свій внесок в майбутню Перемогу. Тому тримає високий рівень в спорті, якому навчає на обласних та Всеукраїнських помостах нелегкою й кропіткою працею. Зараз тренерка  готує команду спортсменів для Збірної України. 

«Для мене відзнака – це нагорода за всю мою працю, старання і досягнення, а мені є чим пишатися. Найголовніше визнання, в першу чергу нашого народу: воїнів ЗСУ, моїх вихованців, батьків нашого відділення, жителів  Вільногірська і самих спортсменів. Я вдячна за оцінку моєї праці. Працюємо на ентузіазмі й на підтримці батьків, тому їм видніше, як працює тренерка і скільки вкладає зусиль, щоб про наших вихованців говорили не тільки в регіоні, а й в нашій державі», – розповіла тренерка з паверліфтингу Наталія Зінчук.

Читайте також:

• Вільногірська спортсменка з паверліфтингу виборола золото 
• 1 місце на Чемпіонаті України з паверліфтингу здобули Вільногірські спортсменки

Марина з Вільногірська перетворила захоплення рукоділлям на справу, яка наповнює її життя сенсом і натхненням. Вона створює авторські сумки зі шнура, вкладаючи в кожну не лише час і зусилля, а й емоції. 

Більше — на Вільногірськ IN.UA. 

Марина дуже полюбляє займатись рукоділлям, тому не дивно, що коли вона побачила в інтернеті зображення сумки з покроковою інструкцією її вироблення, жінці захотілося спробувати себе і в цьому. 

“Все, що я бачу, я хочу повторити. Спробувати зробити самостійно”, — каже Марина. 

Та згодом обставини склалися так, що це стало одним з основних видів діяльності героїні матеріалу. 

Основний матеріал, з якого Марина виготовляє сумки — хлопковий шнур або поліестер з серцевиною. 

“Вони жорсткі, тому тримають форму. На машинці я спочатку шию собі якісь частини з цього, деталі. А потім вручну це все зшиваю. Це, звісно, така важка робота, але мені цікаво”, — ділиться жінка процесом створення сумки. 

За словами Марини, вироби зі шнуру найбільш практичні у використанні. 

“Я їх спробувала на собі. Зі шкіряними, наприклад, цілий день у поїздці, то болять потім плечі. А ось зі шнуру — легкі, ти можеш цілий день ходити, у тебе не будуть боліти плечі. Вона тримає форму, легка, комфортна. Її не хочеться випускати з рук”, — каже майстриня.

На виготовлення одного виробу зазвичай жінка витрачає від двох днів до тижня, в залежності від моделі. Варто зазначити, що окрім свого хобі, жінка має роботу, собаку, дитину та хатні справи. Але для справи, що поруч із серцем, час знаходиться завжди. 

Наразі всі роботи — авторські. В інтернеті Марина ознайомлюється лише з техніками виконання. 

“У мене немає такого, щоб саме копії були десь з інтернету”, — зізнається жінка. 

Таку відданість справі та авторський підхід Марина перейняла від найближчої людини. Мати героїні матеріалу — Любов Коровіко, художниця з Вільногірська, всебічно підтримує доньку в її творчих починаннях. 

“Завдяки її підтримці, у мене зʼявляється ще більше натхнення, — з теплотою розповідає Марина. — Я ось зараз працюю над сумочкою, і коли я почала її робити, я чомусь “побачила” маму з цією сумочкою”. 

Поки що шиття залишається у Марини лише як хобі, але згодом жінка планує розвиватися та створити бізнес на основі улюбленої справи. 

“Я хочу створити свій бренд сумок”, — каже майстриня. 

На запитання про улюблений виріб, Марина відповідає так: 

Окрім сумок, Марина виробляє ляльки, подушки, гномів та багато іншого.

“Залежно від натхнення, виробляє різне”, — каже Марина. 

Майстриня зізнається, були моменти, коли “руки опускалися”. 

“Ось я роблю-роблю, працюю, а кому це потрібно? У нас воно особливо не продається, не цінується ручна праця, — каже Марина. — Я так розумію, що це можливо не актуально. А потім знову на думку спадає якась ідея, та я думаю, що буду робити це для себе, тому що коли я цим займаюсь, я відпочиваю душею. І я така роблюся, як янгол з крилами”. 

Читайте також:

Любов Коровіко: мистецтво, що приносить гармонію

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського