Молодь з Вільногірська грає на флейтах: яка музика звучить у їх виконанні

Ансамбль флейтистів «Експромт» з Вільногірська посів перше місце у Всеукраїнському конкурсі «Чарівний камертон», який проводили у Дніпрі у лютому цьогоріч. Музиканти виконували пісню «Сіла птаха» в обробці І. Гоноболіна та К. Дженкінса. І це не єдине призове місце, які вибороли мистецтвом школярі.

Про «Експромт» Вільногірськ IN.UA розповіла викладачка класу флейти школи мистецтв ім. П.Шияна Яніна Луга.

Ансамбль «Експромт» з гри на флейті

У складі ансамблю грають чотири хлопці та дві дівчини, які разом навчаються у 9 класі одного з ліцеїв міста. «Експромт» — це: Руслан Самофал, Марк Білоусов, Даніїл Луга, Ілля Симон, Ірина Чайка та Вікторія Торбєєва. Музикою молодь почала займатися сім років тому.

 «Флейтисти — емоційні та веселі. Всі вони з одного класу й  товаришують з дитинства. Заняття в музичній школі їх ще більше об’єднало в загальній справі. Коли діти приходять маленькі – це оптимальний варіант для навчання музикою. З ними легше займатися і вони краще все засвоюють», — розповідає викладачка Яніна Луга.

Репертуар для гри на флейтах обирають різноманітний. Наразі віддають перевагу творам українських авторів та народним пісням. Вивчають й пісню україномовного рок-гурту The Hardkiss «Журавлі».

Експерементують музиканти й з творами, які написані для гри на скрипці. Як-то «Танго» Й.Йохова, який викладачка спеціально переклала для флейтистів. 

 «З цими дітьми дуже цікаво. Вони настільки різні емоційно. Я ціную в них почуття гумору. З ними легко. Я не пам’ятаю, щоб в музичній школі був колектив, діти, які з одного класу та з однієї школи», — ділиться Яніна.

Ансамбль «Експромт» часто бере участь у шкільних заходах та концертах. Та дарують свою творчість поціновувачам мистецтва. 

«На День вчителя вони привітали своїх педагогів гарною композицією. Грали першу частину «Палладіо» Карла Дженкінса. Відомий музичний твір, дуже ефектний виступ, який сподобався вчителям», — згадує викладачка флейти.

Серед нагород, якими пишається ансамбль, Яніна Луга визначила такі:

• Гран-прі в обласному конкурсі юних солістів камерних ансамблів «Молодість. Талант. Натхнення», який проводили у Дніпрі у 2021 році;
• перше місце у канадсько-українському фестивалі дитячої та юнацької творчості «Торонто – 2023», який проводили у Києві;
• друге місце у музичному конкурсі «Зоряні сурми», який проводили  в березні 2023 року у Кам’янському.

Читайте також:

• Дев’ятикласник з Вільногірська заробляє графічним дизайном
• У Вільногірській школі мистецтв показали роботи кращих учениць цього місяця
• Учні Вільногірська готуються до Всеукраїнської шкільної ліги «Пліч-о-пліч»: як проходитимуть змагання

Вільногірськ живе тут –  підписуйтесь на наш Facebook та Telegram

Сьогодні День рятівника України — це не просто професійне свято. В умовах повномасштабної війни, коли щодня доводиться ліквідовувати наслідки ворожих обстрілів, витягати людей із-под завалів та гасити масштабні пожежі під загрозою повторних ударів, ваша праця стала справжнім символом надії, милосердя та незламності. Ви — ті, хто іде у вогонь і небезпеку заради збереження найціннішого — людського життя.

Напередодні свята ми поспілкувалися з начальником 52 державної пожежно-рятувальної частини ГУ ДСНС України у Дніпропетровській області, підполковником служби цивільного захисту Денисом Сіленком, щоб дізнатися, чим живе підрозділ у ці важкі часи.

У 52-й пожежно-рятувальній частині, що опікується нашою громадою, щодня несуть службу 33 співробітники. Хтось із них безпосередньо виїжджає на виклики та ризикує життям у зоні небезпеки, хтось чергує на телефоні, керуючи діями та координуючи виклики, а хтось забезпечує щоденну організацію роботи підрозділу. Але кожен із них є важливою ланкою єдиної команди.

Денис Сіленко переконаний, що поняття «рятівник» сьогодні виходить далеко за межі одного відомства:

«До рятівників відносяться не тільки співробітники ДСНС, а й інші служби, які займаються допомогою населенню. Тому кожен, хто долучений до справи допомоги, до справи рятування, може вважатися рятівником».

Для багатьох надзвичайників війна стала не тільки професійним, а й особистим випробуванням:

«Хочу побажати своїм колегам міцного здоров’я, добробуту, миру в сім’ях, любові, скорішої перемоги нашої держави над агресором.

Скорішого відновлення наших домівок, повернення додому тих, хто був вимушений, як і я, покинути свої рідні місця на Луганщині і Донеччині».

І звичайно, хороший керівник має дбати і про добробут свого колективу:

«Бажаю також підвищення грошового забезпечення, яку нам обіцяли з нового року, і покращення матеріально-технічного забезпечення».

Наша редакція щиро приєднується до кожного з цих слів. Дякуємо за вашу мужність!

Дякуємо співробітникам 52-ї частини та всім рятівникам України за цілодобову готовність прийти на допомогу, за витримку та гарячі серця. 

Нехай кожен виїзд завершується успішним поверненням на базу, а вдома завжди чекають з теплотою та любов’ю.

Низький вам уклін, якнайшвидшого мирного неба та нашої спільної Перемоги!

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини