Тетяна Шевченко, дружина загиблого Героя України Максима Шевченка, поділилася спогадами про його життя, службу у Збройних Силах України та значення його внеску в оборону країни.

З Тетяною Шевченко поспілкувалася та журналістка видання Вільногірськ IN.UA

Спогади дружини про Максима Шевченко

Тетяна Шевченко згадує свого чоловіка Максима як людину з великим серцем, яка завжди була готова допомогти іншим і відстоювати справедливість. Вона розповідає, що Максим завжди старався бути на висоті, не дозволяв нікому образити своїх рідних.

“Він був мужньою людиною, яка ніколи не дозволила б нікому образити своїх рідних,” — згадує вона.

Шлях до Збройних Сил України

Максим потрапив до Збройних Сил України після початку АТО, коли не збирався стояти осторонь під час кризи. Він не роздумуючи долучився до оборони країни, розуміючи, що його підтримка і зусилля потрібні. Спочатку Максима разом з іншими відправили на навчання, після чого їх мали направити на блокпости. Та натомість він разом із своїм підрозділом отримав завдання у місті Рубіжне у Луганській області, де вони пробули приблизно місяць. Та попри все, Максим постійно підтримував зв’язок із родиною.

“Люди були ще нічому не навчені, нічого не вміли, нічого не знали. Вони потрапили в Рубіжне і не знали, коли вони звідти виберуться та чи виберуться взагалі. Хлопці казали, що то був один із таких періодів, коли не розумієш, наскільки тебе вистачить“,  — розповідає Тетяна.

Служба Максима в місті Рубіжне Луганської області була важливою частиною його життя. Його підрозділ забезпечував оборону міста, і вони докладали всіх зусиль, щоб захистити його від ворога. Коли місто було захоплене, військових евакуювали на Великдень 2022 року, що було одним із найскладніших періодів для Максима та його товаришів по службі. Після цього його відправляли в інші гарячі точки, перебування в яких було не менш важким для Максима.

“Після того він з товаришами перебували в інших точках всього лиш кілька днів. На мої запитання про те, як його справи, він завжди казав, що все нормально, хоча ми знали, що їм було дуже важко”, — згадує дружина.

Загинув Максим Шевченко 6 листопада 2022 року під час виконання бойового завдання в районі населеного пункту Майорськ Донецької області.

Турботливий батько та чоловік

Максим був не лише відважним воїном, але й дбайливим батьком, який завжди знаходив час, щоб підтримати своїх дітей. Він охоче допомагав їм, відвозив до лікарні чи в інші місця, навіть якщо це вимагало від нього жертвувати власним часом та зусиллями, згадує його дружина Тетяна.

Важливими спогадами для неї є моменти, коли Максим допомагав своїм батькам. Він завжди старався полегшити їм життя, роблячи все, що було потрібно, від заведення води до встановлення плитки.

“Пам’ятаю розмову з мамою Максима, її теж звати Тетяна. Якось вона сказала, що куди не гляне, усе зробив Максим. Він завжди намагався бути поряд з батьками та допомагав усім, чим міг”, — ділиться вона.

Значення орденів та відзнак

Відповідно до Указу Президента України, Герой України Максим Шевченко – стрілець 9-ї стрілецької роти 2 стрілецького батальйону Національної Гвардії України був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня (посмертно). А 30 червня 2024 року відзначений пам’ятною відзнакою Кам’янського міського голови «Захисник України» (посмертно).

Для Тетяни цей орден та відзнака її чоловіка мають особливе значення. Вони є символом його мужності та відданості, і важливою частиною пам’яті для їхньої родини.

“Це підтвердження його мужності та відданості. Це те, що залишається для нас і наших дітей на згадку про його вчинки,” — каже вона.

Тетяна також підкреслює важливість збереження пам’яті про загиблих героїв, які віддали своє життя за свободу і незалежність України. Вона вважає, що це важливо не лише для родин загиблих, але й для всього народу.

“Я хочу, щоб люди пам’ятали про наших героїв. Це важливо не лише для нас, рідних, але й для всього народу,” — зазначила вона.

Максим Шевченко залишив глибокий слід у серцях своїх близьких і знайомих, і його пам’ять буде завжди жити серед тих, хто знав і любив його.

Читайте також:

• Прощання з героєм: остання шана Єгору Савчук
• «Без захисників ніколи держави не буде», — вільногірець та військовий Ігор Миронюк про День ЗСУ
• Жінка в ЗСУ: історія вільногірської вчительки, яка пішла захищати Україну

Верхньодніпровськ — місто, що зберігає у своїх затишних вулицях десятки захованих історій. На перший погляд спокійне й камерне, воно приховує у старих фасадах відлуння дворянських балів, приватних театрів, ремісничих майстерень та культурних осередків минулого.

Усе це оживає під час пішої екскурсії, яку проводить директорка Верхньодніпровського історичного музею Наталія Іванівна Коновал.

Початок історії: від дитячого будинку до старого проспекту

Біля музею гуртуються відвідувачі, і саме з цього місця почалася подорож Верхньодніпровськом.

“Хочу вам сказати, — починає пані Наталія, — що там, де зараз знаходиться музей раніше був дитячий будинок імені Кірова”. Саме з цього місця стартує прогулянка. Колись тут стояв гарний приватний будинок, а поруч — ресторан “Славутич”, де нині торговий центр.

Ціла територія дитбудинку була важливою частиною післявоєнної історії міста. Екскурсовод згадує історію чоловіка, який нещодавно віднайшов на кладовищі могилу директора того дитячого будинку — Мічника, і прагне відновити пам’ять про нього. Такі особисті історії повертають емоційний вимір місцям, які ми часто сприймаємо просто як будівлі.

Далі шлях веде до проспекту, який у місті й досі звично називають “Каштановим”. “До 1979 року тут були лише одноповерхові будиночки, — пригадує екскурсовод. — А коли місто відзначало 200-річчя, проспект перебудували. Верхньодніпровськ тоді називали “маленьким Києвом” — настільки затишно стало”. Сьогодні це одна з найатмосферніших частин міста — з рівними рядами каштанів і доглянутими фасадами.

Історичні будівлі, що зберегли свій характер

На маршруті трапляються об’єкти, які цікаві не лише архітектурою, а й тим, що пережили кілька епох. Колишня телефонно-телеграфна станція діяла тут у 1911–1920-х роках. Поруч стоїть старе царське казначейство — одна з перших кам’яних будівель Верхньодніпровська. Воно унікальне тим, що зберегло власне призначення: тут і сьогодні працює фінансова установа.

Справжньою окрасою міста є “Дім із годинником”, зведений у другій половині XIX століття. Його називали “Генеральською дачею”, адже тут відпочивав Катеринославський генерал-губернатор. “На першому поверсі була велика зала, де збиралися дворяни, проводилися бали, музичні вечори”, — розповідає Наталія Коновал. Сьогодні будівля все ще зберігає атмосферу світського життя свого часу.

Поруч — інша важлива споруда, яка колись слугувала столярною майстернею, а згодом — торговельною організацією “Міжторг”. Після проголошення незалежності в Україні розпочався процес повернення майна, відібраного у приватних власників у попередні десятиліття. Тоді й були знайдені документи на цю будівлю, і її повернули спадкоємцям. Згодом її придбали нові власники, і сьогодні вона відома як “Верхауз” — Верхньодніпровська хата.

Театральні та культурні осередки минулого

У центрі маршруту — будівля колишнього кінотеатру “Гастелло”. Попри те, що багато хто вважає його спорудженим у 1930-х, архітектура свідчить про старші витоки. “Колись тут був театр, — пояснює екскурсовод. — Верхньодніпровці — дуже творчі люди, тож вистави й концерти були регулярними”. Згодом театр поступився місцем кіносеансам, і будівля стала одним із культурних центрів міста.

Ще одна виразна споруда — цегляний будинок з червоною та білою цеглою, кованими балконами та сходами на другий поверх. За різних часів тут працювали музей, бібліотека й музична школа. Хоча сьогодні будівля пустує, вона залишається архітектурною родзинкою Верхньодніпровська.

Місто, що дихає річкою

На завершення екскурсії Наталія Іванівна звертає увагу на планування міста: вулиці Верхньодніпровська пролягають паралельно до Дніпра, а інші — перпендикулярно. “Це зроблено спеціально, щоб із річки надходило прохолодне повітря. Так само побудоване й Запоріжжя”, — пояснює вона.

Прогулянка з Наталією Коновал показує Верхньодніпровськ таким, яким його часто не помічають. Місто відкривається через маленькі історії: тут був дитячий будинок, там — телефонна станція, далі ‒ будівля, де колись танцювали на балах.

Читайте також:

“Якір у степу”: морська історія Вільногірська

Уряд оголосив про старт програми “Зимова підтримка”, яка передбачає одноразову виплату 1000 гривень для вразливих категорій населення з метою посилення соціальної допомоги в передзимовий період.

Про це повідомляє Міністерство соціальної політики України.

Хто отримає виплати

Виплата 1000 гривень не замінює чинних соціальних програм, а доповнює їх. Отримати допомогу зможуть сім’ї з дітьми різних категорій, одинокі пенсіонери, внутрішньо переміщені особи та інші громадяни, які проживають в Україні.

Ці кошти можна буде витратити на найбільш необхідні перед зимою товари та послуги:

• ліки;
• поштові та комунальні послуги;
• книги;
• благодійні внески.

Подати заяву на отримання допомоги для дітей можна буде з 15 листопада у застосунку “Дія” або у відділеннях Укрпошти. Після нарахування кошти можна витрачати до 30 червня 2026 року.

Читайте також:

Компенсація за втрачене житло: як ВПО зможуть подати заяву