“Мріяв повернутися додому”: яким побратими запамʼятали військового Григорія Громова, який загинув біля Вільногірська 

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини

Золоті дерева, мальовничі водойми, скелясті береги та старовинні споруди – восени Дніпропетровщина має чимало локацій для атмосферних фотосесій. Не обов’язково їхати далеко чи шукати краєвиди лише у Дніпрі – цікаві місця для яскравих кадрів є і в інших куточках області. 

ТОП-5 локацій, де осінню природу можна поєднати з незвичайними пейзажами та архітектурою – на Вільногірськ IN.UA.

Старі Кодаки

Старі Кодаки – мальовнича локація неподалік Дніпра, яка восени особливо добре підходить для атмосферної фотосесії. Тут можна поєднати природні пейзажі з історичним колоритом: схили Дніпра, просторі краєвиди, дерева, вкриті золотим і багряним листям, та залишки давньої Кодацької фортеці створюють різнопланове тло для кадрів. Восени природа додає локації теплих відтінків, а м’яке сезонне світло допомагає зробити фотографії більш затишними й кінематографічними.

Токівський водоспад

Невеликий каскад завдовжки близько 30 метрів, де вода спадає по масивних виступах червоного граніту, знаходиться біля селища Токівське, на річці Камʼянка. Восени Токівський водоспад набуває особливого настрою – теплі відтінки трави й осінньої рослинності контрастують із червоним гранітом та водою. Ця локація – ідеальний варіант локації для осінньої фотосесії, якщо хочеться не просто “осіннього парку”, а ефектних пейзажів із камінням та водою. 

Тунельна балка 

Тунельна балка – це природний оазис посеред Дніпра з різноманітними деревами, чагарниками, струмками та пішохідними стежками, що у жовтні вкривається жовтим, червоним та темно-зеленим листям. Тут можна отримати різноманітні осінні кадри: портрети серед золотого листя, атмосферні фото на лісових стежках, а також романтичні знімки біля схилів. 

Ліси Орлівщини

Один із найбільших лісових масивів області, загальна площа якого сягає близько 40 тисяч гектарів та знаходиться за 40 кілометрів від Дніпра. Ліс тут дуже різноманітний – дубові та байрачні ліси, вербові зарості, соснові бори та багато іншого. Восени місце є дуже фотогенічним: за одну поїздку можна отримати кадри у різних стилях. Зокрема, серед золотого дубового лісу можна отримати теплі осінні портрети, а біля озера та берега Самари – кадри з відображенням дерев у воді. 

Замок у Дніпровському

Одна з найбільш незвичайних локацій Дніпропетровщини для атмосферної фотосесії – Дача архітектора у селищі Дніпровському. Восени це місце особливо цікаве через контраст старого каменю та жовто-зеленого листя. На фоні замку можна зробити кадри у стилі середньовічної казки: портрети біля кам’яних стін, арок і вежі, фото зі сходами та кадри, де осіннє листя обрамляє споруду.

Читайте також:

Осінь на городі: прості поради для врожаю наступного року

Цимбали звучать посеред подвір’я, діти сміються біля каруселей, а коло столів гості чекають на гарячі вареники. На вході жінка в українському вбранні усміхається, вітається й простягає канапки з хлібом і салом. Для охочих наливає трохи білого вина. 

Так Равликова ферма в Теплівці зустрічає гостей другого Фестивалю вареників. За кілька днів до початку організатори продали понад 300 квитків, хоча самі зізнаються, що такого ажіотажу не очікували.

Детальніше читайте на Вільногірськ IN.UA. 

Фестиваль вареників у Теплівці: хатинка, у якій минуле зустрічається із сучасністю 

У центрі ферми стоїть невелика хатинка, яку господарі поступово наповнюють українськими речами. Тут є рушники, глечики та старовинні предмети побуту, що нагадують про українське село минулих поколінь.

Але найбільше нашу увагу привертає інша деталь – на вікні стоїть старий програвач, а буквально над ним висить сучасний Wi-Fi-роутер. Ця композиція добре передає саму ідею ферми: тут минуле не відокремлюють від сучасності, воно просто живе поруч із нею.

Саме в цій хатинці протягом фестивалю проходять майстер-класи. Біля майстрині, яка показує, як створювати мотанку, збирається багато жінок. За кілька хвилин навколо неї утворюється коло уважних очей і рук, які повторюють кожен рух.

А з подвір’я тим часом долинає музика.

Коли подвір’я заговорило цимбалами

Музика стає лейтмотивом фестивалю. На подвір’ї звучать українські пісні, а разом із ними – цимбали Анастасії Шморгун.

Вона грає на цьому інструменті все життя. Розповідає, що свого часу саме батьки привели її до музичної школи, де для неї обрали цимбали.

“Я сама тоді ще не знала, що це буде за інструмент. Батьки привели мене до музичної школи, і так почалася ця історія”, – згадує Анастасія.

Згодом дитяче захоплення перетворилося на професію: Анастасія закінчила музичну школу, училище та консерваторію, нині викладає у Верхівцевській музичній школі й навчає учнів онлайн.

“Цимбали – це не лише народна музика. На них можна грати класику, сучасні композиції, рок, джаз. Інструмент дуже багатогранний”, – пояснює вона.

За її словами, цимбали часто сприймають лише як частину фольклору, хоча їхні можливості значно ширші.

“Мені хочеться показати, що цимбали можуть звучати по-різному. Вони можуть бути ніжними, можуть бути дуже ритмічними та передавати зовсім інший настрій”, – говорить музикантка.

Паралельно на території ферми можна було спробувати себе в гончарстві, а просто неба за смаженням кабана стежив козак. 

“Готуємо козацьку страву – кабана на вертелі… Козаки за часом не слідкували. Зранку заготовили вугілля, піймали кабана, наділи на вертел – і весь день отримували задоволення”, – каже він. 

А потім ми бачимо равликів…

У якийсь момент наша журналістка відходить від основного святкового майданчика й згадує, що все ж таки перебуває на равликовій фермі.

Тут облаштована окрема ділянка, де прибрали траву, щоб відвідувачам було простіше побачити равликів, роздивитися, як вони живуть і чим харчуються. Люди підходять ближче, нахиляються та розглядають маленьких мешканців ферми. 

Сама ферма існує вже третій рік, а як локація для гостей та екскурсій працює близько року. У серпні тут відзначили річницю відкриття, а тепер простір уже встиг стати місцем проведення фестивалів і зустрічей.

Торік власниця ферми Ярослава Палієнко розповідала, що мріяла про равликову ферму кілька років, а територію поступово облаштовувала разом із родиною та колегами.

За її словами, спочатку хотілося просто створити затишне місце. Згодом виникла ідея зробити його простором, пов’язаним з Україною, її культурою та традиціями.

Сьогодні, гуляючи фермою, добре видно, як цей задум поступово оживає.

За варениками – у чергу 

Втім, скільки б тут не було музики, майстер-класів, равликів і фотозон, головним героєм фестивалю залишається вареник.

Біля місця, де їх видають, постійно утворюється черга. Щоразу, коли вона трохи скорочується, з іншого боку з’являються нові охочі скуштувати домашню страву.

Організатори навіть вибачаються за очікування та зізнаються, що перед фестивалем зробили все можливе, щоб вареників вистачило на всіх: 

“Ліпили всім селом, друзями, родиною… Днів, напевно, шість, а можливо сім разів збирались, щоб наліпити таку кількість”, – розповідає Ярослава.

Для тіста використали перевірений рецепт колеги Лариси – вареники начиняли картоплею, капустою та сиром. Окремо на гостей чекав й варіант із равликовою начинкою, які цього разу запропонував приготувати хлопець Ярослави. 

Ярослава каже, що можна було б піти значно простішим шляхом – купити готові вареники та просто зварити їх. Але тоді зникло б найважливіше.

“Такі моменти, як ліплення вареників, дуже об’єднує людей”, – каже вона.

Не равликами єдиними: люди, які творять атмосферу фестивалю

Серед тих, хто допомагав готувати фестиваль – Тетяна з Божедарівки. Вона живе там уже 50 років, хоча сама родом із Херсонської області. На Равликову ферму приїхала вдруге, на велосипеді.

“Минулого року я тут побувала, і мене так потягнуло сюди душею, що захотілося приїхати ще”, – розповідає Тетяна.

Цього разу Тетяна навіть допомагала в організації фестивалю.

“Я сьогодні наліпила десять вареників, прикрасила трохи подвір’я…”, – говорить вона.

Неподалік можна побачити ще одного героя фестивалю – коня на ім’я Орлик. Йому 12 років, але його господар Євген придбав його лише місяць тому, тому їхня історія знайомства ще зовсім нова.

“Спочатку було непросто. Він мене скидав, не слухався, кусався. Але потім ми поступово знайшли спільну мову”, – розповідає чоловік.

Орлик любить моркву та овес, а ще, як виявилося, не відмовляється від солодкого. Пізніше господар розповідає ще одну несподівану деталь:

“Йому навіть язик можна погладити. Він спокійно до цього ставиться”, – каже чоловік.

Другий Фестиваль вареників у Теплівці завершився так само, як і почався –  музикою, розмовами та людьми за столами.

Поступово гості роз’їжджаються, музика стихає, а ферма повертається до свого звичного ритму. До наступного фестивалю.

Читайте також:

Фестиваль вареників на Равликовій фермі: смак дитинства, музика та любов до України