Перша зала народного історико-краєзнавчого музею у П’ятихатках зустрічає давньою історією про життя перших поселень людей та козацтва на Дніпропетровщині. Крім того, там розміщені відомості про кам’яні статуї, зокрема Половецькі баби, які є пам’ятками мистецтва IX-XIII століття.

Історичними фактами з Вільногірськ IN.UA поділився директор музею Олег Адабаш.

Перші поселення у пам’ятках П’ятихатського музею

Олег Адабаш розповідає, у старовинному козацькому селі Комісарівка Кам’янського району були стоянки первісних людей. Підтвердженням цього є кам’яні сокири, періоду палеоліту IV-III ст. до н.е., які знайшли неподалік села. А в селі Чистопіль, що на Нікопольщині, знайшли зуб мамонта.

У 1992 році експозицію музею поповнили дві Половецькі кам’яні баби, які привезли з села Долинське. Одна з них стала окрасою музею біля входу. 

Половці або кипчаки та кумани — кочовий тюркський народ, у XI ст. прийшли в українські степи з Центральної Азії. Розмовляли половецькою мовою, займалися скотарством. Займалися різьбою по каменю. 

Половецькі баби, кам’яні статуї, пам’ятки мистецтва IX-XIII ст. символізували предків, їх ставили у спеціально споруджених для них святилищах на вершинах високих курганів або пагорбів. Святилища з бабами були місцем для поминального культу предків не пов’язаного з похованнями. 

Українське козацтво: історія, що збереглася у музеї

Наприкінці XVI століття на території міста П’ятихатки з’явилися козацькі зимівники та поселення. Найбільші з них Жовте, Комісарівка, Лихівка та Саївка. Осідлі козаки в мирний час займалися землеробством, рибальством, бджолярством, скотарством та поставляли провізію на Запорізьку Січ. 

1648 рік став початком Національно-визвольної війни за незалежність під проводом гетьмана Запорізької Січі Б. Хмельницького та роком трьох переможних битв: Жовтоводської, Корсунської та під Пилявцями.

Читайте також:

• Осередок освіти та історії у П’ятихатках: у місті працює народний історико-краєзнавчий музей
• У вільногірському ліцеї № 5 діє єдиний у місті історико-краєзнавчий музей: що відомо

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

Вільногірський міський суд 3 грудня виніс вирок щодо місцевого жителя, якого обвинувачували в умисному нанесенні легких тілесних ушкоджень своїй сестрі.

Про це йдеться у рішенні суду по справі № 174/1571/25.

Що встановив суд

За матеріалами провадження, інцидент стався пізно ввечері 29 жовтня. Солдат, який проходив службу під час мобілізації, перебував у квартирі своєї сестри. Між родичами спалахнула сварка, що завершилася ударом — чоловік вдарив жінку кулаком по обличчю, коли вона лежала на ліжку.

В наслідок дії на її повіках утворилися синці, які медики кваліфікували як легкі тілесні ушкодження.

У суді військовослужбовець визнав свою провину. Потерпіла також підтвердила обставини та надала згоду на розгляд справи у спрощеному провадженні. Це означає, що суд не проводив засідань із допитом сторін — рішення ухвалювалося на підставі матеріалів слідства та визнання вини.

Судом встановлено, що обвинувачений раніше не судимий, служить у військовій частині, має постійне місце реєстрації та щиро розкаявся, що суд відніс до пом’якшуючих обставин.

У результаті військовослужбовця визнано винним за ч.1 ст.125 КК України (умисне легке тілесне ушкодження). Йому призначили штраф у розмірі 850 гривень — це 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Читайте також:

У Вільногірську чоловік сплатить 850 гривень штрафу за побиття неповнолітнього

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

У Вільногірську відкрили новий волонтерський центр: місце тепла, світла та незламної підтримки ЗСУ