Жінка в ЗСУ: історія вільногірської вчительки, яка пішла захищати Україну

Дарʼя Безхутра-Ярова – вчителька з Вільногірська з 10-річним досвідом. Жінка змінила сукню на берці, а затишний клас – на лінію фронту.

Про це жінка розповіла журналістам Вільногірськ IN.UA.

Вчителька, що носить форму ЗСУ

Дарʼя довго розмірковувала щодо служби у ЗСУ. Вирішила стати до лав української армії, коли її дитина стане дорослою. Через офіційну платформу для пошукачів роботи, освітянка відгукнулась на вакансію діловода в одній з бригад ЗСУ. 

Пройшла співбесіду.  Після того, як її затвердили, почала проходити медичну комісію. Цьогоріч, 28 червня, підписала контракт із соціальними гарантіями. 

Далі пішла навчатися за програмою Interflex у Великобританії. Interflex – це програма підготовки українських військових за найкращими стандартами Королівських збройних сил Великої Британії та з урахуванням специфічних та дієвих, для поля, бою традицій кожної з країн-учасниць навчальної місії.

«До лав ЗСУ пішла з думкою «Хто як не ми», – коментує Дар’я Безхутра-Ярова.

Вибір жінки

Наразі жінка несе службу в групі Сил підтримки в зоні бойових дій. Батьки та донька військовослужбовиці підтримують вольове рішення жінки. У ліцеї, де викладала Дар’я, жінка ставила перед собою задачу виховувати в дітях справжніх та мужніх патріотів. Тому батьки не здивувалися її обраному шляху.

 «Якщо вже донька й прийняла таке рішення, значить воно правильне. Це її доля та її вибір. Ми хвилюємося і підтримуємо її»,  – коментують батьки жінки. 

Серед шкільних колег не всі підтримали вибір Дарʼї стати на захист України. Більшість були впевнені, що вона не справиться з військовою справою.

«Знайомі розділились на два табори, хтось пишається, підтримує, а хтось взагалі не розуміє мого рішення. Кожен має право на власну думку», – ділиться захисниця. 

У батальйоні, де служить  Дар’я, дівчат мало. Військове забезпечення на вищому рівні, але бракує маскувальних сіток. Тож жінка просить всіх залучатися до допомоги в плетінні сіток.

Учням Дар’я Безхутра-Ярова передає вітання, бажає любити свою країну, народ та українські землі, бо це найцінніше, що має кожен з нас.

«Вільногірцям бажаю сміливості в прийнятті рішень, жінкам бажаю, щоб вони пам’ятали про те, що вони завжди були й будуть сильними. Тим жінкам, чоловіки які зараз на службі  бажаю терпіння», – радить  Дар’я. 

Читайте також:

• У Дніпрі судитимуть чоловіка, який передавав дані росіянам про ЗСУ
• 58 тисяч пакетиків «Бойового» чаю придбали пасажири Укрзалізниці: гроші з продажів підуть на допомогу ЗСУ

Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.

Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.

У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.

Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:

«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».

Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:

«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.

Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».

І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:

«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».

Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!

Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця. 

Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.

Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини