Польова кухня австро-угорських військових, Галичина, 1917 рік
На документальній виставці відвідувачі зможуть побачити військовий та побутовий вимір того часу. Події Першої світової війни представлені фотографіями кам’янчан-воїнів, документами, предметами амуніції та фрагментами зброї.
Про це повідомляє Музей історії міста Кам’янського.
Напередодні Дня пам’яті загиблих у Першій світовій війні, який світ визначає кожного року 11 листопада, в Музеї історії Кам’янського 1 листопада відкриється історико-документальна виставка, присвячена тим подіям.
“Поминальний день – 11 листопада 1918 року – був заснований на честь дати підписання перемир’я між державами Атланти та Німеччиною. Бойові дії остаточно припинилися тільки через п’ять років”, – нагадали у музеї про події Першої світової війни.
Як зазначають працівники музею, історія Кам’янського і сучасної Дніпропетровщини тих часів це не тільки про смерть, але і про життя.
На виставці представлений побутовий вимір часу, що транслюється крізь історії мешканців різного соціального походження, які лікували поранених, допомагали військовим, приймали біженців та займались благодійністю.
Лихівська громада доєдналась до проєкту “Будинки для ВПО” / фото, Вільногірськ IN.UA
Лихівська громада готується до участі в експериментальному державному проєкті, який передбачає придбання приватних будинків у сільській місцевості для внутрішньо переміщених осіб. Наразі йдеться про один будинок – для нього вже створили комісію, склали відповідний акт і передали документи на подальше опрацювання.
Представниця редакції Вільногірськ IN.UA відвідала Лихівку та поспілкувалася з начальницею відділу соціального захисту населення та ветеранської політики Наталією Жданюк. Вона розповіла, хто з переселенців може претендувати на таке житло та яку ще допомогу можуть отримати ВПО у громаді.
Лихівська громада долучилася до експериментального проєкту
За словами Наталії Жданюк, Лихівська громада почала працювати в межах експериментального проєкту, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №751 від 10 червня 2026 року.
Програма передбачає можливість придбання будинків у сільській місцевості для внутрішньо переміщених осіб. Житло купуватимуть за кошти державної субвенції та передаватимуть у комунальну власність громади.
Для одного будинку передбачена сума до 500 тисяч гривень. Тобто житло в межах встановленої вартості може бути придбане за державні кошти, а після цього його зможуть надати переселенцям.
Наразі громада вже зробила перші організаційні кроки.
“Ми запросили представників Держпродспоживслужби та пожежної інспекції та створили комісію для роботи над всіма питаннями по цьому проєкту”, – розповіла Наталія Жданюк.
До складу комісії включили відповідних спеціалістів, після чого громада почала безпосередньо шукати будинки, які відповідають вимогам програми. Наразі в Лихівській громаді опрацьовують один такий будинок.
“Наразі ми займаємося одним будинком. Для подальшого опрацювання цього питання створена комісія, складено відповідний акт, і зараз документи перебувають на опрацюванні”, – розповіла Наталія Жданюк.
За її словами, після звернення представників ВПО відповідні документи мають передати до департаменту для подальшого опрацювання питання відповідно до постанови.
Скільки будинків планують придбати
Конкретної кількості будинків, які громада планує придбати в межах проєкту, наразі немає.
Наталія Жданюк пояснює, що знайти відповідне житло складно через низку вимог. Зокрема, не всі будинки мають належним чином оформлені документи, не завжди підходить їхня вартість, а власники не завжди погоджуються на розрахунок у безготівковій формі.
“Будемо працювати, по мірі можливості. Чим більше, тим краще”, – зазначила начальниця відділу.
Йдеться саме про приватні будинки, які належать господарям. Громада має придбати їх у комунальну власність відповідно до умов державної програми. Після цього житло передаватимуть для проживання внутрішньо переміщеним особам.
Таким чином, власником будинку буде громада, а сім’я ВПО отримуватиме право проживати в ньому на визначених умовах.
Скільки років ВПО зможуть жити у будинку
Договір із внутрішньо переміщеною особою укладатимуть на два роки.
При цьому мешканці не сплачуватимуть орендну плату – оплачувати потрібно буде лише комунальні послуги.
Після завершення двох років договір може бути продовжений. За словами Наталії Жданюк, це можливо, якщо сім’я продовжує відповідати необхідним умовам і немає підстав для припинення проживання.
Тобто два роки не обов’язково означають автоматичне виселення родини. Після придбання будинку в громаді планують сформувати фонд житла для внутрішньо переміщених осіб. Саме відповідна комісія надалі займатиметься питаннями користування таким житлом.
Якщо сім’я дотримується умов проживання, договір можуть продовжити ще на певний період за взаємною згодою.
Водночас є обставини, за яких продовження договору може бути неможливим. Серед них – пошкодження або руйнування майна, а також заборгованість за комунальні послуги.
“Якщо таких підстав не буде, то ми можемо з ними продовжити термін дії договору на проживання”, – пояснила Наталія Жданюк.
Окремої виплати для всіх ВПО у громаді немає
Під час розмови журналістка також запитала про інші види підтримки переселенців – зокрема, можливі одноразові виплати, компенсації лікування чи санаторно-курортного відпочинку.
Як пояснила Наталія Жданюк, окремої фіксованої виплати, яку автоматично отримує кожен ВПО після реєстрації в громаді, у Лихівці немає.
Водночас переселенці, як і інші соціально незахищені жителі громади, можуть звертатися по допомогу за програмою “Турбота”. Це програма матеріальної підтримки соціально незахищених верств населення. Розмір допомоги визначають на засіданні виконкому залежно від конкретної ситуації та в межах передбачених бюджетних призначень. Для отримання допомоги необхідно подати заяву до ЦНАПу або відділу соціального захисту населення та ветеранської політики.
“У нас є випадки, коли люди звертаються по допомогу за програмою “Турбота”. Це стосується соціально незахищених верств населення. Залежно від конкретної ситуації та життєвих обставин ми намагаємося допомогти всім, хто звертається ”, – зазначила начальниця відділу.
Тобто допомогу призначають не просто за фактом наявності статусу ВПО, а залежно від конкретних життєвих обставин людини.
Допомагати переселенцям почали ще у 2022 році
Підтримка людей, які вимушено залишили свої домівки через війну, у Лихівській громаді розпочалася ще з перших місяців повномасштабного вторгнення.
За словами однієї з представниць відділу соціального захисту населення та ветеранської політики, на початку громада забезпечувала харчуванням перших переселенців, які приїжджали сюди.
“Забезпечували людей, які переселилися до нас. Це, мабуть, перші 50 чоловік, які селилися сюди”, – згадує вона.
Нині допомога ВПО здійснюється у межах загальних соціальних програм громади, а також завдяки роботі благодійних і волонтерських організацій.
Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.
Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.
Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.
У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.
“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина.
Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.
Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.
Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.
І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили:
“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.
Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.
“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”
Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.
Брався за все
Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.
Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.
“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина.
Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.
Євген на роботі/ фото з особистого архіву Ірини
Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.
“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.
На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.
Девʼять років у Вільногірську
Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.
До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.
“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати.
Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.
Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.
“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина.
Євген з друзями у гаражі/ фото з особистого архіву Ірини
“Мам, війна”
24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.
Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.
Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.
“Мам, війна”.
Спочатку пані Ірина йому не повірила.
“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина.
Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.
Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.
“Він по-іншому не міг”.
Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.
“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові.
6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.
Два слова, щоб знати, що живий
До війни мати й син були дуже близькими.
“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати.
Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.
Їй не були потрібні довгі розмови.
“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.
Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.
Останнє фото з Євгеном, “Він був у відпустці, зібрав усіх, ніби для прощання”/ фото з особистого архіву Ірини
Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.
А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.
Останній дзвінок
Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.
“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.
Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.
Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.
“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.
Поступово прийшла тривога.
“Я почала розуміти, що щось сталося”.
Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.
“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.
Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.
“Для мене він був надією й опорою”
Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.
“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.
Для матері Євген був сином.
“Для мене він був надією й опорою”.
“У мене в телефоні лише одне фото з ним”/ фото з особистого архіву Ірини
Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.
“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.
Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.
“У мене пішла земля з-під ніг”.
Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.
“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.
“Він нам усім завжди дарував квіти, а тепер ми йому”/ фото з особистого архіву Ірини
Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.
“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.
Лихівська громада готується до участі в експериментальному державному проєкті, який передбачає придбання приватних будинків у сільській місцевості для внутрішньо переміщених осіб. Наразі йдеться про один […]
Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. […]
У липні замовники Лихівської громади закуповували пальне, послуги для розвитку громади, матеріали для пожежної команди та робочий одяг. Окремі закупівлі продуктів харчування не завершилися укладенням […]
У липні бюджетні кошти громади витратили на пальне, проєктні роботи, товари для медичних, соціальних та комунальних потреб. Найбільшу частину закупівель становили витрати на пальне та […]
У Запорізькій обласній клінічній лікарні успішно виконали пересадку нирки 17-річному Станіславу. Хлопець кілька років боровся з нирковою недостатністю та перебував у очікуванні на відповідного донора. […]
