18 березня у Верхньодніпровську відбулося прощання із солдатом Станіславом Коцьким, який загинув 21 березня 2022 року під час виконання бойового завдання поблизу Мар’їнки Донецької області. Він навчався та жив деякий час у Вільногірську. Станіславу було 19 років.

Журналісти Вільногірськ IN.UA також були присутні на церемонії прощання із Станіславом Коцьким.

Церемонія прощання

На центральній площі міста біля Будинку культури зібралися рідні, друзі, військовослужбовці, представники громади, студенти та викладачі Вільногірського фахового коледжу, де навчався Станіслав. Людей було багато – серед них ті, хто знав його особисто, і ті, хто прийшов віддати шану захиснику.

Присутні приносили квіти – їх було дуже багато. Вінки, букети, перев’язані синьо-жовтими стрічками, заповнили площу біля місця прощання. Люди клали квіти на труну та висловлювали свої співчуття рідним загиблого.

Коли лунали останні слова про нього, з неба почав падати сніг.

Слова під час прощання

На початку церемонії з промовою виступив ведучий, який висловив співчуття рідним загиблого.

“Неможливо дібрати слів, які б зменшили біль від втрати. Це біль, який супроводжуватиме рідних і близьких упродовж усього життя. Ми маємо пам’ятати, якою ціною дається перемога. Іменами таких, як Станіслав, пишеться нова сторінка історії України”, — сказав він.

Після цього міський голова Верхньодніпровська Геннадій Лебідь звернувся до присутніх.

“Станіслав назавжди залишиться в наших серцях. Вічна слава нашому герою. Ми маємо з вами пам’ятати, якою ціною нам дається перемога, якою ціною ми пишемо новітню історію нашої України. Я думаю, що кожен, стоячи тут, розуміє, що дякуючи таким, як Станіслав, нема на нашій землі ворога. Вічна слава тобі, герою, та низький уклін рідним та близьким”, — промовив Геннадій Лебідь.

Спогади про Станіслава Коцького

На церемонію прибув друг Станіслава Владислав Штирбу. Вони разом навчалися у Вільногірському фаховому коледжі, жили в одній кімнаті гуртожитку.

“Ми познайомилися у 2019 році, коли я прийшов вчитися. З першого дня спілкувалися, стали друзями. Він був людиною, яка завжди тримала слово. Це був друг, якого не забудеш”, — розповів Владислав.

Він зазначив, що Станіслав завжди був готовий підтримати друзів, мав почуття гумору, легко знаходив спільну мову з людьми.

“Таке відчуття, що ця втрата — на все життя”, — додав Влад.

Під час церемонії виступив також волонтер Сергій, який знав Станіслава Коцького та його родину.

Він поділився спогадами, що юнак часто приходив до нього додому, приносив цукерки, які власноруч готували разом із родиною.

“Він завжди залишиться для мене дитиною”, — сказав Сергій, наголошуючи, що Станіслав пішов із життя надто рано.

Волонтер підкреслив, що 19 років — це вік, коли людина тільки починає жити, і ця втрата болить кожному, хто знав Станіслава.

“Він назавжди залишиться в серцях кожного з нас”, — додав він.

Навчання та життя до війни

Станіслав Коцький народився у 2002 році. Після школи вступив до Вільногірського фахового коледжу, де навчався разом із Владиславом та іншими друзями. Викладачі згадують його як старанного студента, товариського та відкритого юнака.

Під час навчання він брав активну участь у житті коледжу, мав багато друзів. У колективі його пам’ятають як людину, яка завжди була готова допомогти та підтримати.

Після завершення навчання він вирішив служити в Збройних Силах України.

Пам’ять

Станіслава Коцького згадують як людину, яка мріяла про майбутнє, будувала плани та хотіла бачити Україну вільною. Його ім’я залишиться в пам’яті громади, рідних та друзів.

Рідні та знайомі сподіваються, що його історію пам’ятатимуть, а його вчинки стануть прикладом для майбутніх поколінь.

Поховали Станіслава Коцького на Алеї Слави центрального кладовища міста Верхньодніпровськ.

Читайте також:

• У Вільногірську планують внести зміни до програми підтримки ветеранів
• Вільногірськ попрощався із загиблим військовим Євгенієм Філоненко

Верхньодніпровськ — місто, що зберігає у своїх затишних вулицях десятки захованих історій. На перший погляд спокійне й камерне, воно приховує у старих фасадах відлуння дворянських балів, приватних театрів, ремісничих майстерень та культурних осередків минулого.

Усе це оживає під час пішої екскурсії, яку проводить директорка Верхньодніпровського історичного музею Наталія Іванівна Коновал.

Початок історії: від дитячого будинку до старого проспекту

Біля музею гуртуються відвідувачі, і саме з цього місця почалася подорож Верхньодніпровськом.

“Хочу вам сказати, — починає пані Наталія, — що там, де зараз знаходиться музей раніше був дитячий будинок імені Кірова”. Саме з цього місця стартує прогулянка. Колись тут стояв гарний приватний будинок, а поруч — ресторан “Славутич”, де нині торговий центр.

Ціла територія дитбудинку була важливою частиною післявоєнної історії міста. Екскурсовод згадує історію чоловіка, який нещодавно віднайшов на кладовищі могилу директора того дитячого будинку — Мічника, і прагне відновити пам’ять про нього. Такі особисті історії повертають емоційний вимір місцям, які ми часто сприймаємо просто як будівлі.

Далі шлях веде до проспекту, який у місті й досі звично називають “Каштановим”. “До 1979 року тут були лише одноповерхові будиночки, — пригадує екскурсовод. — А коли місто відзначало 200-річчя, проспект перебудували. Верхньодніпровськ тоді називали “маленьким Києвом” — настільки затишно стало”. Сьогодні це одна з найатмосферніших частин міста — з рівними рядами каштанів і доглянутими фасадами.

Історичні будівлі, що зберегли свій характер

На маршруті трапляються об’єкти, які цікаві не лише архітектурою, а й тим, що пережили кілька епох. Колишня телефонно-телеграфна станція діяла тут у 1911–1920-х роках. Поруч стоїть старе царське казначейство — одна з перших кам’яних будівель Верхньодніпровська. Воно унікальне тим, що зберегло власне призначення: тут і сьогодні працює фінансова установа.

Справжньою окрасою міста є “Дім із годинником”, зведений у другій половині XIX століття. Його називали “Генеральською дачею”, адже тут відпочивав Катеринославський генерал-губернатор. “На першому поверсі була велика зала, де збиралися дворяни, проводилися бали, музичні вечори”, — розповідає Наталія Коновал. Сьогодні будівля все ще зберігає атмосферу світського життя свого часу.

Поруч — інша важлива споруда, яка колись слугувала столярною майстернею, а згодом — торговельною організацією “Міжторг”. Після проголошення незалежності в Україні розпочався процес повернення майна, відібраного у приватних власників у попередні десятиліття. Тоді й були знайдені документи на цю будівлю, і її повернули спадкоємцям. Згодом її придбали нові власники, і сьогодні вона відома як “Верхауз” — Верхньодніпровська хата.

Театральні та культурні осередки минулого

У центрі маршруту — будівля колишнього кінотеатру “Гастелло”. Попри те, що багато хто вважає його спорудженим у 1930-х, архітектура свідчить про старші витоки. “Колись тут був театр, — пояснює екскурсовод. — Верхньодніпровці — дуже творчі люди, тож вистави й концерти були регулярними”. Згодом театр поступився місцем кіносеансам, і будівля стала одним із культурних центрів міста.

Ще одна виразна споруда — цегляний будинок з червоною та білою цеглою, кованими балконами та сходами на другий поверх. За різних часів тут працювали музей, бібліотека й музична школа. Хоча сьогодні будівля пустує, вона залишається архітектурною родзинкою Верхньодніпровська.

Місто, що дихає річкою

На завершення екскурсії Наталія Іванівна звертає увагу на планування міста: вулиці Верхньодніпровська пролягають паралельно до Дніпра, а інші — перпендикулярно. “Це зроблено спеціально, щоб із річки надходило прохолодне повітря. Так само побудоване й Запоріжжя”, — пояснює вона.

Прогулянка з Наталією Коновал показує Верхньодніпровськ таким, яким його часто не помічають. Місто відкривається через маленькі історії: тут був дитячий будинок, там — телефонна станція, далі ‒ будівля, де колись танцювали на балах.

Читайте також:

“Якір у степу”: морська історія Вільногірська

Уряд оголосив про старт програми “Зимова підтримка”, яка передбачає одноразову виплату 1000 гривень для вразливих категорій населення з метою посилення соціальної допомоги в передзимовий період.

Про це повідомляє Міністерство соціальної політики України.

Хто отримає виплати

Виплата 1000 гривень не замінює чинних соціальних програм, а доповнює їх. Отримати допомогу зможуть сім’ї з дітьми різних категорій, одинокі пенсіонери, внутрішньо переміщені особи та інші громадяни, які проживають в Україні.

Ці кошти можна буде витратити на найбільш необхідні перед зимою товари та послуги:

• ліки;
• поштові та комунальні послуги;
• книги;
• благодійні внески.

Подати заяву на отримання допомоги для дітей можна буде з 15 листопада у застосунку “Дія” або у відділеннях Укрпошти. Після нарахування кошти можна витрачати до 30 червня 2026 року.

Читайте також:

Компенсація за втрачене житло: як ВПО зможуть подати заяву