Паски за власним рецептом: переселенка поділилась сімейним рецептом випічки до Великодня

Чи не головним атрибутом Великодня є паска. У християнстві вона символізує незриму присутність Ісуса. Церковний хліб циліндричної форми, який випікається у церкві напередодні Великодня, називається артос, що означає «квасний хліб». Випікання домашньої паски — це продовження цієї церковної традиції. В Україні паски випікали здебільшого з пшеничного борошна й прикрашали виліпленими з тіста квітками, шишками, пташками та хрестами. Паски намагалися пекти або в четвер, або в суботу.

Понад 10 років паски випікає й переселенка з Краматорська Катерина Бондаренко. Жінка проживає у Вільногірську зі своїми доньками та традиційно на Великдень пече паски за своїм унікальним рецептом. 

Особистим рецептом Катерина Бондаренко поділилася з Вільнногірськ IN.UA

Паска на Великдень: рецепт 

З квітня 2022 року у Вільногірську живе Катерина Бондаренко. Жінка розповідає, її родина обожнює святкувати Великдень.

«До моїх дівчаток четвертий рік поспіль приходить пасхальний кролик. Коли ми приходимо з церкви додому, у нас постійно закінчується хліб. Дівчата йдуть в магазин по хліб, а в цей час пасхальний кролик готує їм подарунки. Він розкладає по всьому дому пасхальні крашанки та залишає карту. Потім дівчата ходять збирають крашанки, а у таємному місці знаходять подарунки. Серед подарунків — ігри для сімейного дозвілля: м’ячі, бадмінтон, настільні ігри», — ділиться Катерина Бондаренко.

Близько 10 років традиційно до Великодня жінка випікає паски за рецептом, який розробила сама. 

«Я дуже багато рецептів перепробувала, кожного року щось експериментую, додаю. Цьогоріч — кокос. Цей рецепт мені подобається тим, що я його розробила для себе. Я ввечері ставлю опару, зранку замішую тісто та ставлю вистоюватися. Поки дітей у садок та школу зібрала, тісто піднялося», — розповідає переселенка.

Паски Катерина робить з начинкою, додає мак, кокосову стружку, родзинки чи цукати.

«Я б хотіла донькам передати свій досвід випікати паски, щоб це була також і їх сімейна традиція», — каже Катерина. 

Рецепт модернізованої української паски

 Для опари господиня використовує такі інгредієнти:

• 500 мл молока;
• 500 г цукру;
• 250 г вершкового масла;
• 6 яєць + 2 жовтки;
• 50 г свіжих дріжджів.

Для тіста знадобиться:

• 1600 г борошна;
• 150 г родзинок;
• 150 г цукатів;
• цедра апельсина та лимона;
• 2 ст.л коньяку;
• 2 г ваніліну;
• ½ ч.л солі;
• олія.

Вже готове тісто, яке підійшло, Катерина відважує по грамах, а це по 150 та 300 грамів тіста залежно від форми. Кожен шматочок тіста розкатує та начиняє кокосом й маком.

Вже у формах знову залишає вистоюватися, а потім випікає при 160-170 градусах 50 хвилин. Маленькі паски готуються швидше. 

Варто зазначити, що Великодній хліб має різні назви у різних країнах. Саме тому паска — це український обрядовий хліб, а куліч — російський.

Вважається, що на нашій території паска пішла від свята «Песах». Дослідники вважають, що це можна пояснити спільним проживанням українців і євреїв на одній території. А от слово куліч в українських словниках відсутнє. 

Читайте також:

• Великдень 2024: дата, традиції в Україні та що не можна робити у свято
• Діти-ВПО у Вільногірську можуть взяти участь в конкурсі «Я у майбутньому»

Вільногірськ живе тут – Facebook, Telegram, Instagram

Каріні Маковецькій 26 років. Вона служить у 4 ОВМБр (1 СБ) операторкою FPV. Її позивний –  «Відьма», хоча сама вона хотіла інший – «Феміда». Але в підрозділі вирішили по-своєму.

Ще до БЗВП (базова загальна військова підготовка) і фахової підготовки Каріна обрала собі позивний “Феміда” (богиня правосуддя у античних греків – ред.). Та коли прийшла у підрозділ, почалися жарти. Мовляв, щось скаже і воно збувається. Тож хлопці сказали: яка ти “Феміда”, ти в нас будеш “Відьмою”. Так воно й прижилося. І вже другий рік вона – “Відьма”.

На службу Каріна пішла у 25 років. 16 серпня їй виповнилося 25, а вже 23 серпня вона почала збирати документи, проходити ВЛК і підписувати контракт.

Її рішення не було випадковим. У родині багато військових і до військової служби дівчина завжди ставилася приязно. Але головне було в іншому – в любові до своєї землі. Не до гасел чи слів, а саме до тієї землі, де вона виросла. До свого двору. До гойдалки, на якій пройшло дитинство. До своїх маленьких братів, які, як вона каже, не мають знати, що таке війна.

Спочатку була БЗВП. Її Каріна проходила в Києві. Там навчали всьому, що потрібно на старті: медичній допомозі, поводженню зі зброєю і стрільбі, навіть зачистці окопів. 

Потім була ще фахова підготовка – школа для пілотів, де вона навчалася саме на FPV. 

За словами дівчини, місяць навчання не був легким. Було й таке, що не виходило, що плакала. Але поруч завжди був інструктор Келеп, який не дав опустити руки. Говорив: «Давай, у тебе все вийде. Ти можеш».

Після фахового навчання прибула у підрозділ, а вже згодом вийшла на позиції. Перший раз, згадує Каріна, страшно не було. Поруч були хлопці, які підтримали. Новачків не кинули самих – приєднали до екіпажу, який уже мав досвід. Вони пояснювали, показували, навчали вже на місці, в реальних умовах.

Жіночий побут на війні – неочевидні виклики

Є у війську аспекти, про які в цивільному житті часто навіть не здогадуються.

Бо війна для жінки – це не тільки зброя, дрони і накази. Це ще й дуже приземлений, жорсткий побут, у якому немає поблажок. Броня в неї така сама, як у чоловіків. Шостий клас, кераміка. Дві плити по 2,5 кілограма, разом –  п’ять. І це лише бронежилет. А ще ж магазини, автомат, каска. Ніхто не видає “жіночої легкої версії війни”. Все так само, як у чоловіків.

З бронею, каже, допомогли волонтери – «Землячка шоп», які підтримують саме жінок в армії. Вони відправили їй плитоноску і плити. І це не дрібниця, а буквально можливість мати якісний захист.

З формою теж не все просто. Жіноча форма є, але якщо твій зріст 162 сантиметри, її все одно треба нести в ательє й підганяти під себе. Бо інакше в ній просто незручно. Але найбільша проблема, за її словами, – це взуття. У Каріни 36-й розмір ноги. І знайти таке взуття – той ще квест. Вона згадує, як у військторзі на запит про 36-й розмір їй відповіли: «Вам треба в дитячий світ». Смішно, якби не було сумно. Добре, що командир знав про її проблему і, коли з’являвся потрібний розмір, намагався відкласти для неї пару.

Та найсильніше б’є не вага амуніції, а речі, про які не люблять говорити вголос. Коли журналістка спитала її про гігієну, Каріна відповіла чесно: найважче – просто сходити в туалет. Бо чоловікам у цьому сенсі простіше. А жінці треба ще знайти місце, де тебе не видно, і водночас слухати, чи не летить щось над тобою.

Вона згадує, як це було на Донецькому напрямку. Там війна, каже, зовсім інша – швидша, важча. І навіть коли просто виходиш, здавалося б, на хвилину, ти стоїш і слухаєш: чи нічого не летить. Потім ідеш. Потім знову слухаєш. І в такій реальності минають дні.

Про підтримку в усіх сенсах

Про хлопців у підрозділі Каріна говорить тепло. Каже, ставляться з розумінням. Коли треба переодягнутися – виходять. Коли важкий стан, ПМС, просто фізично тяжко – намагаються допомогти, не навантажувати зайвим. У її підрозділі немає такого ставлення, що “ти жінка – що ти тут можеш”. Буває інше – коли чоловіки кажуть: «Навіщо ви сюди прийшли? Це ж наша робота, вам би краще вдома». Але, за словами дівчини, це не зневага. Це турбота. Вони не принижують – вони хочуть допомогти і вберегти.

Каріна починала службу на Харківському напрямку, потім їх перекинули на Донецький. І саме там вона особливо гостро побачила, як змінилася війна. Каже прямо: коли вона прийшла, війна була трохи легша, ніж зараз. Тепер – дуже багато дронів. І, як би прикро це не звучало, у росіян часто більше всього: і дронів, і нових впроваджень, і обладнання.

Наші, каже, теж стараються, але забезпечення не таке, як хотілося б. Особливо не вистачає розвідувальних «мавіків», бо це очі для всіх – і для FPV, і для піхоти. Не вистачає і самих ударних дронів. Тому доводиться звертатися до волонтерів, відкривати збори, докуповувати щось своїм коштом. І це ще одна правда цієї війни: багато що досі тримається не лише на державі, а й на людях, які допомагають.

Про міфи і реалії

Один з найпоширеніших міфів, – розказує Каріна – нібито на дронах не так небезпечно, як у піхоті. Операторка з цим категорично не погоджується. Каже, оператори теж стараються підходити ближче, шукати зручніші точки, а коли противник засікає пілотів – по них не шкодують нічого. Летить усе: від малого калібру до великого.

На Донецькому напрямку був момент, який вона пам’ятає дуже добре. Їхню позицію виявили. Буквально через день її розбили. Каже, тоді було сім приходів великого калібру. А ще на позицію неможливо було нормально заїхати машиною – логістика була обрізана. Доводилося йти більш як 10 кілометрів пішки. Допомагав наземний дрон, який підвозив воду, їжу, боєкомплект і самі дрони. Але від реальної небезпеки це не рятувало.

За службу Каріна вже має кілька нагород. Перша – статус учасниці бойових дій, ветеран війни. Друга – бригадна нагорода за відбиття штурму на Донецькому напрямку, коли, за її словами, за дві з половиною години було відбито близько 30 одиниць бронетехніки. Третя – нагорода за поранення. І ще одна – «Лицарський хрест» за мужність і стійкість у боях.

Про поранення вона говорить стримано. Каже, воно було легким, але була контузія. Проблема була з барабанною перетинкою після того, як їхню позицію розібрали. Довелося лікувалася. Але вже за тиждень просила повернути її назад. Каже просто: «Треба мститися». Це не пафосна фраза – це реакція людини, яка відчула, як по тобі працює війна.

Після війни хочеться спокою

Рідні її рішення сприйняли важко. Мама була категорично проти, дуже хвилювалася. Каріна навіть поставила її перед вибором: або ти знаєш, що я пішла служити, або думаєш, що я десь за кордоном. Каже, мама не здивувалася – знала, що рано чи пізно це станеться. Просто боялася.

Дядько, який сам багато років служить, теж тиждень намагався її відмовити. Але не зміг. 

Зараз родина її рішення прийняла. Пишаються. Дідусь, каже дівчина, взагалі всім розповідає, що його внучка служить. Бабуся плаче, коли вона їде. Хрещена хвилюється. Але вже не відмовляють – підтримують.

Один із найсильніших моментів для неї – це повернення додому, у відпустку. Каже, коли заїжджали в рідну область і вона побачила знайому вивіску магазину, то просто всміхнулася: «О, я вдома». Навіть повітря, за її словами, інше.

Що буде після війни – Каріна поки не знає. До служби працювала в торгівлі. Але зараз чесно каже: не впевнена, що зможе повернутися до минулого життя і колишньої роботи з людьми. Натомість точно знає інше: хоче родину і дітей. І щоб вони були патріотами, цінували українську землю і знали, якою ціною вона тримається.

За час служби Каріна змінилася. Каже, стала спокійнішою. Якщо раніше могла різко відповісти, то тепер дивиться на конфлікти інакше. Спокійніше і м’якше. Більше цінує тишу, природу, родину. А коли приїжджає додому, вже не хоче метушні. Хочеться просто спокою.

І ще вона говорить річ, у якій, мабуть, і є вся суть її історії: ненависть до росіян, каже, в ній навряд чи мине. Бо вони забрали стабільне життя і спокій. Забрали звичний світ, у якому можна було просто жити, працювати, планувати, не прислухаючись до неба.

Наприкінці розмови вона не говорила довгих промов. Сказала просто: не бійтеся йти служити, вірте в краще. Хто, як не ми, буде захищати свою землю.Для Каріни ці слова – не лозунг, а правда дівчини, яка стала “Відьмою”. Бо війна рідко питає, ким ти хотіла бути. Але дуже швидко показує, ким ти є насправді.

Читайте також:

Військовий, який перетворив фронт на музику: історія Олександра з Камʼянського

Викладачка вільногірського коледжу Катерина Бондаренко знімає в TikTok разом зі студентами. Відео вже привертають увагу користувачів та набирають понад сотні тисяч переглядів. 

Про ініціативу учнів, яку підтримала викладачка — на Вільногірськ IN.UA. 

За словами вчительки Катерини Бондаренко, пропозиція знімати відео зʼявилася ще торік. Студенти захотіли створити окрему сторінку та публікувати там ролики. 

Це підтверджують і самі учні. Один з них, Максим Мокрий, розповідає: 

Згодом до процесу долучилася і викладачка. 

“Ми просто сказали нашій викладачці, що ми хочемо зняти, а потім вона запропонувала, щоб вона долучилася до нас теж”, — каже Максим. 

Відтоді вони разом працюють над контентом, беручи ідеї з платформи та адаптуючи їх під себе.

Відео швидко набрали популярність: наразі на одному з відео налічується 100 тисяч переглядів, на іншому — понад 260 тисяч. Частину контенту створювали з метою популяризації спеціальностей коледжу.

“Ми хотіли показати, що коледж — це не лише навчання, а й спілкування, розвиток і свобода”, — пояснює викладачка. 

Контент створюється у невимушеній атмосфері: студенти самі пропонують ідеї, допомагають зі зйомкою та навіть підказують викладачці, як поводитися в кадрі. За її словами, більшість відео вдавалося зняти з першого дубля.

За словами Максима, підготовка до зйомок займає зовсім небагато часу та ніяк не заважає навчанню: 

“Ну, хвилин десять це займає”, — каже хлопець.

У коментарях під відео користувачі активно реагують: серед відгуків є як зацікавленість, так і критика. Втім, до критики команда ставиться спокійно. Викладачка провела зі студентами розмову, пояснивши, що будь-яка реакція — це також увага до їхнього контенту.

“Спочатку вони, звісно, засмутилися, потім ми з ними проговорили, що це нормально, це теж реклама”, — каже Катерина про ставлення до негативних реакцій. 

Студенти ще лаконічніші у своїй оцінці: 

“Ми не переймаємося”, — зазначає Максим. 

Спочатку колеги поставилися до ідеї з подивом, адже Катерина стала першою викладачкою у закладі, яка почала знімати подібний контент. Згодом вони почали підтримувати ініціативу: 

“Почали підписуватись, переглядати наші відео, лайкати та пересилати”, — згадує викладачка. 

Катерина Бондаренко вважає, що TikTok не применшує авторитет вчителя та закликає колег також не боятися виходити в публічний простір: 

“Не потрібно соромитися, варто пробувати себе в різних напрямках — це допомагає розвиватися та бути відкритішими”, — стверджує вона.

Читайте також:

Сучасний вчитель у TikTok: Як Сєда Варданян з Вільногірська формує майбутнє своїх учнів