У Вільногірську вперше відбулася Всеукраїнська акція “Дзвони Надії” – символічна подія, яка об’єднала родини військовополонених і безвісти зниклих, волонтерів, ветеранів, військових, представників міської влади та небайдужих жителів громади. Кожен удар дзвону цього дня був нагадуванням: тих, хто не повернувся додому, не забули, а їхні родини не залишилися наодинці зі своїм болем.
Детальніше про те, як у Вільногірську пройшла акція “Дзвони Надії”, читайте у матеріалі Вільногірськ IN.UA
Дзвін, що став голосом тих, кого чекають
Всеукраїнську акцію організувала громадська організація “Бджола Вільногірськ” спільно з родинами військовополонених та безвісти зниклих за підтримки Вільногірської міської ради.
На площі зібралися люди, яких об’єднала одна спільна надія – дочекатися своїх рідних. Хтось уже кілька років не має жодної звістки, хтось живе між офіційними повідомленнями та нескінченними зверненнями до державних органів, міжнародних організацій і Червоного Хреста. Але всі вони прийшли сюди, щоб нагадати: за словами “полонений” чи “безвісти зниклий” стоять живі люди та їхні сім’ї.
На заході були присутні представники родин військовополонених і безвісти зниклих, волонтери, ветерани, небайдужі мешканці громади. До акції долучилися й представниці редакції. Одна з них разом із донькою стояла серед учасників із фотографією свого безвісти зниклого батька, розділяючи біль інших родин.
“Поки лунає цей дзвін – живе наша надія”
Під час відкриття заходу ведуча подякувала всім, хто допоміг організувати акцію.
“Ми хочемо щиро подякувати громадській організації “Бджола Вільногірськ”, Вільногірській міській раді, міському голові Володимиру Василенку, волонтерам і кожному, хто сьогодні прийшов підтримати нас. Ваша небайдужість і ваші зусилля дають нам сили триматися. Ви доводите, що ми не наодинці зі своєю бідою. Поки лунає цей дзвін – живе наша надія. Ми боремося, пам’ятаємо і обов’язково дочекаємося”, – пролунало зі сцени.
Для тисяч українських сімей кожен день перетворився на боротьбу з невідомістю, а військовополонені та безвісти зниклі не повинні ставати лише статистикою чи сухими записами в документах.
“Кожен із них – це син, донька, чоловік, дружина, батько чи мати. Це живі люди, які щомиті чекають на порятунок”.
Чотири роки без жодної звістки
Серед присутніх була Лідія Черняк, яка вже понад чотири роки чекає на свого онука. Захисник зник безвісти під час оборони Маріуполя 25 березня 2022 року.
Жінка розповіла, що регулярно звертається до Координаційного штабу та Міжнародного комітету Червоного Хреста, однак досі не отримала жодної інформації про його долю.
За її словами, онук залишився сиротою ще в дитинстві, а вона допомагала його виховувати, підтримувала під час навчання та дорослого життя. Тепер її найбільше бажання – дізнатися хоча б якусь звістку про нього.
“Якщо не ми, то хто про них нагадає?”
На акцію прийшла Ольга Ющенко, її чоловік був мобілізований восени 2025 року, а вже навесні 2026-го зник безвісти на Покровському напрямку.
Жінка розповіла, що постійно звертається до міжнародних організацій, пише листи до Координаційного штабу, Червоного Хреста, Міністерства оборони України, а також до представників інших держав, сподіваючись отримати будь-яку інформацію.
На її переконання, такі акції потрібні насамперед для того, щоб суспільство не забувало про тих, кого досі шукають.
“Якщо не ми, то ніхто про них не нагадає”, – сказала вона.
Родини закликають не мовчати
Ще одна учасниця заходу розповіла про свого чоловіка Романа, який уже майже три роки перебуває у підтвердженому російському полоні.
Вона переконана, що родинам потрібно постійно звертатися до Координаційного штабу, СБУ, Міжнародного комітету Червоного Хреста, ООН та інших міжнародних структур, аби їхніх рідних не переставали шукати.
Інші жінки також ділилися своїми історіями. Хтось уже кілька років живе в очікуванні, хтось продовжує писати десятки звернень і листів, хтось щодня переглядає списки звільнених, сподіваючись побачити знайоме прізвище.
“У нашій громаді про нас майже не говорять”
Одними з найемоційніших стали слова Сніжани Мишко, чоловік якої безвісти зник понад три з половиною роки тому.
Вона зізналася, що довгий час чекала, коли у Вільногірську з’являться подібні заходи підтримки.
За її словами, у багатьох містах України вже існують символічні місця пам’яті, регулярно проходять акції на підтримку полонених і безвісти зниклих. У Вільногірську ж, говорить жінка, родини часто залишаються непоміченими.
“У нашій громаді якось не прийнято згадувати безвісти зниклих і полонених. Наче їх не існує. І нас, їхні родини, теж. Я дуже вдячна організаторам, що вони зробили таку акцію вперше. Можливо, після неї на це звернуть більше уваги”, – сказала Сніжана.
Саме ці слова стали одним із найсильніших нагадувань про те, чому подібні заходи важливі не лише для самих родин, а й для всієї громади.
Дзвіночки з іменами тих, кого чекають
Завершилася акція символічною частиною.
Учасники підійшли до інсталяції й почепили невеликі дзвіночки з іменами своїх рідних – військовополонених та безвісти зниклих захисників.
Кожен дзвіночок став окремою історією. Окремою надією. Окремим нагадуванням, що вдома на них чекають.
Для Вільногірська ця акція стала першою, але її учасники висловлювали сподівання, що “Дзвони Надії” стануть традицією громади. Адже поки звучить дзвін, звучать і голоси тих, хто не дозволяє забути своїх близьких. А значить – живе й надія на їхнє повернення.
Читайте також:
Підписуйтесь
