Як котячий притулок у Вільногірську готується до зими

Ольга Роговенко вже багато років опікується притулком для котів, де нині проживає понад 30 пухнастиків. З настанням холодів робота завжди додається. Ми поспілкувалися з власницею притулку у Вільногірську та розпитали, як вона готує своїх підопічних до зимових холодів.

Читайте на Вільногірськ IN.UA

Котячий притулок у Вільногірську

Пані Ольга власноруч, разом із однодумцями, побудувала та продовжує вдосконалювати оселю для котів. Притулок знаходиться на перехресті вулиць Степної та Ентузіастів, неподалік від колишнього хлібного заводу, за гаражем номер 50.

Наразі там проживає понад 30 котів і з кожним днем їх стає все більше. 

“В нас є піч, я топлю її зранку та ввечері кожного дня. Проблема лише в тому, що постійно потрібні дрова. Я сама їх пиляю та збираю по дорозі сюди (до притулку). Хоча це звісно важко”, – розповіла Ольга. 

Власниця притулку також розповіла про підтримку людей. Вже є матеріали для  утеплення дверей і вольєра на зиму.

Пізніше, за словами Ольги, планується латання даху, що протікає, та інші ремонтні роботи. Також із різних дитячих садочків та ліцеїв надходить допомога у вигляді круп та кормів. 

“Котикам необхідне тільки найкраще”, — каже Ольга.  

Всі вони нагодовані та забезпечені усім необхідним, є навіть купа іграшок, з якими молоді коти полюбляють гратися. В кожного є свій улюблений куточок та мисочка. Про них вона добре дбає та готова розповідати про кожного годинами. 

“У кожного котика тут є своя, власна історія, як вони тут опинилися”, – додала Ольга, наглядаючи за тим, як всі вони граються. 

Всі стерилізовані, щеплені від глистів і бліх, а також отримують лікування у дніпропетровських ветеринарних клініках. Часто до притулку підкидають котиків із пораненнями, щоб їх врятувати. На жаль, дуже рідко хтось приходить, аби забрати когось із них додому. Тому більшість залишаються під наглядом своєї рятівниці.

Усі котики в притулку веселі та ласкаві, обожнюють увагу та пестощі. Звісно ж є і ті, хто має складний характер, або через свій вік вже не можуть бути надто грайливими. Та всі вони заслуговують на любов. 

Якщо маєте бажання взяти котика або допомогти власниці притулку, ви можете зателефонувати їй за номером: +380 (68) 027 54 65 

Редакція Вільногірськ IN.UA запрошує вас завітати до котячого притулку та погратися з його жителями. Будь-яка допомога тут завжди вітається!

Читайте також:

• Безпритульні тварини Вільногірська: як місцеві піклуються про тварин
• На Дніпропетровщині помітили двох лосів, які не є характерними для регіону: тварини вимушено мігрують

Його перша гітара належала другові батька — забута на десятиліття в шафі. Без нотних шкіл, без академічної бази. Усе — на слух, на відчуттях, на впертості. Андрій Пилипко — один із тих, хто не чекав великої сцени. Він просто взяв гітару. І вже зараз збирає зали як у Вільногірську, так і по всій країні.

• «У мене немає музичної освіти, хоча хист помітили ще з дитинства, але тоді мені це було нецікаво», — ділиться спогадами Андрій.

Коли Андрій говорить про гітару, про перші акорди, про музику — він завжди посміхається. Це помітно одразу. Посмішка не гучна, не сценічна. Вона спокійна, внутрішня. Наче людина згадує щось дуже своє. І в цей момент стає зрозуміло: це не хобі. Це не «період». Це його стихія. Іноді саме так і народжується справжня історія.

«Більше немає кому це робити»

У маленькому місті дуже легко сказати: «Тут це нікому не потрібно». Набагато складніше — зробити так, щоб це стало потрібним. Коли наша журналістка спілкувалася з Андрієм, він кілька разів повторив думку, яка, по суті, і є серцем цієї статті:

• «У місті ніхто цим не займається. Тому це повинен зробити я», — говорить Андрій Пилипко.

Сьогодні він грає у семи гуртах. Частина — у Вільногірську, частина — з музикантами з Дніпра та Івано-Франківська. Склади змінювалися роками — через один колектив могли пройти десятки людей. Але він залишився.

Із «старої школи» поруч із ним досі басист Дмитро Короїд — разом ще з 2002 року, з гурту Hard Life, який згодом трансформувався у Dizattack.

• «Був період, коли Дмитро відійшов від музичних справ на чотири роки, але знову повернувся до рок-н-ролу. І ми досі граємо в одному гурті». – згадує музикант.

У цих словах — не просто ностальгія. Це про те, що рок — не період життя. Це стан.

Пісні, які приходять уночі

Андрій не просто грає — він сам пише тексти й музику. Іноді це відбувається майже містично.

• «Якось я прокинувся вночі, написав за п’ять хвилин текст до пісні й ліг далі спати. А потім кілька днів навіть не пам’ятав, що це зробив. І це стало хітом», — пригадує Андрій Пилипко.

Він говорить це з легкою усмішкою. Але в таких історіях — магія творчості.

• «Іноді текст народжується за одну ніч. Іноді доводиться довго підбирати слова, шукати точне формулювання, шліфувати рядки, щоб вони “лягли” на музику. Буває складно. Буває, що текст не йде. Але якщо пісня має з’явитися — вона з’являється», — упевнений Андрій.

Це не про ремесло. Це про внутрішню потребу.

Про енергію і «мертві зали»

Він виступав перед двома тисячами людей — наприклад, на фестивалях «Metal Heads Mission», «Kozak Fest», «Рок на селі» та «Сила нації».

І тут головне — не сцена і не техніка. Хоча технічно, каже він, вони грають добре. Головне — енергія.

• «За дві пісні можна було запалити натовп. А іноді — “мертві зали”, коли це не твоя аудиторія, коли немає віддачі. Це одразу відчувається. Емоційний контакт дуже важливий: це заряджає, дає життєву силу. Потім спокійніше ставишся до того, що відбувається навколо».

Рок для нього — це спосіб не втратити себе.

У кожному колективі, в якому грає Андрій, функції розподілені: хтось займається логістикою, хтось домовляється з клубами. У гурті «Іржаве яблуко» Андрій відповідає за створення музики, аранжування. А тексти пишуться всім гуртом.

• «Один не впораєшся. Класно, що є рок-спільнота, де є ті, хто також ініціює рух».

І тут знову повертаємося до головної думки: культура в маленькому місті тримається на людях, які не чекають.

Він збирає гурти. Організовує концерти. Бере участь у благодійних виступах. Знімається в кліпах. Працює над новим матеріалом.

Головне в його діяльності — благодійні виступи.

Він не робить із цього гучних заяв. Просто якщо є можливість через музику допомогти — це треба робити. Можна довго сперечатися, чи потрібна важка музика маленькому місту.

Але поки є хоча б одна людина, яка бере гітару, збирає музикантів, пише тексти вночі, репетирує без гарантій і виходить на сцену — культура жива.

Читайте також:

Вільногірський гурт “Іржаве яблуко”: панк-рок та концерти для військових

19 лютого 2026 року в Україні відзначають День Державного Герба. Свято заснували у 2018 році. Обрана дата має символічне значення: саме 19 лютого 1992 року тризуб офіційно затвердили як Малий герб України та елемент майбутнього Великого герба.

Деталі — на Вільногірськ IN.UA

Історія створення герба

19 лютого 1992 року Верховна Рада України офіційно схвалила тризуб як Малий Державний Герб, визначивши його основою для майбутнього Великого герба. Державним символом став золотий знак на синьому щиті. У ХХ столітті він асоціювався передусім із визвольною боротьбою українців та прагненням до незалежності.

Попри це, Великий Державний Герб і досі не ухвалений. За роки незалежності проводили не один конкурс на його створення, однак парламент жодного варіанту не підтримав. Остання спроба затвердити проєкт припала на 2020–2021 роки.

Походження тризуба сягає глибокої давнини. Він був родовим знаком князів Рюриковичів, правителів Київської Русі. Саме тому вибір цього зображення як державного символу мав історичне підґрунтя: його сприймали і як знак влади, і як захисний оберіг. Археологічні знахідки із цим символом датують навіть І століттям нашої ери. Існує понад тридцять версій тлумачення тризуба:  від стилізованого сокола чи якоря до уособлення єдності трьох начал світу.

Читайте також:

20 лютого – День пам’яті Героїв Небесної Сотні