“Радість” у танці: історія, випробування та перемоги танцювального гурту з Вільногірська

Танцювальний колектив “Радість” об’єднує дітей і підлітків Вільногірська, які прагнуть розвиватися в хореографії. Його учасниці розповіли, як потрапили до колективу, які труднощі довелося подолати та що для них означає танець. Керівник Сергій Бабяк поділився своїм баченням розвитку команди та її досягнень.

Журналістка Вільногірськ IN.UA прийшла на одну з репетицій колективу та поспілкувалася з деякими учасницями та їх керівником Сергієм Бабяком.

Перші кроки в танцях

Кожна з учасниць прийшла до “Радості” по-різному. Дехто потрапив сюди випадково, інші — за порадою рідних.

“Мене просто завели сюди в дитинстві. Потім якось пропонували перейти до іншого колективу, але я вирішила залишитися тут”, — розповідає Каміла.

Кароліна теж не одразу усвідомлювала, що “Радість” стане для неї важливою частиною життя.

“У мене мама ходила сюди, сестра, і багато знайомих казали, що тут гарний колектив. Тож я вирішила приєднатися”, — говорить Кароліна.

Для Ані також ключовим фактором став сімейний досвід. Вона прийшла до “Радості” через те, що тут танцювала її сестра. Їй подобалося спостерігати за виступами, і згодом вона вирішила спробувати себе в танцях.

Згодом до розмови приєдналася інша учасниця Маша. Вона спочатку займалася в іншій студії, але втратила до неї інтерес.

“Я зробила паузу в танцях, а потім подруга з “Радості” запропонувала спробувати себе тут. На наступне заняття я вже прийшла”, — розповідає Маша.

Тренування, випробування та підтримка

Регулярні заняття вимагають витривалості та наполегливості. Найбільш складним моментом для багатьох учасниць стала розтяжка, яка потребує терпіння та фізичної підготовки.

“Це дуже боляче”, — зізнається Кароліна.

Проте більшість учасниць вже звикли до навантажень і справляються з усіма складнощами.

“У мене все нормально виходить вже”, — зазначає Каміла.

Попри труднощі, дівчата зізнаються, що найціннішим у тренуваннях є підтримка колективу.

Емоції на сцені та значущі перемоги

Нещодавно колектив брав участь у 25 Міжнародному конкурсі сучасного мистецтва “FREEDOM FEST” у Львові, де виборов Гран-прі. Для учасників та учасниць це був важливий досвід, який приніс яскраві емоції.

“Я сильно переживала”, — каже Кароліна.

Керівник гурту Сергій Бабяк зазначає, що виступи на великих сценах допомагають учасницям розвивати впевненість і витримку.

“Фестивалі дають змогу відчути дух конкуренції, подивитися на рівень інших колективів і мотивують працювати ще більше”, — пояснює Сергій.

Курйози та атмосфера в колективі

Під час тренувань і виступів трапляються кумедні ситуації. Найчастіше вони пов’язані з втомою та напруженням перед виступами.

“Бували моменти, коли ми вчили танець, повторювали рухи й раптом хтось падав. Це було дуже смішно”, — згадує Каміла.

Щоб упоратися з хвилюванням перед виходом на сцену, дівчата знайшли власний метод — спілкування та підтримка одна одної.

“Ми жартуємо між собою, щоб зняти напругу”, — розповідає Аня.

Улюблені номери та значення танцю

Учасниці мають різні вподобання щодо танців, але серед найулюбленіших вони виділяють “Зомбі” та грузинський танець.

“Зомбі — це дуже яскравий і емоційний танець”, — пояснює Кароліна.

“Мені подобається грузинський танець. У нього є своя харизма, енергія та красиві костюми”, — додає Маша.

Для дівчат танець — це не лише рухи, а й спосіб вираження емоцій, можливість відчути радість від спільної роботи.

“Це не просто красиві рухи, а ще й момент єдності”, — каже Аня.

Керівник гурту підкреслює, що танці допомагають розвивати дисципліну, відповідальність і здатність працювати в команді.

“Важливо не просто вивчити хореографію, а навчитися відчувати ритм, працювати з партнером і передавати емоції глядачам”, — зазначає Сергій Бабяк.

Плани на майбутнє: ким мріють стати танцівниці

Деякі учасниці планують пов’язати своє майбутнє з танцями. Каміла та Кароліна бажають стати хореографами та навчати наступне покоління танцівників.

Для інших танці поки що залишаються улюбленим хобі, але вони не виключають можливості професійного розвитку в цій сфері.

На думку Сергія Бабяка, головне — це не лише перемоги, а й любов до мистецтва та бажання вдосконалюватися.

“Найважливіше — це те, що дівчата вкладають душу в танець. Це видно на сцені, і це їхня найбільша перемога”, — підсумовує Сергій.

Читайте також:

• Безоплатні послуги сімейного лікаря: що входить у пакет медичної допомоги
• Родинна справа сім’ї Бабяк: історія вільногірського танцювального колективу «Радість»

Олександр Дворнік народився у березні 1958 року, коли Вільногірськ лише починав формуватися як місто. За списком, який свого часу надрукували в місцевій газеті, він вважається восьмою дитиною, народженою від дня заснування Вільногірська. 

Напередодні Дня міста журналістка Вільногірськ IN.UA зустрілася з Олександром Миколайовичем, щоб поговорити про його дитинство, перші будинки, школи, стадіон, будівництво Палацу культури та те, яким він пам’ятає Вільногірськ у перші десятиліття його історії.

“Я там був восьмим”: як Олександр Дворнік знайшов своє ім’я в історії міста

Про те, що він є однією з перших дітей Вільногірська, Олександр Дворнік дізнався ще в дитинстві. Він пригадує стару газету “Ударний фронт”, яку його батько довго зберігав удома.

Видання, за словами Олександра Миколайовича, виходило наприкінці 1950-х років. У ньому була стаття про перші роки майбутнього міста та список перших корінних жителів.

“Там було про перших корінних жителів міста. По-моєму, десять людей у списку. Мені було цікаво. Почитав – я там восьмий”, – пригадує чоловік.

Першим у цьому списку, за його пам’яттю, був Сергій Паляренко. Серед інших – Ірина Самсоненко, однокласниця Олександра, яка нині живе в Таллінні, та Олександр Півень, який нині мешкає у місті та працює на комбінаті.

Сам Олександр народився у березні 1958 року у Вільних Хуторах. Тоді у Вільногірську ще не було пологового будинку, тому перші діти майбутнього міста народжувалися за межами населеного пункту.

Саме тому Олександр наголошує: хоча його вважають восьмою народженою дитиною Вільногірська, фактично він, як і багато інших перших містян, народився не безпосередньо у місті.

Місто без лікарні, дитсадка і навіть вулиць

Вільногірськ, який сьогодні сприймається як сформоване місто, у спогадах Олександра Миколайовича зовсім інший.

Його дитинство припало на час, коли навколо були будівельні майданчики, поля та перші житлові будинки.

Батько Олександра приїхав сюди після демобілізації з армії у 1956 році. Спочатку родина жила у Лозуватці, потім переїхали. 

“Батько ще два роки жив у Вільних Хуторах, на роботу ходив до Вільногірська. Літом пішки і на велосипеді, зимою на лижах”, – згадує Олександр.

Тоді сюди приїжджали люди з різних куточків Радянського Союзу. Місто буквально формувалося руками тих, хто приїхав сюди будувати його з нуля.

Перші будівельники жили хто де міг – навколишніх селах та пристосованих приміщеннях. За словами Олександра, окремо стояла лише палатка геологів.

Пізніше почали зводити житло.

З балкона було видно, як виростає місто

Одним із найяскравіших дитячих спогадів Олександра став будинок, у якому родина жила, коли йому було близько чотирьох років.

З балкона відкривався краєвид на будівництво.

Його батько виходив на балкон, а маленький Олександр разом із ним спостерігав, як поруч з’являються нові будинки.

“А я малий, мені цікаво. З дитинства прийшла любов до будівництва”, – пригадує він.

Навіть багато років потому, коли Олександр навчався в інституті, він мимохідь помічав, де у місті з’явився або змінив місце будівельний кран.

Для нього це було не просто технікою на майданчику – кожен кран означав, що місто знову змінюється.

За словами Дворніка, особливо стрімко Вільногірськ зростав у перші десятиліття. За приблизно десять років – із середини 1950-х до кінця 1960-х – на місці фактично порожнього простору сформувалася значна частина міської інфраструктури.

Шкільні роки, освіта у молодому місті

У дитячих спогадах Олександра немає звичного сьогодні маршруту “садочок – школа”.

До дитячого садка він не ходив, бо в місті його просто не було.

До першого класу пішов у першу школу – практично одразу після того, як її збудували. Через кілька років почали зводити третю школу.

Шкільні роки також проходили на тлі постійного будівництва. Діти бачили, як поруч виростають нові будинки, дороги та громадські об’єкти.

Вулиці ще не були такими, якими їх пам’ятають сьогодні. Олександр згадує, як діти могли бігати по будівельних майданчиках, а в деяких місцях навіть плавати на дошках.

Стадіон на 15 тисяч – для міста, якого ще майже не було

Одним із найбільш показових прикладів масштабних планів для Вільногірська Олександр Дворнік називає стадіон.

Його почали будувати у другій половині 1960-х років, коли населення міста було значно меншим за місткість майбутньої спортивної арени.

“В місті немає 10 тисяч населення, а стадіон на 15 тисяч”, – пригадує він реакцію чиновників на таке рішення.

Але у будівельників були інші плани. Вільногірськ розглядали як місто, яке має вирости у значно більший населений пункт.

Тому стадіон будували не на сьогоднішні масштаби, а на майбутнє.

І ці плани, згадує Олександр, певний час справді працювали. На стадіоні проходили змагання, приїжджали футбольні команди, а містяни активно займалися спортом.

“Тут не було ні одного пацана, що не займався спортом. Ну і дівчата. Стадіон субота-неділя забитий був”, – розповідає він.

За його словами, до Вільногірська приїжджали навіть представники збірної СРСР, а на стадіоні проводили фінали різних змагань.

Місто, де все будували “з запасом”

Олександр Миколайович переконаний: Вільногірськ із самого початку задумували не просто як робітниче поселення біля комбінату.

Його планували як велике, компактне і самодостатнє місто.

Саме тому одночасно з житлом будували школи, спортивні об’єкти, культурні заклади, технікум та іншу інфраструктуру.

У місті навіть планували розширення за межі тодішньої забудови – аж до лісу.

Деякі з цих задумів так і залишилися на папері.

“Плани були такі, громадні, грандіозні, навіть планували студентське містечко збудувати”, – згадує Дворнік.

Частина територій, які свого часу розглядали під нову забудову, зрештою залишилася малозабудованою.

Як будували Палац культури своїми силами

Окрему історію Олександр розповідає про будівництво Палацу культури будівельників.

На той час у будівельного тресту був невеликий клуб, але людей ставало дедалі більше. Приміщення вже не вистачало.

Тоді вирішили збудувати власний Палац культури.

За словами Олександра Миколайовича, особливість була в тому, що його створювали фактично власними силами.

Батько Олександра, який на той час здобув будівельну освіту, взявся самостійно розробляти проєкт.

“Йому дали ватман, олівці і все. І батько повністю днями і по ночах сидів та креслив”, – пригадує Олександр.

Кілька місяців він працював над кресленнями, консультувався із проєктувальниками, їздив до Дніпра. Поки документи погоджували, будівництво вже розпочалося.

Будували швидко, бо хотіли встигнути відкрити клуб до Нового року.

У результаті Палац культури звели приблизно за рік.

“Все буквально своїми силами”, – говорить Дворнік.

Чому Вільногірськ міг називатися зовсім інакше

Ще одна цікава історія, яку Олександр почув від батьків, стосується назви міста.

За його словами, серед варіантів, які обговорювали у перші роки, звучали назви, пов’язані з тогочасною радянською традицією – Ленінськ, Іллічівськ, Вільнохуторськ та інші.

Зрештою зупинилися на назві Вільногірськ.

Хто саме запропонував цей варіант, Олександр Дворнік не береться стверджувати однозначно. За родинною версією, назву запропонував прораб Самсоненко. Водночас в історичних матеріалах він зустрічав і прізвище Кушнарьова.

12 серпня: випадковий День міста чи історична дата?

Окрема частина розмови стосувалася того, чому День міста Вільногірська відзначають саме 12 серпня.

Олександр розповідає свою версію, пов’язану з першим Днем будівельника.

За його словами, у 1956 році День будівельника припав саме на 12 серпня. А у Вільногірську тоді майже всі мешканці були пов’язані з будівництвом.

На той момент навколо ще були поля, а перші будинки лише починали з’являтися.

За словами Дворніка, святкування проходило просто серед будівельного майданчика. Люди збиралися, спілкувалися, співали, обговорювали майбутнє міста.

Тому версію про те, що саме 12 серпня було закладено перший камінь комбінату, Олександр називає радше легендою.

Для нього ця дата має інше значення – вона нагадує про перших людей, які будували Вільногірськ.

Місто, яке могло стати ще більшим

У розмові Олександр неодноразово повертається до думки: Вільногірськ свого часу планували значно масштабнішим.

Були плани розвитку промисловості, нових районів, освітніх закладів, спортивної інфраструктури.

Навіть технікум, за його словами, хотіли зробити частиною компактного студентського містечка з корпусами, лабораторіями та гуртожитками.

Окремі райони також планували розвивати значно активніше.

Коли Олександр порівнює Вільногірськ свого дитинства із сучасним, найперше згадує чистоту та доглянутість.

За його словами, місто було компактним, багато зелені, квітів і троянд.

Щоранку працювала поливальна машина, яка мила дороги.

Перед святами ремонтували фасади, фарбували бордюри, упорядковували території.

Та разом із зовнішнім виглядом змінилися й самі люди.

На думку Олександра, мешканці Вільногірська завжди були активними та більш згуртованими.

“Тут люди більш спільні, живі”, – говорить він.

Можливо, пояснення цьому він бачить у самій історії міста. Вільногірськ створювали люди, які приїхали сюди з різних місць і разом будували буквально все – від житла до культурних та спортивних об’єктів.

“Я починав з нуля – нікуди не поїду”

У родині Дворніків свого часу навіть виникала можливість переїхати з Вільногірська.

Батькові Олександра пропонували перебратися до іншого міста, де також розгорталося будівництво.

Але він відмовився.

“Я починав з нуля, я тут залишусь до кінця і нікуди не поїду”, – пригадує його слова Олександр.

Саме це, мабуть, найкраще пояснює його ставлення до Вільногірська.

Для нього це не просто місце, де він народився.

Це місто, яке він бачив маленьким будівельним майданчиком, спостерігав, як воно зростає, ходив у першу школу, бігав серед новобудов, дивився на крани з балкона і поступово ставав частиною історії міста.

Майбутнє Вільногірська

Попри всі зміни, які пережив Вільногірськ, Олександр не вважає, що його історія розвитку завершилася.

Навпаки – він переконаний, що місто може мати перспективи.

Серед можливостей він називає розвиток промисловості, зокрема титанової та скляної галузей, адже навколо є відповідна сировинна база.

Він згадує і про давні розмови свого батька з керівниками комбінату, які свого часу мріяли про повний цикл виробництва титану у Вільногірську.

На його думку, після завершення війни до міста можуть повертатися люди, а Вільногірськ знову може отримати шанс на розвиток.

Але для цього потрібні не лише ресурси, а й люди, які готові ними займатися.

“Руки повинні бути працьовиті і голова на плечах”, – каже він.

Напередодні Дня міста Олександр Миколайович бажає Вільногірську того, що, на його думку, було головною силою міста з перших років – не втрачати віру у власні можливості.

“Хочу побажати містянам, щоб вони не падали духом. Щоб місто розвивалося, як воно колись планувало. Я вірю, що це буде”.

Історія про восьму дитину Вільногірська – це не лише розповідь про власне життя. Це спогад про час, коли міста ще не було – але люди вже мріяли, яким воно стане.

Читайте також:

Рукописний літопис Вільногірська: до Дня міста починаємо публікацію книги від почесної громадянки Надії Чирви

Вільногірськ святкує своє 70-річчя, і до цієї особливої дати редакція Вільногірськ IN.UA підготувала особливий проєкт. Ми розпочинаємо публікацію унікальної рукописної книги нашої почесної громадянки пані Надії – людини, яка свого часу заснувала у нашій громаді відомий та знаковий історико-краєзнавчий музей у місцевому ліцеї №5. 

Більше – на Вільногірськ IN.UA.

Передісторія проєкту 

Коли наші журналісти вперше відвідали пані Надію, вона поділилася своєю заповітною мрією – видати книгу, яку вона власноруч написала. Раніше вона вже зверталася по допомогу до небайдужих через відеозвернення із проханням підтримати оцифрування та публікацію рукопису. 

Почувши це прохання, редакція вирішила не залишатися осторонь і дати рукопису нове життя. 

Що на нас чекає? 

Ми починаємо з публікації першої глави книги на нашому сайті, роблячи її доступною для кожного мешканця громади та всіх, хто цікавиться історією Вільногірська. 

Це лише перший крок. Наша головна мета – допомогти перетворити цей рукопис на повноцінне паперове видання. Ми щиро сподіваємося, що спільними зусиллями нашої редакції, небайдужих містян та громадських організацій нам вдасться знайти необхідні кошти на друк. 

Глава 1. Батько 

Батько мій, Йосип Григорович Кухтіков, народився 25 травня 1906 р. в селі Шапчиці Журавицького району Гомельської області (Білорусь) у великій багатодітній родині. Він був останнім, 13-ю дитиною.

Сім’я жила в величезному просторому дерев’яному будинку, який стояв трошки на відшибі, ближче до Дніпра. За будинком починався справжній ліс з дубовими та березовими гаями, з непрохідними хащами, болотами, з прекрасними галявинами. Тато дуже добре розумівся на грибах і лісових ягодах, знав лісові стежки, добре орієнтувався в лісі. Попереду будинку був величезний заплавний луг і річка Дніпро.

Тато до 17 років жив у цьому чудовому райському куточку природи. Завжди з особливим теплом говорив про своє дитинство, про батьківський дім, про свою сім’ю. Татовий батько був службовцем. Службовець-бакенщик на Дніпрі. Плавав на човні і запалював у бакенах вогні. Бакени на річці — це як дорожні знаки на дорозі. Робота була важлива і дуже відповідальна: щойно настає вечір, усі бакени мають горіти.

Звали дідуся мого Григорієм, а бабусю Ольгою. Коли я народилася, їх уже не було в живих, тож я їх ніколи не бачила, не зазнала їхньої любові та турботи. З такою величезною сім’єю, звісно ж, бабуся не працювала. Тато часто згадував її як вольову і дуже вимогливу жінку (її родове коріння бере початок у Прибалтиці). Вона була добра, але сувора. Якщо хтось із дітей заслужив покарання і сховався де-небудь у лісі — все одно покарання не мине.

Мама часто давала доручення дівчатам, старшим сестрам: перевірити братам голови — чи не з’явилися там залітні комахи. У них ніколи нічого подібного не було, але перевірка була обов’язковою. Тато згадував, що завжди хотілося втекти від цієї процедури. Він залізав на найвище дерево. Сестри вмовляли його злізти, але вмовити його було важко. Він злазив у тому разі, якщо йому давали кілька копійок на бублики. Тато так смішно розповідав про це, що ми завжди слухали його і від душі сміялися.

Він був хорошим оповідачем. Знав напам’ять багато віршів Пушкіна, Лермонтова, Некрасова. Сестри були старші, вже ходили до школи, а у тата мого  була чудова пам’ять. Поки сестри вивчать, він уже знає. Цікавою була історія одного вірша. Називалося воно “Два друга”. Коли у мене самої з’явилися онуки і правнуки, я вирішила відновити в пам’яті улюблений вірш, але виявилося, що я не все пам’ятаю. Тата уже у той час не було. А коли він був ще живий, він багато разів повторював його дітям. Тато прожив 85 років, з них 68 в Україні. Йому пощастило мати внуків Оленьку і Маринку — це мої діти. Йому випало щастя понянчитися з правнуком Ігорьошею (це син його внучки Марини).

І як би здивувався дідусь Йосип, коли дізнався б, що його правнук за кілька хвилинок по інтернету дізнався, що автором цього вірша був Михайловський Дмитро Лаврентійович. Він родом із Росії, але жив увесь час за кордоном, був перекладачем літературних творів і писав вірші. Ось одне з них і є “Два друга”:

Ніч. Мороз. Бушує хуртовина,

Буря з даху солому рве,

На печі лежать двоє друзів:

Старий дід і старий кіт.

Обоє дряхлі, ледве дихають,

Ледве живуть,

Погано бачать, погано чують,

Але один до одного льонуть.

Їхня безмовна бесіда

Задушевна і проста,

Житти не може кіт без діда.

Дід пропав би без кота.

А ще мій тато складав казки. Він розповідав їх нам із мамою, моїм дітям і навіть правнуку своєму Ігорьоші. Кожного разу ми слухали нескінченне продовження казки, і це було подібно до сучасних серіалів. Усім подобалася “Казка про орла”. І як же шкода, що я не здогадалася їх записати. І вірші, і казки він розповідав емоційно та виразно. Його нескінченно хотілося слухати.

Тато вмів плести лапті і плів з лози симпатичні кошики самих різних видів і розмірів.

Тато любив і часто розповідав про своє дитинство. Мені дуже запам’ятався його розповідь про священика. Колись дуже давно батьки мого тата посварилися із священиком, що мешкав поруч. Чиясь свиня зайшла до когось на город. Сварка дійшла до суду, який на щастя закінчився миром.

У тата було багато сестер. Поруч у лісі базувалася військова частина, і вони майже всі повиходили заміж за військових. Вже заміжніми вчилися. Серед них були і вчителі музики, і математики. Роз’їхалися вони по всьому світу. У роки війни брати партизанили в рідних лісах і всі загинули. Безграмотною залишилася найстарша сестра Серафима. Вона жила в кількох кілометрах від батьківського дому.

(…) 

Поспішаючи, забув здати зброю. У кобурі залишився пістолет, а на поясі висів кинджал. Додому дістався в день похорону. Тіло батька ще було в будинку, заходить тато в будинок, а там той же самий священик відспівує його батька. Тато без всяких поганих думок за армійською звичаєм поклав руку на кобуру і вимовив:

— Щоб це значило?

Піп настільки розгубився, що пулею вилетів у відкрите вікно і ніде не показувався до тих пір, поки тато вирушав на свою прикордонзаставу.

Мій тато був вище середнього зросту, статний, волосся каштанового кольору, веселий, любив грати в доміно, не пив, не курив. Добре співав, танцював, любив анекдоти, читав багато книг.

Любили всі слухати білоруські частушки в папиному виконанні.

Як то мені не співати,

Як то не гудіти,

Коли в нашій хатиночці

Порядок іде. 

***

Я Лявон Лявониху полюбив,

Лявонихі черевички купив,

Лявониха дуже ласкава,

Черевичками поплескувала.

Дуже любив своїх онуків і правнука. Багато часу приділяв їм. Любов була взаємною.

Після армії тато поїхав у м. Кривий Ріг, там зустрів маму. Одружилися. У 1936 р. у них народилася дочка Валя. Прожила два місяці і померла. Щось у неї було з пупком, а крім зеленки ліків не було. Мама дуже переживала цю трагедію. У цей час проходила вербовка в Дніпропетровськ. Вони завербувалися і з 1936 р. стали жити в обласному центрі. Разом вони прожили 46 років.

Я заочно вчилася в Харківському державному інституті культури. Коли діти ходили в садик, я, коли їхала в інститут завозила їх до батьків у Дніпропетровськ. На зворотному шляху забирала. Тато з мамою допомагали постійно. Ваня працював позмінно.

Ми тільки й знали, що їздимо один до одного. То я до них, то вони до мене. Вихід нарешті був знайдений: ми обміняли дніпропетровську квартиру на вільногірську. Квартира була по вул. Гагаріна 6/19.

Мама померла 4 серпня 1978 року, а тато сам ще жив 13 років. Звичайно, було мені дуже важко. Йдучи з роботи треба було побігати по магазинах, приготувати їжу. Двічі на день бігала до тата, носила їжу, прибирала, прала і т. п.

Татові жінки самі пропонували руку і серце, але він усім відповідав: “Мені в моєму домі побічна спідниця не потрібна”.

Тато перед війною закінчив Дніпропетровський індустріальний технікум і отримав направлення на роботу в м. Ленінград на завод “Електросила”. Виїхати ми за місцем призначення не встигли, почалася війна.

Дуже добре, що все склалося саме так. У Дніпропетровську ми вдома. Поруч жили друзі, куми, сусіди. У Ленінграді, в зовсім чужому місті ми або замерзли б, або померли б з голоду, як тисячі ленінградців.

Тато пропрацював на заводі ім. Г. І. Петровського 33 роки в капровому цеху, машиністом прес-пакета. Багато років був членом цехкому. Мав можливість отримати в новому мікрорайоні квартиру (по вул. Гагаріна), але було далеко їздити на роботу, а ми жили в районі заводів ім. Петровського, ДЗМО, коксохіму. Екологія була не з найкращих. Давним-давно на місці наших будинків була болотистий місцина, вічно воняв коксохім. Але ми звикли і нам було добре. Тато прожив 85 років, 2 місяці, 23 дні. Помер, як і мама, в серпні місяці, 23 числа. Не хворів. Просто організм своє віджив.

Поховані вони з мамою в м. Вільногірську, в одній огорожі. Вони були найкращими батьками на землі. Я виросла в їхній любові, турботі і була щасливою. Земля їм пухом!

Читайте також:

«Ми як дві самотності, які знайшли одне одного»: тиха історія почесної громадянки Вільногірська Надії Чирви та її доглядальниці