“Я хочу, щоб мої пісні торкалися душі кожного слухача”, – історія Вікторії Осіпової, вихованки музичної школи Вільногірська

Вікторія Осіпова – вокалістка та музикантка, уродженка Вільногірська та вихованка музичної школи.

Більше про музичний шлях Вікторії – читайте на Вільногірськ.IN.UA

Початок музичної історії

Вікторія Осіпова почала займатися вокалом ще в три роки, коли тітка взяла її із собою на заняття. Викладачка помітила її талант і запропонувала спробувати заспівати пісню. Вже в чотири роки вона вперше виступила на сцені з сольною піснею, а в п’ять змінила викладача та почала займатися у Студії естрадного співу під керівництвом Олега Ярошенка.

“Навчатися в музичній школі мені порадив керівник Олег Ярошенко, адже він затверджував, що інструмент та знання сольфеджіо обовʼязкові для вокаліста, тому в першому класі, мама відвела мене в музичну школу на фортепіано”, – розповідає дівчина. 

Дівчина зізнається, що найбільше в музичній школі їй подобалися заняття з фортепіано. Хоча в дитинстві вона була трохи лінивою та часто гнівалася на себе, коли довго не могла вивчити якийсь твір, проте завершення роботи над ним завжди приносило їй справжнє задоволення.

“Я насолоджувалася тим, як у мене виходить грати, і пишалася собою,” — ділиться вона. — “Вважаю, що сольфеджіо обов’язково має бути в музичній школі. Так, це складний предмет, і комусь він може здаватися зайвим, але без нього ми не зрозуміємо значення нот, скрипковий і басовий ключі та багато іншого.”

Послідовниця музичного мистецтва зазначає, що в навчанні завжди є якісь виклики, особливо якщо хочеться професійно оводолодіти ремеслом, потрібно наполегливо прямувати до своєї мети.

“Я роблю так: якщо бачу перешкоду, йду все одно, як би складно не було, нехай не вийде, нічого, спробуємо ще раз але ніколи не здаватись, тільки тоді буде результат”, – стверджує дівчина. 

Концерти та досягнення 

З раннього дитинства дівчина активно брала участь у конкурсах та фестивалях. У перші роки її зусилля відзначали лише нагородами за участь, але з часом усе змінилося. Вона багато працювала над собою, і це дало свої результати.

“У 9 років я отримала своє перше 1 місце, а далі нагороди ставали тільки вищими. Згодом почала отримувати Гран-прі. Фестивалів було безліч, навіть зараз і не пригадаю всіх, але один залишився в пам’яті назавжди. Я співала пісню “Ой у вишневому саду”, і під час мого виступу всі члени журі плакали. Тоді я отримала Гран-прі. Саме в той момент я усвідомила, що хочу, аби мої пісні так само торкалися душ кожного слухача. Я зрозуміла, що можу це робити, бо співаю душею та серцем, проживаючи кожну ноту”, – ділиться Вікторія. 

Вокалістка та музикантка зазначає, що завжди треба пишатися собою та навіть найменшими досягненнями. 

“Я пишаюсь усіма своїми досягненнями: і маленькими, і великими, вони всі роблять з мене справжнього артиста”, – зазначає дівчина. 

Музика в житті

На сьогоднішній день дівчина черпає натхнення з прикладу Дмитра Монатіка. Вона захоплюється його історією, сповненою викликів та наполегливості.

“Я знаю його життєвий шлях, наскільки він був непростим: скільки кастингів він проходив, скільки разів йому відмовляли. Але він не здавався і йшов далі, поки не досягнув таких висот. Моя мета така сама – йти невеликими, але впевненими кроками вперед, щоб у майбутньому хтось так само брав приклад із мене”, – зізнається дівчина. 

Плани на майбутнє 

Дівчина впевнено пов’язує своє життя з музикою, адже зараз навчається у «Київському національному університеті культури і мистецтв» на кафедрі естрадного співу.

“Я вже точно знаю, що моя дорога – це музика. У майбутньому я планую продовжувати сольну кар’єру, писати власні пісні, популяризувати українське мистецтво та стати відомою співачкою України. А можливо, одного дня я представлю Україну на Євробаченні”, – ділиться вона своїми амбітними планами.

Дівчина переконана, що музика має неймовірну силу впливу на людину.

“Музика – це щось дивовижне. Вона лікує, заспокоює, дарує радість. Якщо ви вже зробили перші кроки у світі музики – це чудово! Ніколи не здавайтеся, не опускайте руки. Працюйте над собою, долайте власні помилки, і тоді у вас обов’язково все вийде. Несіть музику в своєму серці”, – закликає вона всіх, хто мріє про творчий шлях.

Читайте також: 

• Крила янгола та нічне ПВО: Перший крок мешканки Вільногірська Олени Філоненко у мистецтві
• Владислав Шульжик: талант Вільногірська, який надихає

Поки частина продавців торгує молочною продукцією без перевірок і витрат, фермерка Ольга з села Мотронівка Вільногірської громади доводить якість своєї продукції щодня — лабораторіями, ветеринарним контролем і роками селекції. 

Історію фермерки Ольги читайте на Вільногірськ IN.UA.

За словами Ольги, у регіоні залишилося фактично одне фермерське господарство, яке працює за всіма правилами: з ветеринарним контролем, лабораторними аналізами та сучасними технологіями. Проте навіть це не гарантує стабільності: головною проблемою для фермерки Ольги стала не якість продукції, а нерівні умови продажу.

“Більшість молочної продукції продається поза межами ринку — без жодних перевірок. І на це просто не звертають уваги”, — каже Ольга. 

За правилами, і корови, і вся молочна продукція мають проходити ветеринарний контроль. Це означає додаткові витрати і, відповідно, вищу ціну на продукцію.

“Наше господарство тримається з останніх сил”, — зізнається фермерка Ольга. 

Тим часом продавці на стихійних ринках працюють без цих витрат і можуть дозволити собі продаж товару за зниженими цінами. 

Однак, за даними редакції Вільногірськ IN.UA, ціни на таких “точках” навіть дорожчі. Зокрема, на “стихійному” ринку “біля берізок” ціни на домашній сир коливаються від 60 гривень за нежирний до 80 гривень за пів кіло жирного продукту. Сметана там коштує близько 140–150 гривень, вершки – 180 гривень.

Така сама продукція у пані Ольги – дешевше. Кисломолочний сир – 50 гривень за пів кіло, сметана – 140 гривень. 

Цікаво, що самі торговці зі “стихійного” ринку не проти перейти на офіційний ринок, де денна оплата становить близько 100 гривень, проте наразі вони продовжують створювати цінову конкуренцію легальним виробникам.

Як розповіла нашій журналістці одна з продавчинь молочної продукції “під берізками”, –  вона одна з останніх продавала на офіційному ринку, однак люди туди майже не заходять: всі йдуть на прохідне місце. Тому і їй довелося перебратися туди. 

Якість продукції

Господарство Ольги — не просто ферма, а результат багаторічної селекційної роботи. Тут утримують породистих корів, молоко яких має жирність понад 6%.

“Це племінне господарство. Ми самостійно займаємося осіменінням, використовуємо канадську селекцію. Усе, від корму до ветеринарії, контролюється”, — каже вона. 

На фермі застосовують апаратне доїння, що дозволяє уникнути забруднення молока.

“Молоко одразу потрапляє в закриту систему, що гарантує чистоту, відсутність сторонніх запахів і довший термін придатності”, — пояснює героїня матеріалу. 

Усі тварини проходять регулярні перевірки. У господарстві ведеться повна ветеринарна документація.

Основа справи — любов до тварин

Попри труднощі, Ольга говорить про свою роботу з теплом. Окремо згадує своїх улюбленець — корів Мілку, Сметанку та Серафиму. Фермерка каже: 

“Люблю тих, які найлагідніші. Вони можуть облизувати тебе, поки працюєш. Це дуже особливий зв’язок”. 

Окрім корів, фермерка доглядає ще й за покинутими тваринами — нині у неї 31(!!!) кіт. 

Інші проблеми фермерів

Окрім реалізації продукції, фермери стикаються і з іншими викликами. Один із них — зміни клімату та проблеми з випасом худоби.

“Поля розорюють, проходи перекривають. Балки заростають чагарниками. Раніше там випасали сотні голів худоби, а зараз — одиниці”, — розповідає Ольга.

Вона додає, що ситуацію могли б частково вирішити ферми з вівцями чи козами, які природно очищують територію, але через ветеринарні вимоги тримати різні види тварин разом не можна.

“Це справа життя”

Фермерством Ольга займається з дитинства — її батьки присвятили цьому все життя.

“Ми зберегли ферму, яку тут побудували ще у 1954 році. Не дали їй зруйнуватися, відновили, як могли”, — говорить вона.

Сьогодні це не просто бізнес, а справа, яку намагаються втримати попри всі труднощі. Аби ще краще дбати про господарство та професійно підходити до здоровʼя тварин, наразі пані Ольга навчається на ветеринара. Більше того, у майбутньому вона планує відкрити власну ветеринарну клініку у Вільногірську, щоб допомагати не лише своїм тваринам. 

Читайте також:

Марина, що створює сумки з душею: “Мрію про свій бренд”

Цієї неділі українці відзначатимуть одне з найсвітліших свят року – Великдень. У Вільногірську до нього готуються по-різному: хтось пече паски за родинними рецептами, хтось іде до церкви, а хтось – навіть у святковий день залишається на бойових позиціях. 

Редакція Вільногірськ IN.UA запитала у містян, що для них означає Великдень сьогодні – і якими є їхні сімейні традиції.

Свято, що об’єднує покоління

Великдень – це не лише релігійне свято Воскресіння Христового, а й символ весни, оновлення та надії. В українській культурі воно традиційно супроводжується освяченням пасок і крашанок, сімейними зустрічами та особливою атмосферою єднання.

Цьогоріч у Вільногірську містяни зможуть долучитися до святкових богослужінь. Зокрема, у храмі на честь Святої Трійці ПЦУ 12 квітня відбудеться Божественна літургія о 05:00, а освячення пасхальних кошиків буде з 06:00 до 08:30.

“Раніше – тихо, тепер – по-сімейному”: спогади про Великдень у різні часи

Секретар міської ради Олег Штамбург згадує, що в його дитинстві святкування Великодня було значно стриманішим.

“Особливих пишних свят не передбачалося. Паски пеклися завжди, фарбували крашанки. Цим займалася бабуся. Вона жила в селі – туди й приїжджали святкувати”.

Попри тогочасні обмеження, родинні традиції зберігалися: освячення їжі, великодній стіл, “биття” яйцями.

Сьогодні ж, за словами посадовця, святкування стало більш домашнім:

“Зараз – це чисто сімейне свято. Зустрілися за столом, посиділи, поговорили, згадали тих, кого вже немає. Все якось спокійніше”

Великдень без вихідних: коли свято – навіть на фронті

Для військовослужбовця Євгена П’янкова цього року Великдень пройде не вдома.

“У цьому році на Пасху я зі своїм екіпажем будемо на позиції, виконувати бойові завдання, тому відсвяткуємо чисто символічно”.

Каже, що з дитинства залишилася проста, але важлива традиція – скуштувати освячену паску та яйця.

Турбота щодня – навіть у свято

Зоозахисниця Вікторія Кукса вже кілька років поспіль має свою незмінну великодню традицію:

“Зранку вип’ю чаю з пасочкою, з’їм яйце і йду до своїх підопічних собак і котів. Вони ж не знають, свято чи ні, їм щодня потрібна увага”.

Для неї Великдень більше про повагу до традицій, ніж про релігію.

Від нічної служби до родинного столу

Майстриня ткацтва Олена Шевцова з теплотою згадує дитинство:

“Прокинутися о третій чи четвертій ранку, позичити бабусину хустину і піти з дідусем до церкви – це було щось неймовірно сакральне”.

Сьогодні традиції продовжуються: фарбування крашанок, випікання пасок за родинним рецептом, освячення та спільний обід.

Втім, цього року плани можуть змінитися:

“Є певні складнощі зі здоров’ям у мами і сина. Якщо не буде сил пекти – купимо готові. Але крашанки нафарбуємо обов’язково”.

“Поки ми разом – традиції живуть”

Для майстрині народної вишивки Тетяни Бігун Великдень – це передусім родина.

“Моя традиція починається зі світанку: йду до церкви святити паску. Але серце свята – це мама. Їй цього року 86 років, і ми всією родиною збираємося в її домі”.

Саме ці моменти, каже жінка, є найціннішими: “Спільні сніданки й мамина усмішка – це і є найбільша цінність”.

Простота замість гучних святкувань

Фотографиня Альона Васильєва зізнається: з роками святкування стало значно простішим.

“Коли діти роз’їхалися, все змінилося. Спечу кілька пасок і піду до мами. Останні роки просто відпочиваю”.

Свято, яке кожен проживає по-своєму

Історії вільногірців показують: Великдень – це не лише про обряди чи традиції. Для когось – це спогади дитинства, для когось – родинний затишок, для когось – служба і обов’язок, а для когось – турбота про тих, хто поруч щодня.

Та попри різні обставини, у цьому святі залишається головне – тепло, пам’ять і надія.

Як святкують Великдень в різних країнах