Покіс трави у місцевому парку Вільногірська: робота благодійника

За особистим проханням міського голови у місцевому парку наводять лад. Косять траву робітники приватного підприємця Олександра Повстня на благодійній основі. 

Більше на Вільногірськ IN.UA

Покіс трави на благодійній основі

Наразі, у місцевому парку йде покіс трави косарями ФОП «Повстень Олександр Васильович» на благодійній основі. Роботу розпочали минулими вихідними

«До мене особисто звернувся міський голова Володимир Василенко з проханням на благодійній основі здійснити покіс трави місцевого парку та прилеглої до нього території», – повідомив Олександр Повстень. 

Витрати приватного підприємства 

На реалізацію покосу трави на благодійній основі Олександр витратив чимало власних коштів. До того ж використав власне обладнання, матеріали та пальне. 

Косарі зараз ще продовжують працювати у місцевому парку. Також вони вирубуватимуть сухі дерева та відвозитимуть за межі міста сміття з покосу.

Нагадаємо, що на останню сесію Вільногірської міськради винесли питання щодо фінансування благоустрою міста. Пропонували направити кошти на комунальне підприємство, утім рішення не підтримали. У той час на чинних виконавців робіт – ФОП, також, гроші більше не виділяють.

Не дійшовши згоди, депутати проголосували за те, аби поговорити з ФОПами, щоб до вирішення питання з коштами, вони на благодійних умовах займалися благоустроєм міста. Це аргументують тим, що підприємці багато років заробляли за рахунок бюджету і тепер мали б у важкі часи, допомогти місту. 

Востаннє, на покіс трави Вільногірська з місцевого бюджету було виділено 1 мільйон 618 тисяч. Згідно із тендерним договором ФОП «Повстень Олександр Васильович» займався благоустроєм міста. 

Територія, яку він охоплює має 637 216,13 квадратних метрів території Вільногірської громади. Чинний договір дійсний був з травня по липень цьогоріч.

Тендери ФОП

До того ж ФОП «Повстень Олександр Васильович» мав діючі тендери – «Очистка газонів від сміття» та «Вивезення безхазяйських відходів та стихійних звалищ». 

«За першим договором УАКБ ще має борг переді мною за послуги. Натомість за вивезення відходів вони розрахувалися в кінці серпня», –  коментує Олександр. 

Читайте також:

• Мільйони гривень: яку суму витратили на доброустрій Вільногірського парку
• Мер пропонує взяти на баланс громади недобудований парк Вільногірська

Місцева влада попереджає, що через систематичні загрози ракетних та авіаційних ударів по критичній інфраструктурі, залізнична інфраструктура та рухомий склад є зонами підвищеного ризику під час повітряної тривоги та ворожої активності.

Задля збереження життя і здоров’я громадян під час користування залізничним транспортом необхідно дотримуватися чіткого алгоритму дій.

Про це йдеться на сайті Вільногірської міської ради. 

Рекомендовані дії при перебуванні на станції або платформі: 

• евакуація до до укриття: негайно залиште залиште приміщення вокзалу, перони й платформи та прослідуйте до найближчого укриття; 
• використання рельєфу: у разі відсутності облаштованого укриття поблизу, скористайтеся особливістю рельєфу, канавами або бетонними конструкціями поза межами залізничного полотна; 
• дистанція від поїздів: утримуйтеся від перебування поруч із рухомим складом; 
• небезпечні зони: уникайте знаходження поруч зі скляними фасадами вокзалів, табло та лініями електропередач високої напруги.

Дії при перебуванні в поїзді під час безпекової зупинки: 

• вказівки працівників: чітко дотримуйтеся інструкцій залізничників; 
• евакуація з вагона: у разі отримання команди на евакуацію одразу залиште вагон, уникайте паніки та прямуйте у безпечне місце подалі від колій і контактної мережі; 
• скупчення людей: уникайте перебування у скупченнях людей.

Читайте також:

Через безпекову ситуацію змінили маршрути поїздів: що потрібно знати пасажирам із Вільногірська

Над хатою кружляють лелеки. Вони зібралися високо в небі, перекрикуючи одне одного. Уже вечоріє, а біля будинку люди чекають на машину, яка має привезти Євгена. Його мали привезти ще вдень, близько другої, але час минає, а над селом поступово густішає темрява.

Машина приїжджає пізно, людей біля хати багато. Хтось стоїть поруч, хтось чекає біля дверей. Усе відбувається ніби в напівтемряві, уривками, і мати потім майже не зможе згадати цей вечір.

Пам’ятатиме тільки одне – двері і лелек над хатою. Коли Євгена занесли всередину, вони раптом почали кричати особливо голосно. Поступово стає темно.

Історія Євгена – на Вільногірськ IN.UA.

Хлопчик, який постійно був у русі

У дитинстві Євген був дуже активним. Мати згадує – коли треба було його хоч ненадовго посадити на місце, допомагали тільки мультфільми.

“Гіперактивний. Мені казали, що всі діти повинні такими бути. Але він був дуже активний”, – каже пані Ірина. 

Хлопчик ріс у селі, постійно щось вигадував, кудись біг, міг нашкодити, не послухатися, зробити щось по-своєму.

Євген народився у Дрездені. Тоді його батько був військовим і служив ще у НДР. До двох років хлопчик жив із обома батьками, а після їхнього розставання мати повернулася з ним в Україну.

Далі було село, родичі, поїздки в гості, двоюрідні сестри.

І саме там мати іноді чула про сина такі характеристики, які зовсім не збігалися з тим, яким він був удома. Коли вона приїжджала забирати Євгена від родичів, його хвалили: 

“Боже, такий хороший хлопчик, і допомагав, і слухався”.

Мати не могла повірити, що йдеться саме про її сина.

“Я кажу: це точно про мого Женю ви розповідаєте?”

Він був активним, непосидючим, але вже тоді в ньому була риса, яка залишиться на все життя: якщо щось треба зробити – він береться.

Брався за все 

Євген любив техніку – мотоцикли, машини, різні механізми. Любив працювати руками.

Зварювання фактично було в його житті ще змалку – мати говорить про це як про навичку, яка залишилася у спадок. Після школи він вступив навчатися на зварювальника.

“Йому, скажімо так, у спадок дісталося зварювання, і він дуже любив варити метал”, – згадує пані Ірина. 

Пізніше життя привело його до ДТЕК, де він працював електромонтером. Робота була складною: високовольтні лінії, висота 26 і 34 метри, технічні роботи.

Але Євген не обмежувався лише тим, що вже вмів. Якщо з’являлася нова справа – пробував. Пані Ірина згадує, що деякий час в її будинку не було води. Коли Євген почав заробляти, вирішив провести її сам. Взяв труби, паяльник і взявся до роботи.

“Він брався за всю роботу, йому було цікаво дізнатися щось нове”.

На роботі Євген був відповідальним. Та був із тих людей, які не відмовляються від роботи лише тому, що вона складна або незнайома.

Девʼять років у Вільногірську

Близько дев’яти років Євген прожив у Вільногірську. Спочатку працював електромонтером у контактній мережі. Потім знайшов роботу на високовольтній лінії 750 кВ і перевівся туди.

До міста він переїхав, коли вирішив самостійно будувати своє доросле життя.

“Просто вирішили з дівчиною бути самостійними”, – каже мати. 

Вільногірськ йому подобався. Найбільше Євген любив не саме місто, а людей, які були поруч – у нього був гараж, де він зварив буржуйку, щоб друзі могли збиратися разом узимку.

Євген любив шашлики, компанії, зустрічі.

“Він звик до шашлику, до компанії, йому завжди це подобалося, він завжди міг зібрати навколо себе всіх”, – згадує пані Ірина. 

“Мам, війна”

24 лютого 2022 року Євген прокинувся раніше за матір.

Вона збиралася на роботу – працювала в охороні на комбінаті. Син був удома, оскільки за два дні до початку повномасштабної війни він повернувся додому з речами після розриву стосунків.

Мати подумала, що він переживає через особисте. Але вранці 24 лютого почула інше.

“Мам, війна”.

Спочатку пані Ірина йому не повірила.

“Кажу: що ти чудиш. Думаю, хлопець переживає через свій розрив і все таке”, – розповідає про перший день війни пані Ірина. 

Пізніше на роботі їй підтвердили, що почалася війна.

Євген практично відразу почав телефонувати до військкомату. Потім поїхав туди. Мати намагалася його відмовити. Вона розуміла, що все відбувається на емоціях: щойно закінчилися стосунки, почалася війна. Але точно знала – він усе одно піде.

“Він по-іншому не міг”.

Вона сама з дитинства говорила синові, що чоловік має бути відповідальним, має захищати своїх близьких.

“Женя, ти розумієш, що ти ростеш чоловіком. Ти маєш захищати, ти маєш заробляти. Ти – надія й опора для мене і в майбутньому для дружини. Тобто ти маєш бути чоловіком”, – завжди казала пані Ірина своєму синові. 

6 березня 2022 року Євген відмовився від бронювання на роботі та пішов до війська добровольцем.

Два слова, щоб знати, що живий

До війни мати й син були дуже близькими.

“Коли його не було поруч, ми щодня телефонували один одному”, – каже мати. 

Ця звичка не зникла й після того, як Євген опинився на фронті. Він телефонував із позицій. Мати не знала, як йому вдавалося виходити на зв’язок, але він знаходив можливість.

Їй не були потрібні довгі розмови.

“Я йому завжди казала: синку, хоча б два слова скажи, що живий, усе нормально”.

Іноді вони телефонували одне одному майже одночасно. Мати могла подумати, що треба набрати сина – і саме в цей момент лунав його дзвінок.

Їхній зв’язок був настільки тісним, що навіть відстань не ставала перешкодою.

А потім настав день, коли телефон Євгена замовк.

Останній дзвінок

Увечері Євген подзвонив матері й розповів, що отримав контузію.

“Мам, у мене була контузія, я трохи там у госпіталі. Загалом, прокапався”.

Вона не одразу зрозуміла, що сталося. Євген заспокоював її. Потім сказав, що незабаром повернеться до хлопців.

Це був четвер. За словами Євгена, у суботу їх мали змінити з позиції. Наступного ранку мати чекала на його дзвінок. Він зазвичай телефонував дуже рано, близько четвертої. Але цього разу телефон мовчав.

“Він завжди мені телефонував о четвертій ранку. Ну, раніше. Але цього разу не подзвонив ні о п’ятій, ні о сьомій, ні о десятій”.

Поступово прийшла тривога.

“Я почала розуміти, що щось сталося”.

Пані Ірина зателефонувала другові Євгена. Спочатку ще шукали пояснення: можливо, він відпочиває, можливо, була важка ніч, можливо, не може вийти на зв’язок. Але минув день, півтора дня – тиша.

“Уже всі знали, що його немає, але мені не казали”.

Мати ще сподівалася, що син живий і просто не може зателефонувати. Поки не приїхав представник військкомату.

“Для мене він був надією й опорою”

Мати не хоче, щоб із Євгена робили недосяжний образ. Вона хоче, щоб його пам’ятали таким, яким він був.

“Нехай кожен запам’ятає його таким, яким він був для нього”.

Для матері Євген був сином.

“Для мене він був надією й опорою”.

Для колег – працівником, який не відмовлявся від роботи.

“Він виконував те, що десь хтось не міг. Він за це все брався, він все робив”.

Після його смерті, каже мати, у неї ніби зникла земля під ногами.

“У мене пішла земля з-під ніг”.

Але вона не дозволяє собі просто зупинитися.

“Зараз я доначу, волонтерю. Не сиджу на місці, скажімо так, допомагаю хлопцям по-всякому”.

Того вечора лелеки кричали над хатою, коли Євгена заносили всередину. Мати не знає, чому їх було так багато, але відтоді щороку помічає їх.

“Я тепер завжди їх восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю”.

Читайте також:

“Я маю захистити тебе і свою землю”: історія Віталія Цоя очима матері