Карате по дівочі: захоплення вільногірських сестер

Десятирічна Катерина та  восьмирічна Марія Голобородько навчаються в місцевому 3 ліцеї та відвідують спортивну секцію «Школи бойових мистецтв КЕМПО». І вже мають результати на районних змаганнях.

Про досягнення сестер у спорті журналістам Вільногірськ IN.UA розповіла мама Яна Голобородько.

Бійцівський характер сестер з Вільногірська

Спортсменки Вільногірська в січні 2023 року Марія та Катерина Голобородько познайомилися зі своїм тренером «Школи бойових мистецтв КЕМПО» Андрієм Шишко. Вдале знайомство й початок у спорті продовжується вже півтора року. Спробувати себе у новому спорті порадила знайома мами юних спортсменок.

«Дівчата дуже кмітливі, спортивні. Легко навчаються. Через великий інтерес досягли вже не малих результатів. Характер в них бійцівський», – ділиться тренер Андрій Шишко.

Сестри Голобородько завжди підтримують одна одну на змаганнях. Навіть, коли на татамі виходить одна з сестер інша обов’язково вболіває зі сторони глядача в залі.

«Захоплення карате було випадковим. Але зараз я бачу, що ми потрапили в ціль. Вони в мене сміливі й активні, тому саме цей вид спорту їх надихає. На майбутнє у дівчаток великі плани, у кожної є своя мрія»,– коментує мама дівчат Яна Голобородько.

Досягнення сестер

Перші змагання проходили в рідному залі школи бойових мистецтв. Дівчата вже неодноразово брали участь в змаганнях та мають сертифікати участі, які засвідчують успішне засвоєння техніки «Кіокушин Карате». Спортсменки на сьогодні вже мають помаранчевий пояс.

Катерина має диплом за зайняте І місце у закритому клубному турнірі «TIGERKARATE» з кіокушин карате Будокай кан карате України у віковій категорії 10 років. Також дівчина нагороджена  дипломом  Відкритого Кубку Вільногірська з кіокушинкайкан карате у розділі куміте за зайняте II місце серед дітей віком 9 років. Марія ж на цих змаганнях здобула III місце серед дітей віком 5 років.

«Найскладніше нам на змаганнях вдається боротися з очікуванням. Хочеться швидко вийти й здобути перемогу», – діляться дівчата Катерина та Марія.

Катерина та Марія мають одну мрію на двох – отримати чорний пояс.

Батьки доньок всіляко підтримують. Для них головне – це бачити блискіт в очах та задоволення від відвідування спортивної секції школи бойових мистецтв.

«Ми з чоловіком підтримуємо дівчат фінансово й морально. Бажаємо їм завжди перемоги. Вчимо радіти навіть поразці, адже це неоціненний досвід, який навчить їх бачити свої помилки й рухатися вперед», – ділиться Яна.

Батько сестер військовослужбовець Збройний Сил України, він пишається своєю родиною. В них він бачить свою силу й міць. На відстані він завжди Катерині та Марії говорить слова, які дівчат надихають й дають відчуття, що перемога обов’язково буде.

Крім спорту дівчата ще полюбляють знімати веселі відео в Тік Тоці, мають чимало підписників та лайків за відео. 

Читайте також: 

• «Будь-які змагання – це нова цікава історія»: хобі вільногірського спортсмена
• Вільногірська спортсменка з паверліфтингу виборола золото 

Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.

Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.

У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.

Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:

«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».

Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:

«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.

Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».

І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:

«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».

Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!

Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця. 

Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.

Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини