“Коли сідаю вишивати — мозок перезавантажується”. Історія Людмили Дігтяр з Вільногірська, яка створює картини з тисячі хрестиків

Людмила Дігтяр із Вільногірська роками вишиває картини — великі, багатоколірні, складні. Вона не продає свої роботи, не виставляє їх в інтернеті й не потребує визнання. Для неї вишивка — це тиша, концентрація і спосіб пережити непрості часи.

Журналістка Вілногірськ IN.UA поспілкувалась з Людмилою, деталі читайте в матеріалі.

Місто, робота і новий етап життя

Людмилі Дігтяр 59 років, у цьому році їй виповниться 60. Вона змалку живе у Вільногірську й каже, що місто їй подобається — тут минула значна частина її життя, тут вона працювала, виховувала дітей і згодом знайшла час для себе та улюбленої справи.

За першим фахом Людмила — лаборантка. Вона працювала у скляній лабораторії місцевого скляного заводу, а в період перебудови зайнялася підприємництвом — мала продуктові магазини. На пенсію жінка вийшла у 45 років за шкідливими умовами праці. Саме тоді в її житті почався новий етап — з’явилось більше часу для дому, дачі та творчості.

Як з’явилося хобі 

Вишивати Людмила почала приблизно у 40 років. Спершу — невеликі речі: рушники, сорочки, дрібні роботи. До великих картин дійшла поступово.

Причина була цілком практична.
“Мені захотілося повісити вдома гобелен. Подивилася на ціни — і подумала, що сама без рук? От із цього все і почалося”, — згадує вона.

Малювати Людмила вміє, але власним малюнкам не надає такої великої цінності, як вишиванню картин: це довга робота, де результат залежить від терпіння, точності й організації.

Перша картина, яка поїхала до Америки

Першою вишитою картиною стали лебеді — робота невелика, виконана за схемою. Сьогодні її вже немає в домі майстрині: картину вона подарувала подрузі, яка ще у 2000-х виїхала до США.

“На продаж я не вишиваю. Це дорого і людям не завжди потрібно. А от на подарунок — так, якщо людині це справді цінно”, — пояснює Людмила.

Усі свої роботи Людмила вишиває за готовими наборами від професійних дизайнерів. Вона не використовує картинки з інтернету: каже, що часто виходить зовсім не те, що на малюнку чи не те, що очікувала. Натомість замовляє повні набори зі схемами, полотном, нитками та усіма необхідними матеріалами, завдяки чому результат точно відповідає задуму, а також підтримує українських дизайнерів.

Наразі Людмила вишиває картини за схемами української дизайнерки Оксани Степанчук.

200 кольорів і два роки роботи

Сьогодні Людмилі цікаві лише великі картини — ті, що вимагають багато часу і сил. У деяких з них — до 200 відтінків ниток.

“Чи шити сорока кольорами, чи двісті — це велика різниця”, — усміхається вона.

Над однією картиною майстриня може працювати рік або два. В роботі зазвичай не більше двох полотен: одне — вдома, інше — на дачі. Починати багато робіт одночасно вона не любить — це складно організаційно, та й рами для великих картин недешеві.

Українські сюжети і особлива картина для онучки

Тематика робіт не прив’язана до одного жанру: Людмила вишиває те, що їй сподобалося. Це можуть бути пейзажі, образи, класичні сюжети.

Одна з нинішніх робіт — картина з образом Івана Сірка. Побачивши оригінал, вона настільки вразила Людмилу, що та замовила індивідуальну схему у дизайнерки Оксани Степанчук.

Та є картина, яку вона не подарує ніколи. На ній — сплячий янголятко, дивовижно схоже на її онучку в дитинстві.

“Вона висить у спальні. Дивлюся — і згадую, якою маленькою вона була”, — каже жінка.

Без соцмереж і без виставок

Свої картини Людмила ніде не показує, вона не веде соцмереж.

“Мені це не потрібно. Я вишиваю для себе, для дітей, для дому. Знайомі приходять — бачать, знають, чим я займаюся”.

Замовлень вона також не бере принципово. Вишивка для неї — не робота і не бізнес, а особиста справа.

Вишивка як спосіб пережити складні часи

У теперішній реальності вишивка стала для Людмили способом тримати внутрішню рівновагу.

“Чоловік сміється: як тільки я сідаю шити — мозок перезавантажується. Треба рахувати, слідкувати, бути зосередженою. Це дуже відволікає”.

А коли стає зовсім важко — рятує дача і робота з землею.
“Порився — і попустило”, — каже вона, жартуючи про “бактерії щастя” в ґрунті.

“Хай люди пробують і не побоюються”

Жодних гучних творчих мрій Людмила не має. Вона не ставить перед собою амбітних цілей — просто хоче завершити нинішні роботи і взятися за наступну масштабну картину.

А тим, хто сумнівається, чи варто починати займатися творчістю, радить просто спробувати: “Нема чого боятися. Комусь подобається вишивати, комусь — рибалка. Ми всі різні. Головне — робити те, що приносить задоволення”.

І, здається, саме в цій простій філософії — весь сенс її картин, у яких сотні кольорів, тисячі хрестиків і багато любові до процесу.

Читайте також:

Мрія про власну виставку: історія художниці з Вільногірська

В її руках народжувалися вази, келихи, салатники й навіть кришталеві лебеді. Надія Цуркан понад сімнадцять років працювала на Вільногірському скляному заводі  та пам’ятає часи, коли вироби з кришталя прикрашали оселі по всьому місту. За її словами робота була не простою, але вона з теплом та гордістю згадує ті часи. 

Журналістка Вільногірськ IN.UA поспілкувалась із пані Надією, детальніше про її історію читайте в матеріалі.

Дитинство у Вільногірську та шлях до заводу

Надії Цуркан 71 рік, вона переїхала до Вільногірська ще у семирічному віці з Кіровоградської області. Тут у 1962 році пішла до новоствореної Вільногірської другої школи, яку успішно завершила. Потім вступила до технікуму у Кам’янському, на той момент Дніпродзержинську, де здобула фах, а після навчання працювала кухарем на поїзді два роки.

Згодом, залишила роботу в дорозі та повернулась до Вільногірська. Певний час вона працювала комірницею на консервному заводі, а після сезону — вирішила спробувати себе на скляному виробництві.

У 1978 році Надія прийшла на Вільногірський скляний завод, вона була однією з перших жінок у кришталевому цеху. 

Робота з кришталем: від ваз до квітів

У скляному цеху пані Надія пропрацювала 17,5 років — до моменту, коли виробництво кришталя закрилося.

Її роботою була нарізка візерунків на кришталевих виробах: вазах, склянках, салатниках, попільничках.

Надія Цуркан згадує, що робота була важкою, адже доводилося постійно мати справу зі скляним пилом, який може бути шкідливим для здоров’я. Втім, вона не відчувала значного впливу на своє самопочуття й каже, що сприймала це просто як частину роботи.

У зміні на нарізці працювало приблизно 12 людей. Поруч — обрубники, шліфувальники, робітники на пресах. Надія тепло згадує колектив: “Ми були дружні, один за одного стояли. У нас не було особливих конфліктів чи пригод — просто гарна робоча атмосфера. Часто разом їздили на суботники, на збирання картоплі та кукурудзи — усе це було з ентузіазмом і по-товариськи”.

Унікальні вироби та майстерність колег

Особливу гордість у Надії викликають вироби, які майстри виготовляли поза планом — для душі.

У скляному цеху робітники, які видували кришталь, власноруч створювали лебедів, троянди, нарциси.

“Це були вироби не на продаж — їх робили для себе, як сувеніри або подарунки”,  — розповідає Надія.

На продаж завод випускав широке різноманіття продукції: квіткові вази різних форм, вази для фруктів, салатники, попільнички, келихи та склянки місткістю від 60 до 300 грамів.

Також завод виготовляв елементи для люстр — кришталеві пелюстки, великі топазові елементи. Сировина для кришталя тоді надходила з різних частин світу: кислоту привозили з Середньої Азії, пісок — із Прибалтики.

Після початку економічних труднощів у країні виробництво стало збитковим — і кришталевий цех закрили.

Після закриття цеху — новий етап

Після зупинки виробництва кришталю Надія ще три роки працювала у виробництві пляшок.

Хоча Надія вже давно не працює на заводі, вона радіє, що виробництво відновилося і розвивається.

“Я рада за людей, що завод піднявся. Є робочі місця — і це головне”.

Вона зізнається, що часу стежити за оновленнями заводу майже немає — живе зараз в іншій країні й приїжджає додому тільки раз на рік. Але з колегами підтримує зв’язок, періодично спілкується.

“Бажання і дисципліна”: порада молодим працівникам

Наостанок Надія Цуркан поділилася тим, що вважає найважливішим для кожного, хто тільки починає працювати на скляному виробництві. За її словами, успіх у цій справі залежить не лише від уміння, а й від ставлення до роботи: “Потрібні бажання і дисципліна. Робота важка, по 12 годин, але якщо хочеш — все вийде. Головне, щоб завод розвивався і підтримував нашу країну”.

Пані Надія каже, що попри всі труднощі та роки, які минули, вона й досі з теплотою згадує час, проведений у кришталевому цеху. Передусім — дружній колектив, майстерність колег, а також ті моменти, коли на її очах зі шматка розпеченої скломаси створювали витончені вироби.

“Приємно все це згадувати і поділитись історією”, — каже вона на завершення.

Читайте також:

У Вільногірську відкрили новий волонтерський центр: місце тепла, світла та незламної підтримки ЗСУ

Світлана-Марія Бєлка 12-річна спортсменка, яка нині мешкає у Вільногірську. Вона тренується двічі на день та мріє про чемпіонські пояси. Світлана-Марія  вже готується до свого першого чемпіонату області, не боїться сильніших суперників і вірить, що колись підкорить європейський ринг.

Журналістка Вільногірськ IN.UA побувала на одному з тренувань юної спортсменки та дізналася, як Світлана поєднує навчання, тренування і дитинство.

Спортом займається з дитинства 

Світлана-Марія займається спортом із шести років. Спочатку це була гімнастика, потім танці, а згодом — кікбоксинг, яким вона почала займатися у 2022 році. Її першим тренером із кікбоксингу був Теймур Ібрагімов із міста Верхньодніпровськ. Саме тато привів Світлану-Марію на перше тренування і став її головним мотиватором у спорті. “Тато завжди мене підтримує і надихає продовжувати. Звісно, мама теж підтримує, але саме тато першим повірив у мене”, — ділиться дівчинка.

У 2024 році, коли Світлані-Марії було лише 11, вона двічі стала чемпіонкою світу з кікбоксингу в Німеччині.

Після цього вона вирішила розвиватися далі й перейти у класичний бокс. У березні 2025 року дівчинка почала тренуватися під керівництвом Сергія Муранова. “Мені подобається бокс. Є змагання, можна їздити, тренуватися, розвиватися”, — каже Світлана.

Як пояснює дівчинка, у боксі її приваблює не лише сила, а й інтелект: “Під час бою я думаю про свою техніку і тактику — куди влучити, як тримати удар. Тут важливо не просто бити, а мислити”.

Мама спортсменки Наталія згадує, що донька завжди була активною і наполегливою: “Вона з дитинства рухлива, їй завжди хотілося щось робити. У боксі знайшла себе — їй подобається, а тренер вкладає в неї душу. Ми бачимо результат і дуже її підтримуємо”.

У родині Світлани-Марії четверо дітей — два брати та молодша сестра. Один із братів живе у Львові, і дівчинка часто навідує його. Каже, що Львів — “затишне та гарне місто”, куди завжди хочеться повертатися.

Відпочинок і характер

Попри щільний графік тренувань, Світлана-Марія вміє знаходити час для відпочинку й дитячих радощів. Вона любить збирати мозаїки та конструктори, вигадуючи власні світи з дрібних деталей. Увечері дівчинка полюбляє дивитися фільми — особливо фільми жахів, які, за її словами, “трохи страшні, але дуже цікаві”.

Світлана мріє багато подорожувати. Найперше — побачити Одесу, а потім відвідати Туреччину, 

Ще одна мрія — повернутися та відвідати рідний край, який нині перебуває під окупацією.

Шлях до чемпіонату

Тренер Сергій Муранов працює зі Світланою-Марією вже пів року. За цей час вона встановила дисципліну: два тренування на день, шість разів на тиждень.

“Вона дуже працьовита. Є мета — бути гарною спортсменкою, і вона йде до неї. Зараз Світлана-Марія майже на піку форми — залишилось дочекатися дати чемпіонату області”, — говорить тренер.

Його методика включає не лише фізичну, а й ментальну підготовку. “Я пояснюю, як сам налаштовувався на бої. Розповідаю про досвід, показую приклади українських і іноземних боксерів”, — каже він.

Серед таких прикладів — Олександр Усик.
“Ми були в одній збірній, навіть боксували разом на чемпіонаті України. Я тоді зайняв друге місце — отримав кубок за волю до перемоги, а йому дали за найкращу техніку і тактику. Показую дітям, як він живе за режимом: у дев’ять уже спить, рано встає, тренується, дотримується дієти. Це і є справжній спорт”, — розповідає Сергій Муранов.

Окрім прикладу українського боксера, тренер ділиться і власними історіями:

“Бувало, що я падав у нокдаун у першому раунді, але потім зібрався і вигравав бій. І це найкраща мотивація — не здаватися. Саме це я намагаюся передати своїм вихованцям, зокрема Світлані”.

Чемпіонат Дніпропетровської області стане великою подією у боксерській кар’єрі Світлани-Марії. Тренер бачить у неї потенціал і вже сьогодні говорить про перспективу не лише обласних, а й всеукраїнських та міжнародних арен.

“Головне — бажання. Воно у неї є”, — підкреслює Сергій Муранов.

Читайте також:

Вільногірці представили рідне місто на Чемпіонаті України з класичного пауерліфтингу