Берегиня української пам’яті в Естонії: історія Тетяни Івушкіної з Вільногірська та її приватного музею

Історія Тетяни Івушкіної — це розповідь про те, як одна людина може стати цілою культурною інституцією за кордоном. Уродженка Кам’янського, яка виросла у Вільногірську, вона вже 42 роки мешкає в Естонії. Колишня позаштатна кореспондентка газети “Робітнича слава” та працівниця Вільногірського комбінату, пані Тетяна зуміла пройти шлях від збереження одного родинного “Кобзаря” до заснування офіційного Українського музею в місті Кохтла-Ярве.

Більше — на Вільногірськ IN.UA 

Початок колекції та заснування музею

Пані Тетяна переїхала до Естонії ще за радянських часів через міжреспубліканський обмін квартирами, але не втратила звʼязок з Україною. З кожної поїздки на Батьківщину вона везла речі, подаровані мамою та бабусею: сорочки, рушники, підзори — декоративні елементи з тканини. 

Лише у 2013 році, реєструючи українське земляцтво в Естонії, пані Тетяна усвідомила, що ці речі — це історія не лише її сім’ї, а й усієї України. Вона внесла пункт про створення музею в статут організації, і вже у 2014 році відкрився перший музейний куточок. 

Історія становлення музею була непростою. Після 2014 року ставлення проросійськи налаштованого населення Кохтла-Ярве до українців різко погіршилося. Пані Тетяна зіткнулася з відкритим цькуванням, погрозами та навіть заявами в поліцію.  

Та агресивний тиск проросійського отченняя не завадив становленню українського осередка. Підтримка з боку української спільноти лише зміцнювалася. Знайомі з інтернету та колишні однокласники з Вільногірська почали надсилати та передавати старовинні речі. Коли місця в орендованому кабінеті стало замало, а місто відмовилося надавати приміщення, Тетяна Івушкіна прийняла рішення: вона придбала власну квартиру площею 98 квадратних метрів для потреб музею.  

11 липня 2017 року вона офіційно зареєструвала музей як окреме неприбуткове підприємство. Сьогодні експозиція займає чотири зали, включаючи великий коридор. 

Скарби української спадщини 

У музеї Тетяни Івушкіної кожен експонат особливий та має свою унікальну історію. Колекція містить зразки дореволюційної порцеляни, виготовленої на заводах Кузнєцова.

В експозиції представлені рушники, сорочки та хустки з різних регіонів. Окреме місце посідають знамениті Кролевецькі рушники із Сумщини. Тетяна розповідає відвідувачам, що такі рушники замовляла навіть британська королева, а Тарас Шевченко обирав їх для свого майбутнього весілля. 

Музей зберігає рідкісні воскові весільні віночки, які сьогодні є великою етнографічною цінністю. Через речі своїх пращурів пані Тетяна розповідає про трагічні сторінки історії — Голодомор та війни. 

“Я знаю чимало про моїх прадіда, прабабусю… Від кожного з їхніх дітей у мене є якісь речі. І я тоді розказую, тому що це і Голодомор, і війна. Це історія нашої країни”, — ділиться Тетяна Івушкіна. 

Виставки не є статичними, вони активно подорожують. Неодноразово Тетяна Івушкіна робила виставку в Таллінні, зокрема минулого року була виставка в парламенті Естонії, де був присутній голова українського парламенту Руслан Стефанчук. 

Особливо запамʼяталася виставка в музеї селища Іізаку. 

“Там більше трьох тисяч відвідувачів було. І багато хто думав, що це з України музей приїхав. Дивувалися, коли їм говорили, що це приватний музей і це все з одного музею”, — згадує Тетяна. 

Крім того, в музеї проводяться різні заходи: зустрічі з громадою, майстер-класи, тематичні вечори тощо. Тетяна співає в гурті “Перелаз”, і часто ці зустрічі проходять під супровід українських народних пісень та живої скрипки. 

Робота музею під час війни 

У перші місяці повномасштабного вторгнення звичні виставкові зали було важко впізнати. Замість екскурсій тут розбирали речі першої допомоги. 

“Коли до Естонії почали прибувати біженці, у нас в музеї працювала лише одна кімната, бо тут все було забито гуманітаркою. Тут декілька сімей по декілька днів жили у мене, поки їм житло шукалося”, — каже власниця музею. 

Попри те, що основний простір займала допомога, саме в цей період музей почав поповнюватися особливими експонатами. Вдячні українці передавали музею свої сімейні реліквії — картини та рушники. Пані Тетяна зізнається, що дуже цінує такі “родинні дрібнички”, адже розуміє їхню справжню вартість для людей, що втратили дім. 

Фінансування на межі альтруїзму 

Утримання музею — це важка фінансова ноша. Базове фінансування, яке один раз на цілий рік виділяє Міністерство культури Естонії,  не покриває навіть мінімальної зарплати за один місяць. 

“Доходу особливого немає. Все, що заробляється на квитках чи виставках, іде назад у розвиток музею”, — пояснює власниця музею. 

Попри труднощі та зменшення кількості відвідувачів після пандемії, Тетяна Івушкіна продовжує свою місію. Вона сама монтує виставки, проводить екскурсії та мріє про те, щоб українська культура в Естонії була представлена професійно та автентично.

Багаторічна праця пані Тетяни не залишилася непоміченою. У 2024 році у Румунії вона отримала нагороду від Світового Конгресу Українців, зокрема медаль св. Володимира Великого. 

Читайте також:

“Щоб не зійти з розуму від пережитого горя, почала займатися рукоділлям”, – історія Ніни Лазаренко з Дружківки

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.

Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.

Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.

Історія Євгена – на Вільногірськ IN.UA.

Хлопчик, який постійно був у русі

У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.

“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина. 

Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.

Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.

Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.

І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили: 

“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.

Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.

“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”

Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.

Брався за все 

Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.

Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.

“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина. 

Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.

Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.

“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.

На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.

Девʼять років у Вільногірську

Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.

До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.

“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати. 

Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.

Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.

“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина. 

“Мам, війна”

24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.

Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.

Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.

“Мам, війна”.

Спочатку пані Ірина йому не повірила.

“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина. 

Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.

Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.

“Він по-іншому не міг”.

Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.

“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові. 

6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.

Два слова, щоб знати, що живий

До війни мати й син були дуже близькими.

“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати. 

Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.

Їй не були потрібні довгі розмови.

“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.

Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.

Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.

А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.

Останній дзвінок

Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.

“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.

Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.

“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.

Поступово прийшла тривога.

“Я почала розуміти, що щось сталося”.

Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.

“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.

Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.

“Для мене він був надією й опорою”

Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.

“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.

Для матері Євген був сином.

“Для мене він був надією й опорою”.

Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.

“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.

Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.

“У мене пішла земля з-під ніг”.

Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.

“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.

Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.

“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері 

У липні замовники Лихівської громади закуповували пальне, послуги для розвитку громади, матеріали для пожежної команди та робочий одяг. Окремі закупівлі продуктів харчування не завершилися укладенням договорів.

Подробиці – на Вільногірськ IN.UA.

Виконавчий комітет Лихівської селищної ради

Виконавчий комітет уклав договорів на 1 277 383,29 гривні. Найбільшою за вартістю стала закупівля пального.

• Бензин А-95 (Євро 5), талон; Дизельне паливо (Євро 5), талон — 742 020,00 гривень. 
• Навчальний курс “Школа стратегічного управління для лідерів громад” — 99 000,00 гривень. 
• Послуги по проведенню наукових досліджень: “Розробка та проходження стратегічної екологічної оцінки до Розробки Місцевого плану управління відходами на території Лихівської селищної територіальної громади” — 98 200,00 гривень. 

Пальне закупили за процедурою запиту ціни пропозицій. Його вартість становила понад половину всіх укладених договорів виконкому.

Ще 16 закупівель провели через прямі договори без використання електронної системи. Їхня загальна сума становила 535 363,29 гривні.

Також виконком оголошував відкриті торги з особливостями. Очікувана вартість становила 835 000 гривень, однак процедура не відбулася.

КЗ “Лихівська місцева пожежна команда”

Пожежна команда уклала договорів на 43 187 гривень. Бюджетні кошти витратили на засоби пожежогасіння та матеріали для ремонтних робіт.

• Ранцевий вогнегасник — 13 599,00 гривень. 
• Придбання матеріалів, будматеріалів, інвентаря та інструментів для проведення ремонтних робіт господарським способом (бетон-контакт, грунтовка) — 8 475,00 гривень. 
• Мотопомпа — 8 010,00 гривень. 

Усі сім закупівель провели через прямі договори. Закупівель вартістю понад 100 тисяч гривень не було.

КП “Лихівський господар”

КП “Лихівський господар” уклало два договори на загальну суму 3 900 гривень.

• Спеціальний робочий одяг — 3 080,00 гривень. 
• Дезінфікуючий засіб — 820,00 гривень. 

Обидві закупівлі провели без використання електронної системи.

Відділ освіти, культури, туризму, молоді та спорту

У липні відділ освіти не мав завершених закупівель з укладеними договорами. Водночас замовник оголосив дві закупівлі продуктів харчування, які були скасовані через відсутність пропозицій.

• Огірки свіжі; Морква свіжа; Яблука свіжі; Лимони свіжі; Цибуля ріпчаста свіжа; Капуста білоголова свіжа; Банани свіжі; Апельсини свіжі; Буряк столовий — 211 600,00 гривень. 
• Хліб та батони, здобні вироби — 161 600,00 гривень. 

Обидві процедури проводили як запити ціни пропозицій. Фактичні витрати за ними становили 0 гривень.

Постачальники з повторними договорами

У липні окремі виконавці укладали по кілька договорів з одним або різними замовниками громади.

• ФОП Бурляй Валентина Андріївна — 103 334,00 гривні, два договори з виконкомом. 
• ФОП Плоха Олеся Вячеславівна — 99 322,00 гривні, два договори з виконкомом. 
• ФОП Безуглий Євген Віталійович — 8 100,00 гривень, три договори з виконкомом. 
• ФОП Саватєєва Алла Миколаївна — 9 700,00 гривень, два договори з пожежною командою. 
• ФОП Плохий Віталій Миколайович — 9 178,00 гривень, два договори з пожежною командою. 
• ФОП Олешко Ігор Ігорович — 9 185,00 гривень, два договори з різними замовниками

Окремо найбільшим постачальником за сумою договору стало ТОВ “ПЕТРОЛ ПАРТНЕР”. Підприємство отримало 742 020 гривень за постачання бензину А-95 та дизельного пального для виконкому.

За даними аналізу, загальна сума укладених договорів замовників Лихівської громади у липні 2026 року становила 1 324 470,29 гривні.

Читайте також:

Що купували замовники Божедарівської громади у липні: аналіз бюджетних закупівель