“Радість” у танці: історія, випробування та перемоги танцювального гурту з Вільногірська

Танцювальний колектив “Радість” об’єднує дітей і підлітків Вільногірська, які прагнуть розвиватися в хореографії. Його учасниці розповіли, як потрапили до колективу, які труднощі довелося подолати та що для них означає танець. Керівник Сергій Бабяк поділився своїм баченням розвитку команди та її досягнень.

Журналістка Вільногірськ IN.UA прийшла на одну з репетицій колективу та поспілкувалася з деякими учасницями та їх керівником Сергієм Бабяком.

Перші кроки в танцях

Кожна з учасниць прийшла до “Радості” по-різному. Дехто потрапив сюди випадково, інші — за порадою рідних.

“Мене просто завели сюди в дитинстві. Потім якось пропонували перейти до іншого колективу, але я вирішила залишитися тут”, — розповідає Каміла.

Кароліна теж не одразу усвідомлювала, що “Радість” стане для неї важливою частиною життя.

“У мене мама ходила сюди, сестра, і багато знайомих казали, що тут гарний колектив. Тож я вирішила приєднатися”, — говорить Кароліна.

Для Ані також ключовим фактором став сімейний досвід. Вона прийшла до “Радості” через те, що тут танцювала її сестра. Їй подобалося спостерігати за виступами, і згодом вона вирішила спробувати себе в танцях.

Згодом до розмови приєдналася інша учасниця Маша. Вона спочатку займалася в іншій студії, але втратила до неї інтерес.

“Я зробила паузу в танцях, а потім подруга з “Радості” запропонувала спробувати себе тут. На наступне заняття я вже прийшла”, — розповідає Маша.

Тренування, випробування та підтримка

Регулярні заняття вимагають витривалості та наполегливості. Найбільш складним моментом для багатьох учасниць стала розтяжка, яка потребує терпіння та фізичної підготовки.

“Це дуже боляче”, — зізнається Кароліна.

Проте більшість учасниць вже звикли до навантажень і справляються з усіма складнощами.

“У мене все нормально виходить вже”, — зазначає Каміла.

Попри труднощі, дівчата зізнаються, що найціннішим у тренуваннях є підтримка колективу.

Емоції на сцені та значущі перемоги

Нещодавно колектив брав участь у 25 Міжнародному конкурсі сучасного мистецтва “FREEDOM FEST” у Львові, де виборов Гран-прі. Для учасників та учасниць це був важливий досвід, який приніс яскраві емоції.

“Я сильно переживала”, — каже Кароліна.

Керівник гурту Сергій Бабяк зазначає, що виступи на великих сценах допомагають учасницям розвивати впевненість і витримку.

“Фестивалі дають змогу відчути дух конкуренції, подивитися на рівень інших колективів і мотивують працювати ще більше”, — пояснює Сергій.

Курйози та атмосфера в колективі

Під час тренувань і виступів трапляються кумедні ситуації. Найчастіше вони пов’язані з втомою та напруженням перед виступами.

“Бували моменти, коли ми вчили танець, повторювали рухи й раптом хтось падав. Це було дуже смішно”, — згадує Каміла.

Щоб упоратися з хвилюванням перед виходом на сцену, дівчата знайшли власний метод — спілкування та підтримка одна одної.

“Ми жартуємо між собою, щоб зняти напругу”, — розповідає Аня.

Улюблені номери та значення танцю

Учасниці мають різні вподобання щодо танців, але серед найулюбленіших вони виділяють “Зомбі” та грузинський танець.

“Зомбі — це дуже яскравий і емоційний танець”, — пояснює Кароліна.

“Мені подобається грузинський танець. У нього є своя харизма, енергія та красиві костюми”, — додає Маша.

Для дівчат танець — це не лише рухи, а й спосіб вираження емоцій, можливість відчути радість від спільної роботи.

“Це не просто красиві рухи, а ще й момент єдності”, — каже Аня.

Керівник гурту підкреслює, що танці допомагають розвивати дисципліну, відповідальність і здатність працювати в команді.

“Важливо не просто вивчити хореографію, а навчитися відчувати ритм, працювати з партнером і передавати емоції глядачам”, — зазначає Сергій Бабяк.

Плани на майбутнє: ким мріють стати танцівниці

Деякі учасниці планують пов’язати своє майбутнє з танцями. Каміла та Кароліна бажають стати хореографами та навчати наступне покоління танцівників.

Для інших танці поки що залишаються улюбленим хобі, але вони не виключають можливості професійного розвитку в цій сфері.

На думку Сергія Бабяка, головне — це не лише перемоги, а й любов до мистецтва та бажання вдосконалюватися.

“Найважливіше — це те, що дівчата вкладають душу в танець. Це видно на сцені, і це їхня найбільша перемога”, — підсумовує Сергій.

Читайте також:

• Безоплатні послуги сімейного лікаря: що входить у пакет медичної допомоги
• Родинна справа сім’ї Бабяк: історія вільногірського танцювального колективу «Радість»

На кухні лунає українська музика. Григорій щось готує, жартує, наводить порядок – навіть у короткі хвилини відпочинку він не звик сидіти без діла. Для побратимів його кухня була місцем, де можна було хоч ненадовго відчути себе вдома. Він добре готував, допомагав іншим і ніколи не відмовляв у підтримці. А ще любив коней і чекав дня, коли закінчиться війна, щоб повернутися до своїх справ. Цього дня він так і не дочекався.

6 серпня під час виконання бойового завдання загинув 55-річний військовослужбовець Григорій Громов. Разом із побратимами він ніс бойову службу поблизу Вільногірська. Ті, хто служив поруч із ним, згадують його як відповідальну, добру й веселу людину, яка завжди підтримувала інших і ніколи не відмовляла у допомозі.

Більше – на Вільногірськ IN.UA. 

Познайомилися під час формування підрозділу

З побратимом Михайлом Касюком Григорій познайомився наприкінці 2023 року, коли військовослужбовців із різних підрозділів зібрали під час формування 646-го окремого зенітно-кулеметного батальйону.

Разом вони проходили навчання, бойове злагодження, а згодом потрапили до однієї мобільної вогневої групи. На початку 2024 року військові поїхали на Запорізький напрямок, де провели близько двох місяців. Після цього їх перекинули на Дніпропетровщину – до Вільногірська.

“Ми разом вчилися, разом росли”, – згадує Михайло Касюк.

Спочатку Григорій був номером обслуги, а наприкінці 2024 року став кулеметником. За словами побратима, свою роботу він виконував дуже добре та відповідально.

Кухня, жарти та українська музика

Поза бойовою роботою Григорій був людиною порядку. За словами Михайла, у нього завжди було чисто й організовано.

За цивільною спеціальністю та попереднім досвідом служби Григорій був кухарем. Тому саме він часто відповідав за харчування екіпажу.

“Він дуже смачно готував, на ньому весь екіпаж тримався”, – розповідає побратим.

Попри бойові умови, Григорій залишався веселою людиною. Побратим пригадує, що військовий багато жартував і любив слухати музику. Особливо – українську. На кухні чи просто на вулиці поруч із Григорієм часто звучали українські пісні: народні, сучасні, естрадні.

Загинув під час бойового чергування

6 серпня військові з самого ранку перебували під загрозою обстрілів. За словами Михайла Касюка, тоді лунали повітряні тривоги та були атаки ударними безпілотниками.

Екіпаж, у якому служив Григорій, командування направило на підсилення до населеного пункту Вишневе. Там спочатку стався приліт ударного безпілотника, а згодом – балістичної ракети.

Військовий автомобіль опинився під ракетним обстрілом. Машина була неподалік від місця удару, через що військові потрапили під дію уламків.

Григорій загинув. Водій автомобіля отримав контузію та баротравму й наразі проходить лікування.

Як і багато військових, Григорій хотів одного – щоб війна закінчилася і він зміг повернутися додому. Він мріяв знову займатися своїми справами та повернутися до звичного життя. 

Григорію було 55 років. У нього залишилися дружина Світлана, син, донька та онука.

Читайте також:

“Я тепер завжди лелек восени проводжаю, плачу, а навесні зустрічаю – це наші діти”: історія воїна Євгена з Божедарівки за спогадами матері Ірини

Телефон у руках Сергія Якименка під час візиту до Вільногірської громади майже не замовкав. Дзвінок за дзвінком – робочі питання, які потрібно вирішувати просто зараз. Він на кілька хвилин відходив убік, відповідав, уточнював деталі, а потім повертався до розмови та продовжував оглядати об’єкти громади.

Це був один із перших робочих візитів голови Кам’янської районної військової адміністрації до Вільногірської громади після призначення на посаду. Програма виявилася насиченою: меморіал, де вшанували памʼять загиблих, а також меморіал, який наразі знаходиться на стадії будівництва за кошти місцевої влади, ліцей, простір для дітей, харчоблок, а згодом – міська лікарня та кабінет реабілітації для цивільних і військових.

Подробиці – на Вільногірськ IN.UA. 

“Це процес входження на посаду”

Я підходжу до Сергія Якименка ще біля меморіалу, представляюся, пояснюю, що працюю для Вільногірськ IN.UA. Попереду ще кілька локацій, а власного транспорту в мене немає. Тому питаю просто:

— А можна до вас в автівку сісти? Хочеться ж усюди з вами побувати.

— Так, звісно, сідайте, — відповідає він без зайвих церемоній.

Так ми й вирушаємо далі разом. 

Під час поїздки Сергій Якименко пояснює, що нині відвідує громади Кам’янського району в межах процесу входження в посаду.

“Це процес, період входження в посаду, знайомство з територіями, з керівниками”, – розповідає він.

Під час таких поїздок, за його словами, йдеться не лише про знайомство. Серед основних питань – підготовка до опалювального сезону, енергостійкість, оборона, соціальний захист, внутрішньо переміщені особи та ветеранська політика.

У ліцеї – про захист країни

Коли приїжджаємо до ліцею, я заходжу разом із делегацією.

Тут гостю показали навчальні кабінети, зокрема простір, де проходять заняття із “Захисту України”.

Пізніше, дорогою до наступної локації, Сергій зізнається, що для нього ця тема не чужа. До початку повномасштабного вторгнення він працював у сфері освіти, а під час служби в Збройних Силах України також проводив навчання для педагогів за напрямом, пов’язаним із захистом України.

Після звільнення з військової служби він повернувся до Дніпровської академії неперервної освіти, де працював до призначення на нинішню посаду. Загалом його науково-педагогічний стаж становить понад п’ять років.

Та за розмовою про освіту стоїть значно більший особистий досвід. Про початок повномасштабної війни Сергій Якименко дізнався, перебуваючи із сім’єю в Карпатах. Уже 26 лютого вони дісталися Дніпропетровщини, а наступного ранку він був у частині 99-го батальйону територіальної оборони.

Спочатку служив у Кам’янському батальйоні, а згодом продовжив службу в інших підрозділах. Воював, зокрема, на Волноваському напрямку, а також на різних ділянках Донеччини, Харківщини та Запорізького напрямку.

Повернення, про яке не завжди говорять

Під час нашої розмови Сергій окремо зупинився на тому, що відбувається після повернення військових до цивільного життя.

Він говорить про це не як сторонній спостерігач – після служби йому самому довелося проходити цей шлях.

“Адаптація після служби до цивільного життя, вона є і вона буде стосуватися всіх хлопців, які зараз ще у війську”, – зазначає він.

За його словами, після повернення люди можуть зіткнутися зі стресом, психологічними проблемами та наслідками пережитого на війні. Під час служби організм перебуває у постійній напрузі, а вже після повернення ця напруга поступово спадає – і тоді можуть проявлятися наслідки травм, вибухів та тривалого стресу.

Сам Якименко після служби проходив лікування через проблеми зі здоров’ям.

Він наголошує: ветеранам потрібні не лише слова підтримки, а реальна допомога та готовність суспільства прийняти людей, які повертаються з війни.

“Їм треба підставити плече, їм треба реальна допомога, а не на словах”, – говорить він.

Саме тому ветеранську політику голова РВА називає одним із пріоритетів своєї роботи.

Від простору ЮНІСЕФ до сучасного харчоблоку

Також у ліцеї нам показали простір для дітей, облаштований за підтримки ЮНІСЕФ. Зараз це сучасний простір, де діти можуть навчатися, проводити вільний час і відпочивати.

Далі – харчоблок. Я надягаю халат, бахіли і ми заходимо. 

Тут Сергій Якименко оглянув приміщення, де готують їжу для дітей, звернув увагу на обладнання та умови роботи. Під час огляду представники громади показали, як організована робота харчоблоку.

Тема підготовки до зими залишалася однією з головних протягом усього візиту. Після огляду громади Якименко відзначив, що її готовність до опалювального сезону – це не лише цифри у документах.

“У вас це в наявності реально є, не на словах, не на папері”, – сказав голова РВА, оцінюючи побачене.

Реабілітація для цивільних та військових

Останньою локацією стала міська лікарня. Тут гостю показали сучасний кабінет реабілітації, який працює як для цивільних, так і для військових.

Огляд перетворився на своєрідну практичну демонстрацію: один із лікарів, Євген, показав, як працює обладнання та як власноруч проводить процедури.

Це ще одна тема, яка напряму перетинається з ветеранською політикою. Адже потреба в реабілітації після поранень, травм та тривалого фізичного й психологічного навантаження для військових лише зростатиме.

Між дзвінками – розмови про громаду

Поки маршрут переходив від однієї локації до іншої, телефон голови РВА продовжував нагадувати про себе. Робочі питання не зупиняються навіть під час виїздів у громади.

Проте після кожної розмови Якименко повертався до огляду: ставив запитання, уточнював деталі, спілкувався з працівниками та представниками громади.

Такий формат візиту дозволив побачити Вільногірськ не лише через звіти та цифри, а безпосередньо на місці – у навчальних кабінетах, дитячому просторі, харчоблоці та лікарні.

Наприкінці зустрічі голова Кам’янської РВА подякував представникам громади та зазначив, що планує продовжувати такі візити.

“Будемо візити наносити регулярно”, – сказав Сергій Якименко.

Читайте також:

Як вихідні у Вільногірську обʼєднали місто навколо болю і вдячності