У Вільногірській громаді знову втрата: під час виконання бойового завдання на фронті загинув вільногірець Бутенко Віктор. Ким був захисник та про життя до повномасштабного вторгнення, розповіли у пресслужбі Вільногірської міської ради.

Життя до повномасштабної війни

Віктор народився 15 травня 1985 року у Вільногірську. Навчався у місцевій ЗОШ №5. Спеціальність гірничого інженера здобув у Національному гірничому університеті (зараз це НТУ «Дніпровська політехніка»).

Після навчання Віктор працював за фахом у ТОВ «Мотронівський ГЗК». Проявив себе гарним працівником, користувався авторитетом серед колег по роботі.

Разом із дружиною Катериною Віктор створив міцну гарну родину, виховували двох синочків, будували мирні плани на майбутнє.

Життя після повномасштабного вторгнення

Все змінила повномасштабне життя. В грудні 2022 року чоловік був призваний Першим відділом у місті Верхньодніпровск Кам’янського РТЦК та СП на військову службу по мобілізації. 

Служив техніком однієї зі стрілецьких рот військової частини. Брав участь у боях на Лиманському напрямку, в районі Серебрянського лісництва, під Часовим Яром, на Покровському напрямку на Донеччині. За час служби двічі був важко поранений, пройшов лікування у госпіталях. Військові побратими згадують Віктора як вірного друга, мужнього і звитяжного бійця, який був справжнім Воїном і гідним Громадянином своєї держави.

23 липня 2024 року, виконуючи чергове бойове завдання, Віктор Олександрович потрапив під ворожий обстріл, в результаті чого отримав поранення, несумісне з життям. Це сталося на околицях населеного пункту Юріївка Бахмутського району Донецької області. Вже без ознак життя бойові побратими винесли Віктора з поля бою.

Церемонія прощання з воїном відбудеться у неділю, 28 липня 2024 року, на площі перед ПК і С «Металург» о 12:00. Вільногірська влада просить жителів громади взяти участь у цьому скорботному заході й провести Віктора в останній путь.

За бажанням родини поховають воїна у селі Мар’янівка Дмитрівського старостинського округу на місцевому кладовищі.

• Бути готовим до війни та робити неможливе: як все починалось на сході України
• Вдруге став на захист країни: вільногірський лікар добровільно пішов до лав ЗСУ

До Вільногірська приїхав молодий лікар Олексій Сєров, який врятував не одне життя у тимчасово окупованому Маріуполі. Навіть обстріли не лякали його.

Більше про його роботу на Вільногірськ IN.UA

Маріуполь: війна очима лікаря, що рятував життя

До роботи медиком Олексій Сєров приступив ще під час навчання в університеті. Чоловік одночасно працював на екстреній медичній допомозі та медицині катастрофи – 103.

Життя юного медика повністю змінилося з початком повномасштабного вторгнення. Тоді 13 молодих спеціалістів вирішують їхати на станцію швидкої допомоги, що в Маріуполі. Там їх очікувала найдовша зміна – 58 діб.

«В нас на швидкій був молодий колектив, з початком війни ми всі почали списуватися. Дізнавалися, хто виїжджає, а хто залишається працювати далі. Сформувався міцний «костяк», з яким ми рятували життя, і стояли перед складним вибором кого рятувати», – згадує Олексій Сєров. 

На центральній підстанції екстреної медичної допомоги та медицини катастроф Маріуполя вольовий колектив без зв’язку з рідними, без вихідних працював, готував їжу самостійно. Жили в кімнаті, яка розрахована на чотирьох.

Біль роботи в Маріуполі

Найскладнішим став період, коли Маріуполь оточили повністю за 4 доби. Саме через це в місто нічого не потрапляло. Виїхати було неможливо. Був брак медикаментів, особливо наркотичних та болезаспокійливих препаратів. Одноразові турнікети використовували по три місяці через нестачу нових. Був голод.

«Був період коли всій бригаді не було вже чого їсти. Ми знайшли неподалік магазин, звідти ми взяли продукти. Ще й на людей набрали, їх було за двісті. З цих продуктів спорудили стихійний склад на станції й вже наша фельдшерка готувала нам їжу», – ділиться спогадом лікар.

Жили без світла. Жахливі безперестанку обстріли не давали бригаді перепочинку.

«Якщо об 11 годині була спланована евакуаційна колона, то ми вже знали, що об 11 ми поїдемо рятувати поранених. Були випадки через брак знеболювальних, ти вирішуєш кому саме цю ампулу колоти, чи може її притримати для більш складного випадку. Складний вибір стояв завжди», – каже чоловік. 

З початком повномасштабного вторгнення диспетчер швидкої, що на центральній підстанції, виклики з тиском або ж температурою вже не брав. Бригада швидкої рятувала тільки поранених і їхали в те місце, де були обстріли навіть без виклику.

Емоційний стан бригади лікаря

Розмови та спогади про рідних – єдине, що підтримувало дух маріупольських медиків. Згадували, як потім виходило й кумедні історії порятунку поранених.

«Були шалені обстріли, Як завжди. Ми забігли до бабусі в будинок, їй поранило лице. Надали їй допомогу. Почали її евакуювати з будівлі. А вона нам, хлопці почекайте, я курей зачиню в сараї, щоб не повтікали. Було й таке», – ділиться сімейний лікар.

Після «прильоту» є поняття «золота година». Бригада швидкої, яку очолював Олексій після приїзду до поранених де влучала ракета годину перечікувала в підвалах, бо знали, що знову може в це місце влучити смертоносна залізяка.

«Коли працюєш на швидкій ти морально загартовуєшся на минулих викликах, і можна триматися потім в більш екстремальних ситуаціях»,– каже Олексій.

Куля розміром з долоню кремезного чоловіка

Жахливий випадок, який й досі лунає у спогадах лікаря – порятунок дитини. За його словами, до цього ніколи й ніхто звикнути не зможе. Рятувати дітей найболючіше. Випадок з шестирічною дівчинкою згадує з болем.

«Як зараз пам’ятаю, з червоного ланоса вибігає чоловік і з жахливим криком звертається до нас. Волав чоловік про допомогу, врятувати доньку», – згадує Олексій.

 Чоловік з дівчинкою стояли на кухні. Прилетіла ворожа куля, яка відрикошетила й потрапила в дитину. Олексій при огляді побачив в неї біля ключиці отвір, який виходив на спині на рівні лопатки. Дівчинка не подавала ознак життя. Коли працівники швидкої вирішили різати кофтинку в якій дівчинка була. Вона подала тихий звук.

«Не треба різати, буде боляче», – промовила шестирічна дівчинка з Маріуполя.

Ця куля була розміром в долоню кремезного чоловіка.

«Коли ми зрізали кофтинку, нам відкрився отвір в 10 сантиметрів. Через цей отвір я бачив як калатає серце дівчинки. Ліва легеня склалася і дівчинка дихала шляхом правої. Ребра дівчинки вирвало. При цьому вона була ще у свідомості й могла відповідати», – пригадує лікар швидкої.

Пізніше Олексій шукав цю дівчинку і дізнався, що вона вижила.

З усієї бригади екстреної допомоги на сьогодні вижили всі лікарі, були випадки поранень та складних ситуацій. Працювали медики під пильною роботою ворожого снайпера. Через обстріли градів загинув водій їхньої швидкої. Олексій запевняє, що до жахіття війни звикнути не можна, але бути емоційно загартованими ми маємо бути завжди. 

Евакуація лікаря у Вільногірськ

Евакуювався лікар з Маріуполя коли вже фізично місто повністю стало під контролем військ рф.

«Смерть може прийти будь-якої хвилини, тому навіщо мені про це думати. Я роблю те, що маю та вмію робити – рятую людей»,  –  прокоментував лікар Олексій Сєров.

Попри пережите Олексій адаптується до мирного життя вже у Вільногірську. Нещодавно наша редакція згадувала про залучення молодих спеціалістів до місцевої лікарні.  Тоді директор ПМСД Сергій Карпович обіцяв звернутися до міського голови з проханням заохочення нового лікаря.

«Я буду звертатися до міського голови Володимира Василенко з пропозицією надати молодому спеціалісту комунальну квартиру», – казав директор.

Вже місяць, а саме з серпня цьогоріч у лікарні ПМСД працює новий сімейний лікар. Переселенець з Маріуполя, який рятував людей під обстрілами.

Читайте також:

• Чотири сімейні лікарі звільняються з Вільногірського ЦПМСД: що робити пацієнтам
• У Дніпрі під час масованої ракетної атаки медики оперували онкохворого

Прощання із Русланом Бідою провели сьогодні, 04 вересня 2024 року, на площі перед ПКіС «Металург». 

Більше на Вільногірськ IN.UA

Шлях військовослужбовця

На церемонії поховання були присутні рідні та місцеві, аби вшанувати полеглого героя. Хвилиною мовчання та молитвами провели загиблого воїна в останню путь й побратими.

Шлях військовослужбовця розповів міський голова Володимир Василенко.

Захисник Руслан Біда народився 26 жовтня 1988 року у місті Попасна Сєвєродонецького району Луганської області.

Там навчався у школі, закінчив училище та здобув професію різник по металу. Працював на місцевому вагонно-ремонтному заводі.

 У 2022 році через воєнні дії він вимушено виїхав до Харківської області, а батьки захисника переїхали до Вільногірська.

Руслан Біда був призваний на військову службу по мобілізації 18 травня 2024 року Ізюмським РТЦК та СП Харківської області.

Згодом чоловік проходив військовий вишкіл на  Чернігівщині та Сумщині.

«На жаль, під час виконання бойового завдання поблизу населеного пункту Руская Конопелька Курської області рф отримав важке поранення, не сумісне з життям», – каже Володимир Василенко. 

Помер Руслан 25 серпня 2024 року у Національному військово-медичному клінічному центрі «Головний військовий клінічний госпіталь» Києва. 

 У вічній пам’яті залишиться спогад  про мужнього захисника України у батьків, сестри та бойових побратимів.

Редакція Вільногірськ IN.UA з великим болем приносить співчуття родині загиблого воїна, він був щитом країни. 

Провели в останню путь Руслана колоною автомобілістів. Поховали героя на Алеї Слави  міського кладовища.

 Світла пам’ять захиснику.

Читайте також:

• Назавжди у строю: Вільногірськ попрощався з воїном Олександром Баратеєм
• Вільногірський захисник Віктор Бутенко: ким був та як жив полеглий воїн