Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 6 09:55, 29 Жовтня 2025
Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 1
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

Волонтер і донор із Франції на ім’я Стефан, який раніше допомогав будувати притулок для котів “Пухнастий батальйон”, уперше особисто приїхав до Вільногірська. Його візит став помітною подією для місцевих зоозахисників, адже іноземний гість не лише наважився відвідати Україну під час війни, а й привіз із собою підтримку, щирість і зацікавленість у спільній справі.

Більше про візит французького гостя читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA

Візит до притулку відбувся всупереч війні

Це був перший візит Стефана до України. За його словами, відвідати нашу країну він мріяв упродовж останніх восьми років, але раніше не міг залишити дім надовго, бо доглядав велику кількість власних котів — від шести до дев’яти одночасно.

Шлях Стефана до зоозахисту розпочався ще в дитинстві. У його домі завжди жили коти, тож любов до тварин зростала разом із ним. У 2015 році він почав співпрацю з кількома французькими зоозахисними організаціями як прийомна родина для тварин. Тоді Стефан почав брати до себе врятованих котів і доглядати їх, доки ті не знаходили постійних господарів.

Попри війну, війну в Україні Стефан здійснив задумане завдяки наполегливим запрошенням українського друга Олександра Посметухова.

Він мав сумніви, їхати в Україну чи ні, але я його переконав і дуже тішуся, що так сталося!” — розповідає волонтер притулку ГО “Пухнастий батальйон” Олександр Посметухов.

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 2
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

Подорож Стефана тривала майже два дні: автобусом він доїхав до Вільногірська, щоб особисто побачити притулок і тварин, яким допомагав на відстані.

Першим його зустрів Олександр. Згодом до них приєдналася власниця притулку Ольга Роговенко. Разом із волонтеркою та смм-менеджеркою редакції Вільногірськ IN.UA Анастасією Бондар вони провели для Стефана екскурсію: показали вольєри, приміщення, познайомили з історіями порятунку котів.

Особливо Стефана цікавили умови утримання тварин у притулку “Пухнастий батальйон”. Ознайомившись на місці, він залишився задоволений побаченим.

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 3
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

За його словами, вольєри розділені на відкриту частину та утеплене приміщення, де є обігрів — тож хвостаті мають дах над головою і тепло взимку. Усі коти прилаштовані в групових просторих клітках, нагодовані, доглянуті, стерилізовані та вакциновані.

Добре видно зусилля Саші ,Олі та їх команди щодо перетворення цього місця на затишний дім для котів” — говорить Стефан про притулок.

За словами Стефана, єдине, чого хотілося б — більше простору. Приміщення замале для понад 120 котів.

Це не докір, а констатація факту: більшa площа полегшила б життя і тваринам, і вам, волонтерам, яким було б зручніше пересуватися між клітками”, — додав Стефан.

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 4
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

Крім того, гість з Франції щиро захоплюється відданістю вільногірських волонтерів, які рятують тварин. Стефан звернув увагу, що навіть під час війни команда притулку продовжує піклуватися про чотирилапих, шукає можливості розширити територію і покращити умови.

За словами Стефана, це виклик, який йому добре знайомий, адже й у Франції притулкам постійно доводиться шукати ресурси для розширення та утримання своїх підопічних.

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 5
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

Французький погляд на порятунок тварин

За словами Стефана, такі опікуни на волонтерських засадах – звична практика у Франції. Благодійні товариства беруть тварину з вулиці, обстежують її, стерилізують, вакцинують, чипують, а потім передають у прийомну сім’ю до прилаштування.

Витрати на харчі чи наповнювач інколи компенсує волонтеру організація, але найчастіше люди частково забезпечують підопічних і власним коштом. Ветеринарні послуги (лікування, вакцинація, стерилізація) зазвичай покриваються фондом”, — ділиться Стефан.

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 6
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

Він пояснив, що за французькими законами, якщо на вулиці помітили безпритульну тварину, слід сповістити міські служби, які виловлюють кота чи собаку й перевіряють наявність ідентифікації (мікрочіпу або татуювання). Якщо власника тварини не знаходять, її передають на карантин у притулок, який співпрацює з міською владою. Після кількох тижнів карантину тварину офіційно ставлять на облік, стерилізують, роблять щеплення і віддають на влаштування новим родинам.

Звісно, на практиці не все виглядає ідеально. Між французькими зоозахисними організаціями інколи існує певне суперництво. Одні наголошують на суворому дотриманні закону і вимагають викликати для відлову лише міські служби, проте самі рідко виходять на вулиці рятувати тварин. Інші організації працюють безпосередньо на місцях і самі відловлюють котів, які потрапили в біду”, — пояснює Стефан.

Французький благодійник Стефан відвідав котячий притулок “Пухнастий батальйон” у Вільногірську фото 7
Стефан у притулку для котів / фото, Вільногірськ IN.UA

Стефан ділиться, що притулки у Франції виживають завдяки підтримці небайдужих. Найбільші національні організації – SPA (Товариство захисту тварин) та “30 Millions d’Amis” (30 мільйонів друзів) — допомагають їжею, ліками, домовляються про знижки у ветеринарів.

Зокрема, міські бюджети теж виділяють певні кошти на офіційні притулки, але їх завжди бракує. Тому основою захисту тварин у Франції, як і в Україні, залишається волонтерська праця та приватні пожертви.

Приїхавши до Вільногірська, Стефан зміг порівняти цей досвід з українськими реаліями. Він зауважив, що місцеві волонтери в притулку роблять усе можливе, аби належно опікати тварин – так само віддано, як це роблять його колеги у Франції.

Підписуйтесь

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви фото 7 17:00, 11 Серпня 2026
Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви фото 8
Надія Чирва/ фото Вільногірськ IN.UA

Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані Надії – людини, яка свого часу заснувала у нашій громаді відомий та знаковий історико-краєзнавчий музей у місцевому ліцеї №5. 

Більше – на Вільногірськ IN.UA.

Передісторія проєкту 

Коли наші журналісти вперше відвідали пані Надію, вона поділилася своєю заповітною мрією – видати книгу, яку вона власноруч написала. Раніше вона вже зверталася по допомогу до небайдужих через відеозвернення із проханням підтримати оцифрування та публікацію рукопису. 

Почувши це прохання, редакція вирішила не залишатися осторонь і дати рукопису нове життя. 

Що на нас чекає? 

Ми починаємо з публікації першої глави книги на нашому сайті, роблячи її доступною для кожного мешканця громади та всіх, хто цікавиться історією Вільногірська. 

Це лише перший крок. Наша головна мета – допомогти перетворити цей рукопис на повноцінне паперове видання. Ми щиро сподіваємося, що спільними зусиллями нашої редакції, небайдужих містян та громадських організацій нам вдасться знайти необхідні кошти на друк. 

Глава 1. Батько 

Батько мій, Йосип Григорович Кухтіков, народився 25 травня 1906 р. в селі Шапчиці Журавицького району Гомельської області (Білорусь) у великій багатодітній родині. Він був останнім, 13-ю дитиною.

Сім’я жила в величезному просторому дерев’яному будинку, який стояв трошки на відшибі, ближче до Дніпра. За будинком починався справжній ліс з дубовими та березовими гаями, з непрохідними хащами, болотами, з прекрасними галявинами. Тато дуже добре розумівся на грибах і лісових ягодах, знав лісові стежки, добре орієнтувався в лісі. Попереду будинку був величезний заплавний луг і річка Дніпро.

Тато до 17 років жив у цьому чудовому райському куточку природи. Завжди з особливим теплом говорив про своє дитинство, про батьківський дім, про свою сім’ю. Татовий батько був службовцем. Службовець-бакенщик на Дніпрі. Плавав на човні і запалював у бакенах вогні. Бакени на річці — це як дорожні знаки на дорозі. Робота була важлива і дуже відповідальна: щойно настає вечір, усі бакени мають горіти.

Звали дідуся мого Григорієм, а бабусю Ольгою. Коли я народилася, їх уже не було в живих, тож я їх ніколи не бачила, не зазнала їхньої любові та турботи. З такою величезною сім’єю, звісно ж, бабуся не працювала. Тато часто згадував її як вольову і дуже вимогливу жінку (її родове коріння бере початок у Прибалтиці). Вона була добра, але сувора. Якщо хтось із дітей заслужив покарання і сховався де-небудь у лісі — все одно покарання не мине.

Мама часто давала доручення дівчатам, старшим сестрам: перевірити братам голови — чи не з’явилися там залітні комахи. У них ніколи нічого подібного не було, але перевірка була обов’язковою. Тато згадував, що завжди хотілося втекти від цієї процедури. Він залізав на найвище дерево. Сестри вмовляли його злізти, але вмовити його було важко. Він злазив у тому разі, якщо йому давали кілька копійок на бублики. Тато так смішно розповідав про це, що ми завжди слухали його і від душі сміялися.

Він був хорошим оповідачем. Знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Сестри були старші, вже ходили до школи, а у тата мого  була чудова пам’ять. Поки сестри вивчать, він уже знає. Цікавою була історія одного вірша. Називалося воно “Два друга”. Коли у мене самої з’явилися онуки і правнуки, я вирішила відновити в пам’яті улюблений вірш, але виявилося, що я не все пам’ятаю. Тата уже у той час не було. А коли він був ще живий, він багато разів повторював його дітям. Тато прожив 85 років, з них 68 в Україні. Йому пощастило мати внуків Оленьку і Маринку — це мої діти. Йому випало щастя понянчитися з правнуком Ігорьошею (це син його внучки Марини).

І як би здивувався дідусь Йосип, коли дізнався б, що його правнук за кілька хвилинок по інтернету дізнався, що автором цього вірша був Михайловський Дмитро Лаврентійович. Він родом із Росії, але жив увесь час за кордоном, був перекладачем літературних творів і писав вірші. Ось одне з них і є “Два друга”:

Ніч. Мороз. Бушує хуртовина,

Буря з даху солому рве,

На печі лежать двоє друзів:

Старий дід і старий кіт.

Обоє дряхлі, ледве дихають,

Ледве живуть,

Погано бачать, погано чують,

Але один до одного льонуть.

Їхня безмовна бесіда

Задушевна і проста,

Житти не може кіт без діда.

Дід пропав би без кота.

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви фото 9
Розворот рукопису/ фото Вільногірськ IN.UA

А ще мій тато складав казки. Він розповідав їх нам із мамою, моїм дітям і навіть правнуку своєму Ігорьоші. Кожного разу ми слухали нескінченне продовження казки, і це було подібно до сучасних серіалів. Усім подобалася “Казка про орла”. І як же шкода, що я не здогадалася їх записати. І вірші, і казки він розповідав емоційно та виразно. Його нескінченно хотілося слухати.

Тато вмів плести лапті і плів з лози симпатичні кошики самих різних видів і розмірів.

Тато любив і часто розповідав про своє дитинство. Мені дуже запам’ятався його розповідь про священика. Колись дуже давно батьки мого тата посварилися із священиком, що мешкав поруч. Чиясь свиня зайшла до когось на город. Сварка дійшла до суду, який на щастя закінчився миром.

У тата було багато сестер. Поруч у лісі базувалася військова частина, і вони майже всі повиходили заміж за військових. Вже заміжніми вчилися. Серед них були і вчителі музики, і математики. Роз’їхалися вони по всьому світу. У роки війни брати партизанили в рідних лісах і всі загинули. Безграмотною залишилася найстарша сестра Серафима. Вона жила в кількох кілометрах від батьківського дому.

(…) 

Поспішаючи, забув здати зброю. У кобурі залишився пістолет, а на поясі висів кинджал. Додому дістався в день похорону. Тіло батька ще було в будинку, заходить тато в будинок, а там той же самий священик відспівує його батька. Тато без всяких поганих думок за армійською звичаєм поклав руку на кобуру і вимовив:

— Щоб це значило?

Піп настільки розгубився, що пулею вилетів у відкрите вікно і ніде не показувався до тих пір, поки тато вирушав на свою прикордонзаставу.

Мій тато був вище середнього зросту, статний, волосся каштанового кольору, веселий, любив грати в доміно, не пив, не курив. Добре співав, танцював, любив анекдоти, читав багато книг.

Любили всі слухати білоруські частушки в папиному виконанні.

Як то мені не співати,

Як то не гудіти,

Коли в нашій хатиночці

Порядок іде. 

***

Я Лявон Лявониху полюбив,

Лявонихі черевички купив,

Лявониха дуже ласкава,

Черевичками поплескувала.

Дуже любив своїх онуків і правнука. Багато часу приділяв їм. Любов була взаємною.

Після армії тато поїхав у м. Кривий Ріг, там зустрів маму. Одружилися. У 1936 р. у них народилася дочка Валя. Прожила два місяці і померла. Щось у неї було з пупком, а крім зеленки ліків не було. Мама дуже переживала цю трагедію. У цей час проходила вербовка в Дніпропетровськ. Вони завербувалися і з 1936 р. стали жити в обласному центрі. Разом вони прожили 46 років.

Я заочно вчилася в Харківському державному інституті культури. Коли діти ходили в садик, я, коли їхала в інститут завозила їх до батьків у Дніпропетровськ. На зворотному шляху забирала. Тато з мамою допомагали постійно. Ваня працював позмінно.

Ми тільки й знали, що їздимо один до одного. То я до них, то вони до мене. Вихід нарешті був знайдений: ми обміняли дніпропетровську квартиру на вільногірську. Квартира була по вул. Гагаріна 6/19.

Мама померла 4 серпня 1978 року, а тато сам ще жив 13 років. Звичайно, було мені дуже важко. Йдучи з роботи треба було побігати по магазинах, приготувати їжу. Двічі на день бігала до тата, носила їжу, прибирала, прала і т. п.

Татові жінки самі пропонували руку і серце, але він усім відповідав: “Мені в моєму домі побічна спідниця не потрібна”.

Тато перед війною закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум і отримав направлення на роботу в м. Ленінград на завод “Електросила”. Виїхати ми за місцем призначення не встигли, почалася війна.

Дуже добре, що все склалося саме так. У Дніпропетровську ми вдома. Поруч жили друзі, куми, сусіди. У Ленінграді, в зовсім чужому місті ми або замерзли б, або померли б з голоду, як тисячі ленінградців.

Тато пропрацював на заводі ім. Г. І. Петровського 33 роки в капровому цеху, машиністом прес-пакета. Багато років був членом цехкому. Мав можливість отримати в новому мікрорайоні квартиру (по вул. Гагаріна), але було далеко їздити на роботу, а ми жили в районі заводів ім. Петровського, ДЗМО, коксохіму. Екологія була не з найкращих. Давним-давно на місці наших будинків була болотистий місцина, вічно воняв коксохім. Але ми звикли і нам було добре. Тато прожив 85 років, 2 місяці, 23 дні. Помер, як і мама, в серпні місяці, 23 числа. Не хворів. Просто організм своє віджив.

Поховані вони з мамою в м. Вільногірську, в одній огорожі. Вони були найкращими батьками на землі. Я виросла в їхній любові, турботі і була щасливою. Земля їм пухом!

Читайте також:

Підписуйтесь

“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська

“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська фото 8 14:30, 3 Серпня 2026
“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська фото 10
Пасічник Павло/ фото Вільногірськ IN.UA

Для когось мед – це лише солодощі на столі. Для пасічника Павла з Вільногірська – результат щоденної кропіткої праці, що починається задовго до того, як готовий продукт потрапить у банку. За кожною ложкою меду стоять сотні бджіл, десятки годин роботи та роки досвіду.

Сімейна справа, що стала покликанням

Бджільництво увійшло в життя чоловіка ще з дитинства. Цією справою займався його батько, тож вибір професії став цілком природним.

“Батько займався бджільництвом. Це завжди було поруч зі мною, тому я просто продовжив сімейну справу”, – розповідає пасічник.

Сьогодні його господарство налічує близько 170 бджолосімей. Більшість роботи чоловік виконує сам, хоча під час найгарячішої пори допомагає дружина. 

Вона підтримує під час відкачування меду, переносить необхідне обладнання та допомагає з повсякденними справами на пасіці. За словами Павла, спільна праця лише згуртовує родину, а суперечок через роботу майже не виникає.

На пасіці отримують ріпаковий, акацієвий, соняшниковий мед і мед із різнотрав’я. У деякі роки вдається зібрати й гречаний, хоча цьогоріч чистого гречаного меду немає.

Асортимент/ відео Вільногірськ IN.UA

Пасічник переконаний, що якісний мед народжується не лише завдяки природі, а й завдяки відповідальному ставленню людини.

“Бджоляр має знати, коли все робити вчасно. Треба знайти компроміс, щоб і бджолам було добре, і мед можна було вчасно відкачати”, – пояснює він.

Від вулика до банки 

Перш ніж мед опиниться на столі покупця, він проходить довгий шлях. Спочатку бджоли збирають нектар, після чого пасічник готує вулики до відкачування. Для цього використовує спеціальний бджоловидаляч, який допомагає прибрати бджіл із медових рамок без зайвого стресу для комах. 

Потім мед відкачують, фасують у банки, а бджоли продовжують свою роботу вже на новому медозборі.

Запитання про найулюбленіший мед викликає в чоловіка усмішку. Він каже, що любить усі сорти, але особливе місце займає саме перший весняний.

“Коли навесні відкриваєш банку першого меду, це особливі відчуття. Напевно, він для мене найсмачніший”, – ділиться пасічник.

“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська фото 11
Мед/ фото Вільногірськ IN.UA

Втім, життя пасічника – це не лише аромат квітів і солодкий мед. Одним із найбільших викликів залишаються випадки, коли після обробки полів гинуть бджоли. 

Чоловік згадує, як боляче бачити біля вуликів ослаблених або мертвих комах. Через це сім’ї втрачають силу, а разом із нею – і частину майбутнього врожаю меду. На щастя, завдяки досвіду та формуванню нових сімей пасіку вдається відновлювати.

Мрія про тисячу бджолосімей 

Найбільше задоволення чоловікові приносить відкачування меду та перший весняний обліт бджіл після зимівлі – саме тоді він розуміє, що новий сезон розпочався вдало.

Попри всі труднощі, пасічник не планує зупинятися. Його головна мета – збільшити пасіку до тисячі бджолосімей. Він визнає, що зробити це непросто, адже розвиток потребує значних фінансових вкладень, а війна лише ускладнила роботу. Проте бажання розвиватися сильніше за всі перешкоди.

Тим, хто мріє розпочати власну справу, пасічник радить спершу визначитися, чи буде бджільництво хобі, чи повноцінним бізнесом. Якщо йдеться про велику пасіку, необхідно бути готовими до серйозних інвестицій, постійного навчання та великої відповідальності.

Свій мед він описує трьома словами – якісний, корисний і натуральний. Саме ці принципи залишаються основою його роботи й сьогодні.

Читайте також:

Підписуйтесь

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви фото 9

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані […]

17:00, 11.08.2026 Єва Буянова
“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська фото 10
Історії

“Перша ложка весняного меду – найсмачніша”: історія пасічника Павла з Вільногірська

Для когось мед – це лише солодощі на столі. Для пасічника Павла з Вільногірська – результат щоденної кропіткої праці, що починається задовго до того, як […]

14:30, 03.08.2026 Єва Буянова
“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія” фото 11
Історії

“Рок-н-рол – це частина життя”: як у гаражі біля старого ринку народжується музика вільногірського гурту “Азалія”

Гараж за старим ринком навряд чи привернув би увагу випадкового перехожого. Зовні – звичайне приміщення, яких у місті десятки. Але варто лише переступити поріг, і […]

15:05, 23.07.2026 Єва Буянова
“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих фото 12
Фоторепортаж

“Поки лунає цей дзвін – живе надія”: у Вільногірську вперше провели акцію на підтримку військовополонених і безвісти зниклих

У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та […]

12:00, 21.07.2026 Діана Попович
“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним  фото 13
Історії

“Дитинства не було”: історія вільногірця Олексія Воробʼя, який пережив нацистське вивезення до Німеччини, голод і все життя залишався людяним 

Ще темно. Маленький хлопчик іде шість кілометрів до магазину в білоруському Поліссі. У руках – дві буханки хліба, справжній скарб у голодному 1947 році. Дорогою […]

12:00, 16.07.2026 Єва Буянова