Чи передадуть ПК «Металург» Вільногірську: очікування і реальні перспективи

Палац культури і спорту «Металург» – важливий осередок культурного життя Вільногірська. Водночас майбутнє закладу залишається невизначеним, адже він перебуває у власності ВГМК. Чутки про можливу передачу “Металурга” у власність громади циркулюють уже не перший рік. Журналісти Вільногірськ IN.UA з’ясували, що відомо про цю перспективу та яка ситуація насправді станом на сьогодні.

Для багатьох вільногірців Палац культури «Металург» — це значно більше, ніж просто будівля. Це місце, де діти займаються творчістю та спортом, містяни збираються на концерти й святкові події, а громада має простір для спільного дозвілля. Тому питання подальшої долі закладу стосується не лише майна підприємства, а й культурного життя міста.

Наразі Палац культури перебуває на балансі філії “Вільногірський гірничо-металургійний комбінат” АТ “Об’єднана Гірничо-Хімічна Компанія”. Така ситуація породжує запитання щодо майбутнього будівлі та можливостей її подальшого використання.

Розмови про можливу передачу Палацу культури на баланс міста тривають уже кілька років. Однак досі ця тема переважно обговорюється на рівні чуток та неофіційної інформації. Чи є підстави говорити про реальні зміни, чи йдеться лише про припущення?

Редакція «Вільногірськ IN.UA» звернулася до секретаря Вільногірської міської ради Олега Штамбурга, щоб з’ясувати, чи надходили офіційні звернення щодо передачі закладу громаді, які перешкоди можуть виникнути та за яких умов це питання можна буде розглядати надалі.

Офіційного звернення про передачу немає

За словами посадовця, хоча тема передачі ДК обговорюється вже не перший рік і серед керівників підприємства в різні часи були як прихильники, так і противники цього рішення, наразі жодних офіційних документів міська рада не отримувала.

«Ця тема піднімається, обговорюється, вирішується, але не більше. Ми не бачили жодного офіційного живого листа, в якому б було викладено це прохання. Тому дійсно немає предмета для обговорення», – наголосив Олег Штамбург.

Він також підкреслив, що станом на сьогодні міська рада не отримувала жодних офіційних запитів чи звернень.

Фінансовий бік: мільйонні витрати та бюджетний період

Навіть якщо подібний лист надійде найближчим часом, розглядати питання передачі закладу в поточному році неможливо. Міський бюджет на цей період уже розписаний.

«Бюджет розписаний, він збалансований і зараз не враховані оці всі видатки, що можуть виникнути в разі передачі ДК», – зазначив посадовець.

Секретар міськради звернув увагу на конкретні статті витрат, які виникнуть у разі взяття об’єкта на баланс громади:

• Опалення: лише теплопостачання в опалювальний сезон коштуватиме від 2 до 3 мільйонів гривень.
• Персонал: закладу знадобиться щонайменше технічний персонал, охорона та прибиральники.

«Споруда немаленька. Уявляємо скільки — це десь від двох до трьох мільйонів одного тільки тепла. Заробітна плата: там повинен бути якийсь персонал, як мінімум технічний персонал, якась охорона, прибиральники», – деталізував Олег Штамбург.

За словами службовця, Комбінат раніше надавав неофіційні калькуляції витрат, які постійно змінювалися через заходи економії та скорочення.

«В цьому році, на мій погляд, це питання не можна розглядати. Можна тільки розглядати з врахуванням майбутнього бюджетного періоду, тобто майбутнього року», – підсумував фінансовий аспект питання секретар міськради.

Перевірка безпеки, технічного стану та створення комісії

Окрему увагу Олег Штамбург звернув на різницю між утриманням майна приватним/корпоративним підприємством та бюджетною установою. До бюджетних закладів висуваються жорсткі вимоги щодо безпеки, які неможливо ігнорувати.

«Одне діло в управлінні ОГК цей актив, друге діло — він на бюджеті. Це різні речі навіть у безпековому плані: чи є там такі елементарні речі, без яких зараз нікуди, наприклад, пожежна сигналізація, блискавкозахист, що там з укриттям. Ігнорувати оці речі неможливо», – зауважив посадовець.

Крім того, необхідно буде детально обстежити технічний стан всієї інфраструктури будівлі:

«А оце що буде, скільки буде коштувати, в якому стані там сцена, обладнання? Ну, це ж все ж таки концертний майданчик».

Для ухвалення будь-яких подальших рішень знадобиться фахова перевірка та міжвідомча співпраця:

«Це може дати, як я собі розумію, якась міжвідомча комісія між місцевою владою, між ОГК, між акціонерами. І тільки тоді всебічно розглядати це питання», – підсумував Олег Штамбург.

У Лихівській громаді троє ветеранів, які повністю або частково втратили зір під час захисту України, отримали побутову техніку за державною програмою підтримки. Вона передбачає одноразову грошову допомогу до 95 тисяч гривень на придбання необхідних речей для облаштування побуту.

Детальніше про програму підтримки ветеранів та її реалізацію в Лихівській громаді читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Хто може отримати допомогу до 95 тисяч гривень

Програму реалізують Міністерство у справах ветеранів України та Товариство Червоного Хреста України. Вона передбачає підтримку ветеранів і ветеранок, які повністю або частково втратили зір під час захисту України.

Згідно з інформацією Лихівської територіальної громади, допомога надається у формі одноразової грошової виплати розміром до 95 тисяч гривень. Кошти призначені для придбання побутової техніки з визначеного переліку та облаштування повсякденного життя.

У громаді зазначають, що скористатися цією підтримкою вже змогли троє ветеранів, які отримали необхідну побутову техніку.

Як ветеранам допомагають скористатися програмою

Реалізація програми передбачає не лише надання фінансової допомоги, а й супровід ветеранів під час оформлення необхідних документів.

У Лихівській громаді цю роботу проводить, зокрема, фахівчиня із супроводу ветеранів війни та демобілізованих осіб Аліна Шворак. У громаді відзначили її внесок в організацію процесу та допомогу ветеранам на різних етапах отримання підтримки.

Також подяку висловили селищній голові Ларисі Савченко за сприяння в організації роботи та підтримку ініціатив, спрямованих на допомогу ветеранам.

У громаді наголошують, що завдяки взаємодії фахівців, місцевої влади та організацій, які реалізують програму, ветерани можуть отримати передбачену допомогу й облаштувати побут відповідно до своїх потреб.

Джерело: Facebook Новини Лихівської громади. 

Читайте також:

Пункти незламності стануть автономнішими: Вільногірськ і Лихівка отримали зарядні станції від німецьких партнерів

Вони не знають, де зараз їхні рідні, місяцями й роками чекають на звістки та продовжують шукати відповіді. Для одних надія на повернення додому досі залишається єдиною опорою, інші вже пережили втрату. Родини військовослужбовців із Божедарівської та Вільногірської громад зібралися на трасі Дніпро – Київ, щоб нагадати про тих, хто перебуває в полоні, зник безвісти або загинув, і про родини, які продовжують чекати.

На місці проведення акції побувала представниця редакції Вільногірськ IN.UA та поспілкувалася з організаторкою й учасниками акції про очікування, невизначеність і те, чому вони не готові мовчати.

“Через місяць їх уже забули”: чому рідні виходять на акції

На узбіччі траси – українські прапори, плакати з фотографіями та іменами захисників, сигнальні фаєри. За кожним написом – чиясь історія, за кожним портретом – людина, на повернення якої чекають батьки, дружини, брати, сестри та діти.

Для рідних це вже не перший вихід на акцію. Вони збираються знову і знову, аби військовополонених не забували, а зниклих безвісти продовжували шукати. 

Для Наталії Рогальської, організаторки акції з Божедарівської громади ця ініціатива стала особистою справою. За її словами, ідея виникла після поїздок до Києва та Кам’янського, де вона бачила, як інші родини виходять нагадувати про своїх близьких.

Наталія вирішила, що така акція має відбуватися і в її громаді. Вона звернулася до місцевої влади, після чого рідні почали збиратися.

Перші виходи були непростими. За словами організаторки, навіть дощ не зупиняв людей. Адже для них важливо не те, наскільки комфортно стояти на узбіччі, а те, щоб їх почули.

“Я розумію, що, може, ці акції нічим не допомагають. Але ми виходимо вкотре, щоб нагадати про тих, хто в неволі, хто безвісти зник, і про тих, хто боронив нашу Батьківщину, щоб про них пам’ятали”, – пояснила Наталія.

Вона говорить про те, що пам’ять про військових не повинна обмежуватися словами, які звучать одразу після трагедії. За її спостереженнями, суспільна увага з часом слабшає, хоча для родин нічого не закінчується.

“Ми виходимо, щоб нагадати вкотре. Через місяць їх уже забувають, що вони воїни, що вони віддали життя”, – сказала організаторка.

Саме тому рідні продовжують виходити на дороги, їздити до інших міст і долучатися до акцій. Для них це спосіб показати, що за кожним статусом “зник безвісти” чи “перебуває в полоні” стоїть людина, на яку чекають.

“Чоловіка немає вже 14 місяців”: очікування, яке триває роками

Серед учасниць акції – Ірина з Божедарівської громади. Її чоловік зник безвісти 14 місяців тому, і весь цей час вона продовжує шукати інформацію про нього.

Жінка не обмежується акціями у своїй громаді. Вона їздила до Києва та Дніпра, брала участь у зустрічах і продовжує звертатися туди, де можуть допомогти встановити місцеперебування чоловіка.

Для неї кожна така зустріч – можливість ще раз нагадати про свою родину та інших людей, які опинилися в подібній ситуації.

На запитання, чи допомагають акції, Ірина висловлює сподівання, що завдяки розголосу про зниклих безвісти дізнаватиметься більше людей, а питання їхнього пошуку не залишатиметься поза увагою.

Ірина не має певності, коли отримає відповідь про долю чоловіка. Проте продовжує виходити на акції, адже його повернення залишається для неї головним.

“Просто чекати недостатньо”: що дають акції родинам

Ще один учасник акції – Віталій із Божедарівської громади. Його рідна людина зникла безвісти 24 вересня 2022 року поблизу Соледара. 

Віталій розповів, що близькі зверталися до різних установ, їздили на зустрічі та долучалися до заходів у Києві й Дніпрі. Родина також отримувала листи від рідної людини, однак точної інформації про його місцеперебування не має.

Чоловік пояснює, що такі акції важливі не лише для суспільної уваги, а й для самих родин. Вони дають можливість відчути, що люди з подібним досвідом не залишаються наодинці зі своїм болем.

“Люди бачать, що ми долучаємося до цієї проблеми. Що ми не просто сидимо і чекаємо. Просто чекати недостатньо”, – зазначив Віталій.

Він вважає, що публічні акції допомагають привертати увагу до долі зниклих безвісти та полонених, а також показують, наскільки багато людей продовжують чекати на своїх близьких.

Для учасників важливо, щоб про військових пам’ятали не лише їхні родини. Вони хочуть, щоб суспільство розуміло: питання повернення захисників додому не втрачає актуальності, навіть якщо про конкретну історію давно не було нових повідомлень.

“У нас спільна війна”: на акції стоять і ті, хто пережив втрату

Поруч із родинами зниклих безвісти та полонених на акцію виходять і люди, які втратили своїх близьких на війні.

Світлана з Божедарівської громади розповіла, що її син загинув, захищаючи Україну. Вона також долучається до акцій, підтримуючи родини, які досі не знають, що сталося з їхніми рідними.

Для неї пам’ять про загиблих і підтримка тих, хто чекає на повернення своїх близьких, – частина спільної відповідальності.

На акції можна побачити людей із різними історіями, але їх об’єднує одне: війна торкнулася кожного з них, а біль однієї родини не є чужим для інших.

“У нас тут спільна війна, спільне горе. Хтось чекає, хтось уже дочекався”, – так одна з учасниць пояснила, чому виходить підтримати інших.

Звернення без відповідей: що турбує рідних

За емоціями та плакатами на акції стоїть ще одна проблема – труднощі з отриманням інформації про долю військових.

Наталія Рогальська розповіла, що неодноразово зверталася до різних установ після зникнення свого брата. За її словами, востаннє він виходив на зв’язок 11 серпня. Згодом жінка почала телефонувати побратимам, на гарячі лінії та до інших установ, намагаючись з’ясувати, що сталося.

Вона згадує, що спочатку не могла отримати чітких відповідей, а спілкування з представниками окремих установ було для неї болісним. За словами жінки, вона відчувала, що її запитання не сприймають із належною увагою.

Організаторка також зазначила, що надсилала звернення, однак не завжди отримувала відповіді, на які сподівалася.

Цей досвід, за її словами, показує, наскільки складним може бути шлях родини від першої тривоги через втрату зв’язку до офіційного повідомлення про зникнення безвісти.

Для близьких важливо не лише отримати відповідний статус, а й розуміти, які дії проводять для пошуку військового, куди звертатися далі та де шукати достовірну інформацію.

Невизначеність виснажує. Кожен день без новин стає черговим днем очікування, а кожне звернення – спробою знайти відповідь, яка може змінити життя всієї родини.

Рідні не стверджують, що самі акції можуть повернути військових додому. Але вони переконані: мовчання не допоможе зберегти увагу до їхніх історій.

Тому знову виходять із прапорами та плакатами. Щоб імена не зникали з пам’яті суспільства. 

Читайте також:

Голос тих, хто не може говорити: як сестра безвісти зниклого героя Наталія бореться за правду