Є люди, про яких важко писати в минулому часі. Не тому, що бракує слів. А тому, що в пам’яті вони залишаються живими: з усмішкою, зі своїм характером, зі звичкою тримати слово, з теплом до рідних і внутрішньою впевненістю в тому, що правильно.
Саме таким рідні, близькі й ті, хто знав його в цивільному житті та на службі, згадують Станіслава Коцького.
Для сестри Юлії він був не просто наймолодшим братом. Вона каже про нього дуже особисто:
Він був мені як син.
Юлія // Сестра
У цих словах – ціле життя. Поки мама працювала, щоб родині нічого не бракувало, Юлія багато в чому була для молодших опорою: доглядала, готувала, допомагала з уроками, була поруч у щоденних дрібницях, із яких і складається справжня близькість. Тому й пам’ять про Станіслава в неї – не офіційна, не відсторонена, а дуже жива.
Вона згадує його добрим, ніжним, усміхненим. Каже, що він був справедливим і порядним, хоч у дитинстві, як і більшість хлопчаків, міг бути розбишакою. Але навіть тоді в ньому вже було те, що з роками лише зміцніло: небайдужість до чужого болю, готовність допомогти, відчуття відповідальності за інших.
Станіслав, згадують близькі, був людиною слова. Якщо щось обіцяв – робив. Якщо говорив, що прийде на допомогу, значить, справді приходив. Це було в ньому не показне, не для красивої фрази – просто така натура.
Саме тому в пам’яті виховательки Юлії Олександрівни Лутовінової залишилися його слова, які, здається, дуже точно передають його характер:
«Пацан сказав – пацан зробив».
І, як каже вона, це було видно навіть у дрібницях.
Патріотизм, який почався не вчора
Рішення йти до війська не було для Станіслава випадковим чи спонтанним. За словами сестри, ця внутрішня готовність жила в ньому ще з дитинства.
Коли у 2014 році почалася війна, йому було лише 11–12 років. Але навіть тоді він не сприймав усе як щось далеке. Для нього це був напад на його країну, на його Батьківщину. Юлія згадує: він ще змалку був патріотом, цікавився темою захисту України, ходив на акції. І якби тоді мав вік, щоб стати до лав війська, зробив би це ще тоді.
Коли ж підріс, ця мрія не зникла.
Станіслав навчався у Вільногірському коледжі. Але навіть під час навчання не приховував, що бачить себе у війську. Вихователька Юлія Лутовінова згадує їхню останню розмову ще з того часу, коли він був студентом. Каже: починаючи з першого курсу, Стас мріяв потрапити до ЗСУ. І коли мав труднощі з навчанням, іноді з юнацькою прямотою говорив: мовляв, якщо вже відрахують – одразу піде служити.
Вона намагалася його переконати спершу завершити навчання, а вже потім реалізовувати цей намір. Так тривало від сесії до сесії. А потім настав карантин через COVID-19, студенти перейшли на дистанційне навчання, і після його завершення вона дізналася, що Станіслав уже не повернувся до студентського життя.
Він уже був солдатом-кулеметником ЗСУ.
«Не послухав… У березні 2022 року прийшла звістка про те, що Стас зник безвісти… Спи спокійно, Стасику. Ти зробив те, про що мріяв…» – написала про нього Юлія Лутовінова.
«А хто, як не ми, нас захистить»
Коли Станіслав досяг повноліття, він сказав мамі, що підписуватиме контракт і йтиме захищати країну. Це був 2021 рік. Родина, звісно, намагалася його відмовити. Мама довго вмовляла не поспішати, бо йому було лише 18.
Але відповідь у нього була одна:
«Я йду захищати, а хто як не ми нас захистить».
Це була не емоція одного дня. Це була його внутрішня позиція.
Перед виїздом він сказав рідним, що все буде добре, що він повернеться. І навіть в останній розмові не дав їм зайвого приводу для тривоги. Увечері, як завжди, побажав на добраніч. Не сказав, що зранку матиме виїзд. Можливо, саме тому, що не хотів, аби вдома хвилювалися ще більше.
Юлія каже: він завжди відчував, коли рідні надто переживають за нього, і сам через це не міг спокійно зосередитися.
Своє місце серед побратимів
Під час служби Станіслав дуже цінував побратимство. Йому подобалося, що поруч були люди, які ставилися один до одного з повагою. Він багато хорошого розповідав про тих, із ким служив. І, схоже, сам був для них саме такою людиною, яку не забувають.
Після його загибелі родина знайшла багатьох побратимів Станіслава – тих, із ким він проходив навчання, із ким служив у Мар’їнці. І майже всі говорили про нього однаково: добра людина, дуже позитивний, з великим серцем, той, хто запам’ятовується.
Юлія каже, що він ніби притягував людей до себе.
Побратими розповідали їй історії про нього – прості людські історії, в яких видно характер. Особливо йому запам’яталися моменти, коли його ставили старшим над групою хлопців. Він із захватом розповідав, як навчав їх, як приймав нормативи, як його слухали. Для нього це було справді важливо.
Йому подобалося, коли до нього зверталися: «Пан Коцький».
У цих дрібних деталях дуже чітко видно, ким він був. Людиною, яка не просто носила форму, а справді жила військовою справою.
«Він був військовим з голови до ніг. Із повним серцем патріотизму та любові до країни», – каже сестра.
Живий, веселий, справжній
Та водночас Станіслав не зводився лише до образу воїна. У спогадах рідних і знайомих він – живий, теплий, справжній.
Його могло розсмішити будь-що. Юлія каже, що він був ще той хохотун і веселун. На фотографіях він майже завжди з усмішкою. І, мабуть, саме тому багато хто тепер говорить про нього насамперед через це світло – не як про людину суворого образу, а як про того, хто вмів нести тепло.
У мирному житті він допомагав мамі, любив слухати музику, дивитися фільми, грати в комп’ютерні ігри, гуляти з друзями. Вступив до коледжу, цікавився технікою, любив щось лагодити. Після війни міг би мати звичайне молоде життя, у якому було б місце професії, дому, родині, своїм мріям.
І саме про родину він теж мріяв. Сестра згадує, що Станіслав ділився зі своїми побратимами простою і людською картиною майбутнього: повернутися з війни й побачити, як його зустрічають дружина і син.
Ця мрія так і залишилася мрією.
«Хлопець, якого всі називали Братом»
Важлива частина цієї історії – спогади з гуртожитку, де Станіслава знали не з офіційних характеристик, а з повсякденного життя.
Начальниця гуртожитку Тетяна згадує його так:
«У кожного гуртожитку є своя атмосфера, свій дух, що об’єднує людей. Наш гуртожиток не був винятком. Це був дім, де народжувалася справжня дружба, де кожен знаходив підтримку і розуміння. А ще тут жив Він – хлопець, якого всі називали Братом».
Не тому, що був старшим. І не тому, що мав якусь особливу владу. А тому, що завжди був поруч. Хтось не міг зайти в гуртожиток – він допомагав. Хтось хворів – приносив чай і ліки. Хтось мав поганий день – знаходив правильні слова.
«Він був тією людиною, на яку завжди можна було покластися».
Тетяна згадує і те, як багато для нього значила родина. Каже, що коли він розповідав про своїх близьких, то робив це з такою любов’ю і теплотою, що здавалося, ніби знаєш цих людей давно. Особливо – сестру. Про неї він говорив із гордістю.
Пам’ятає вона й інший, майже зовсім юний епізод: як Станіслав прибіг показати своє перше татуювання. Йому дуже хотілося почути, що це класно. І в цій сцені – весь він: відкритий, живий, щирий, той, хто вкладав душу в усе, що робив.
«Гуртожиток більше не почує його голосу, не побачить його усмішки. Але в наших серцях він назавжди залишиться нашим Братом. І тепер уже ми маємо берегти пам’ять про нього, так само, як він беріг нас».
Найважче – чекати
21 березня 2022 року Станіслав Коцький загинув поблизу Мар’їнки на Донеччині. Але для родини ця правда не стала одразу чіткою і остаточною.
Спочатку були пошуки. Потім – уривки різної інформації. Хтось казав, що все добре. Хтось – що він під завалами.
Юлія згадує, що найважчим було не лише почути страшну звістку. Найважчим було чекати. Жити роками з крихтою надії, що, можливо, він у полоні, що, можливо, ще повернеться.
Родина чекала три роки – щоб мати можливість поховати його вдома.
«Ми його три роки чекали для того, щоб поховати. Поховати вдома».
І в цій фразі – весь масштаб болю, який війна приносить не лише в момент втрати, а й у довгі роки після неї.
Пам’ять, яку просять берегти
Юлія говорить просто: вона хоче, щоб її брата пам’ятали. Щоб знали. Щоб поважали. Щоб не забували не лише його, а всіх військових, які загинули за Україну.
У її коротких повідомленнях є одна важлива деталь – прапор зі слідами уламків, який вдалося забрати. Для неї це не просто річ. Це частина пам’яті, яка пережила війну.
Вона говорить і про стелу, яку хотілося б урятувати й перенести до музею. Бо на ній – прапори, слова, сліди людських доль.
І це дуже точне відчуття: пам’ять не повинна залишатися тільки в родині. Вона має жити в місті, в громаді, у словах, у текстах, у тому, як ми згадуємо тих, завдяки кому живемо.
Станіслав Коцький був людиною, яку впізнавали по посмішці. Сином своєї країни, який пішов її захищати, бо інакше не міг.
І, мабуть, найточніше про нього говорять не гучні слова, а просте людське свідчення тих, хто був поруч: він тримав слово, любив своїх людей і залишив по собі пам’ять, у якій дуже багато світла.
На церемонії прощання зі Станіславом Коцьким були присутні і представниці редакції Вільногірськ IN.UA – Альона Щекодіна та Анастасія Бондар. Вони бачили, скільки людей зібралося провести воїна в останню путь, бачили сльози друзів, рідних і всіх, хто прийшов попрощатися.
«Ми бачили, скільки зібралося людей, і ми бачили, як його проводжали в останню путь. Ми бачили, як плакали його друзі. Я знаю особисто цю родину і точно можу сказати, що це велика втрата для всіх нас», — каже Анастасія Бондар.
Читайте також:
Підписуйтесь
